Отець Андрій Кічура: «Наша Церква повернулася до своїх людей після тривалого вигнання»
Наша країна багата культурним різноманіттям, особливістю регіонів, природним багатством, щирими та добрими людьми. Кожен регіон по-своєму унікальний і неповторний. Серед усього розмаїття неповторності розвивається духовність, зв’язок із Богом та УГКЦ. Уже рік на Одещині, у м. Подільськ, парафія Успіння Пресвятої Богородиці служить людям і розвивається. Про те, як УГКЦ повернулася на Одещину, розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ настоятель парафії о. Андрій Кічура.
Шлях до священства можу пояснити словами пророка Ісаї: «З утроби матері твоєї я тебе вже вибрав», бо по-іншому не можу, як коли ростеш у не дуже релігійній сімʼї, весь час усім кажеш, що будеш священником
— Отче, розкажіть, будь ласка, про себе, про те, як Ви вирішили стати священником?
Мої батьки не були релігійними, але завжди розповідають, що я десь із 5–6 років хотів стати священником. Коли був старшим, то вже сам всім говорив, що буду священником. Тому шлях до священства можу пояснити словами пророка Ісаї: «З утроби матері твоєї я тебе вже вибрав», бо по-іншому не можу, як коли ростеш у не дуже релігійній сімʼї, весь час усім кажеш, що будеш священником. Потім почав більше ходити до церкви. Десь в 11-му класі вирішив, що все-таки піду до семінарії. Батьки не дуже в цьому підтримували, але прийняли мій вибір.
Народився в місті Червоноград. Там ми прожили дуже мало і переїхали в Радехів на Львівщині — це моя маленька Батьківщина. У Радехові почав ходити до храму, прислуговувати.
Під час навчання в семінарії ми їздили на місійні терени, на літні канікули, Різдво, Пасху, Йордан допомагати священникам. Я їздив на Харківщину, потім — на Буковину, потім — знову на Харківщину. І вже вирішив, що нікуди не їхатиму, щоби трошки побути хоч на свята вдома, але однокурсник вмовив мене поїхати на Одещину, у Балту, недалеко від Подільська. Там познайомився зі священником і більше вже не міг не їхати. Усі свята їздив сюди допомагати.
Перша Літургія у м. Подільськ
Після завершення навчання в семінарії я 4 роки не висвячувався, але весь цей час за будь-якої можливості старався їздити допомагати священникові в Балті.
Одного разу Блаженніший Святослав візитував Одеський екзерхат. Отець попросив приїхати заспівати — ми з дружиною поїхали. Так вийшло, що Блаженніший несподівано вирішив відвідати Подільськ і я також тоді поїхав, не знаючи, що ще сюди повенуся.
Висвятився на священника я в Сокальсько-Жовківській єпархії. Мене дали на парафію в місто Броди, де я служив пів року. Владика Михайло Бубній запропонував на певний час поїхати на служіння на Одещину, у Подільськ. Там треба було все починати з нуля — ні людей немає, ні місця. Я, відкинувши всю логіку світу, сам не розумію чому, порадившись із дружиною, вирішив поїхати на 5 років.
Ми викупили будівлю, планували будівництво храму, і я спонтанно взяв у себе в парафії у Бродах вишивку, Євангеліє, подаровану чашу, приїхав і за два дні ми організували тимчасову каплицю
— Як Ви почали розбудовувати парафію?
Я ще служив у Бродах, але настоятеля просив, щоб час до часу сюди приїжджати. Подзвонив до владики і запропонував до 28 січня для людей відслужити першу Літургію.
Ми викупили будівлю, планували будівництво храму і я спонтанно взяв у себе в парафії у Бродах вишивку, Євангеліє, подаровану чашу, приїхав і за два дні ми організували тимчасову каплицю, де почали служити від 28 січня 2024 року.
Потім проводили ремонти будівлі, переобладнували, поступово облаштовували тимчасову каплицю, щоб вона мала хоч якийсь презентабельний вигляд.
Приготування до першої Літургії
На початку я не знав, як кликати на службу. Отець Андрій із Балти знав кількох людей, повідомив їм, і люди зібралися. На першій Літургії, крім приїжджих парафіян із Балти, було 17 місцевих мешканців.
Вважаю, що це багато, бо про нас ніхто не знав. Тим паче, що ми почали служити в підвальному приміщенні з жахливою вологістю, де не було вікон. Це підвальне приміщення попередній власник здавав школі як бомбосховище. Ми відгородилися від бомбосховища шторою. Діти приходили під час тривоги, а тут усе в пилу, вологість — жахливі умови.
Так почали служити. Я приїжджав сюди на 2–3 тижні. Отець Андрій, коли мене не було, приїжджав із Балти. Так було до Пасхи. На Вербну неділю я переїхав у Подільськ уже зі сімʼєю і почав служити регулярно.
До нашої Церкви більше привертають людей не так я, моє служіння, як наші парафіяни
— Як зараз живе парафія?
Громада дуже маленькими кроками, але розвивається. Життя тих парафіян, які довірилися, один одному переказали, почали ходити до храму, почало змінюватися. Вони щонеділі почали ходити до храму, а не працювати. У місцевого населення виникло дуже багато запитань, і вони зацікавлюються нашою Церквою. Тому до нашої Церкви більше привертають людей не так я, моє служіння, як наші парафіяни.
Тут ти передовсім просто близька особа, яка може дати певні моральні орієнтири. Вже потім молитва й інші речі
— Отче, що нового або, можливо, незвичного Ви для себе відкрили, служачи в Подільську?
Чесно кажучи, практично все, порівняно з Львівщиною. Наприклад, служіння в підвалі.
Я служив у Бродах. У нас в неділю було чотири Літургії, багато священників, катехитична школа, велика парафія. А тут приходиш, і може взагалі нікого не бути. Ці виклики виховують самодисципліну: є богослужіння — маєш його відслужити.
Тут ти передовсім просто близька особа, яка може дати певні моральні орієнтири. Вже потім молитва й інші речі. Тому мені дуже важко було. Я мав досвід служіння на Львівщині, але він не допоміг, бо тут усе кардинально інше.
У декого є зацікавленість нашою Церквою через дуже простий чинник, який важко нам зрозуміти, — це українська мова
— Які настрої, запити місцевого населення щодо Церкви?
Багато людей почали сприймати нашу Церкву як соціальну організацію. Люди приходять і запитують про допомогу. Дуже важко їм пояснити, що ми Церква, тобто служимо, що я можу дати шлюб, посповідати, похоронити, похрестити, але такі речі не можу, бо в нас самих нема нічого. Ми служимо в підвалі. Це дуже важко, бо люди не розуміють взагалі життя Церкви, навіть як соціальної інституції. Вони думають, що це благодійна організація, яка має всім допомагати. Тебе не сприймають як Церкву, від тебе не чекають, не хочуть, не потребують молитви.
У декого є зацікавленість нашою Церквою через дуже простий чинник, який важко нам зрозуміти, — це українська мова.
Інколи гуляю містом і чую, наприклад, як люди між собою говорять, що в такому великому місті ж має бути якась українська Церква. Тобто люди шукають, але я не пропоную, а чекаю, щоб вони самі знайшли. Коли людина сама докладе зусиль, тоді цінуватиме, а коли їй запропонувати як рекламу, то це буде другорядним і непотрібним.
Люди дивуються, як священник може серед людей ходити в цивільному одязі, спілкуватися
— Як саме Ви вибудовуєте діалог із місцевим населенням?
У звичайних, буденних стосунках, наприклад, на похороні стараюся сказати не просто якусь популістичну фразу, а справді те, що відчуваю. Це не мало би так бути, це не має приводити до Христа, але тут через особу священника людина приходить до Бога.
Також у звичайний спосіб спілкування, наприклад, у супермаркеті, на прогулянці з дитиною. Люди дивуються, як священник може серед людей ходити в цивільному одязі, спілкуватися.
Те, що людина кладе до скриньки, — це наше спільне благо, яке можемо примножувати, а не для життя окремої особи
— Отче, розкажіть про соціальне служіння в Подільську.
В Одеському екзархаті є багато різних ініціатив, повʼязаних із різними сферами: від допомоги армії до медичного капеланства, яке в нашому екзархаті максимально розвинене порівняно з іншими єпархіями, екзархатами. Є багато медичних капеланів, служіння в лікарнях, різна допомога. У цій сфері в Подільську дуже багато робилося, зокрема завдяки підтримці Лицарів Колумба. Ми роздавали допомогу потребуючим пенсіонерам, багатодітним, учасникам АТО: продуктові, гігієнічні набори, через медичну комісію охорони здоровʼя нам вдалося отримати машину швидкої допомоги, з Норвегії прийшло 40 нових ліжок, різні медикаменти, капельниці, штативи, медичне обладнання.
У нас є будинок престарілих, центр надання соціальних послуг «Родина» з геріатричним відділенням — стараємося підтримувати і їх. Також стараємося прийти з Йорданськими відвідними, дати якісь подаруночки вже від наших парафіян, а не благодійної організації. На Пасху плануємо щось придумати, бо люди потребують спілкування і побачити, що Церква — це не те, де ти маєш прийти і дати, а вона також може щось віддати. Те, що людина кладе до скриньки, — це наше спільне благо, яке можемо примножувати, а не для життя окремої особи. Людям це дуже важко зрозуміти. Вони не можуть зрозуміти, що все, що є у спільній скарбниці, може послужити нам для добра інших, а не для особистого.
Можу зауважити, що ніякого посту немає — народ гуляє, відпочиває
— Як на Одещині переживають час Великого посту?
Важко сказати… Можу зауважити, що ніякого посту ніби й немає — народ гуляє, відпочиває. У нашій громаді дехто казав, що тепер почав розуміти, що таке піст, характер посних богослужінь. Люди вперше в житті моляться, наприклад, на Літургії Напередосвячених Дарів чи на інших посних богослужіннях, які є лише під час Великого посту. Маємо благодійні акції, де залучаємо людей до опіки потребуючих. Люди почали робити ці речі, і їхнє життя, погляди змінюються.
Духовні речі я стараюся забезпечити максимально, а щодо культурних, то є дуже багато планів
— Як відбуватимуться Великодні свята?
Минулого року ми мали першу Пасху. Як на перший раз, було багато людей. І не було жодної особи, яка би просто прийшла посвятити паску, — всі були від початку пасхальних богослужінь і до завершення. Це для мене велике досягнення, бо люди до чотирьох годин стояли у храмі.
Щодо інших традицій, я лише мрію про них. Для нас це непідйомно важко, бо треба мати з ким організувати.
Наприклад, на Різдво, Водохреща запросив семінаристів. Ми обходили з Йорданськими відвідуваннями домівки, лікарню, будинок престарілих, дуже багато таких речей уже зробили і показали, як можна по-іншому.
Я не хочу людей шокувати, обтяжувати, але планую, наприклад, щоб приїхав хор зі Львова, можливо, на храмове свято, або вечір української пісні. Для того, щоб це організувати, потрібно підготуватися. Маємо територію, але це все руїна, і нам треба хоча б добре поприбирати. Територія велика, була в дуже занедбаному стані. Що ми можемо робити, те робимо. Більшість парафіян — це старші люди.
Насправді за цей рік ми дуже багато зробили. Мали реколекції, наступного тижня знову матимемо. Духовні речі я стараюся забезпечити максимально, а щодо культурних, то є дуже багато планів.
Прагну, щоб наша парафія стала осердям духовного життя, щоб центром українства, де збиратимуться ті, хто любить Україну і роблять для неї все
— Поділіться планами, мріями на майбутнє.
Я мрійник-реаліст. Наша парафія в Подільську має будівлю в самому центрі міста, у парку. На цій території можна дуже багато чого прекрасного зробити.
Хочу, щоб парафія була центром соціального служіння. Мріємо мати центр зцілення ран війни, куди військові зможуть приходити, отримувати допомогу, переночувати, побути серед однодумців. Прагну, щоб наша парафія стала осердям духовного життя, щоб центром українства, де збиратимуться ті, хто любить Україну і роблять для неї все. Потім шукатимемо цю єдність навколо Христа, Церкви. Чимало людей уже побачило, що це реально. На Успіння Пресвятої Богородиці, наше храмове свято, можна організовувати мініфестиваль української пісні. Поки я тримаю руку на пульсі, щоб побачити, що настав час.
Тут ти мусиш бути і священником, і українізатором, щоби вчити людей любити свою Батьківщину. Наприклад, показую їм вишиванки, і вони думають, які красиві вишиванки з Галичини чи Карпат. І дивуються, що це їхні, з території Поділля. Співаю колядку, вони захоплюються і кажуть, що це десь із Львівщини. А я кажу, що вона якраз з їхніх країв. Тобто люди не знають історії. І це важливе завдання переді мною як священником показати людям, що насправді їхні краї багаті культурою, традиціями, і тут справді була Україна, тут справді була наша Церква. За моїми дослідженнями, навколо Подільська до 1796 року було вісім греко-католицьких парафій. Тому мені дуже важливо відновити цю історичну справедливість і показати, що наша Церква тут не щось нове, дике, незрозуміле, а що вона повернулася до своїх людей після тривалого вигнання.
Розмовляла Вікторія МазурДепартамент інформації УГКЦ
