Отець Патрік Совʼяк про служіння українцям у Святій Землі: «Коли людина живе в небезпеці, вона особливо шукає Божої присутності»
Як це — служити там, де відбувалися євангельські події? Чим живуть українці в Ізраїлі? А також про монаше покликання, життя у францисканській мультикультурній спільноті та душпастирство під час війни розповів священник для українців-греко-католиків Ізраїлю о. Патрік Совʼяк, OFM.
— Отче, Ви є францисканцем східного обряду — це не дуже поширене покликання в Україні. Як Ви потрапили до цього чернечого ордену?
— Я потрапив до францисканців, тому що належав до парафії Святого апостола Петра в Тернополі, де вони служать. У дитинстві не знав, що, крім францисканців, є інші чини.
У мене був товариш, який запропонував разом вступати до Тернопільської семінарії. Я тоді взагалі не мав уявлення, що таке семінарія, але за компанію вирішив спробувати. Для вступу потрібна була рекомендація від пароха. Парох-францисканець мене не знав, але написав гарну рекомендацію. А потім сказав: «Навіщо тобі йти до семінарії? Можеш приходити до нас у монастир».
Звичайно, до семінарії я тоді не вступив, оскільки був непідготовлений. Але за деякий час справді відчув покликання до монастиря. Мені тоді було 19 років.
У нас формація починається з постулату. Це — час для ознайомлення з життям ордену, роздумів над покликанням. В Україні є декілька монастирів францисканців, діє греко-візантійська Фундація всіх святих Ордену братів менших (OFM), але ми входимо до складу провінції Успіння Пресвятої Богородиці, яка розташована в Польщі.
Після півроку життя в монастирі в Тернополі мене відправили на постулат до Польщі. Нас поїхало семеро хлопців. Ми там навчалися пів року, а потім склали перші обіти. Після цього нас прийняли до новіціату, і почався дуже активний рік життя, бо новіціат — це найнасиченіший період монашої формації.
Згодом мені повідомили, що я повертаюся в Україну, оскільки вдалося домовитися про подальше навчання в Ужгородській духовній семінарі. Я був одним із перших братів (загалом нас було четверо), хто почав там навчатися. До того францисканці здобували освіту в римо-католицькій семінарії у Польщі. Але наш настоятель хотів, щоб ми навчалися у своєму обряді. Так ми потрапили до Мукачівської греко-католицької єпархії. Владика Мілан Шашік нас із радістю прийняв.
А моє служіння почалося в рідній парафії у Тернополі.
— Про францисканців східного обряду в Україні знають не так багато, як, наприклад, про василіан чи студитів. Розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність і харизму.
— У нас немає якось специфічної харизми. Наше покликання — служити Богові й людям. Францисканці брати менші, за прикладом святого Франциска, прагнуть просто служити людям і Церкві.
Наша основна парафія, основний монастир — у Тернополі. Я там займався всім, що мені доручали: підготовкою до шлюбів, хрещенням, похоронами, катехизацією дітей. Парафія була дуже активна — сім Служб у неділю: о 6:30, 8:00, 10:00, 12:00, 14:00, 18:00 і 20:00. Один служить, інший сповідає. Потім міняємося.
Тож життя і служіння в Тернополі були дуже насиченими й бурхливими. І це було добре, що відразу після семінарії я 2 роки мав таку практику й набув досвіду. Але оскільки це була моя рідна парафія, не всі сприймали мене як священника. Бувало, йдеш вулицею, а назустріч знайомий, і каже: «Ігорю, привіт!». Я вже був братом Патріком, але для більшості залишався Ігорем. Тому попросив, щоб мене звідти перевели. За 2 роки мене скерували до Ужгорода, у Мукачівську єпархію. Оскільки я там навчався, мені було дуже комфортно — я знав пів єпархії.
