Отець Андрій Недоступ про служіння в Казахстані: «Твій дім там, де храм, де є довірені тобі люди»
Дім. Скільки тепла, любові та надії закладено в цьому слові. Для українців воно є особливо дорогим: хтось сумує за домом, хтось через війну змушений його покинути, а хтось ще більше полюбив і береже свій дім. Священнослужителі Української Греко-Католицької Церкви також трепетно ставляться до дому. Багато з них вирушають за межі України, щоб служити своїм вірним у нових домівках по всьому світу.
Одним із таких душпастирів є о. Андрій Недоступ, який одразу після завершення навчання в Івано-Франківській духовній семінарії імені священномученика Йосафата вирушив до Казахстану, аби служити Богові та українцям.
Про свій шлях до Казахстану, адаптацію в мусульманській країні та особливості душпастирства о. Андрій розповів у інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.
Там я побачив людей, які потребують священника, які хочуть ходити до нашої Церкви.
— Отче, ви вже сім років служите у Казахстані. Як ви потрапили туди одразу після семінарії?
— Одного разу, коли я був на п’ятому курсі Івано-Франківської духовної семінарії, до нас завітав апостольський адміністратор для католиків візантійського обряду в Казахстані та Центральній Азії о. Василь Говера. Він розповів про цю країну та служіння там.
Спочатку я не розглядав серйозно можливість поїхати до Казахстану. Проте невдовзі вирішив спробувати поїхати на літній табір і на власні очі побачити країну, нашу Церкву там. Відтак досить швидко це все відбулося.
У 2016 році я разом із ще одним братом-семінаристом провів місяць у Казахстані, відвідав більшість наших парафій. Саме тоді я побачив, як люди потребують священника. Хоч їх було небагато, їхнє бажання ходити до нашої церкви справило на мене велике враження.
Я вирішив зробити цей крок. Спершу думав, що запал з часом згасне, але бажання їхати не зникало.
В моєму оточенні часто жартували, що колись українців насильно відправляли до Казахстану, а я їду туди добровільно, не розглядаючи інших варіантів.
Вірю, що через цей поклик до місійного служіння Господь хоче мене чогось навчити або допомогти здобути необхідні якості для подальшої душпастирської праці.
— Яким був ваш перший досвід служіння?
— Як відомо, Українська Греко-Католицька Церква в Україні є живою та багатогранною. Наприклад, на Заході України, звідки я родом, парафії налічують сотні, а подекуди й тисячі вірян.
Коли ж я прибув до Казахстану й отримав парафію, де було лише 11 людей, це стало великим контрастом.
Часто мене запитують: «Чи не шкодуєте, що поїхали?». Це запитання трохи пригнічує, адже ми, як священники, завжди маємо бути готові до самопожертви. Вірю, що Господь через місійне служіння допомагає мені здобувати нові якості для подальшої душпастирської праці. Не має значення, велика це парафія чи мала — головне залишатися вірним основним істинам і виконувати своє покликання там, де поставив нас Господь.
Зараз у Казахстані є шість парафій УГКЦ: у Сатпаєві, Алмати, Астані, Караганді, Павлодарі та Шидерти. Найбільша парафія знаходиться в Караганді.
— Як відбувалася адаптація до нового середовища?
— Цієї весни, у березні, виповниться сім років мого служіння в Казахстані. Відлучитися від дому було неважко, адже цей етап я вже пережив у семінарії. Там ми вчимося, що дім — це місце, де є храм і довірені тобі люди.
Спершу відчувалася відстань від рідних, особливо під час великих свят, адже ми звикли збиратися на свята разом. Але я переїхав із дружиною, і ми підтримували одне одного.
Найбільшим викликом став мовний бар’єр: я ніколи не вивчав російської мови. Це особливо відчувалося під час проповідування і спілкування з держустановами. Також відчувався зовсім інший менталітет місцевих жителів. Усвідомлюєш, що перебуваєш, фактично, повністю в мусульманській країні, де є свої звичаї, норми закону, що стосуються релігійної діяльності. Але доброзичливість парафіян дуже допомогла мені адаптуватися.
Не важливо, чи це велика парафія, чи маленька, якщо ми дотримуємося важливих і потрібних речей на будь-якому місці, де перебуваємо.
— Як живе парафія УГКЦ, на якій ви служите?
— Останні роки наша парафія пережила значні зміни. Спочатку пандемія COVID-19 і суворі карантинні обмеження змусили нас розібрати храм. Це негативно вплинуло на людей, які лише почали відвідувати церкву й поступово формували цю звичку.
Служу я в досить віддаленому регіоні: у радіусі 500 кілометрів лише одне невелике місто, а решта — безкрайній степ. Через нестачу закладів вищої освіти та робочих місць багато людей, особливо слов’ян, масово виїжджають до великих міст, що впливає на чисельність парафіян.
