Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві відзначає 12-річчя. Отець Андрій Боднарук розповів про серце УГКЦ

2025 рік — ювілейний у Католицькій Церкві, а УГКЦ відзначає 30-річчя відновлення Київської митрополії, 20-річчя повернення осідку Глави УГКЦ до Києва та 12-річчя освячення Патріаршого собору. Із 16 по 18 серпня відбуватиметься проща до собору, у межах якої передбачено низку урочостостей. Про собор, служіння Церкві й Україні, прощу та комунікацію, налагодження мостів між вірянами, Церквою та Богом в інтерв’ю Департаменту інформації розповів настоятель Патріаршого собору о. Андрій Боднарук.

— Отче, цьогоріч УГКЦ відзначає 30 років відновлення Київської митрополії та 20 років перенесення осідку Глави УГКЦ. Поділіться своїми емоціями щодо цих подій.

— Ще недавно ми тут, у серці Української Греко-Католицької Церкви, урочисто відкривали двері цього ювілейного Року надії разом зі всією Католицькою Церквою. З нашими вірними ми мали нагоду роздумувати над тим, чим для нас є надія, спробувати її пережити в собі й дарувати іншому в різний спосіб. Це — духовний спосіб через молитву, читання Святого Письма, зустріч із Богом у Його слові — Біблії — пізнання надії, бо не навчимося надіятися, якщо не наберемося досвіду надії на собі. Це показав нам Ісус Христос, коли апостоли розбіглися, коли здавалося все — хрест, смерть і закритий гріб — безнадія. А все ж Христове Воскресіння подарувало апостолам щось більше — у тій надії народилася сміливість, відвага нести Ісуса Христа іншим, відвага зустрічатися далі, бо знаємо, що апостоли, які спочатку порозбігалися, пізніше згромадилися. Христос додав надію, їхній досвід воскреслого Христа, утвердивши сходженням Святого Духа. Тому в цей Рік надії важливо подібно досвідчити цей досвід Ісуса Христа посеред нас. І це можна зробити, коли разом вчитимемося Його словам, зустрічатимемося з Ісусом Христом у молитві, Літургії, Сповіді, Євхаристії.

Важливо, що в контексті Ювілейного 2025 року в парафії Патріаршого собору, щоб утвердити надію в собі, попри важку ситуацію нашого народу, щоби все ж таки зустрічатися, товаришувати, спільно обʼєднуватися в роботі й молитві і бачити Ісуса Христа, ми запровадили безліч різних соціальних акцій — як на підтримку наших ранених воїнів, так і духовних на зміцнення розуміння слова Божого. Наприклад, через біблійні гуртки. Ці молитви гуртують людей. І ми сьогодні досвідчуємо, що нам потрібно гарного, доброго, позитивного простору, якихось певних ремонтних робіт як всередині, у душі, через Сповідь, так і ззовні, щоб разом робити світ кращим. Тому з парафіянами ми доходили до різного планування життя парафії, зокрема до ремонтних робіт і в укритті, і всередині собору.

За 12 років собор стабілізувався. Хоча зʼявилися додаткові клопоти, повʼязані з ремонтами даху через протікання. Але спільна праця гуртує, а Рік надії обʼєднав в одну родину.

Також цьогоріч святкуємо дві важливі дати. Перша — 30 років відновлення Київської митрополії. Радянська влада зробила своє: нашу Церкву залякала, хотіла знищити, ліквідувати повністю, але Дух Святий, Бог, Його сила і слово показали щось набагато більше, і наша Церква досвідчила це на собі. У Київській митрополії християнство розвивалося, переживало пік розвитку. Сьогодні бачимо, як усе відновлюється.

Багато наших парафій і сьогодні молиться в підземних паркінгах, підвалах супермаркетів, бібліотеках, у приміщеннях благодійних організацій. Але це — зустріч, молитва, парафія. Це — те, завдяки чому ми уподібнюємося до тієї переляканою первісної Церкви, тих апостолів, які порозбігалися, та все ж, одержавши дар Духа Святого, пішли у світ проповідувати Боже слово.

Друга подія — 20 років повернення осідку Глави нашої Церкви до Києва. Це теж про надію, відвагу від Духа Святого. Блаженніший Любомир передбачив, відчув цю потребу повернути осідок Глави УГКЦ до Києва і цим показав її велич, що ми не є галицькою Церквою, не є якимись християними, які тільки вийшли з катакомб, залякані, а що йдемо туди, де є наші вірні. Сам факт повернення до Києва засвідчив те, що наша Церква стає ще відкритішою і дбає про людей, зранених атеїстичними режимами, які вбивали віру в людях. Сьогодні священники наших парафій досвідчують, як ті люди, які були зранені не лише поганим прикладом священників чи атеїзмом, а й нейтральні, які не мали нагоди пізнати Бога, Церкви, парафії, відкривають їх для себе. Ми бачимо, як вони приходять до наших громад, відкривають для себе Бога, стають активними парафіяними, переживаючи зустріч із живим Богом у живій парафії.

