Отець Іван Петляк про служіння у Португалії: «Бажання прийняти мене як жонатого священника було дійсно революційним»
Уже 8 років отець Іван Петляк служить для українців греко-католиків, що мешкають у містах Сетубал та Монтіжу. А минулого року його обрали координатором Капеланії УГКЦ у Португалії. Тож тепер, окрім своїх вірних, він піклується про всі 27 українських спільнот на теренах Португалії та про 15 священників, які ними опікуються. Як парох із села на Івано-Франківщині потрапив до Португалії? У чому полягає праця координатора? Як ставляться до одружених священників у Західній Європі? І чого найбільше бракує за кордоном? На ці та інші запитання о. Іван відповів в інтерв’ю.
— Отче Іване, розкажіть про свій священничний шлях. Якщо не помиляюсь, ви познайомилися з УГКЦ завдяки Пласту, і згодом вирішили вступати до семінарії. Поділіться історією свого покликання.
Не буду кривити душею — я не виріс в сильно побожній сім’ї. Я дитина радянської системи, народжена в 1975 році. Єдине, що пам’ятаю з мого дитинства, — це посвячення паски під православною церквою у мене в селі. Все. Казати, що кожної неділі мене хтось вів до церкви, баба чи дідусь, — ні, це неправда.
Коли настала українська весна, Україна почала здобувати свою незалежність, один з моїх вчителів, наш фізик, пан Степан Корчинський (який і зараз продовжує працювати з дітьми в Івано-Франківську), запропонував, щоби ми з ним помандрували по Дністру. Це був травень 90-го року. І в процесі цієї мандрівки, з наметами на природі, він нам подав ідею Пласту і запропонував сформувати один з перших гуртків. Паралельно такий гурток створювався у Франківську і в мене в селі, у Черніїві. І тоді були вже перші табори. Мені було 15 років. На першому пластовому таборі нас катехизували отець Никодим Гуралюк, василіянин, і його співбрат о. Богдан.
Пласт — це завжди Бог і Україна. На таборі постійно була присутня молитва: вранці, ввечері, недільна Літургія. У неділю ми з лісу йшли в місто, в Яремче, в Дору, де на той час служив отець Порфирій, світоч, подвижник. Власне він нам давав перше причастя. Нас готували до цього, бо розуміли, хто ми є. Ми були дітьми-піонерами від А до Я. Тож протягом двох тижнів отці старалися по-максимуму. Кожен день у нас були заняття з катехизму. Все відбувалося дуже серйозно. І ми серйозно до цього ставилися. Ми мали урочисте причастя. Без пафосу, але обов’язково з вишитою сорочкою. І була така радість, хоча ми ще не розуміли, що з нами відбувається в духовному плані. Пізніше на наших таборах постійно були присутні священники, монахи. Ми завжди мали духовний супровід.
У 1992-му році переді мною постав вибір, куди спрямувати своє молоде життя. Я подав документи в педагогічний університет у Франківську, на факультет української мови і літератури. Я мав дуже добрі оцінки, навіть писав вірші, твори. Мав медалі на обласних Олімпіадах. Мені дуже добре йшла мова.
Йшов 1992 рік. Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, і семінарія в Івано-Франківську набирала обертів. Це був другий набір. До речі, найбільший з усіх. Тоді вступило 160 хлопців.
І моя перша вчителька, Анна Іванівна, Царство їй небесне, почула про це, бо десь поруч жили семінаристи з першого курсу (на той час вони мешкали по квартирах, бо приміщення ще не було). Їй сподобалися хлопці, які вчаться на священників. І вона каже мені: «Може б ти подумав. Учителів завжди бракує, але зараз треба більше священників. До того ж, в тебе добра мова, ти любиш читати. Вчитель — це добре, але священник — теж вчитель. Я би тобі рекомендувала спробувати. Якщо хочеш, я тебе познайомлю з цими братами». І я відповів, що подумаю.