Після життя в Тернополі служіння в Ужгороді було зовсім іншим — маленька парафія, спокійний ритм. А потім мене перевели до іншого монастиря на Закарпатті, у село Нижній Бистрий, у монастир Успіння Пресвятої Богородиці, розташований між Хустом і Міжгірʼям. Монастир дуже маленький, нас там було лише троє братів. Там я пробув рік. Служіння теж було специфічним. У самому Нижньому Бистрому парафія складалася буквально з кількох людей, але ми також мали парафію у Хусті й доїжджали туди на служіння. На той час монастиря в Хусті ще не було, його побудували пізніше, і тепер брати живуть уже там, при парафії. Тоді ж ми жили в Нижньому Бистрому та їздили до Хуста служити на свята й у вихідні.
Після року життя в горах, дуже специфічного, тихого і самітного, мене повернули на служіння до Тернополя, а в березні 2016 року я полетів на Святу Землю.
— Служіння на Святій Землі для багатьох священників виглядає як мрія. Як ця історія почалася для Вас? Хто Вас туди запросив?
— До мене звернувся брат Пантелеймон, який служив тут переді мною. Він попросив, чи міг би я приїхати на три місяці, щоб його замінити. У нього були проблеми зі здоров’ям — хотів їхати на лікування, і на час його відсутності потрібно було, щоби хтось продовжив служіння. Ніхто із братів особливо не хотів погоджуватися, а я погодився. Сказав: «Добре, але ти маєш усе організувати, щоб я міг поїхати». Бо для цього потрібні різні дозволи, листи від нашого генерала, адже тільки він може офіційно скерувати нас сюди — безпосередньо до Кустодії Святої Землі.
Я приїхав із думкою, що це лише на три місяці. Брат мене зустрів. Для мене все це було чимось надзвичайним. Десь місяць він ще був зі мною: показував, де служити, куди їздити, чим добиратися, усі практичні речі. А потім повернувся в Україну. З думкою, що я тут лише на 3 місяці, я залишився вже на 10 років.
— Якими були Ваші перші враження від Святої Землі? Для яких громад почали служити і як виглядало Ваше щоденне душпастирство?
— Я був здивований, що тут є море. Чомусь не знав, що наш монастир розташований біля моря і що тут такий гарний клімат — дуже тепло, навіть затепло. Брати в монастирі мене дуже добре прийняли.
Коли я приїхав, ми служили для трьох спільнот: у Хайфі, Нетанії та Яффо (Тель-Авіві). А вже разом з отцем Пантелеймоном, який служив тут переді мною, відкрили ще одну суботню громаду в Яффо. В Ізраїлі субота — це вихідний, тому саме в цей день люди мали можливість приходити до церкви. Деякі священники, наприклад іспанці, служать недільну Літургію вже в п’ятницю ввечері. Ми ж почали служити в суботу.
У суботу я служив Літургію в Яффо, опісля їхав до Нетанії на наступну службу. Потім вирушав до Хайфи, де в нас також є монастир. Там я ночував, у неділю зранку служив Літургію в Хайфі, потім повертався назад до Яффо і знову служив. Таким був мій звичний ритм життя протягом 2 років: у суботу зранку виходиш, швидко збираєш речі, постійно кудись їдеш, повертаєшся вже в неділю.
— Українці на Святій Землі — хто вони: давня діаспора, трудові мігранти чи вже нова хвиля біженців війни?
— Наші вірні тут — це переважно заробітчани, люди, які приїхали колись на прощу і залишилися працювати. До війни хтось мав статус біженця, хтось — ні. Деякі мешкали нелегально. Але після початку повномасштабної війни в Україні майже всі отримали офіційний статус і змогли легалізуватися.
Переважно це жінки, вихідці із Заходу України, які працюють у сфері догляду або прибирання. Чоловіків дуже мало. Лише останніми роками почали приїжджати чоловіки, які офіційно працюють на будівництві. Україна та Ізраїль мають відповідну угоду, тому чоловіки проходять співбесіди в Україні і приїжджають працювати офіційно. Але таких небагато.
