«Понад 100 разів я злітав та приземлявся. І це лише за минулий рік»: Інтерв’ю з владикою Степаном Сусом

12 січня 2025, 07:00 379

12 січня 2020 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві відбулася єпископська хіротонія владики Степана Суса. Вже за 5 років єпископського служіння владика Степан став одним із прикладів сучасного підходу до душпастирства. Його діяльність охоплює багато напрямів, зокрема служіння в Курії Верховного Архиєпископа, а також керівництво Пасторально-міграційним відділом УГКЦ. Ця багатогранність відображена і в соціальних мережах владики Степана.

Інстаграм-сторінка владики — це простір, де він спілкується з молоддю, ділиться важливими моментами й цінностями. Від хештега #наші, який став символом дружби, до розповідей про родину, військових, подорожі та спортивний спосіб життя — кожен допис сповнений глибокого змісту.

В інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ владика Степан Сус розповів про головні аспекти свого служіння крізь призму подій і досвіду, якими він ділився в Інстаграмі. Його слова дають змогу краще зрозуміти стиль єпископського служіння — бути сучасним душпастирем і другом для вірних, зокрема у складний час.

Далі — пряма мова владики Степана Суса.

#наші — хештег, що об’єднує друзів

Хештег «наші» я створив десь понад 10 років тому. Для мене «наші» — це люди, які є добрими друзями, це ті, які вміють бути друзями. Це — щирі, чесні, відповідальні люди, які з собою несуть світло.

Я завжди кажу, що для того, щоб мати друга, треба бути другом. Насправді, це особлива місія і покликання, адже дружбу потрібно вміти відчувати.

«Наші» — це, з одного боку, розмите поняття, бо охоплює багатьох людей. Це не якийсь вибраний народ чи вибрана категорія людей, але це ті люди, які готові всім життям змінювати світ. Тому я їх називаю «наші».

Багато людей, побачивши себе в дописах із цим хештегом, тішаться, бо відчувають себе частиною цієї великої спільноти. Це — своєрідний бренд, який, можливо, колись доведеться запатентувати [сміється — ред.].

Довгий час єпископом вважалася особа вищого церковного рангу, недосяжна. Люди думали, що неможливо побачити єпископа в парку, у супермаркеті чи в спортзалі. Я всі ці поняття стараюся зламати, тому що єпископ — це людина-душпастир, це особа, покликана зближати людей із Богом, знайомити з Ним, дають змогу відчути присутність Бога в їхньому житті. Це, мабуть, ті речі, які допомагають бути справжнім другом для вірних.

Підтримка рідних — опора єпископського служіння

Коли мене проголосили єпископом, мій батько, який уже відійшов до вічності, тоді сказав: «Телефонуй до Ватикану чи куди-небудь, скажи, що ти не хочеш бути єпископом, відмовляйся від цього» [посміхається — ред.].

Не завжди легко для батьків, коли Бог готує такий шлях для дитини. Однак мої батьки, моя сестра, племінниці та вся родина завжди мене підтримували в моєму служінні. І це, безумовно, безцінно — відчувати підтримку, зокрема в єпископському служінні.

Коли мій батько помирав, то сказав, що завжди молитиметься за мене, навіть з неба. І для сина почути ці слова, що батько молитиметься з вічності, дуже важливі й надзвичайно цінні.

Також відчуваю підтримку мами, яка молиться не тільки за мене, але за багатьох єпископів, священників. Вона, як і багато матерів, постійно підтримує молитовну естафету тих, хто молиться в Церкві й за Церкву.

Я щодня телефоную мамі. Тепер ми всі маємо відеозвʼязок, тому бачитися можемо щодня. Однак я стараюся хоча б раз на місяць на кілька днів приїхати додому, побути з мамою, сестрою, племінницями.

Але важливо, що найрідніші вміють бути поруч і на відстані, у різних життєвих обставинах. І коли важко чи ми переживаємо якісь емоційні моменти, обійми тата або мами настільки лікують, і без слів багато про що говорять.