Мій виховник з пласту, пан Степан Корчинський, підтримав цю ідею. Він був добре знайомий з тодішнім канцлером Івано-Франківського єпархіального управління Андрієм Кияком, фундаментальна особистість на початках відродження УГКЦ у Франківську. І пан Степан привів мене туди, щоб познайомити, представити як можливого кандидата в семінаристи. Хоча я був далекий від того. Десь мене до того навчання стимулювали. Не можу сказати, що я цього не хотів чи боявся. Але це було для мене щось невідоме. Водночас я був дуже сміливий. Не боявся викликів. Тож, чому ні? Я вже був знайомий з Церквою. Любив ходити на маївки. Після першого причастя ми мали свою компанію, ходили вечорами на відправи. Тоді відбувалось відродження Церкви, і було гонором стояти в храмі, гарно вбраним, тримати хоругви, а навколо купа людей молиться.
Під час знайомства канцлер сказав, що було б добре, аби хтось з пластунів став священником. Він знав пластовий рух ще з часів Польщі, коли був юнаком. І пообіцяв по можливості посприяти.
Я на той час мав довге волосся, така мода була. Пам’ятаю, він подивився на мене і каже: «Але перше, що потрібно зробити, — зістригти це волосся». Я так подумав: треба — то треба, нічого страшного.
Потім треба вже було відмовлятись від певного товариства, від певних рухів. Вже всі знали, що я пішов до семінарії, ставилися з цікавістю: «О! Ти будеш священником!» Доводилось по-новому себе подавати, представляти. І вже з часом, десь всередині навчання в семінарії, прийшло усвідомлення свого місця, свого призначення, і того, що має з тобою далі бути.
— Ще 10 років тому ви були парохом у селі на Івано-Франківщині. Як Ви опинились у Португалії?
Я побачив звернення тогочасного Голови ПМВ владики Йосифа Міляна про те, що є потреба у наших священниках для служіння українцям за кордоном. І мій декан в Галицькому деканаті сказав: «Якщо хтось відчуває в собі сили, натхнення, має порив і бажання, телефонуйте до Пасторально-міграційного відділу, він проводить такі курси, звертайтеся». До того часу я 5 років був на своїй першій парафії на Франківщині вже на межі із Львівською областю, потім вже ближче до рідного дому, в Галицькому районі. І я собі подумав: «Чому ні? Може це якраз моє. Може Господь мене дійсно кличе до нової місії».
Cлужіння в сільських парафіях зазвичай дуже спокійне, воно йде за течією, немає великих викликів. Водночас у мене парафія була хоч і невелика, але розділена з православними. Були такі моменти, коли треба було нашу Греко-Католицьку Церкву (бо ми були в меншості в селі) ставити на поважніший рівень, показувати, що з нами варто рахуватися, багатьом людям відкривати очі на певні речі. А проте було відчуття, що все-таки щось я міг би зробити більше, краще себе реалізувати. І я поїхав на одні курси, ще тоді був у ПМВ світлої пам’яті отець Василь Поточняк, який зі мною контактував. Загалом я відвідав троє чи четверо курсів для священників, які планують служити чи служать ща кордоном, і аж потім відбулось призначення до Португалії. Хоча на початках, коли ми заповнювали анкети, я взагалі не думав про Португалію. Якщо б мені в моїй молодості сказали, що ти поїдеш служити в Португалію, то я, якщо чесно, не орієнтувався б взагалі. Це було для мене щось невелике і далеке. Тому це дійсно був певний виклик. Але я себе морально готував до того. І моя сім’я також. Я одружений священник — це момент, який треба враховувати. Бо я їду не сам. Інша ситуація, коли їде монах чи священник-целібат: спакував валізу — і поїхав.
— Розкажіть, як Ваша дружина і сім’я загалом відреагувала на Вашу ідею поїхати служити поза межами України? Бо від дружини насправді багато залежить.
Ми з дружиною пластуни. Ми з нею познайомились в Пласті. Вона рухлива, активна, мобільна. Пластуну багато не треба: спакував наплічник, намет, добрі черевики — і рухаєшся до певної мети. Так само і вона. Я дякую Богу, що маю таку дружину, дійсно добру опору, яка завжди зі мною. Так було, коли ми їхали на нашу першу парафію за 90 км від рідних, де не було парафіяльного дому, де в хаті не була підведена вода і треба було йти до криниці, крутити колесо, нести на морозі ту воду до хати, гріти. І вона ніколи не жалілася. Думаю, вона з самого початку розуміла, з ким пов’язує своє життя, і завжди мене підтримувала, будь-які мої ідеї, деколи навіть занадто авантюрні. За що я вдячний їй і Богові.