Найбільша наша громада — у Яффо, бо це, фактично, центр. Сюди приїжджають українці з різних містечок навколо Тель-Авіва. Більшість не живе безпосередньо в Яффо, але приходять на суботню Літургію. Це десь 40–60 людей.
Є ще недільна спільнота в Яффо — приблизно 20–25 осіб. Це переважно жінки, які доглядають за хворими або літніми людьми. Вони часто живуть у домівках своїх підопічних і весь тиждень майже нікуди не виходять. Лише в неділю можуть знайти собі заміну, прийти до церкви, зустрітися з людьми, полагодити якісь свої справи.
— Як змінилися Ваші громади після початку повномасштабної війни в Україні? Чи побільшало українців в Ізраїлі?
— Після початку повномасштабної війни кількість українців в Ізраїлі справді збільшилася. Але переважно приїжджали ті, хто має єврейське коріння, наприклад, через бабусю чи дідуся могли отримати право репатріюватися.
Громади трохи зросли, але не можна сказати, що суттєво. З’явилося кілька нових людей, хтось почав приходити частіше. Хоча деякі й далі приходять лише на Пасху, як і в Україні.
— Кажуть, що у Ваших громадах є традиція — здійснювати паломництва до місць, пов’язаних зі святом, яке переживає Церква. Як вона виникла?
— Ми почали з Різдва. Щороку в передріздвяний час здійснюємо прощу до Вифлеєма. Це — наша перша така традиція.
Пізніше почали їздити перед святом Преображення на гору Тавор. Також стараємося відвідувати й інші святі місця. Навіть якщо люди там уже були, це не заважає їм їхати туди ще раз, бо такі прощі дуже гуртують спільноту. Коли їдемо автобусом, то разом молимося, співаємо, спілкуємося. А після молитви маємо спільний обід, який приготували парафіяни. Для наших вірних це важливо, бо субота — часто єдиний день, коли вони можуть кудись поїхати чи зустрітися один з одним. Більшість із них багато працюють і мають обмежене коло спілкування. Тому такі паломництва не лише про духовне збагачення, а й про творення спільноти.
— Як це — жити і служити там, де відбувалися євангельські події? Як Свята Земля вплинула особисто на Вас і на Ваших вірних?
— Для мене був справжній шок, коли я вперше приїхав до Єрусалима і побачив, що в одній базиліці є і Голгофа, і Божий Гріб. Раніше я думав, що це окремі місця, десь далеко одне від одного. А тут усе поруч.
Особливе переживання — це молитва в Божому Гробі. Коли ти заходиш туди і молишся — це наповнює духовною силою. Відчуваєш велику вдячність Богові за можливість бути тут.
Багато людей прагнуть хоча б раз у житті приїхати сюди, навіть на кілька годин, а я маю можливість просто сісти в автобус, поїхати до Єрусалима і піти помолитися. Це — неймовірне переживання.
Наші вірні також дуже люблять їздити до Єрусалима, коли мають вільний час. Особливо тепер багато українців моляться за мир, за своїх рідних, за воїнів, за всіх, хто просить молитви. Думаю, це також їх змінює, і завжди у кращий бік.
— Ви згадали про молитву за Україну та військових. Знаю, що Ваша громада активно допомагає армії. Як саме Ви підтримуєте ЗСУ від початку повномасштабного вторгнення?
— Насправді, ми почали допомагати ще до повномасштабної війни. Один із наших парафіян був волонтером, приятелем Сергія Притули, і час до часу звертався до нас із проханням про допомогу. Ми збирали кошти й передавали їх до Фонду Притули.
Коли почалася повномасштабна війна, допомога стала активнішою. Ми збирали кошти на різні потреби, залежно від того, хто звертався: чийсь чоловік, син, брат були на фронті, хтось потребував медикаментів, автомобіля чи спорядження.
