EN

«Наше щастя залежить від якості стосунків з іншими», — ректор УКУ Тарас Добко

20 липня 2023, 15:52 341

У чому секрет щастя? Чому в житті важливі такі якості, як вдячність і смирення? Ці питання у своїй докторській праці досліджував герой інтерв’ю — математик за освітою та філософ за покликанням — новообраний ректор Українського католицького університету Тарас Добко.

«Наше щастя залежить від якості стосунків з іншими», — ректор УКУ Тарас Добко

Тарас Добко народився та виріс у Львові в сім’ї міської інтелігенції — вчительки та інженера. Велику частину життя прожив на околиці Львова неподалік летовища. Каже, що в дитинстві ніколи не нудьгував і половину вільного часу проводив на вулиці: любив командні ігри, а коли таки доводилося залишатися вдома наодинці, то сам придумував нові ігри. Перша освіта — математика, друга — філософія, вирішив досліджувати динаміку релігійної віри та її особливості порівняно з метафізичним переконанням, що Бог існує. А згодом спробував розгадати секрет щастя.

24 червня Тарас Добко був обраний ректором УКУ. Він став першим мирянином на чолі Українського католицького університету з часу його заснування митрополитом Андреєм Шептицьким. «Якимось чином УКУ став моєю монографією: ріст університету, його будівництво — сюди пішли мої зусилля… І мені потрібно щодня вчитися тому, що означає бути на чолі такої інституції як УКУ, яка це відповідальність, які виклики, благословення, нагоди і мрії можуть бути», — ділиться ректор.

Президент УКУ, владика Борис Ґудзяк, отець Богдан Прах та Тарас Добко під час засідання Сенату

Пресслужба УКУ розпитала в Тараса Добка про дитинство, школу, захоплення математикою та філософією, а також про воєнні виклики перед УКУ та українською освітою загалом.

Про свій шлях в університеті, дослідження щастя, візію майбутнього, за що по-доброму заздрять УКУ? — читайте в інтерв’ю з новообраним ректором Українського католицького університету доктором філософії Тарасом Добком.

Я їду навчатися філософії

Я міг народитися в Донецьку. Після того, як тато закінчив «Львівську Політехніку», його, як і інших випускників, скерували на місце роботи. Так він потрапив у Донецьк, де вони з мамою прожили досить довго. Незадовго до мого народження вирішили повернутися до Львова.

У дитинстві мене завжди вабила вулиця, багато вільного часу проводив там. Попри непрості часи, я не піддавався на тиск «крутизни» вулиці. У родині в нас не було яскравого релігійного виховання, однак пізнання Бога і перший катехизм ми з сестрою отримали саме через любов батьків.

Навчався у 51-й школі імені Івана Франка, на початку вул. Кульпарківської. У школі страждав синдромом відмінника, потім це переросло в синдром перфекціоніста (усміхається). Дуже любив математику. Тому не було жодних сумнівів, що моє навчання в університеті буде пов’язане з математикою. Вибір випав на Львівський національний університет імені Івана Франка, механіко-математичний факультет, який був одним із тих, де практично не було корупції, і куди можна було вступити власними силами.

Навчаючись в ЛНУ, ми у 90-му році стали учасниками з’їзду «Українська молодь Христові». Тоді ж у моєму житті відбулася знакова зустріч в студентському клубі університету з Борисом Ґудзяком. Після цього ми з друзями вирішили створити християнський студентський клуб, до якого входили студенти з різних університетів. Це був клуб самопросвіти — ми збиралися, молилися, читали Святе Письмо, гаряче дискутували. Серед нас не було тоді священника, бо Церква щойно виходила з підпілля, і отців взагалі було мало.

Університет закінчив у 1993 році. Після здобуття диплома спеціаліста планував вступати в аспірантуру одного з науково-дослідних інститутів у Львові. Склав два іспити на відмінно, попереду був останній. Але в той час прийшло запрошення від професора Дам’яна Федорики (американський і український філософ-персоналіст — ред.), з яким познайомився двома роками раніше. Він запропонував продовжити вивчати філософію на магістерських студіях у Ліхтенштейні, а далі — докторантські студії. Тож я вже не складав останнього іспиту в аспірантуру і сказав батькам: «Я їду навчатися філософії».

Віра від свідчення

Моїм каталізатором до життя у вірі стали люди. Апостол Павло говорить, що віра — від слухання. Можна також сказати, що віра — від свідчення.