Щодо дітей. Старша дочка на той час вже вчилася в медичному коледжі в Івано-Франківську, в неї вже вимальовувалося майбутнє, а коли ми виїжджали до Португалії, вона вже була заміжня, ми мали внука, тож вона лишалася зі своєю сім’єю. А в менших дітей такий простий принцип: де тато — там і добре.
— І от ви опинились в Португалії. Розкажіть про початки, як і коли стартувало ваше служіння?
Початки були ще тоді, коли мене возили на огляд. У 2016 році ПМВ проводив у Фатімі перший Форум українців-мігрантів Європи, і владика Йосиф Мілян запросив мене, щоб я теж там був.
На той час у нашій громаді в місті Порту була потреба у священнику. І ми поїхали з тодішнім координатором Іваном Ґудзем на північ Португалії, щоб представити мене як кандидата перед єпископом Порту. Такі перші візити добре запам’ятовуються. Коли єпископи почули, що я жонатий, подивилися на мене з осторогою: мовляв, добре-добре, ми подумаємо, а ви поїдьте до Порту, підніміться на вежу, візьміть вам там подарунок, пляшку вина, книжечку, молодці, що приїхали. І так єпископ Порту думав-думав, а згодом помер. Тоді з’явився новий єпископ, і ніхто не знав, що він собі думав. А українці продовжували бути без священника. Оскільки громада Порту потребувала душпастиря, владика Йосиф мене делегував туди для служіння на великі свята: Великдень, Різдво, храмовий празник. Мене налаштовували, що я буду там служити надалі. І постійно було таке очікування, що ось вже прийде офіційне підтвердження від Португальської Католицької Церкви.
Але Португальська Церква, на превеликий жаль, доволі закрита і консервативна. Оскільки я одружений, мене там не приймали. А прийняли вже у Сетубальській діоцезії, єпископ Дон Жосе Орнелаш. Він доволі прогресивний, людина свого часу, наразі він є єпископом Лейрії-Фатіми і водночас Головою Єпископської конференції Португалії. Він тоді виявив дійсно революційне бажання прийняти мене як жонатого священника, на свій страх, представити мене в єпархії і пробувати ставити мене до служіння. Дон Жосе прийняв мене у 2017 році, а також разом зі мною ще двох семінаристів, один з них — Назар Крук — вже став священником. Теж одружений. Це перший український священник, висвячений на Португальській землі. Тобто відбулось таке ламання стереотипів про неодружене священство. Єпископ оплачував нам навчання, ми вчили рік їхню мову, їхній обряд, щоб могти потім співпрацювати. Це була умова — ми не тільки їдемо служити українцям, але якщо нас приймає Португальська Церква, ми також мусимо допомагати її громадам. Нас прийняли з відкритими обіймами, дійсно дуже по-домашньому, нас на початках нічого не обходило, наша справа була вчитися, молитися з ними, звикати до мови, до країни, до товариства, інтегруватися по-максимуму в їхню структуру. І водночас, починаючи з листопада 2017 року, ми вже їздили в межах діоцезії Сетубал служити для місцевих громад УГКЦ в Сетубалі і Монтіжу. Вони невеликі. Але у мене не було розчарування. Бо в малій громаді простіше всіх бачити, скоріше всіх огорнути увагою і до кожного пробувати шукати підхід.
— Отче, українці на ваших парафіях — хто вони? І як змінилися громади в Португалії з початком повномасштабного вторгнення? Чи поповнилися новими вірними?
Здебільшого це українці, які тяжко працюють протягом тижня, але в неділю і у свята пригадують собі, хто вони є, йдуть до Церкви, помолитись, побути в колі людей, які говорять твоєю мовою. Важливий ще такий момент. Сетубал розташований за 40 км від Лісабона, і української школи в нас немає. Якщо ти хочеш, щоб дитина відвідувала українську школу, вчила рідну мову, треба її возити в Лісабон. Не всі батьки до того готові. І ми постійно наголошуємо, що це дуже важливо. Думаю, що це також місія нашої Церкви за кордоном — акцентувати увагу на тому, щоб українці не втрачали своє, рідне, бо діти дуже швидко інтегруються у нове суспільство, вони без проблем починають говорити іншою мовою, я це бачу по своїх дітях. Тож постійно прошу батьків, щоб вони вдома з дітьми говорили українською. І коли ми проводимо літні дитячі табори, ми робимо акцент, що мова — лише українська. Будемо відверті, у нас є сім’ї, де діти не говорять українською, і це є проблема. Бо потім батьки приходять і кажуть, наприклад, отцю Назарію, який катехизує дітей і готує до першого причастя: «Я хочу, щоб моя дитина навчалася, але вона не говорить і не читає українською». Це ненормально, коли ми, українські священники, будемо вчити дітей португальською мовою. На мою думку, це в корені неправильно, і треба з цим щось робити. Це завдання батьків, бабусь і дідусів, які тут є з ними також, вчити мову, розмовляти з ними, виправляти. Бо коли вони одного дня приїдуть додому, на свою батьківщину, і почнуть говорити португальською, бо українською не вміють, то з них будуть сміятись, коли вони казатимуть: «Я — українець».