Особливо активна фаза була в перші пів року війни. Потім уже почали допомагати більш адресно. Було звернення — я оголошував у громадах збір коштів на ЗСУ. Наприклад, що наступної суботи буде збірка на автомобіль чи іншу конкретну річ для військових.
Тепер у нас у церкві постійно стоїть скринька для пожертв. Під час кожної Літургії люди можуть щось залишити. Якщо є конкретний збір, я пишу про це в нашій групі, щоб усі розуміли, на що саме підуть кошти.
Зараз люди вже не так активно допомагають, як на початку війни. Не тому, що стали байдужими, а просто виснажилися. Але допомога не припинилася. Просто тепер вона стала більш адресною і конкретною.
— Сьогодні українським душпастирством на Святій Землі опікуються францисканці. Як так склалося і чому це служіння довірили саме Вашому чину?
— Перед тим, як францисканці почали опікуватися українським душпастирством, тут служив греко-католицький священник зі Словаччини Растіслав Дворови (Rastislav Dvorový). Він служив для українців у Хайфі та Тель-Авіві. Я його особисто знаю ще з Ужгородської семінарії, де він викладав, коли я навчався.
Але тут у нього виникла проблема із проживанням і загалом із можливістю перебування. Релігійна віза, яку дає Ізраїль, дозволяє служити, перебувати у країні, їздити між громадами, але не дозволяє офіційно працювати. Через проблеми з житлом отець Растіслав був змушений брати паломницькі групи як гід, щоб мати можливість утримувати себе. Згодом обставини склалися так, що він уже не міг продовжувати служіння.
Тоді Блаженніший Святослав звернув увагу на те, що на Святій Землі присутня Кустодія Святої Землі — францисканці. Це було найкраще вирішення проблеми із проживанням. Адже францисканець може жити в монастирі, належачи до Кустодії, і тоді немає потреби шукати житло чи думати про базові речі — усе це забезпечує монастир.
Тому Блаженніший звернувся до нашого настоятеля в Україні, а той запропонував отця Пантелеймона, який був тут переді мною. Він був першим українським францисканцем, який поїхав служити в Ізраїль для українців у східному обряді.
— Ви мешкаєте у францисканському монастирі разом із братами з різних країн. Розкажіть трохи про цю міжнародну спільноту й устрій монастиря.
— У нашій Кустодії лише кілька братів місцеві — араби з ізраїльським громадянством. Більшість — це монахи з різних країн світу.
У нашому монастирі, наприклад, є брат із Польщі. Він служить для поляків, а також для івритомовної спільноти. Це переважно вихідці з України, білорусі чи росії, які живуть в Ізраїлі, і для них іврит є рідною мовою. Є брат із Філіппін, який служить для філіппінської громади. Є співбрат з Індії — він служить як у східному, так і в латинському обряді для індійської спільноти.
Також у нас проживає священник з Еритреї. Він не францисканець, але живе в нашому монастирі і служить у східному обряді для своєї спільноти. Ще один брат — зі Шрі-Ланки. Один із наших співбратів із Мексики служив для іспаномовних, але його перевели в інший монастир.
Я служу у східному обряді для українців. Також у східному обряді служать брати з Індії та Еритреї. Всі решта — у західному.
— А як впливає на Ваше життя і служіння така багатоконфесійність і мультикультурність? Чи це виклик — знаходити мову (у прямому і переносному сенсі), чи радше нові можливості?
— На початку це було для мене певною несподіванкою, бо тут практично всі з різних країн. Але з часом я побачив, який це цікавий досвід. Кожен говорить про своє служіння, свою традицію. Так ти відкриваєш для себе багатство Вселенської Церкви. Також пізнаєш культуру Індії, Філіппін, Мексики. Вони дуже відкриті й дружелюбні. І всі розуміють, що кожен із нас тут для того, щоби служити іншим.
Наприклад, коли я служив на Великдень у храмі Святого Петра, де проживаю, для багатьох братів було чимось новим наше освячення пасок і кошиків. Вони фотографували, знімали відео, бо в їхніх традиціях такого немає.