Останнє Різдво з батьком

Втрата найближчих завжди важка. Упродовж двох місяців лікування тата у шпиталі, я щодня його навідував. І це був теж цікавий досвід, тому що я бачив батька, який молиться кожної вільної миті. Інші пацієнти в якийсь момент навіть почали думати, що мій батько священник.

Останнє Різдво з татом ми святкували в лікарні. Це теж було свято, однак там люди терплять, борються з недугами, мають різні життєві виклики, але теж переживають Різдво. Христос туди також приходить, приносить людям надію. Вони відчували, що не самі, що з ними Бог.

Час проведення з батьком для мене був справді таким особливим. І я вдячний Богові, що зміг в останні дні до його відходу побути з ним, поблагословити, дати розгрішення. Ми з сестрою попрощалися з ним, а батько пообіцяв, що за нас усіх молитиметься.

Бути поруч із військовими

«Бути поруч» — це велика відповідальність. Ми в житті потребуємо людей, які вміють бути поруч, зокрема в тих обставинах, коли ми не дуже хочемо, щоб нам щось говорили, радили, співчували чи казали, що «я тебе розумію».

Зараз слова «бути поруч» є гаслом військового капеланства. І я вважаю, що вони дуже правильні. Пригадую, коли я був капеланом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та синкелом Львівської архиєпархії УГКЦ у справах капеланства, то багато курсантів, офіцерів, солдатів, казало: «Я до церкви не ходжу, я не молюся, я не знаю, для чого тут потрібно, я невіруючий». Але такі люди завжди бачили священника-капелана на своєму горизонті.

Один військовий якось сказав: «Я дякую Богові за те, що навіть тоді, коли я казав вам, що невіруючий, ви все одно були поруч. Вас це не розчарувало. І тепер, коли я повірив Богові, коли відчув потребу в Ньому, коли почав молитися, тепер я зрозумів, що капелан має бути в кожній військовій частині, він має бути поруч із військовим».

Віра — це дар. Вона приходить в якийсь момент, і людина починає відчувати потребу в Бозі. Але добре, коли поруч є ті, хто може підказати та скерувати. Це покликання військового капелана і кожного священника — бути поруч і показувати Христа, Господа Бога, своїм життям, своїм прикладом.

А ось похорон кожного полеглого військового — це урок для мене. Можливо, навіть останній, який залишає для нас воїн у день свого похорону. Бо в цей час вони передають нам естафету. Їхня жертва, покладена за Україну, українців, усіх нас, спонукає нас продовжувати робити те, що робили наші герої в наших обставинах життя, бо в кожного з нас свій фронт.

Віримо, що війна закінчиться, але жертвенних людей, які не побояться відстоювати гідність, права, свободу, демократію України і ті чесноти, цінності, які нас обʼєднують, завжди буде потрібно. Кожен герой запрошує нас теж стати героєм. Ми повинні не лише хоронити, але й виховувати героїв.

На похороні військових відчуваю тугу, бо прощаюся часто з близькими людьми, яких знав багато років, з якими переписувався в Інстаграмі. Навіть багатьох із них сторінки та повідомлення, які вони написали востаннє, зберігаю досі. Але найбільше, що особисто я, як українець, священник і єпископ, можу зробити в памʼять про цих наших героїв, — не дозволити забути ці їхні світлі вчинки, які вони робили, показали нам як приклад. Важливо продовжити все те, що вони робили, прийняти естафету і не боятися робити все, що найкраще для України.

Церква — всюди, де є Її вірні

Як голові Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, мені доводиться дуже багато подорожувати. Я навіть порахував кількість квитків на літак за минулий рік — понад 100 разів я злітав і приземлявся! Кожна країна — це нова культура, новий колорит, нові правила, нові люди. Як на мене, найкращий спосіб познайомитися з місцевою культурою і дізнатися про життя місцевих людей — це поспілкуватися з таксистом. Наприклад, у Казахстані місцевий водій дорогою розказав стільки всього, що я розумів, якби я запропонував: «Поїхали до вас в гості», він би відповів: «Ласкаво прошу!».