Ви запитали про війну. Вторгнення спонукало наших людей рухатись у пошуках безпечного місця. Деякі українці просто сідали в автобуси і їхали кудись в Європу. Багато людей приїхали до Португалії зі Сходу і Півдня, російськомовні, і їх наша українська іноді насторожувала, вони не почувалися вповні комфортно. Але ми ніколи не переходили на російську. Частина з них пішла у Російську Православну Церкву, тому поповнити ними, скажімо, ряди наших парафіян не вдалося. Зрештою ніхто не ставив собі такої мети. Це біженці, яким ми намагались допомагати, чим могли, щоб людей поселити, надати їм необхідну матеріальну підтримку чи якісь речі. Наприклад, одній сім’ї ми купили холодильник за парафіяльні кошти, бо в них в хаті не було. Або іноді супроводжували українців до місцевих інституцій, щоб вони там оформили офіційні документи, бо вони не говорили португальською і потребували допомоги. А для цього теж потрібен час. І цим займалися і наші парафіяни, і я, і отець Назарій. Але більшість з них не пристали до нашої громади, їх цікавила тільки якась допомога. Лишилось тільки 3–4 сім’ї, чиї діти вже тут пішли до школи, в вони ходять до Церкви, моляться з нами, діти прислуговують.
Деякі українці повернулись додому, деякі поїхали ще далі, наприклад до Америки.
— Пам’ятаю добру новину, що у вас минулого року було аж 9 дітей причасників. Це дуже високий показник як для Португалії, і це навіть не столиця. Розкажіть про працю з дітьми. Ви коротко згадали, що проводите табори.
Скажу чесно — праця з дітьми, катехизація, табори — це все на плечах отця Назарія. Він молодий, прогресивний, в нього інше бачення цього. Коли мене просять, звісно, я приїжджаю, маю Літургію з ними, проводжу духовні науки.
Мої діти також є на цих таборах чи катехизаціях. Моя дочка Марічка, який зараз 14 років, 5 років тому виїхала з України. Маючи 9 років вона як раз в Україні готувалась до першого причастя. Але не змогла завершити курс, бо в лютому 2020 року я їх забрав сюди, як раз перед пандемією. Тут вона продовжила підготовку і була щаслива, коли отримала перше причастя. Вона аж світилася. Потім пішла співати в церковний хор.
Отець Назарій намагається сучасними методами катехизації дійсно достукатися до їх сердець. Видно, що це вдається і вони відгукуються на різні пропозиції.
Зараз о. Назарій ще є відповідальним за працю з молоддю в нашій Капеланії в Португалії. Має молодіжну групу у нас на парафії. Готує зараз відеоконференцію з Владикою Степаном Сусом. А коли у травні Владика Степан приїде до нас на прощу до Фатіми, то молодь матиме можливість провести час є єпископом, поставити питання, поспілкуватись. Їм це цікаво, вони дійсно мають багато питань до Церкви, до нас, священників. І це добре. Вони шукають відповіді у правильних місцях.
— Отче, Ви згадали про Капеланію. Вже рік Ви перебуваєте в новому статусі — ви не просто священник, а очолюєте Капеланію в УГКЦ в Португалії, яка налічує 15 душпастирів. Розкажіть про нові обов’язки, які виклики постали?