А коли я вперше потрапив на Літургію, яку служили індуси, то ніби опинився в індійському кіно — молитва дуже голосна, дуже співана, вони приходять у своєму національному одязі. Це дуже гарно, але водночас незвично.
Філіппінці щороку запрошують нас на різдвяний обід, пригощають національними стравами. Індуси також приносять частування своєї кухні. Ми теж знайомимо зі своїми традиційними стравами. Я приношу холодець чи щось інше. Брати їдять — їм смакує. Це — переплетення різних національностей, традицій, конфесій. Ти маєш нагоду пізнавати і багатство Церкви, і багатство культур.
— У яких храмах чи приміщеннях Ви служите? Наскільки відкриті до українців інші Церкви в Ізраїлі?
— Ми служимо переважно у храмах Мелхітської Греко-Католицької Церкви, яка надає нам свої приміщення. У Яффо та Хайфі ми користуємося саме мелхітськими храмами.
А, наприклад, у Нетанії церкви взагалі немає, жодної. У місті немає ані мелхітів, ані римо-католиків. Ми служимо в бомбосховищі, яке орендують протестанти. Вони нам дають можливість служити, але це не безкоштовно. Ми орендуємо і в протестантів, і в мелхітів. За кожну Літургію залишаємо їм кошти, плюс сплачуємо рахунки за воду та світло. Тут це нормальна практика.
— А чи не може якась Церква, та сама РКЦ, посприяти, щоб українці мали можливість служити безкоштовно?
— Теоретично, ми можемо служити в римо-католицьких храмах, але тут всі платять.
— Бо це Ізраїль?
— Так. Тому тут безкоштовно я можу служити тільки у своєму монастирі. Я приходжу до ігумена і кажу: «Отче, хочу мати Літургію». Він питає день і годину.
Наш храм Святого Петра, де я проживаю, є передусім храмом для паломників. Раніше сюди постійно приїжджали групи, ми служили Літургії, прочани залишали пожертви, це допомагало утримувати церкву.
Якщо говорити про більші можливості для служіння, то найбільше храмів на Святій Землі мають францисканці. Тому часто саме з ними можна домовитися про богослужіння, наприклад, у Єрусалимі, у каплиці біля Божого Гробу чи в інших святинях. Але все залежить від конкретного місця і домовленостей з ігуменом.
— Ізраїль часто називають країною, яка живе в умовах постійної війни. Але цього року ситуація була іншою — Іран почав активно атакувати балістикою. Як цей період пережили Ви та спільноти?
— Усе почалося ще минулого року. Це був перший етап війни, який тривав приблизно два тижні. Уже тоді частина українців вирішила покинути Ізраїль. Бо одна річ — жити в країні, де періодично є загроза з боку Сектору Гази, а зовсім інша — коли починаються атаки з Ірану.
Коли я приїхав до Ізраїлю, тривала війна з Сектором Гази. Звідти пускали ракети, які завжди збивали, бо вони були зроблені в підвалах. Звісно, могли кудись упасти уламки, завдати шкоди, але це була рідкість.
До війни з Сектором Гази всі звикли. Вони пустять дві—три ракети на Ізраїль, тут залунає тривога, їх збивають, і все.
З початком ударів з Ірану все змінилося. Це вже був інший тип війни: балістичні ракети, багато руйнувань, людські жертви.
Минулого року загинула українська сім’я, яка приїхала до Ізраїлю на лікування.
Цього року всі ніби чекали, що щось почнеться. У повітрі висіла тривога. Вже всі знали, що війна буде, але не знали, коли конкретно почнеться. Тому психологічно люди певною мірою були готові.
Перший день війни припав на суботу. Ми мали Літургію. Під час Богослужіння почали приходити попередження на телефони й годинники про можливу небезпеку. Ми завершили Службу, а вже після цього пролунали сирени — і ми всі побігли в бомбосховища.
