Проповідь Блаженнішого Святослава у 13-ту неділю після Зіслання Святого Духа
Принижуючи слабкого в особистому, духовному чи навіть громадському житті, для того щоб самоствердитися, ми чинимо так само, як ті виноградарі-убивці. Ми привласнюємо собі Божу власність, право вважати, розрізняти чи казати, хто має жити, а хто — вмерти. Ми наче самі стаємо арбітрами, які усувають Бога з цього світу і кажуть: тепер я буду вирішувати, що таке добро, а що — зло. Проте згодом втрачаємо все, що мали досі.
Матимуть пошану до Мого сина (Мт. 21, 37).
Дорогі в Христі брати-семінаристи!
Дорогі парафіяни Патріаршого собору тут, у Києві!
Любі діти нашої Церкви в різних куточках України і світу,
які зараз із нами чувають у цій молитві за допомогою живої трансляції!
Дорогі діти!
Слава Ісусу Христу!
Цієї неділі Боже слово запрошує нас послухати притчу. Коли Ісус Христос хотів пояснити якісь глибокі речі про Царство Небесне, то завжди використовував мову притчі, беручи за основу певні обставини з життя людини, у яких проявляються особливі людські характери та стосунки. За допомогою життєвої історії Спаситель пояснює нам Божественну істину, відкриває правду про нашого Бога. Сьогодні ми почули притчу про виноградарів-убивць. Вона є переспівом історії спасіння, яку Бог Ізраїлю вчинив щодо свого народу і яку наш Бог, Творець і Спаситель, чинить стосовно кожного з нас. А з іншого боку, ця історія спасіння може бути названа історією насилля, — насилля людини стосовно Бога та Його посланців.
Прислухавшись до цього глибокого змісту, побачимо, що Господь Бог змальовується як господар, як виноградар із великої букви, як той, хто насадив виноградник. Властиво, тут Матей начебто пригадує нам пісню про Божий виноградник пророка Ісаї (Іс. 5, 1–7). Пророк говорив про народ Ізраїлю як про улюблений виноградник, який Бог насадив на обітованій землі. Господь виступає тут як той, хто робить добро, животворить, саджає, будує. Проте потім Він хоче навчити людину господарювати. І передає їй цей виноградник у розпорядження, щоб вона приносила своєчасні плоди.
А як поводиться людина? Виступає як насильник стосовно Божої доброти. Це насильство, про яке чуємо в сьогоднішньому Євангелії, має чітку мету — привласнити. Ми чуємо, що виноградарі хочуть привласнити собі виноградник, тому вбивають усіх посланців господаря, а відтак і його сина, спадкоємця винограднику. Вони роблять це, щоб привласнити виноградник, але не тільки його. Хочуть привласнити собі право говорити в Божому імені, вирішувати, хто має жити, а хто — вмирати, визначати, що є добрим, а що — злим.
У цій притчі Христос розкриває сенс своєї місії. Бо всі, кого дотепер посилав Господь Бог, були слугами, пророками, яких народ Ізраїлю убивав, каменував, коли не хотів слухати Божого слова. Ми сьогодні вшановуємо Усікновення чесної голови пророка Івана Хрестителя. Нам відома історія ганебного бенкету, як цар Ірод стяв голову пророкові, щоб дотримати слова, яке дав танцівниці. Убив пророка, щоб привласнити собі Божий виноградник — народ Ізраїлю, і став царем-узурпатором! Тут Іван виступає як останній із пророків, після якого прийде сам Син.
Коли Христос промовляє слова: «Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина» (Мт. 21, 37), то говорить про себе. Як відреагували виноградарі на прихід сина? Вони його впізнали. Матей описує, що вони кажуть: «Це спадкоємець. Нумо, вб’ємо його і заберемо собі його спадщину» (Мт. 21, 38). Так вони й зробили. Христос немовби відкриває свою місію як Бога, який страждає в людському тілі, як єдинородного Сина Небесного Отця, який добровільно йде на хресні муки, щоб дати себе в руки виноградарів-убивць Ізраїлю. Але завершує Спаситель цю притчу глибокими словами: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталося і дивне в очах наших» (Мт. 21, 42). Відкинути наріжний камінь, убити посланого Сина означає втратити все, а насамперед спасіння, Царство Небесне, яке приносить у собі цей єдинородний Син. А щодо спадщини, винограднику, святий Августин говорить, що «той, хто хоче привласнити щось чуже, втрачає все своє» (Disc. 87, 1 ss).
