Проповідь Блаженнішого Святослава на гробі священномученика Йосафата в Римі
Ми сьогодні молимося, щоб святий Йосафат був нашим помічником, заступником, щоб наша Церква завжди була здатна виконати завдання, які перед нею ставить Господь Бог, щоб ми зважувалися на сміливі реформи, як це свого часу робили отці Замойського синоду. Їх критикують і нас будуть критикувати! Але ми ніколи не прагнемо до того, щоб набувати дешевої популярності, не шукаємо похвали і оплесків поміж людей. Ми шукаємо здійснення єдиного завдання, яке перед нами ставить Господь: «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21).
Ів. 17, 21
Високопреподобний отче архимандрите Сергію!
Високопреподобний отче протоархимандрите Генезію!
Всесвітліші, преподобні та всечесні отці!
Високопреподобні сестри і брати в монашестві!
Дорогі брати-семінаристи!
Наше достойне римське студентство!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Слово про доброго пастиря сьогоднішнього Євангелія Христос використовує для того, щоб виявити природу і завдання свого посланництва, вказати, що Він є тим, про кого говорять пророки, хто на собі здійснює певне провіщення, про яке читаємо у Старому Завіті.
Ми сьогодні чуємо опис доброго пастиря як месіанський знак. Зокрема пророки Єремія у 23-й главі та Єзекиїл у 34-й главі описують месіанські часи як момент, – це перший вимір цього знаку, – у якому Господь Бог нікому не довірить душпастирської опіки над своїм народом, не хотітиме інших пастирів, а особисто дбатиме про свій народ.
Другий вимір месіанського знаку доброго пастиря є слово про ворота. Каже Христос: «Я є ворота, хто ввійде через Мене, той спасеться. Він ввійде, вийде і знайде пашу» (Ів. 10, 7). Ці ворота є нічим іншим, як відкритим простором спілкування між Богом і людиною. У цьому символі вповні відкривається зміст, у чому полягає богоспілкування. Каже Христос: «Я ж – добрий пастир і знаю своїх, а Мої Мене знають» (Ів. 10, 14). Вони чують голос, знають не про Мене, а Мене, серед різних голосів, які до них долинають, вони вміють розрізнити Мій голос і йдуть за Мною, як овечки знають голос свого пастиря.
Третій вимір цього месіанського знаку – це певне завдання, місія довгоочікуваного Месії – збирати розсіяних, поневолених, біженців, які опинилися далеко від рідної землі. Ми знаємо, що пророк Єремія плакав над знищеним вавилонянами Єрусалимом, а пророк Єзекиїл перший пророкував у Вавилоні, надаючи змісту емігрантам, біженцям для їхнього духовного, національного життя. Єремія був пророком плачу, а Єзекиїл – надії.
Ось ці месіанські знаки, благовіст про майбутнього Месію – Бога і Пастиря, Христос здійснює на собі. Він є Богом, який став людиною; особисто прийшов, щоб стати пастирем і заопікуватися своїм народом. Ця особиста опіка є доброю новиною. Хоч би в яких обставинах чи історичних періодах жила Христова Церква – Господь нікому її не віддасть! Він, її Глава, Господь і Спаситель особисто опікується своїм народом, своєю Церквою. Навіть більше, Син Божий у будь-які історичні моменти великих випробувань для людських стосунків, зокрема коли людина закривається в собі, а людські спільноти ізолюються, Він стає воротами. Христос відкриває людям можливість чути і знати одне одного, начебто входити в страждання і смутки, радощі і сумніви кожного, кого Він намагається врятувати.
Добрий пастир збирає розсіяних і єднає поділених! Він ніколи не карає загублену овечку. Святі Отці, коментуючи спосіб Божественного душпастирства, каже, що Христос приходить як добрий пастир не для того, щоб когось скартати за його віддалення від Бога. Він шукає загублену овечку, щоб узяти її на свої плечі. Таким є образ доброго пастиря. Овечка своїми ногами не повертається назад до кошари – він на своїх плечах несе її, загублену, немічну, упалу. Тішиться, коли вівці перебувають укупі.
Христос і серед наших обставин розпорошення завжди буде силою, яка збирає, єднає, повсякчасно роблячи з розпорошеного, закритого, переляканого людства один-єдиний Божий народ. Він є фундаментом, запорукою єдності Церкви, народу та людства.