Наступного дня я вже не проводив Служби — були обстріли. Людям було небезпечно добиратися. Плюс відсутність транспорту. Таксі також неохоче працювало. До того ж у храмі не було укриття, а в Ізраїлі під час війни заборонено збиратися в місцях без безпечного сховища поблизу. Тому певний час я служив сам у монастирі, а люди надсилали свої намірення за кого молитися. Згодом ми почали знову збиратися, бо у храмі хоча б товсті стіни. І хто мав можливість — приходив на молитву.
— Як ця війна вплинула на українців в Ізраїлі? Адже багато хто з них уже пережив війну в Україні, а тут знову опинився під обстрілами.
— Люди телефонували, розповідали, що поруч упали бомби. Звісно, були налякані. Відчували страх за життя. Але водночас дуже прагнули йти на Літургію. Коли людина живе в постійній небезпеці й не знає, що буде завтра, вона особливо шукає Божої присутності. Багато хто запитував: «Отче, коли вже буде Служба? Ми, попри все, хочемо прийти до церкви, помолитися».
Це дуже нагадувало перші місяці повномасштабної війни в Україні, коли люди масово приходили до храмів. Війна змінює людину — вона починає більше цінувати життя, частіше звертається до Бога.
— Чи можемо ми, українці, чогось повчитися в ізраїльтян у тому, як вони реагують на війну і загрозу?
— Ізраїльтяни дуже серйозно ставляться до сигналів тривоги. І цього нам справді варто вчитися. Тут ніхто не ігнорує сирени, бо люди розуміють: ти ніколи не знаєш, куди може прилетіти.
Коли лунає тривога, люди спокійно йдуть в укриття. Вони знають, що мають 2 хвилини. Після відбою ще певний час залишаються в захищеному приміщенні, а вже тоді повертаються до своїх справ.
Цікаво, що навіть під час війни дуже багато ізраїльтян ходить на пляж. Коли лунає сирена — всі йдуть в укриття, а після відбою повертаються на море.
— А чи достатньо укриттів? Чи вистачає 2 хвилин, щоб добігти в захищене місце?
— Тут справді все дуже продумано. Спочатку люди отримують попередження про можливу загрозу — це дає 5–7 хвилин, щоби знайти укриття. А вже після сигналу тривоги є ще приблизно 2–3 хвилини, щоби сховатися.
Як укриття використовують не лише бомбосховища, а й підземні паркінги чи спеціально обладнані приміщення. Під час тривоги відкриваються готелі, громадські будівлі — можна зайти будь-куди і тобі покажуть, куди спуститися. Тут люди один одному з цим дуже допомагають.
У багатьох сучасних будинках є «мамади» — захищені кімнати всередині квартир. Тому людям не потрібно кудись бігти.
Але, наприклад, у Хайфі багато старих будинків, там бракує бомбосховищ, люди мають менше часу на реакцію через близькість Лівану. Мешканці Тель-Авіву мають більше часу, щоби спуститись в укриття.
— Чи співпрацюєте Ви з Посольством України?
— Так, співпрацюємо. Я був знайомий і з попереднім послом, і з теперішнім. Новий посол, коли прибув до Ізраїлю, сам прийшов до нашої церкви — там ми й познайомилися. Він залишив свої контакти і сказав, що за потреби можемо звертатися до нього безпосередньо.
Ми разом організовуємо різні пам’ятні й духовні заходи. Наприклад, щороку проводимо молитви і зустрічі до роковин Голодомору.
Після початку повномасштабної війни посольство також зверталося до нас щодо спільних богослужінь із нагоди пам’ятних подій.
В Ізраїлі активна українська спільнота. Тож ми зустрічаємося на різних подіях: майстер-класи, концерти, виступи. Там завжди є представники посольства, і я також стараюся брати участь у таких заходах, навіть просто для того, щоби бути поруч із нашими людьми.