До церкви переважно ходять нащадки політичних репресованих — діти тих, хто народився тут. Є й ті, хто приїхав на цілинні землі. Частина з них — колишні комсомольці, які колись вважали релігію «опіумом для народу». Згодом їхнє життя змінювалося, і, можливо, через брак спілкування з українцями вони почали відвідувати храм, вливаючись у нашу громаду.
Кожна нова людина для нас — на вагу золота, і її прихід приносить радість. Однак часто буває так, що з часом вони повідомляють про переїзд. Розлука завжди болісна, але я розумію: потрібно бажати людям кращої долі.
В Українському центрі відчуваю частинку України посеред казахстанського степу.
У нашій парафії більшість парафіян — люди віком близько 70 років. Коли я лише приїхав, громада була молодшою, ми мали більше сил і могли реалізовувати багато ініціатив.
У нашій парафії відбувалися різні заходи. В Казахстані діє Український центр, і наша громада часто брала участь у численних конкурсах, зокрема до дня народження Тараса Шевченка, Дня Незалежності України та інших важливих подій. По суті, основну частину учасників цих заходів становили саме наші парафіяни. У цьому центрі я відчуваю частинку України посеред казахстанського степу.
Якщо говорити про статистику, то нині українці становлять лише 1,8 % від загального населення нашої області
Казахи не є противниками нашої Церкви: вони не проти, що ми молимося, існуємо, тому що в нас багатонаціональна країна.
— Як місцеві ставляться до українців?
— Більшість казахів ставляться до українців з доброзичливістю. Коли виходиш у місто чи до крамниці, спочатку, почувши акцент, відчуваєш певну прохолоду. Однак, щойно вони дізнаються, що ти українець, їхнє ставлення змінюється. Саме тоді найбільш помітний контраст у спілкуванні, особливо на тлі сучасних трагічних подій в Україні. Казахи щиро співчувають нам.
Від початку повномасштабного вторгнення росії багато казахів підтримують Україну, надаючи гуманітарну, моральну та іншу допомогу. Спираючись на власний досвід, можу сказати, що вони бажають нашої перемоги.
У Казахстані функціонує фонд-посилка для України, через який ми збирали й передавали допомогу українцям. Приблизно рік тому було відправлено 33 вантажівки з гуманітарною допомогою.
Казахи не протистоять нашій Церкві — вони не проти, що ми молимося і існуємо в їхній країні, адже Казахстан є багатонаціональною державою. Однак питання переходу казахів у християнство залишається дуже чутливим і проблематичним. Більшість із них — мусульмани, які міцно тримаються своїх релігійних переконань. Тому присутність казаха в Католицькій Церкві — це рідкісне явище.
На всі свята в нас люди дотримуються традицій, не забувають їх, передають одні одним.
— Отче, чи зберігаються в Казахстані українські традиції, обряди та свята?
— Ми знаємо, що українські традиції тісно переплетені з церковними святами, тому навіть тут, у Казахстані, люди їх дотримуються, не забувають і передають одне одному.
На Святвечір готуємо традиційні 12 пісних страв, колядуємо під час богослужінь, відвідуємо одні одних із колядою. Після Літургії, збираючись за чаєм, також співаємо колядки.
На Пасху всі намагаються принести писанки. На День Незалежності України парафіяни приходять до церкви у вишиванках.
— Чи долучаються місцеві до українських святкувань?
— Місцеві казахи зазвичай не приходять на наші свята. Вони переважно мусульмани, і багато з них не знає своїх прав та можливостей щодо релігії. Імами часто говорять їм, що заходити до храму не можна.
Однак на Пасху можна побачити, як маленькі казахські діти ходять до слов’ян із надією отримати писанку чи інший святковий гостинець.
В Караганді діє українська недільна школа, яку провадять сестри. Вони навчають дітей української мови, звичаїв та традицій, а також організовують різні культурні заходи.
Раніше о. Василь Говера запрошував з України викладачів української мови для проведення україномовного табору. У ньому всі охочі з Казахстану могли познайомитися з українською культурою та практикувати українську мову. На жаль, після початку пандемії COVID-19 стало складніше перетинати кордон, і ця програма тимчасово призупинилася.
— Чи багато українців приїхали до Казахстану через війну? Як місцеві казахи ставляться до цих подій?
— Казахстан не є країною, куди масово виїжджали українці через війну. Проте поодинокі випадки є, особливо у великих містах, таких як Алмати, Астана та Караганда.
Зокрема, в Алмати збільшилася кількість вірних нашої Церкви. Багато з тих, хто приїхав, стараються відвідувати храм і активно долучаються до життя парафіяльної спільноти.
— Які плани маєте щодо розвитку парафії?
— Наразі ми готуємося до свята Святого Миколая, під час якого традиційно роздаватимемо подарунки дітям і парафіянам до Різдвяних свят. Також продовжуємо нашу духовно-пасторальну діяльність, спрямовану на підтримку та розвиток громади.
Розмовляла Вікторія Мазур,Департамент інформації УГКЦ
