Про суспільні зміни в Україні під час війни говорили у Філадельфії
6 жовтня відбувся завершальний виклад осіннього семестру Релігійного товариства українців-католиків «Свята Софія» США у співпраці з Осередком праці НТШ у Філадельфії. З доповіддю «Гуртування довкола прапора»: суспільні зміни в Україні під час війни — що в них стале, а що тимчасове?» перед філадельфійською громадою виступив український письменник і публіцист, почесний президент Українського ПЕН-клубу та співзасновник і член редколегії часопису «Критика» д-р Микола Рябчук.
За словами доповідача, упродовж багатьох років російські пропагандисти та їхні зарубіжні симпатики малювали Україну як неспроможну державу (failed state) — безнадійно корумповану і фатально поділену на так званий «проросійських Схід» і «націоналістичний Захід». Схоже, що Путін і кремлівська верхівка самі стали жертвами владної пропаганди, повіривши, що Україна під натиском їхнього війська за три дні розвалиться, вся еліта втече за кордон із накраденими статками або ж погодиться на колаборацію із Москвою, а «поділена» Україна остаточно розколеться і більша частина населення радо вітатиме на своїй землі путінських визволителів. Тим часом українське суспільство, попри свою справді значну фрагментарність, виявилося в умовах зовнішньої агресії достатньо консолідованим, а інституції, які до війни не відзначалися великою ефективністю, виявилися досить функціональними, забезпечуючи майже нормальне функціонування країни в абсолютно ненормальних обставинах. Микола Рябчук пояснив всю загадкову чи принаймні несподівану для багатьох українську стійкість трьома аргументами.
По-перше, суспільна фрагментарність в Україні не тотожна поділеності. Нерозрізнення цих двох понять спричиняє істотні непорозуміння. Фрагментарність означає істотну етнічну, мовно-культурну, конфесійну та регіональну різнорідність, яка статистично корелює з політичними настановами та орієнтаціями, проте не детермінує їх. Натомість поділеність передбачає саме такий каузальний, детерміністичний зв’язок, наявність між групами жорстких світоглядних перегородок і ціннісних бар’єрів, які фактично унеможливлюють між ними ідеологічну дифузію і практичну взаємодію (як це бачимо, наприклад, в Ізраїлі, Боснії чи Північній Ірландії).
По-друге, уявлення про «націоналістичний» Захід не відбиває, а радше фальшує ліберальний та інклюзивний характер українського націоналізму, що робить його насправді загальноукраїнським феноменом, прийнятним далеко за межами демонізованого «Заходу». Так само й уявлення про «проросійський Схід» є істотно фальшивим, бо не враховує існування на міфологізованому «Сході» глибинного, «нутряного» українського патріотизму, що дозволяв українцям зберігати свою ідентичність навіть в умовах антиукраїнських репресій і жорсткого русифікаційного тиску. Саме він спонукав навіть русифікованих українців голосувати за незалежність у 1991 р. і ставати тепер на захист країни, яку вони небезпідставно вважають своєю. Єдина справді істотна відмінність між умовним «Сходом» і «Заходом» полягала в тому, що «Захід» кардинально порвав із російсько-совєтською колоніальною спадщиною й зробив однозначний європейський вибір, тимчасом як «Схід» зберіг певну амбівалентність, намагаючись дещо інфантильно поєднати непоєднуване — проукраїнськість і проєвропейськість із залишковою (ностальгійною?) прив’язаністю до російсько-совєтської спадщини. Російська агресія позбавила більшість населення Півдня і Сходу цих ілюзій і спонукала зробити чіткіший та однозначний крок у проукраїнський та проєвропейський бік. Варто зазначати, що такий вибір могло зробити лише амбівалентне населення, а не те, котре було справді «проросійським». Справді проросійське населення, котрого в Україні виявилось, на щастя, порівняно небагато, зробило в умовах війни однозначний вибір на користь росії — у бік колаборації.
І по-третє, уявлення про безнадійну корумпованість і дисфункціональність української держави було істотно перебільшене з двох причин. Перша причина — показники корумпованості, які щороку публікує Transparency Interational на основі соціологічних опитувань, відбивають не так об’єктивну реальність, як уявлення респондентів про неї, яке залежить від висвітлення проблеми в масмедіа (а в Україні про корупцію на всіх рівнях пишуть часто й докладно — на відміну від авторитарних держав із жорсткою цензурою); залежить воно також і від загальних настанов та очікувань респондентів, котрі апріорі виставляють своїм урядовцям високі вимоги і висловлюють невдоволення їхньою невідповідністю бажаним «європейським» стандартам. Друга причина — експерти, найімовірніше, недобачили важливих інституційних змін, що відбулися в Україні після 2014 р., зокрема в межах децентралізації та зміцнення місцевого самоуправління, котре відповідно посилило в умовах війни здатність українців до самоорганізації.
Підсумовуючи, Микола Рябчук зазначив, що всі ці явища потребують докладнішого аналізу, але ще важливішим є переведення наявних суспільних тенденцій у сталий та необоротний розвитковий режим. Адже відомо, що після кожної суспільної мобілізації настає певна втома, а відтак і розчарування, як це великою мірою трапилося після двох останніх українських революцій, що не увінчалися радикальними реформами та переходом на новий рівень розвитку. Сьогодні шанси цивілізаційного прориву для України є більшими — як з огляду на винятковий, надзвичайний рівень теперішньої мобілізації, так і з огляду на підтримку міжнародного товариства, зокрема перспективу набуття членства в ЄС. Мілітарна перемога над ворогом є сьогодні безумовним пріоритетом, але реформування країни повинно тривати й за цих обставин, зокрема кардинальне перезавантаження судової системи, без перебудови якої всі інші зміни навряд чи будуть можливими.
Департамент інформації УГКЦза матеріалами пресслужби Товариства «Свята Софія» США