Це така болюча тема. Коли проходять вибори координатора, ти моментами несерйозно це сприймаєш. Почалося голосування, пишуть на дошці голоси, відкривають карточки, рахують. І приходить розуміння: «Ось ти попав. Готуйся нести цей хрест». Бо це реально хрест. Тим більше, що я тут не так багато часу, порівняно, з іншими отцями, які служать у Португалії по 20 років і більше. Вони добре знані, плюс мова в них набагато краще. Не скажу, що в мене погана, але її ще можна вдосконалювати, як завжди іноземну мову. Але попри все те, брати в священстві довірили мені це служіння. Це не титул, не якийсь гонор. Бо іноді кажуть: «Ти маєш ледь не повноваження єпископа». Мені не треба, щоби мені цілували руки чи кланялися.
Це тепер мій обов’язок — 15 священників (ще є дві наші черниці у Фатімі), 27 громад УГКЦ, розкиданих від півночі до півдня Португалії. І треба якось з ними комунікувати, знаходити час. А ще є мої обов’язки в Португальській Церкві, де я сотрудник на двох парафіях. Плюс, не забуваймо про мій статус, я маю сім’ю, в мене троє дітей в хаті, і я не маю права їх занедбати. Але покликання Церкви — це на першому місці.
Стараємося налагодити зв’язки і стосунки з єпархіями, де потрібно щось покращити, чи іноді просити про необхідну допомогу для українців. Це для мене нове. Не маєш права розслабитися, бо розумієш, що цих три роки є, щоб зробити певні речі, щось покращити. Як казав засновник скаутського руху лорд Байден-Павелл: «Ми маємо цей світ залишати після себе кращим».
Владика Степан, який був на виборах координатора, окреслив певні завдання, які треба зробити. Наприклад, зробити архів Капеланії, якого досі не було. Це доволі кропітка праця, де треба все знайти, сформувати, розкласти. Отець Назарій був обраний моїм секретарем, і я дякую Богові за те, що маю такого доброго помічника, який є поруч, який має добрі студії в Лісабонському Католицькому університеті, і може багато в чому допомогти.
— Отче, виходить, що Ви зараз головна людина від УГКЦ в Португалії, яка комунікує з Католицькою Церквою. Ви вже зауважили, що далеко не всі єпископи прогресивні, не всі сприймають одружених священників. Але загалом, яке ставлення Католицької Церкви до УГКЦ в Португалії? Як складається співпраця?
Стосунки з Католицькою Церквою, слава Богу, добрі. Конференція єпископів Португалії нами цікавиться, ми тут є на доброму рахунку. Молодші єпископи мають прогресивніші погляди, з ними, скажімо чесно, простіше спілкуватися, говорити про певні речі. Маємо, наприклад, знайомого єпископа Дон Руй Августо Жардім Гоувей (D. Rui Augusto Jardim Gouveia). Владика Степан був на його хіротонії, він зараз є єпископом-помічником Лісабонським.
Водночас іноді мене дивує мене, що хоча ми є Церквою, яка є в повному єднанні, в сопричасті з Ватиканом, іноді на практиці Португальська Церква скоріше готова йти на екуменічне зближення з православними. На півночі країни їм без проблем надають місця служіння і все інше. Та і на півдні також. А коли ти з’являєшся і починаєш розповідати, що ти Церква, яка перебуває з ними в повному сопричасті, то на тебе дивляться, як на конкурента.
Буквально нещодавно я мав аудієнцію у Фару з місцем єпископом. Там є потреба дати людям трошки більше пастирської опіки. Я поїхав поговорити з місцевим єпископом на цю тему, і він таку річ цікаву сказав, я запам’ятав собі: «Добре, що ви служите, ми вас поважаємо, любимо, але щоб полегшити вам служіння, українці могли б інтегруватися в наші громади. Вони могли би ходити на Великдень чи якісь певні Богослужіння на вашій рідній мові в вашу церкву. Але щонеділі вони могли би ходити до нас. Вони ж говорять португальською, і їхні діти. Правда, ж?»
— Так це вже асиміляція виходить…
Вони отак це подають, і не соромляться. Цікаво, правда?
Я не звинувачую нікого. Знаю багато прикладів, коли наші українці ходять у Португальську Церкву, і жодних проблем, бо це є правдива Христова Церква. Однак чи не перше наше завдання, Української Греко-Католицької Церкви, — все-таки зберегти овець свого стада. Ми маємо зберегти своїх вірних, намагатися дати їм необхідну опіку, почути їх, реагувати на їх проблеми, бо інакше, якщо так триватиме, ми їх не просто втратимо, а зникнемо тут.