Ті слова про Божественне душпастирство, про Бога, який дбає і про нас сьогодні, та добра новина для нас, розпорошених, розсіяних, що перебуваємо поза межами своєї Батьківщини, є словами потіхи і заохоти. Особливо звучать вони в наших вухах тут, на гробі святого священномученика Йосафата, якого за григоріанським календарем пам'ять сьогодні урочисто святкуємо в базиліці Святого Петра в Римі. Цією Літургією ми наче вінчаємо цей рік, позначений різними визначними датами в історії нашої Церкви і народу, та від мощів святого мученика за єдність християн черпаємо світло Божого слова та благодать Святого Духа, щоб іти в майбутнє. Господь так укладає і веде історію нашої Церкви та нашого зболеного народу, що через різні події начебто виявляє, що Він нас не покидає і не забуває. Ми бачимо в ньому нашого сьогоднішнього реального провідника, лідера, собирателя розсіяних!
Цього року ми вшановували дві події: сумну і радісну. Увесь рік пройшов під світлом ювілею – 425-річчя Берестейської унії. Пригадуємо, як 25 років тому тут, у цій базиліці, під проводом нині святого папи Івана Павла ІІ наша Церква, спільнота греко-католиків із різних країн Європи, урочисто і тріумфально святкувала своє воскресіння.
Друга дата – сумна, яку ми спогадували на початку цього року. Йдеться про 75-ті роковини Львівського псевдособору, який ознаменував систематичне знищення нашої Церкви, реальну смерть, що хотіла поглинути кожного, хто наважиться чути голос єдиного пастиря для всієї Христової Церкви.
Буквально позавчора нашою третьою науковою конференцією ми згадували 300-річчя Замойського синоду 1720 року, який був виявом соборності Київської унійної Церкви, що намагалася слухати голос свого пастиря і здійснювати місію правдивої Христової Церкви в тогочасних обставинах Центральної та Східної Європи.
Ці три історичні події вимальовують перед нами певну перспективу, яку ми бачимо як світло надії для теперішньої місії Церкви. Це перспектива для нашого душпастирства, для душпастирського планування і усвідомлення способу, як нам далі жити, як Церкві, як народові, як частині цього розгубленого, зболеного сучасного людства.
Сьогодні біля стіп священномученика Йосафата ми переживаємо великий момент потіхи. Відчуваємо, що святий Йосафат, який своєю кров’ю запечатав єдність Церкви, що про неї сьогодні чуємо в Євангелії, був плодом, квіткою, найвищим проявом Берестейського єднання. Він показав своїм життям та смертю доброго пастиря, який душу віддає за своїх овець, що справа єдності, собирання розсіяних – це справа не земної, людської політики чи калькуляції, а справа Божа, вияв Його дії та особистої присутності в нашій історії і за це варто віддати навіть своє життя.
Сьогодні біля стіп святого Йосафата ми відчуваємо також поклик до душпастирського навернення, про яке говорить Синод Єпископів, що цього року діяв онлайн і видав постсинодальний душпастирський лист «Надія, до якої кличе нас Господь». Вчора я мав можливість вручити цей лист Святішому Отцеві.
Те душпастирське навернення полягає не в тому, щоб ми запланували на наступних десять років якісь грандіозні, тріумфальні події. Ні, йдеться про ті євангельські відчинені ворота Божественної опіки Христа над Його Церквою, йдеться про будування людських стосунків, які найбільш уразливі в умовах сучасної пандемії. Ми сьогодні вміємо все, але не вміємо бути людьми. Ми можемо перебувати на зв’язку з усім світом, а не бути здатними творити повноцінні, життєдайні стосунки між людьми. Що вже говорити про здатність до живого, відкритого богоспілкування.
Звідси випливає також велике завдання для нашої Церкви, для тих, кого Господь Бог покликав і кому передає завдання бути образом єдиного доброго пастиря. Наша Церква сьогодні продовжує місію собирання у розсіянні сущих. Фактично, наша Церква є єдиним простором серед усіх гілок Київського християнства, що сьогодні працює над єдністю нашого народу, хоч би де він був, в Україні чи на поселеннях. Ви добре знаєте гасло нашого Патріаршого Собору, до якого ми прямуємо: «Твоя Церква завжди і всюди з тобою». Де? Як? Де ми і які ми? Як нам бути разом? Це ті конкретні практичні питання, які ми собі сьогодні ставимо: єпископи, священники, монахи, монахині, миряни. Це те завдання, яке Господь доручає виконати саме нашій Церкві в сучасних обставинах закритого, розпорошеного, переляканого людства. Церква має світло надії, добру новину для всіх.
Ми сьогодні молимося, щоб святий Йосафат був нашим помічником, заступником, щоб наша Церква завжди була здатна виконати завдання, які перед нею ставить Господь Бог, щоб ми зважувалися на сміливі реформи, як це свого часу робили отці Замойського синоду. Їх критикують і нас будуть критикувати! Але ми ніколи не прагнемо до того, щоб набувати дешевої популярності, не шукаємо похвали і оплесків поміж людей. Ми шукаємо здійснення єдиного завдання, яке перед нами ставить Господь: «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21).
Амінь.
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