Є і практична співпраця. Тут багато українців мають труднощі з консульськими питаннями: документи, паспорти, запис до консульства. Тому я попросив консула, щоби він раз на місяць приходив до нас до церкви і відповідав на запитання. Тож загалом ми добре співпрацюємо.
— А як ізраїльське суспільство ставиться до українців? І чи Ви особисто відчували зміни після початку війни?
— Для багатьох ізраїльтян Україна — не чужа країна. Багато хто побував в Україні, відпочивав, багато хто має там родичів.
Після початку повномасштабної війни підтримка України в ізраїльському суспільстві зросла. Хоча в політичному плані Ізраїль старається дружити і з росією, і з Україною.
Щодо церковного служіння — тут маємо повну свободу. Влада не втручається в діяльність Церкви. Францисканці й інші священники отримують потрібні дозволи й можуть легально служити. Ніхто не створює нам перешкод. Щодо цього вони дуже відкриті.
На жаль, тут є люди із проросійськими поглядами — переважно вихідці з росії чи колишнього радянського союзу. Вони інколи організовують акції на підтримку росії. Але таких, які тут проживають і підтримують російські наративи, мало.
— Багато християн мріє хоча б раз у житті побувати на Святій Землі. А Ви вже 9 років тут служите. Скажіть, куди Ви мрієте здійснити паломництво?
— Чесно кажучи, колись я дуже мріяв побувати в Італії. А тепер моя мрія — Іспанія. Хотів би пройти Шлях святого Якова, дійти до Сантьяго-де-Компостела, до храму Святого Якова.
— У Вас дуже незвичне монаше ім’я — Патрік. Чому обрали саме його?
— Колись я був пластуном і мого ройового звали Патрік. Мені тоді це ім’я здалося незвичним, але дуже гарним. Коли настав момент обирати монаше ім’я, я вибрав Єремія. Але воно вже було зайняте. А в нашій провінції імена не повторюються — кожне може бути лише в одного брата. Згодом я хотів обрати Святослав, але польською це звучить «Швєнтослав» — мені не дуже подобалося. Тоді я подумав про ім’я Патрік. Воно гарно звучало і українською, і польською мовами, а головне — мені подобалося. Так я й обрав собі покровителя.
— Чи легко далося Вам рішення скласти довічні обіти та присвятити життя монашому служінню?
— До цього рішення людина приходить не відразу. Коли настав час складати довічні обіти, я сам написав прохання. Але навіть у день обітів мене ще запитували: «Ти точно не передумав? Маєш час до початку Cлужби». Бо це має бути абсолютно вільне й усвідомлене рішення.
Для складання довічних обітів потрібно мінімум 4 роки річних. І за цей час, як у нас кажуть, монастир придивляється до тебе, а ти — до монастиря.
Людина легко може залишити монастир після перших обітів. Просто сказати: «Вибачте, я йду». І багато хто в перші роки усвідомлює, що це не його шлях і покидає монастир. А вже ті, хто залишився, свідомо приймають довічні обіти.
Пам’ятаю, що мої довічні обіти відбувалися в Ужгороді. Для місцевої парафії це було вперше. Вони побачили, що це таке, як відбувається. Справді, було дуже гарно і зворушливо.
— Ви служите українцям у дуже непростих умовах: війна в Україні, війна в Ізраїлі, багато болю і розчарувань. Де знаходите сили та внутрішній мир?
— Передовсім — у молитві. Без молитви ти ніколи не матимеш сили. Особиста молитва, спільна молитва із братами, читання Святого Письма — це те, що дає сили й допомагає триматися.
І, звичайно, дуже багато дають самі наші люди. Завжди приємно, коли відчуваєш, що можеш комусь допомогти. Тоді усвідомлюєш, що не дарма живеш у цьому світі. Будь-яка допомога ближньому — духовна, фінансова чи інша — додає сил. Бо коли завдяки тобі людина стає щасливою, ти й сам отримуєш натхнення рухатися далі.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ
