Отець Андрій Гах: «Я був одним із тих хлопців, які поїхали вчитися до Рима ще за Союзу. Візу нам погоджував сам Горбачов»
Майже 15 років о. Андрій Гах працює у Пасторально-міграційному відділі УГКЦ. Завдяки його невтомній праці відділ реалізовує багато цікавих і важливих проєктів — як для українців-греко-католиків, що мешкають у різних куточках світу, так і для теперішніх та майбутніх душпастирів на місійних теренах. Про власний досвід мігранта, останні роки підпілля УГКЦ і шлях до священства, який тривав майже два десятиліття, о. Андрій розповів в інтерв’ю.
— Отче Андрію, Ви найдовше працюєте в Пасторально-міграційному відділі УГКЦ. Змінювалися працівники, змінювалися очільники-єпископи і лише Ви є постійним амбасадором ПМВ. У Вас ніколи не виникало бажання щось змінити?
— Чесно кажучи, час до часу з’являються такі думки. Розумію, що відбувається вигоряння, праця стає рутинною, нема прогресу, бо все йде по накатаній схемі, ніби такий собі «копі-пейст». Змінюються зовнішні обставини, але суть та сама.
Я працюю у відділі з 2010 року. Прийшов у червні — незабаром 15 років. Проте мені подобається те, що я роблю. Міграція для мене була близькою темою, бо сам був мігрантом, і досі певною мірою є мігрантом. Я родом зі Львова. Чверть життя прожив у Львові, чверть — у Римі і чверть — уже тут, у Києві. Поняття «дім» у мене втратилося. Почуваюся вдома і у Львові, і в Римі, і в Києві.
Під час навчання в університеті писав працю по міграції. Робив опитування мігрантів про їхні обставини, вивчав динаміку розвитку їхнього психологічного здоровʼя: позитивно чи негативно на них впливає міграція. Будь-які зміни потребують внутрішнього переосмислення. Водночас може бути всяке (сміється).
— Отче, Ви прийшли працювати до Церкви мирянином. Згодом Вас висвятили на священника. Розкажіть, будь ласка, про свій шлях до священства і стосунки з Церквою.
— Я — один із перших семінаристів, які поїхали з України вчитися за кордоном. Це був 1990 рік — тривала «перестройка». У середині 80-х активізувалися національні рухи. У Львові проходили різні мітинги, на площах почали майоріти синьо-жовті прапори. Був і релігійний порив. Люди збиралися на молитву в різних місцях, до прикладу біля костелу кармелітів (тепер — церква Святого Михаїла).
Моє релігійне виховання відбувалося змалку. Мої батьки — звичайні робітники, переїхали до Львова із села. Тато працював на заводі, мама змінювала роботу. Певний час працювала з нашим сусідом отцем Василем Вороновським. Його брат — Юліан Вороновський — був підпільним єпископом. Тоді Церква перебувала в підпіллі. Він працював у котельні, яка обслуговувала наш комунальний будинок.
Пам’ятаю, владика Вороновський часто приходив до нас у гості в робочій куфайці. Заходить і каже: «У вас там вода тече?». Наче приходив щось полагодити. Скидав той одяг і починав молитву. Мені було 7–13 років, я стояв на дверях — чатував. Якби хтось прийшов, я мав запитати: «Хто то є?», і сказати, що мама десь пішла, а я сам не можу відчинити двері. У нашій хаті часто були підпільні богослужіння. Мені отець Василь Вороновський часто казав: «Ти будеш священником!». Його твердження здавалося дивним. Я розумів, що то треба буде жертвувати. Я знаю, як його схопило КДБ, як катували, він був у лікарні. Це було геройство бути священником у той час.
Потім я познайомився із сестрами, з монахами. Їздив у Карпати на катехизацію, табори, де молилися Службу Божу і де нам студити, зокрема теперішній владика Йосиф Мілян та отець Себастіан Дмитрух, розповідали про нашу Церкву.
— Виходить, Ви дитина підпільної Церкви?