Хоча, звичайно, перед поїздкою ми із працівниками Пасторально-міграційного відділу завжди вивчаємо специфіку країни, до якої прямуємо, зокрема певні безпекові моменти, її культуру, традиції, людей, з якими заплановані офіційні зустрічі. Наприклад, дуже цінний Узбекистан. Ми мало знаємо про нього, але ця країна, через яку пролягав шовковий шлях, мене дуже вразила.

Нашій команді Пасторально-міграційного відділу (а це, крім мене, ще три священники і прессекретар) гарно вдається поєднувати під час подорожей організаційну роботу, зустрічі з нашими вірними, богослужіння, офіційні зустрічі. Це злагоджена командна робота. Ми працюємо як маленьке міністерство закордонних справ у нашій Церкві.

Головна наша мета — це все-таки українці, які живуть в тій чи тій країні, та інтереси нашої Церкви. Ми презентуємо Українську Греко-Католицьку Церкву, стараємось бути посередниками між Отцем і Главою нашої Церкви Блаженнішим Святославом та місцевими релігійними спільнотами, представниками духовенства. І найголовніше, у такий спосіб ми ще раз наголошуємо, що Українська Греко-Католицька Церква є глобальною, і де би не були наші вірні, Церква як матір завжди супроводжує їх.

Говорити світові правду про Україну

Під час виступів, як на Конференції католицьких єпископів США чи в інших країнах, я завжди наголошую: боротьба України — це боротьба зі злом, яка має глобальний вимір. Люди часто не усвідомлюють, через що проходять українці, доки не почують історії наших героїв чи родин загиблих.

Вважаю, що найефективніший спосіб — це порівняння. Я не боюся говорити всім про те, що українці роблять для того, щоби врятувати світ від російської пропаганди. Коли ти запрошуєш людей поставити себе на наше місце, то ті, хто, можливо, має центристські погляди, або думає, що росія — це велика країна з гарною культурою, то вони починають сумніватися у своїх переконаннях. Починають по-іншому дивитися на Україну і розуміти те, що ця війна жахлива, а водночас це боротьба зі злом, і Україна разом із тими, хто її підтримує, мусить це зло перемогти.

Я більше, ніж переконаний, що людина із Західного Світу чи з Америки могла би в перший день опустити руки і сказати, що не може так далі жити, як ми живемо щодня. Адже за один день життя ми в Україні можемо переживати безліч емоцій: вранці прощатися з нашими новітніми героями на цвинтарі, в обід бути на вінчанні когось із героїв у храмі, по обіді зустрітися з друзями на каву чи піти кудись у гості, а ввечері уже сидіти у сховищі, бо летять ворожі дрони або ракети. Наші дні — це часто багато моментів, де радість, смуток і біль сидять за одним столом. Попри все, ми продовжуємо жити і дарувати життя новому поколінню українців. Ми надіємося на Боже милосердя і живемо.

Подорожі до американських друзів

Часто відвідую своїх американських друзів, серед яких владика Павло Хомницький є, я би сказав, головним.

Ми познайомилися з ним ще в Лондоні у 2003 році. Він був єпископом для українців Великобританії, а я ще був семінаристом і вивчав англійську мову в Оксфорді, куди мене відправили Львівська духовна семінарія та Український католицький університет.

Пізніше владику Павла Синод Єпископів призначив єпархом Стемфордським до Америки. Одного разу я приїхав на Різдвяні свята до нього в гості, і це стало доброю традицією. Я познайомився і з багатьма іншими американцями, які стали моїми друзями.

Хоча б раз на рік, у грудні, ми зустрічаємося. Оскільки їх багато, а я один, то мені простіше полетіти до Нью-Йорка. Так ми постійно підтримуємо контакт, і я вдячний владиці Павлові, бо я з ним познайомився як семінарист, але його приклад життя та жертвенне служіння завжди мене підтримували в рості, щоб хотіти бути добрим і семінаристом, і священником, і єпископом.