— Нещодавно була річниця Вашого призначення настоятелем собору. Розкажіть, будь ласка, як це відбувалося.

— Момент призначення настоятелем був для мене доволі відповідальним. Мені не довелося дуже довго роздумувати. Був певний трепет, незнання того, як бути далі. Я мав досвід адміністратора маленької парафії, яка формувалася з нуля, з пошуку людей, приміщення для молитви, зіткнувся з агресією людей, які виганяли нас із нашої території, і ми зробили так, як сказав Ісус апостолам: «Обтрусіть порох із вашого взуття». Я досвідчував те, що якщо Бог довіряє таку велику справу, то Він і вестиме. І в таких важких моментах завжди провадитиме, йтиме попереду, як ішов перед вибраним народом.

Цього я досвідчував у парафії в Дарницькому районі, яка мене навчила бути священником. Ті перші кроки були дуже важливі. Тому до цього призначення я поставився не так зі страхом, як із довірою, що Бог знає, що робить і через кого, а нам просто треба датися Йому провадити.

— Як Вам вдається вбачати актуальні моменти в господарюванні собором?

— Секрет криється у слові «адміністратор». Адміністрування певних груп людей — це виклик. Я б виділив три моменти. Перший — парафіяни, яких доволі багато. Другий — активні учасники життя собору: спільноти, волонтери, співці, всі, хто служить при соборі. Третій — священники.

Тут важливо комунікувати зі всіма. Повинні бути часті зустрічі. Впродовж цього року я намагався зустрічатися зі священниками, з парафіянами, з людьми, які беруть активну участь у житті парафії.

Наприклад, порадившись, ми вирішили хоча б раз на місяць проводити священничі зустрічі, під час яких обговорювати актуальні виклики. Так ми прожили рік. Цього місяця такі зустрічі відбувалися щотижня. На них ми складаємо календар, беручи до уваги і світські, і церковні дати, памʼятні дати для нашої Церкви, собору, обговорюємо, що маємо зробити для того, щоб гідно вшанувати якусь подію, підготуватися до свята. Визначаємося з місцем, де маємо проводити, організовувати зустрічі з нашими парафіянами.

Важливо було започаткувати зустрічі тут, при соборі, адже було зроблено багато добрих справ і треба було цього не згубити. Один із пріоритетів — катехизація людей. Потрібний був простір для зустрічі з людьми.

Ми розуміли, що в соборі є безпечне укриття, до якого приходять люди. Спробували зробити, щоб там відбувалася катехизація дітей.

Ми поділили людей на чотири групи: перша — діти, які готуються до першого Причастя і Сповіді; друга — дошкільнята; третя — підлітки; четверта — їхні батьки. Ми побачили, що в нас зустрічаються дуже гарні парафіяни, які хочуть між собою спілкуватися, говорити про Бога, ділиться досвідом віри. Ми хотіли, щоб їм було зручно, тому почали проводити різні акції. Зокрема, почастунки після Літургії в нашому укритті для тих, хто проходить катехизацію чи хоче доєднатися. Ми розуміли, що укриття гарне, безпечне, але хотілося, щоб цей простір більше надихав. Тому вирішили провести певні ремонтні роботи. Була можливість звернутися до Української освітньої платформи, попросити ґрант, щоб укриття стало інтерактивним, щоб люди могли почитати книжку, поспілкуватися, з ручним футболом для дітей, хокеєм, аерохокеєм, шахами, пінг-понгом, проєктором, щоб можна було дивитися фільми й обговорювати їх із молоддю. Нас підтримали — виділили кошти, і ми закупили цей інвентар, поставили в укритті.

Також побачили, що стіни потрібно освіжити. Тому в червні розпочали косметичні ремонтні роботи, але вдалося зробити більший ремонт, щоб ми там зустрічалися не тільки в неділю, а навіть щодня.

Це — важлива праця адміністратора собору, яка вимагає комунікації між священниками, єпископами, парафіянами, людьми, які служать, допомагають у соборі. А також із паломниками, вірянами, які ще відкривають для себе Церкву, вперше переступаючи поріг. Треба побачити, що людина чомусь прийшла до церкви, чомусь довірилася нам, що хоче побачити Ісуса Христа. Такій людині потрібно показати живого Бога. Важливо вміти говорити з такими людьми.