Ми, безумовно, вдячні місцевій Церкві за всі можливості, які вона надає. Я би мав гріх, якби це не згадав і не наголосив на цьому. Нам йдуть назустріч. Дають можливість служити в каплиці, в церкві. У цьому плані — вони великі молодці. Є такі священники, які люблять з нами співслужити. Покійний парох, де я служу, любив прийти на нашу Літургію. Коли почалась пандемія, я служив з ним, бо є його сотрудник. А тоді він приходив і казав: «А завтра будем служити в тебе». І вдягав наші ризи. Йому дуже подобалось молитва перед причастям святого Івана Золотоустого: «Вірую, Господи, і визнаю…» Він був у захваті від цієї молитви — я йому дав переклад нашої Літургії. Тобто є такі, які дійсно цікавляться нами, нашим обрядом, і близькі нам. Це відчувається. І ми їм за це дуже вдячні.
— Отче, Ви служите в двох обрядах. Наскільки вам комфортно служити для португальців, як вони вас сприймають?
Протягом тижня ми, будьмо чесними, не маємо можливості аж так надто опікуватися нашими українцями. І щоб цей час не марнувати, не сидіти в хаті, ми можемо допомагати в їхньому служінні, їхнім людям. Хоча, наприклад, бувають ситуації, коли українці протягом тижня, потребують, або, наприклад, похоронити людину, помолитися, піти в лікарню посповідати. Звертаються до нас з різними проханням духовної опіки. До речі, не тільки українці, можуть бути і росіяни, і білоруси, і молдавани.
А от біритуалізм — служити в їхньому обряді, це вже потрібен окремий дозвіл, який місцевий єпископ просить для тебе. Такий документ приходить з Ватикану терміном на п’ять років, або може бути вже безстроково. Мені останній раз написали: «До потреби єпископа». Тобто поки мій єпископ мене потребує, я маю цей дозвіл у них служити. Треба дуже серйозно ставитися до цього, бо ти служиш в їхній Церкві, маєш дозвіл і сповідати, і хрестити, і давати шлюби. І це треба робити з великою відповідальністю, так само, як у будь-якій Церкві, тим паче іншою мовою. Треба мати добру підготовку, перш ніж наважитись на такий крок. І щоб єпископ для тебе просив такий дозвіл, він має дійсно в тобі бачити пастиря, який зможе виконувати всі обов’язки в їхній церкві.
Мова — це першочерговий, фундаментальний фактор, щоб служити в іншій Церкві іншого народу. Тому важливо її вчити, і постійно вдосконалювати. Не лінуватись. Я, наприклад, до останнього часу не знав, як буде «лопата» португальською. Бо це не моя сфера, я ніколи не стикався з цим. Я старався вивчити те, що мені потрібно для служіння, згідно з Євангелієм, їхнім служебником, требником.
Тому важливо, щоб майбутні кандидати, які готуються їхати за кордон, добре собі застановили, чи готовий робити зусилля і чимшвидше вивчити мову.
— Оскільки Ви згадали про нових кандидатів. Чи є наразі потреба в українських священниках в Португалії?
Як казав Христос: «Жнива великі, а робітників мало». Це дійсно про Португалію. Не скажу, що тут аж так багато українців. Якщо не помиляюся, згідно з останніми даними місцевої служби мігрантів — офіційно близько 60 тисяч. Це достатньо. Якщо нас тут 15 священників, то є робота, щоби дати належну опіку українцям. Є момент, що до наших братів-українців, які були хрещені в інших церквах, були виховані у приналежності до православних церков, наприклад, треба шукати підходи, щоб їх не зранити, не шокувати, правильно їм подати нашу Церкву, бо вони в багатьох моментах нас неправильно сприймають, коли чують про Папу на службі Божій.
— Це часто походить від незнання. Люди бояться того, що їм невідоме.
Хоча молоде покоління більш прогресивне. Водночас треба сказати, що молоді люди, які зараз приїжджають, нова генерація мігрантів в цей край, дуже сильно відрізняється від тієї, яка приїхала сюди на початку 2000-х, коли тут було дуже багато роботи. І треба також визнати, на превеликий жаль, що ця генерація не те що не така побожна, вона не є така практикуюча, вона має такий європейський стиль життя, де їхні релігійні справи, стосунки з Церквою — це щось більш приватне. Не сильно впускають священників у цю сферу. Приходять: «Отче, нам треба похрестити дитину». Добре, але чого ж ви не ходите до нас до церкви, чому ви про нас згадуєте, тільки коли потрібно похрестити чи взяти шлюб?