«Матимуть пошану до мого сина» (Мт. 21, 37). Ця притча є наче незакінченою і запрошує нас завершити її своїм життям. Адже кожен із нас, відповідно до власного покликання і завдання, є виноградарем у Божому винограднику. І сьогодні це Євангеліє каже: „Бог приходить до тебе, щоб отримати своє у час винозбору!“. Він приходить в образі свого сина чи своєї доньки — у постаті сучасної людини. Що ти зробиш із цією людиною? Що ти зробиш з усіма тими дарами, які маєш? „Що маєш, чого б ти не одержав?“ — каже апостол Павло (пор. I Кор. 4, 7). Іншими словами, чи ти маєш щось таке, що б не було плодом Божого дару, який ти, можливо, примножив за допомогою власної праці? Але чиїми є ці плоди в кінцевому підсумку? Вони є Божими для добра сучасної тобі людини.
Сучасна людина має багато спокус повестися із тим, кого посилає Господь, так, як повелися ці виноградарі-вбивці. Як часто ми сьогодні бачимо в житті окремих держав і навіть на рівні міжнародних стосунків, що сила права підмінюється правом сильного. Що робить той, хто вважає себе сильним? Убиває, нищить слабкого, бо думає, що може привласнити собі те, що мав би віддати потребуючому і беззахисному. Проте, привласнивши собі щось, втрачає все. Христос каже, що буде з тими виноградарями: «Лютих люто вигубить, а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди своєчасно» (Мт. 21, 40–41).
Принижуючи слабкого в особистому, духовному чи навіть громадському житті, для того щоб самоствердитися, ми чинимо так само, як ті виноградарі-убивці. Ми привласнюємо собі Божу власність, право вважати, розрізняти чи казати, хто має жити, а хто — вмерти. Ми наче самі стаємо арбітрами, які усувають Бога з цього світу і кажуть: тепер я буду вирішувати, що таке добро, а що — зло. Проте згодом втрачаємо все, що мали досі.
Це Боже слово про насилля у ставленні людини до Бога, думаю, по-особливому звучить у вухах сучасних українців. Ми сьогодні дякуємо Господу Богу за те, що наше Богом благословенне військо крок за кроком звільняє українські землі. Можливо, усіх нас зворушили кадри, як люди зі сльозами на очах виходять і обіймають наших солдатів, кажучи: «Ми пів року молилися, щоб цей день настав». У таких обставинах ми бачимо, як здійснюється це Боже слово в історії нашого роду. Той, хто хотів позбавити нас усього, тепер ризикує втратити все. Ворог-загарбник у своєму колонізаторському пориві хоче вбити Україну і привласнити собі нашу спадщину. Намагаючись знищити нас, він вкотре убиває самого Сина Божого — Спасителя.
Натомість ми маємо витримати в доброму, не уподібнюватися до тих виноградарів-убивць. Для нас наріжний камінь — Христос! Якщо Він стане фундаментом нашого життя, основою будівництва та захисту нашої незалежної держави, тоді здійсняться на нас слова: «Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним… Від Господа це сталося і дивне в очах наших» (Мт. 21, 42).
Ми кажемо сьогодні: Господи, прийди до нашого винограднику, до нашого народу, зроби нас мудрими, щоб ми побачили Тебе в потребуючій людині, яку Ти сьогодні до нас посилаєш. У цей драматичний час винозбору, воєнного лихоліття, зроби нас здатними принести Тобі плоди нашого життєвого винограднику. Дай нам гідно прийняти Тебе, що приходиш до нас в особі того, хто не має дому, бо його зруйнував ворог, в особі мого рідного чи близького, а можливо, переселенця і зовсім не знайомої людини, якій я повинен передати плоди праці у Твоєму винограднику.
Боже, прийди до нас! Дай, щоб ми Тебе поклали, як мудрі будівничі, наріжним каменем нашого особистого, суспільного і державного життя. І тоді все, що станеться далі, буде Твоєю справою, Твоїм ділом. Бо це Ти лютих люто вигублюєш, забираєш виноградник в узурпаторів і передаєш тим, хто буде приносити своєчасно плоди. Це Ти смиренних і відкинутих підіймаєш, а багатих відпускаєш з порожніми руками! (пор. Лк. 1, 52–53). Тоді і ми разом із Тобою будемо дивними для всього світу. Бо від Господа це станеться і дивним буде в очах наших. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