У нас є, наприклад, сусіди з навколишніх будинків, які просто прийшли подивитися на храм, і ми з ними залишалися на каву, чай, цікаві розмови про Церкву, віру, Бога, державу. Тепер вони приходять щонеділі на Літургії, і це надихає. Значить ми на правильній дорозі, адже коли обʼєднуємося зі священниками, віряними, то робимо те, що нам довіряє Бог.

У сучасному світі важливо, щоб не залишатися в церкві. Як зауважив Омелян Ковч, важливо бути таким священником, який будує церкву не в захристії, навіть не у святилищі, захований за іконами, і навіть не тим, який будує церкву за стіною, а бути тим, який виходить за мури. Сьогодні дуже важливо виходити за мури як самого собору, так і соціальних мереж. Адже багато вірян, молодь проводять час у соціальних мережах, не знаючи, як використати свій час, і їм треба запропонувати варіанти. Власне, через соціальні мережі цього року ми залучали людей до спільної праці в соборі, і вони приїжджали навіть із навколишніх міст-сателітів.

Потрібно не просто закликати людей до церкви, до робіт, а самому долучатися до праці з ними: спільна молитва, спільна праця, спільна трапеза.

— У соборі йдуть роботи зі встановлення іконостасу. Розкажіть про спорудження і проєкт.

— Ще патріарх Любомир заклав ідею іконостасу, а Блаженніший Святослав продовжив її втілення. Вона полягає в тому, щоб цей собор був традиційним храмом із традиційним правильним іконостасом. Тому роботи тривають так довго. Спочатку група, яку очолював владика Йосиф Мілян, і скульптори поїхали до Греції в пошуку матеріалу. Там обрали два види каменю — білого мармуру: один — із материкової Греції, інший — той, який є лише на островній частині. Довгий час іконостас робили у Львові скульптори Орест Дзендра і Олег Ляхович.

У 2022 році було встановлено корону Володимирового хрещення над іконостасом. Фактично третій його елемент. Це не традиційно, бо іконостас завжди будують від першого ярусу. Тут вперше встановлено третій елемент, корону, а на початку липня почалися роботи над першим ярусом. На ньому немає ікон — праця над ними триває.

— З нагоди ювілеїв 16–18 серпня в соборі відбуватиметься проща, зокрема молоді. Розкажіть про підготовку до неї та її значення для Церкви.

— Цей Ювілейний 2025 рік проходить під гаслом надії. Очевидно, що надія Церкви — це молоді люди, які мають чудові ідеї, добрий досвід пізнання Бога. І ми, як священники, також маємо в них вчитися того, як вірити, говорити про Бога, запитувати в них, що їм важливо в Церкві, як вони б хотіли дізнатися про Бога. Ми чітко зрозуміли, що в контексті цього ювілейного року тут, у соборі, обовʼязково мусить відбутися захід, присвячений молоді.

У соборі вже проходили заходи з молоддю, але набагато менші за масштабом, тому ми звернулися за допомогою до Патріаршої комісії у справах молоді, яка має великий досвід, відтак була напрацьована програма: спільна молитва, діалоги, дискусії. Так, сама молодь організовує цю прощу, акцентуючи на тому, що для неї важливо. Зокрема, передбачено спілкування із психологами, успішними українцями, цікавими людьми, спільний перегляд фільму і його обговорення. Тут створено простір для натхнення молоді та ділення досвідом віри.

Відбудуться нічні чування для сміливіших і відважніших. Із суботи на неділю, як і минулого року, буде фільм просто неба, молитви, читання слова Божого, трішки проповіді, комунікації, розмови, кава, чай — усе це до ранку в гарній, духовній, дружній атмосфері.

— На неділю заплановане закладення Соборної площі. Розкажіть про цю подію детальніше.

— На цю ідею надихнули нас благодійники, з якими ми доволі давно співпрацюємо. Разом із ними ми закладатимемо розробку цього ландшафтного дизайну довкола собору, цієї площі аж до Дніпра. Це — алея з дерев платанів. У неділю вони будуть висаджені. Дерева кленоподібні, шестиметрові. Кожен із присутніх делегацій, єпископів, священників із різних наших єпархій саджатиме дерева, пізніше їх підпишуть на честь єпархій, і це також нагадуватиме, що треба рости. Ці дерева даватимуть прохолоду людям, захищатимуть від сонця чи дощу і милуватимуть око.

Паралельно ведемо роботи на даху, в укритті. Після порощі повністю робитимемо дренажну систему, щоб у собор не затікала вода.

