Проповідь Блаженнішого Святослава у 20-ту неділю після Зіслання Святого Духа в монастирі отців василіан у Римі
Рука Моя з ним буде твердо,
ба й рамено Моє буде його скріпляти (Пс. 89, 22).
Високопреподобний отче Роберте!
Преподобні отці й матері, брати і сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Відчуваю сьогодні велике зворушення від того, що можу бути серед вас, бачити вас і разом із вами молитися. Господь Бог у своєму провидінні дарує такі незабутні моменти, які торкають нас, творять історію Церкви, історію нашого народу, історію цієї тихої і благодатної василіанської обителі у Вічному місті.
Щойно до нас промовив Господь Бог силою свого слова, Святого Євангелія (Лк. 7, 11–16). Для того щоб розкрити нам глибину його змісту, Лука малює унікальну ікону зустрічі мертвого юнака з носієм життя і воскресіння — Христом-Господом.
Каже євангелист, що Ісус приходить до міста Наїн, яке розташоване дуже близько, за кілька кілометрів, від Назарету, у якому Він зростав, на півночі обітованої землі. Господь бачить момент великого горя. З міської брами виходить похоронна процесія — ховають єдиного сина матері-вдови.
Щоб описати відчуття, яке оволодіває Ісусом в той момент, Лука вживає унікальне слово. Український переклад цього тексту говорить, що Господь «зглянувся» над цією вдовою, яка втратила свою єдину надію. Однак євангелист вживає слово, на яке тільки тричі можемо натрапити в його Євангелії, у притчах про блудного сина та милосердного самарянина й ось тут: «ἐσπλαγχνίσθη» — «був зворушений», тобто всі внутрішні органи Ісуса Христа стрепенулися, побачивши цю біду. Христос милосердиться. Це милосердя штовхає Його до особливої дії. Простягаючи руку, Він торкається похоронних мар, і все змінюється. Похоронна процесія повертається назад до міста, перетворюється з процесії смутку на процесію радості.
Увесь народ, який побачив, що сталося, налякався. Христос каже до тієї вдови: «Не плач», а до сина: «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 13–14) — бере хлопця за руку і віддає матері живим. Для того щоб зрозуміти, що відбулося, потрібно заглибитися в опис деталей цього євангельського тексту, бо в ньому немає жодного зайвого слова.
Лука недаремно звертає увагу на місце, де це сталося, — міську браму. Сьогодні наші міста не мають таких брам, тому ми, можливо, не вповні розуміємо їхнього значення. Археологи, які розкопали міста пізньої бронзи, дають нам зрозуміти, що міська брама завжди була найслабшим місцем в оборонній системі населеного пункту. Через неї ворог завжди міг увійти в місто. Тому в ті часи в Ізраїлі міська брама виконувала функції місця зібрання мешканців і релігійного центру. В Італії такі місця розташовані на верхівках гори. Там є катедральний храм, центральна площа, довкола яких зведено мури. У Наїні було по-іншому: в міській брамі люди будували храми, щоб просити Бога про захист міста, у ній теж відбувалися віча, суди, тобто важливі суспільні події.
Христос приходить у найбільш вразливе місце міста і торкається його мешканців у найбільш вразливий момент, коли вони почувалися заручниками смерті. Ба більше, Він торкається найбільш вразливої особи серед містян, вдови, яка втратила єдиного сина, а заразом усі громадянські права. Господь приходить, щоб торкнутися самої вразливості людини, яку він там знаходить.
Як навчає святий Кирило Олександрійський, у Наїні юнак зустрів своє життя, померлий зустрів своє воскресіння (Коментар на Євангеліє від Луки, Гомілія 36). Бо Христос приходить торкнутися, щоб оживити. Рука, яка простягається до мертвих мар, — це доторк Духа Святого, який надає нам нове життя. Христос сам про себе скаже: «Я — воскресіння і життя. Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши — житиме» (Ів. 11, 25).
Це Боже слово про зустріч мертвого із життям, юнака з воскресінням, про віднайдену надію матері, про момент, коли сльози перетворюються на радість, зроджує у нас особливі почуття, адже наш народ в Україні переживає велику і страшну війну. Я приїхав, щоб брати участь у Папському Синоді, на якому Вселенська Церква зібралася в одному місці, як у Наїні, щоб роздумувати над найбільш вразливим сьогодні моментом у житті Католицької Церкви. Єпископи з усього світу розуміють, що сучасна людина перестає вірити у воскресіння. Місія ж Христової Церкви полягає в тому, щоб дати можливість людині отримати доступ до джерела вічного життя. Тому Церква з ранніх століть християнства кличе Божий народ: «Тіло Христове прийміть, джерела безсмертного споживіть!» (Причастен Літургії Передосвячених Дарів).
Людина, яка, перебуваючи в лабетах смерті, просто відвертає від неї очі, — не розуміє, для чого живе. Однак ми, українці, розглядаємо всі події в житті Церкви та світу з перспективи вічності. Нині в Україні ми щодня дивимося в обличчя смерті. Перед від’їздом до Риму я багатьом казав у Києві: «До зустрічі!». Декого з них вже немає в живих. Тоді я не усвідомлював, що це означатиме «до зустрічі у воскресінні». Як важливо нам дивитися на всі обставини нашого життя з погляду вічності! Тоді все набирає цілком іншого значення. Тому український народ так горнеться нині до своєї Церкви. Бо саме в спільноті Церкви зараз, у цю мить, ви можете пережити те, що й воскреслий юнак і його мати у міській брамі Наїну. Ми можемо зараз зустріти своє воскресіння, яким є Христос, що подає себе і торкається нас у Таїнстві Пресвятої Євхаристії, своїх Тіла і Крові. Ми отримаємо причастя, участь у вічному житті.
Приступаючи до власного джерела безсмертя і воскресіння, ви почуєте слова: «Причащається слуга Божий на відпущення гріхів своїх і на життя вічне». Дозвольмо сьогодні Ісусові торкнутися нашої особистої вразливості. Дозвольмо Йому прийти до нас, вилити милосердя на наші сльози, нашу біду і наше горе. Це Він сьогодні каже про кожного з нас: «Рука Моя з ним буде твердо, ба й рамено Моє буде його скріпляти» (Пс. 89, 22). Дозвольмо Ісусові зустріти і торкнутися нас, щоб ті слова пророка і псалмоспівця Давида про Божу руку сповнилися на кожному з нас. Хай мене скріплює сьогодні Боже рамено, яке дає мені силу.
Складаю вам сердечну подяку за те, що ви навіть тут, у Римі, живете болем України. Дякую вам за молитви, за ті величезні справи, які ви робите для підтримки українського війська та волонтерства. Коли ми є разом із Богом і віримо у воскресіння, тоді ми незламні й непереможні. Жодний ворог, який залякує небезпекою смерті, не матиме над нами влади. Тому, дивлячись смерті в очі, ми проповідуємо воскресіння. Де ворог нищить, ми маємо силу будувати! Де ворог хоче нас роз’єднати і посіяти в наших серцях сумніви, Христова Церква проповідує віру в життя і витирає сльози своєму народові. Так багато сьогодні похоронних процесій рухається нашими містами і селами…
Ми просимо: Ісусе, прийди сьогодні до нас, торкнися нас своєю рукою, скажи Україні, як тій засмученій вдові: «Не плач» — і поверни її дітей з фронту назад додому, поможи віднайти тих, які пропали безвісти чи перебувають у ворожому полоні. Слухаючи те Боже слово, тішмося, радіймо, бо Божа десниця скріплює нині кожного, хто вірує. Хай Господь Бог благословить усіх вас. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