Богослужіння, що закарбувалися в пам’яті

Кожне з богослужінь, які я переживав за час єпископства, були для мене особливими. У кожного єпископа після висвячення усі літургії перші й особливі. З особливим трепетом я переживав Святу Літургію, яку служив у Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у своїй парафіяльній церкві Святого Миколая Чудотворця в селі Чишках Давидівської ОТГ, Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла у Львові, де довгий час був настоятелем. Не можу не згадати Літургію у військовому храмі Святого архистратига Михаїла Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Це — храм, де я розпочав священниче служіння як військовий капелан ще у 2006 році. Мені завжди було приємно молитися з курсантами, з ними я відчував себе в одній великій родині.

Цікавою була і перша Літургія, яку я очолив у величному місці — соборі Святого Стефана у Відні. Богослужіння відбувалося трьома мовами, а ще — перші ієрейські свячення, коли висвячував одного семінариста на священника. Це все відбувалося в один день.

Також особливими для мене є Богослужіння під час щорічної прощі до Фатіми, де відчувається унікальна атмосфера.

Загалом, перший рік єпископського служіння був унікальним, адже всі Богослужіння, які очолював десь вперше, як єпископ, були емоційними для мене.

Особливим є наш Патріарший собор у Києві. Я часто публікую фотографії собору в себе на сторінці, адже це — серце нашої Церкви. Я так уявляю, що в якому б куточку світу не були українці-греко-католики, їхній погляд скерований на Патріарший собор.

А ще я намагаюся популяризувати його через фото в Інстаграмі. Для нас важливо, щоби вірні впізнавали свою церкву — Патріаршій собор, щоб дивилися на нього і також брали участь у Богослужіннях, наживо чи онлайн, щоб вони відчували звʼязок. Це те, що закладено у фундаменті будівництва храму — собору душ українців-греко-католиків усього світу. Кожен із нас будував Патріарший собор для того, щоби відчувати себе його частиною.

Гарнізонний храм у Львові — місце, де я був настоятелем протягом 8 років. Мені приємно, що сьогодні двері цього храму завжди відчинені до пізнього вечора, де постійно сповідає священник, де багато богослужінь і де кожен відчуває себе як вдома.

Молитва та спорт — системність і зростання

Сьогодні все частіше люди говорять про спорт. У мене завжди була асоціація, що спортзал і Церква — це два таких місця, які нас чогось навчають. Тому я говорив курсантам, що у спортзалі ми качаємо тіло, в церкві формуємо душу.

Дуже часто курсанти запитували, чому ми в церкві стільки разів співаємо «Господи помилуй»? Я відповідав: як у спортзалі ми маємо кілька підходів до тренажерів, щоби бути сильнішим, так і молитву повторюємо постійно, щоби зростати у вірі. Ця системність нас формує як у Церкві, так і у спортзалі.

Спорт — це теж певна цінність, щоби ми тримали себе в певних правилах життя: не втрачали себе, свою форму, але підтримували. Так і в духовному житті. Молитва, духовні вправи нас формують і підтримують у зростанні.

Бліц

— Хто перший спадає на думку, коли чуєте слово «наші»?

Воїни, які захищають Україну.

— Яка Ваша улюблена молитва?

До святого Миколая Чудотворця.

— Ваше улюблене свято?

Різдво.

— Чи є у Вас якісь улюбленці серед святих? Якщо так, то хто і чому?

Святий Миколай Чудотворець. Я навіть собі обрав єпископське гасло «Бог багатий милосердям», тому що святий Миколай вчив нас бути милосердними і робити добро щодня.

— Що є найбільшим викликом для сучасного священника чи єпископа?

Залишитися добрими та вірними священниками і єпископами.

— Ваше улюблене єпископське завдання?

Послужити якнайбільшій кількості людей.

— А неулюблене?

Жити згідно з графіком, бо коли багато графіків, то вони дуже напружують.

— Ваше улюблене заняття під час довгих переїздів або перельотів?

Люблю розв’язувати судоку (логічна японська головоломка з числами — ред.), слухати музику та читати книжки.

— Яке місце у світі для Вас стало справжнім відкриттям?

Назаре в Португалії. Там є океан і найвищі хвилі світу. Я люблю до них їздити, просто сидіти і дивитися.

— Чи є мрія, яку би Ви хотіли здійснити?

Збудувати місце-пансіонат для людей похилого віку, створити для них спільноту, де би вони не почувалися одинокими, багато подорожували.