Це був 1984 рік. Далі ставало вільніше. А в 1989-му пішов дуже активний рух. До нас почали приїжджати різні священники з-за кордону, зокрема з Америки. Одного разу приїхав отець Євген Небесняк, салезіанин. Він набирав дітей до малої семінарії в Римі. Так я став одним із 21-го, хто поїхав вчитися до Рима.
— А скільки Вам було років?
— Мені було 15 років. Я їхав, і не був свідомий того, що їду, що це відроджується наша Церква, що з мене щось починається. До того я не був за кордоном. Для мене найбільші подорожі в дитинстві були до Почаєва та Яремче. Це якихось 200 кілометрів. Більше ніде не їздив. Хіба в межах Львівської області. І я собі так думав, що Рим — це трошки далі, ніж до Почаєва. Хоча на глобус дивився, географію вчив у школі, але відстані не усвідомлював.
Ми виїхали ще за Союзу. Нашу візу погоджував сам Горбачов. КДБ нас не хотів пускати. Ніби через Раїсу Горбачову просили за нас. Вона сказала, що це добре для його іміджу у світі, що він дбає про освіту, дозволяючи хлопцям їхати за кордон. Так його переконали.
Пам’ятаю, ми сіли на поїзд Москва—Рим, а в мене в кишені було 20 чи 30 доларів…
У Римі була українська семінарія. Навчання відбувалося українською, але ми вивчали ще класичні мови — грецьку, латинську, а також італійську й англійську. Діти були різного віку з різних країн, не було поділу за віком. Були хлопці з колишньої Югославії, Франції, Великобританії, Польщі, Чехії.
— Але всі українці?
— Так. Усі українці з різних країн, діти мігрантів, української діаспори.
Викладачами були салезіани — старші українці, які виїхали ще до війни. Нам було легко вчитися, тому що рівень навчання в семінарії був доволі низьким, порівняно зі Союзом, де в 9-му класі вчили ледь не вищу математику.
У малій семінарії я вчився 3 роки, а згодом вступив до Папського університету.
— По суті, Вас до священничого служіння готували ще з підліткового віку, але Ви отримали свячення аж у зрілому віці. Чому цей шлях став таким довгим?
— Я поїхав до Рима, бо де краще вчитися на священника, як не в серці Церкви? Мене ніхто не питав, чи я буду священником. Це було само собою зрозуміло.
Тоді була дуже велика потреба у священниках. Церква вийшла з підпілля, з’явилося багато громад. Почали робити коротенькі богословські спецкурси для майбутніх душпастирів. Я вивчав в університеті філософію і богослов’я — це давало підстави стати священником, бо була програма богословського курсу.
Якось на канікули я поїхав додому і зустрів однокласника. Ми пішли на каву. В Україні тоді була дуже погана ситуація. Були купони, мільйони. Гроші знецінювалися не по днях, а по годинах. Він якраз закінчив політехнічний інститут, був фахівцем із програмування, одружився, мав дитину. І розказував як йому важко. Хотів кудись виїхати, а візи не відкривали. Потім я розповів про себе, а він: «Ти вчишся у Римі, будеш священником, повернешся сюди — тебе будуть ледь не на руках носити. Тобі нема за що переживати».
Наступного дня я довго думав про це, і мене охопило неприємне почуття, бо за його логікою, я поїхав до Рима, щоб мати кращий хліб, усе здобути в житті, «нічого» не роблячи. Через нього я зрозумів, що так думають й інші.
— Вас вразила його реакція?
— Так. Я міг стати священником ще в 1997 році, коли закінчив семінарію.
Згідно з розпорядженням єпископа, ті, хто вчилися за кордоном, мали повернутися в Україну, попрацювати рік у Церкві, ніби пройти практику, і висвятитися. А потім, можливо, продовжити навчання, бо нам потрібні були фахівці. На той час дуже багато українців поїхали вчитися до Рима. Наші студенти вивчали богословʼя, філософію, канонічне право, інші дисципліни.
Після семінарії я на рік приїхав до України і працював у Комісії у справах молоді УГКЦ, яку тоді очолював отець Йосиф Мілян. Я допомагав йому ще навчаючись у Римі, наприклад, організовувати Світові дні молоді. Потім у Римі була секція, яка займалася університетським капеланством, і таке пробували впроваджувати в Україні. Я допомагав налагоджувати контакти з нашою молодіжною комісією, ходив на зустрічі з отцем Йосифом.
Тож, повертаючись до тієї розмови з однокласником, я вирішив, що не поспішатиму — поїду далі вчитися до Рима. Я знав, що буду священником, але пізніше.
— Ви закінчили навчання в Римі. А як потрапили до ПМВ?
— Під час навчання в Римі я одружився, тому стипендії мені не дали. Я мусив платити за навчання, житло, тому працював на двох роботах. Було тяжко. Але, з Божою поміччю, ми це здолали. Я працював у сфері транспортування, був навіть менеджером українського напрямку. Це була італійська компанія, яка займалася автобусними перевезеннями до Польщі, Болгарії та України.
— Тобто Ви були успішним мирянином із духовною освітою?
— Так. Я вчився і працював, щоб забезпечити себе і свою сім’ю.
У нас довго не було дітей. І це на нас гнітило. Це була наша мрія — мати дітей. Ми молилися в цьому наміренні, ходили до різних лікарів і в Україні, і в Італії. Аж у 2004 році народився первісток, а потім ще двоє. Це теж вплинуло на моє формування як священника. Бог почув наші молитви і сталося чудо. А всі казали, що це неможливо.
Коли народилася друга дитина, я закінчував навчання — перед нами постав вибір: що далі? Двоє дітей ми не потягнемо. Плюс автобусні перевезення, де я працював, почали занепадати, їх витісняли конкуренти — літаки. Я розумів, що треба щось змінювати. До того ж в Італії у нас нікого не було. Ми вирішили повертатися в Україну. Хоча Італія була добра до нас і нам нічого не бракувало, ми працювали, вчилися, мали добру зарплату, але я розумів, що так довго не триватиме, бо потреби зростатимуть. Майже 2 роки ми поверталися до України. І я пішов до молодіжної комісії.
Потім отця Йосифа обрали єпископом — він мав переїжджати до Києва. Запропонував мені їхати з ним. Я зрозумів, що це вже шлях до мого утвердження у священстві. Коли отець Йосиф мене запитав: «Коли ти будеш святитись?». Я відповів: «Отче, то ви мене і висвятите».
Владика Йосиф висвятив мене на диякона в лютому 2011 року. У березні Главою Церкви обрали Блаженнішого Святослава. І 18 грудня того ж року мене висвятили на священника.
— Отже, створюється Пасторально-міграційний відділ, владика Йосиф його очолює і забирає вас до себе. У чому полягала Ваша праця? З чого Ви починали у ПМВ?
— ПМВ був створений у 2007 році. Першим головою був владика Ярослав Приріз, потім — владика Діонісій Ляхович. Вони працювали до року. Коли головою ПМВ призначили владику Йосифа Міляна, він почав формувати команду. Сказав, що працюватиму з отцем Василем Поточняком. А я його вже знав, бо коли працював у Молодіжній комісії після семінарії, він був головою Молодіжної комісії Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Плюс ми з ним перетиналися в Римі: я працював на фірмі, що займалася перевезеннями, а він був координатором для наших священників в Італії і видавав журнал «До світла». Його друкували в нашому університеті, то ж ми допомагали йому видавати журнал, а він розміщував нашу рекламу. Крім того, допомагали перевозити молодь, артистів на свята, концерти, які організовувала Церква. Я знав отця Василя з 1996 року. Тому дав згоду владиці Йосифові.
Ми з отцем Василем почали думати, чим займатимемося. Тоді якраз проходив Синод, присвячений мігрантам. І було дуже багато рішень щодо нашого відділу. Був створений Статут, і відповідно до нього ми дивилися, що можемо робити. Саме тоді зародилася ідея проводити спецкурси місійного служіння для семінаристів-випускників і духовно-формаційні семінари для священників, які вже служать за кордоном (перші семінар і спецкурс відбулися у 2011 році). Тоді вже проводилася проща мігрантів Самбір—Зарваниця, якою опікувався отець Василь. І з часом ми почали думати про форуми мігрантів. Перший такий відбувся у Фатімі в 2016 році.
Наш офіс тоді був на вулиці Різницькій. І там майже четверть кімнати отця Василя було забито різними теками. Він каже: «Може б ви зробили архів ПМВ?». А в нас не було нічого, навіть шафи. Ми ще тоді писали прохання до курії, щоб дали кошти на неї. Я потім її купував і збирав.
Цей архів я почав упорядковувати в 2010 році і це тривало понад пів року. Але коли розклав, більш-менш вималювалася панорама нашої Церкви в різних країнах. У деяких теках було листування патріарха Любомира Гузара з українцями з різних країн. Дуже багато листів були без дат. Я мусив читати їх, вникати, розуміти контекст і шукати, куди поставити, щоби вони мали якусь тяглість. Такою була моя перша праця і досвід у ПМВ.
— ПМВ опікується десятками країн, де немає структур УГКЦ. Як Ви налагоджували контакти? Можливо, памʼятаєте свій перший візит?
— Перші візити здійснював отець Василь сам, а відтак із владикою Йосифом до Казахстану, Румунії та інших країн. А згодом поїхав до Росії. Він їздив і збирав інформацію про наших людей, налагоджував зв’язки, щоби формувати громади. Завдяки йому ми мали там багато громад. Памʼятаю, він приїжджав із тих візитацій, розповідав владиці Йосифові про проблеми, а для мене ті східні терени були чимось з області фантастики. Я не уявляв, яка там може бути наша Церква.
Моя перша поїздка за кордон — візит до країн Балтії із владикою Йосифом.
— Ви починали як секретар, а тепер — заступник голови: як змінився відділ за 15 років і що тепер входить у Ваші обов’язки?
— Отець Василь захворів. Коли він лікувався в Ізраїлі, я його запитав: «Отче, що робимо з курсом для семінаристів? Вас нема». Він відповів: «Та як що? Треба робити! Це ж наше завдання». У 2013 році був перший курс, який я організовував без нього. І він вдався. Хоча програма була дуже насичена. Згодом ми перейшли на лайт-варіант. Семінари також довелося робити без нього…
Ми всі вірили, що отцю Василю стане легше і він повернеться. Я їздив до нього у Брешію, де він лікувався, ми періодично говорили по скайпу. Він надихав мене. І ми рухалися далі.
Праця у ПМВ змінюється, бо міняється час — нові виклики, потреби. Наші громади ставали на ноги. Більшість тепер самостійні, можуть давати собі раду, вирішувати свої проблеми. Думаю, це плід нашої праці. Наша мета полягає в тому, щоб наші громади за кордоном ставали автономними, щоб підготувати країну до іншого еклезіального виміру — вікаріату чи екзархату. А все починається з малих громад. Наприклад, в Іспанії вже є ординаріат. Владика Діонісій був візитатором для Іспанії та Італії. Тепер у Португалії є капеланія. Імовірно, що у близькому майбутньому там теж буде ординаріат чи навіть екзархат.
— Отче, скільки країн Ви обʼїздили? І яка вразила найбільше?
— Чесно кажучи, не рахував. Якось діти на день народження подарували мені скретч-карту світу, на якій треба відмічати, де ти був. Там багато країн.
Якщо говорити про клімат, мені дуже сподобалася Південна Африка. Я б там жив. Міграція українців до ПАР почалася ще за Союзу. Туди їхали різні фахівці: інженери, медики, вчителі. Люди переважно обіймають керівні посади. Там інший спосіб праці, специфіка. У Південній Африці багато українців, але вони розкидані.
Нас там добре приймали. Ми спілкувалися з архиєпископом Кейптауна, який готовий був прийняти нашого священника. І прийняв. Майже рік там був наш отець Степан Лилак.
— Ви мали тривалий досвід міграції за кордоном. На Вашу думку, наскільки потрібна своя Церква українцям за кордоном?