Це насправді залежить і від батьків. Якщо батьки побожні і виховали своїх дітей в такому дусі, вони практикували з дитинства недільну Літургію, то вони все-таки приходять, шукають священників, громади, придивляються. У Португалії є ще така особливість — якщо в українців з’являється можливість мати іншу працю, краще заробити, то вони відразу міняють місце проживання. Тому вони тут є більш активні і в релігійному житті, шукають нашу Церкву там, куди переїжджають. Тому ми створюємо сторінки і в Фейсбуці, і в інших соцмережах, щоб поширювати інформацію про нас.
Тож, як я казав на початку, потреба у душпастирях є. Особливо на Півночі. На жаль, там так і не вдалося стабілізувати ситуацію з тих часів, відколи я їздив. І треба розвивати наші громади на півдні. Там також велике поле для праці, розвинутий туризм, українців дуже багато. Думаю, з часом ситуація буде мінятися. Однак зберігається цей фактор неодруженого священства. Ми з о. Назаром в Сетубалі — це таке унікальне явище. На нас тут ще досі багато хто дивиться з великими очима, коли ми проходимо з жінками чи з дітьми.
— Ви співпрацюєте з Obra Catolica, організацією, яка опікується мігрантами від імені Конференції Єпископів Португалії. Чим вони допомагають вам і українцям загалом?
Отець Іван Гудзь, який був довголітнім координатором у Португалії, добре налагодив стосунки з ними, заклав міцний фундамент. І ми тепер їх тільки стараємося підтримувати, бо ми, УГКЦ, на доброму рахунку у них.
Євженія Кошта Кварежма, яку я пам’ятаю ще з тих часів, як тільки сюди приїхав (майже 8 років тому), була і залишається головою Obra Catolica тут, в Португалії. Вона присутня на наших виборах координатора.
Кожен священик має можливість озвучити якісь проблеми, питання, зауваження, потреби громади, і вона все дуже ретельно записує, фіксує, цікавиться, щоб потім реагувати. Вона дуже відповідальна людина.
Коли мене обрали координатором, вона мене одразу представила єпископу Лісабона, який відповідальний за працю з мігрантами, організувала нам аудієнцію, де ми поговорили про різні виклики, питання, прохання. І постійно цікавиться, тримає руку на пульсі. Приємно бачити в структурі їхньої Церкви присутність різних організацій, фундацій, які працюють для мігрантів, для людей, які мають певні потреби, проблеми.
Також ця організація налагоджує прямий контакт з Конференцією єпископів Португалії, представляє нашу ситуацію. Кожних три роки пані Євгенія звітує Конференції і розповідає про те, скільки в нас священників, парафій, яку працю робимо, які потреби маємо тощо. Тому ми вдячні їй і Obra Catolica за цю дружбу і співпрацю.
— Ви вже тривалий час мешкаєте далеко від України — і фізично, і ментально. За чим сумуєте? Можливо, чогось Вам бракує.
Сумую за Карпатами. Я свого часу обійшов дуже багато стежок. І літом, і зимою. Був затятим мандрівником. Інколи мав навіть дуже екстремальні випробування, на межі життя і смерті.
Справжні гори формують людину, формують її світогляд. Тож я за Карпатами дуже баную, як кажуть гуцули. Тут теж гори є гори, біля моєї парафії. Але зовсім інакші. У них інакший покрив, колючий. Ніколи не думав, що рослинність може бути настільки неприязна.
Ми нещодавно їздили з сім’єю на їхню найвищу гору — Серра-да-Ештрела. Вона такої висоти, як наша Говерла, але туди можна машиною виїхати. Воно нецікаво. Можна спробувати, звичайно, брати наплічник і йти. Хоча я розумію, що вік вже не той, і здоров’я.
Сумую за родиною, за друзями. За могилою батька і матері, бо вже обоє померли. Є таке відчуття, що десь їм завинив за цей останній час, коли триває війна, не можу поїхати додому, відвідати могили. Хоча, звісно, постійно молюся за їхні душі.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ УГКЦ