— Як, на Вашу думку, має відбуватися залучення молоді до Церкви, до свідомого християнського життя?

— Молодь не можна змушувати. Часто чуємо від старших людей, що діти чи внуки не хочуть йти до церкви. Нам важливо дати власний добрий приклад — Церква мене змінює, знайомство з Богом робить мене кращим, привітнішим. Що з того, що йдемо до церкви, якщо сіємо агресію, приходимо додому знервовані, на виході із храму не пропустимо іншого, у маршрутці встигнемо комусь нахамити чи повернемося додому без настрою. Це не надихне ні молодь, ні ближнього, ні сусіда, щоб пізнавати Бога в церкві. Папа Іван Павло ІІ сказав молоді і ці слова завжди мотивують мене: «Вимагайте від себе навіть тоді, коли від вас ніхто не вимагає».

Тому найперше ми повинні вимагати від себе, тоді молодь, бачачи в нас позитив, розумітиме, що Церква — це більше про зустріч із Богом, із людиною. Якщо ми не побачимо Бога у храмі, то не покажемо Його іншим.

— На Вашу думку, якою має бути сучасна Церква?

— Церква має бути відкритою, ненавʼязливою, правдивою. Гасло нашої Церкви: «Жива парафія в суспільстві з живим Богом». Це — жива, сповнена життям, енергією, силою, баченням Церква. Вона має бути тим середовищем, де приємно познайомитися з Богом, дізнатися про Нього, тут, у цьому колі, з Ним товаришувати. Церква — це не про мури, а про людей та атмосферу, яку вони творять.

Ісус Христос сказав і тут нічого нового не придумаєш: «Вас впізнають, що ви є моїми, по тому, коли будете любити один одного». Це саме про Церкву. Якщо ми любитимемо один одного чи у храмі, чи серед людей, тоді досвідчуватимемо Воскресіння — ту радість, яку Господь обіцяє кожній людині.

Так, випробування і кризові моменти роблять своє, але Господь Бог нам залишив Церкву, священників саме для того, щоб переживати зустрічі з Ним, як-от у Сповіді та Євхаристії.

— Чого хоче сучасний парафіянин, який він?

— Це — людина, яка хоче пізнати Бога. Я досвідчую, що людина від природи є такою, яка хоче пізнати Бога, знати щось більше, ніж те, що бачить довкола. Сучасна людина ставить запитання, зокрема про Бога, Церкву, одержує на них відповіді, живе в цьому. Це — людина, позбавлена забобонів, яка, як зазначили патріарх Йосиф Сліпий і папа Іван Павло II, живе у вірі. Розум і віра — це два дуже важливі елементи. Бо недостатньо самої віри чи самого розуму — потрібна гармонія.

— Яку роль відіграє Церква, християнське життя в контексті країни?

— Як сказав Блаженніший Святослав, наша Церква — державотворча. Це про відповідальність, яка в Церкві є важливою. І це наша школа: як полюбити, бути відповідальними за свою державу, Батьківщину, віру, не лукавити. Якщо ми в церкві вчимося любити, молимося Богові за мир в Україні, то йдеться про те, щоби будувати його найперше в собі, довкола себе, у своєму домі, селі, місті, у своїй країні. Це про відповідальність християн за державу. Відповідно християнин служитиме Богові, державі тими талантами, які Він йому дав.

— Поділіться планами, мріями на майбутнє.

— Мрія, напевно, сьогодні одна у всіх — щоб цей Рік надії приніс мир для нашої Батьківщини; щоб не було переживань, чи я зранку прокинуся, чи поїду до церкви; щоб не було тривог, неспокійних ночей; щоби всі наші воїни повернулися. Я багато молюся за поранених воїнів, полонених, щоби всі вони повернулися додому; щоб наші співбрати, співсестри, які дуже багато пожертвували за Україну, були вдома; щоб ми всі могли відпочити, насолодитися мирним, спокійним життям; а також, щоб усі проєкти, які ми розпочали в соборі, були завершені.

Інші інтерв’ю

«Будь-яка євангелізація веде до життя Таїнствами»: єпископ Йосафат Мощич підсумовує служіння у сфері євангелізації
23 липня

«Це — ще один крок до зрілої, зрозумілої і сильної церковної самобутності», — владика Євген Попович про Кодекс канонів УГКЦ
10 липня

Блаженніший Святослав: «Якщо хтось розпалює національний егоїзм, то працює на користь російської пропаганди»
3 липня

«Семінарія — це серце єпархії. Якщо воно б’ється, то живе вся Церква», — ректор Семінарії блаженного Омеляна Ковча в Буенос-Айресі
3 липня

Дивитися ще