— Можу говорити зі свого досвіду в Італії, де бачив, що Церква не просто потрібна, а необхідна. Чому? Туди виїхали переважно вихідці із Західної України: Львівщини, Тернопільщини, Франківщини, Закарпаття. Це — релігійно свідомі люди. І коли вони приїжджали до Італії, то куди йшли найперше? До церкви. Бо в церкві є слово Боже, Свята Тайна Сповіді, а ще приходили порозмовляти з людьми, для обміну інформацією: хтось здавав хату, хтось шукав; хтось мав роботу, хтось шукав. І провід Церкви старався зробити так, щоб наші люди у храмі почувалися, як вдома, щоб не тільки одержували духовну опіку священника і брали участь у Святих Тайнах, але могли спілкуватися рідною мовою, отримувати потрібну інформацію.
В інших країнах ситуація приблизна така сама. Наприклад, у Греції, де першу громаду заснував тоді ще отець Святослав Шевчук. Наші люди теж туди їхали на працю. Потім були Іспанія, Португалія з такими самими реаліями. У період економічної кризи в Україні відбувалася трудова міграція. Людина їхала на рік, щоби заробити на навчання дитині або купити хату. Кожен мав свою мету. Але рік перетворився на два, на десять… Дехто і дотепер там живе. Вони стали мігрантами, навіть діаспорою, місцевими. Мають громадянство. Люди вже вкорінилися в тих країнах. Більшість із них не повернуться в Україну. Вони народили там дітей. Діти мають португальське чи іспанське громадянство, вчаться в місцевих школах. Тому ми організовували форуми про шкільництво у Фатімі та про молодь у Римі, щоб наші діти і молодь в Європі не боялася визнавати себе українцями, християнами, щоби, де б вони не були, плекали свою мову, культуру, ходили до своєї Церкви.
— З початком повномасштабного вторгнення багато українців виїхало — мільйони людей. Очевидно, перед Церквою постало чимало викликів. Багато наших співгромадян поїхало саме до країн, якими опікується ПМВ. Розкажіть, будь ласка, як змінилися громади і їхні потреби.
— Ми робили дослідження по наших основних громадах і дійшли висновку, що вони збільшилися на 5–15%, залежно від місця.
Наприклад, у Греції наші отці ходили в табір наших біженців. Вони приносили допомогу, мали зустрічі, катехизували. Зустріли хлопців-братів із Чернігівщини, які раніше прислуговували у православному храмі. Вони запитали нашого священника: «Чи можемо ми до вас ходити носити свічку, подавали кадило?». Він дозволив. Почали приходити і їхні батьки.
Люди приходили до церкви, бо потребували молитви, підтримки. Більшість хотіла передовсім якоїсь допомоги.
На Кіпрі була така історія. Один великий готель на півдні країни надали нашим біженцям. І наш священник — отець Василь Захарусь — приїжджав до них, читав Біблію, катехизував, громада збиралася, молилася. Величезний готель. Десь на 500 осіб. Всі не приходили — до сотні. Але це було тимчасово. Згодом хтось повернувся, хтось поїхав в інше місце, хтось загубився. Тому важко точно сказати, як змінилися наші громади.
— Чи досі до ПМВ надходять прохання від вірних надати священника?
— Є прохання з Індії. Мипланували туди поїхати. У нас тут, у Києві, був на зустрічі посол, запрошував до Індії. Ми йому рекомендували нашого отця, який служить в ОАЕ, щоби спочатку він ознайомився. На жаль, цей механізм не запрацював. Але прохання актуальне.
Є прохання зі Сінгапуру. Там є наші люди. І навіть уже був наш священник на Пасху. Але там складніша релігійна ситуація. Вони буддисти. Там важко отримати дозволи.
— А хіба в Індії не так?
— В Індії саме в тому штаті, звідки до нас звертаються, трохи легше. Є римо-католицький храм. Там різна ситуація, залежно від штату. У Сінгапурі важче.
З Єгипту ще було прохання, з Китаю, з Шанхаю.
Вже давно тягнеться питання з потребою священника для півночі Португалії. У нас там є один отець, але громад багато, і він не встигає всім надавати потрібну опіку. А люди чекають.
Також є потреба у Греції, у Салоніках. Тож працювати є над чим.
Пасторально-міграційний відділ УГКЦ