Думаю, що кожен із нас має батьків у вірі, може назвати на ім’я ту людину чи людей, які спонукали до віри. Для мене такими людьми були професор Дам’ян Федорика, був і є владика Борис Ґудзяк. Також це люди, з якими я ніколи наживо не зустрічався — Гілберт Честертон, Клайв Льюїс, Джон Толкін [англійські письменники, які у своїх творах відстоювали християнську віру або ж зверталися до християнських основ, — ред.] У ті роки я почав знайомитися з ними та відкривав для себе християнство, Бога, ті дива, які присутні в нашій вірі: диво Воплочення, приходу Бога на землю і перебування з людьми, спасіння, страждання, смерть заради людей, Воскресіння. Я думаю, що всі ці речі склалися в таке запрошення, на яке я був готовий тоді відповісти.

Дослідження щастя

Для наукового дослідження під час навчання на докторантурі я обрав тему, яка віддзеркалювала мою внутрішню світоглядну еволюцію — про віру і розум. Як математик, я опирався на уявлення про знання як щось точне. З іншого боку, зустрівся з життям віри, яке є не до кінця зрозумілим для розуму. Я писав магістерську роботу про динаміку релігійної віри та її особливості порівняно з метафізичним переконанням, що Бог існує. Докторська праця була присвячена питанню щастя.

Тематика щастя наповнена різними парадоксами. Мене цікавило, чи щастя — це передусім про об’єктивний стан людського життя; чи воно залежить від певного способу ставлення до речей; чи людина, яка має небагато, спроможна бути щасливою?

Моє дослідження полягало в тому, щоб виявити, як людина переживає досвід щастя, як себе у ньому проявляє. Серед важливих знахідок, які залишаються зі мною протягом всього життя, є усвідомлення того, що цинік не може бути щасливим. Лише людина, яка вміє цінувати щось у своєму житті, може бути щасливою.

Часто проблема людини в тому, що вона швидко звикає до доброго, тож перестає його цінувати. Звичка може бути корисною, бо дозволяє економити наші ментальні, психічні ресурси в ситуаціях, які часто повторюються. Але іноді звичка може бути шкідливою, тому що притуплює наше сприйняття світу і не дозволяє побачити, що ми оточені багатьма дарами.

Через брак смирення людина починає сприймати добро у своєму житті як щось належне. Тож смирення потрібне нам для того, щоби пробуджувати здатність до вдячності, яка і є джерелом щастя, радості. Коли ми раптом відкриваємо, що маємо дві руки, дві ноги, прекрасну країну, молодих людей навколо, тоді розуміємо, що є обдаровані. І це може стати для нас джерелом великої радості та щастя.

Львівська богословська академія — УКУ

Багато з тих, хто працює в УКУ вже чимало років, потрапили сюди завдяки владиці Борисові. Ми також відгукнулися на його запрошення, повірили в ідею відновлення Львівської богословської академії (ЛБА), захопилися тим, що в її основі: засадами, принципами, цінностями. Моя перша зустріч з владикою Борисом відбулася в 1990 році у Львові. У 1996 році владика Борис приїхав в академію у Ліхтенштейн і розповідав про Львівську богословську академію. Наголошував, що нас чекають в Україні. І ми ніколи не сумнівалися, що повернемося в Україну. Нашим завданням було вирости, професійно вдосконалитися, стати філософами і повернутися на Батьківщину, аби тут була не лише марксистсько-ленінська філософія, а й притомна християнська філософія.

Спочатку я працював у ЛБА викладачем-погодинником за сумісництвом, читав курси з філософії пізнання, філософії релігії, філософії любові, вступу до філософії. Паралельно викладав на ще кількох церковних програмах: в Катехитично-педагогічному інституті на запрошення сестри Луїзи Цюпи та у Василіянському інституті філософсько-богословських студій.

Пізніше отець Михайло Димид, а згодом вже отець Борис Ґудзяк, почали запрошувати мене до різної управлінської діяльності. Так розпочалася моя управлінська стежка. Спершу займався студентською документацією, був заступником декана на Філософсько-богословському факультеті, де познайомився з Блаженнішим Святославом, він у той час працював в семінарії з отцем Богданом Прахом, був його віцеректором(з 1998 по 2007 о. Богдан Прах очолював Львівську духовну семінарію Святого Духа — ред.).



Ми багато думали і працювали над тим, як удосконалювати богословську програму, яких викладачів залучати, як легалізувати богословську освіту в Україні, яку до 2006 року не сприймали формально академічною дисципліною, а студенти-випускники богословського факультету в Україні не отримували державно визнані дипломи. Це було одне з досягнень, до яких я активно долучився, — визнання богослов’я академічною дисципліною в Україні [рішення про акредитацію бакалаврської програми з богослов’я в УКУ було прийнято у квітні 2006 року після рішення Міністерства освіти і науки України і Кабміну про внесення «Богослов’я» в перелік напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. За наказом № 273 Вищої атестаційної комісії України, 15 травня 2010 року богослов’я було внесене до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, що фактично означало визнання богослов’я наукою, — ред.].

Наука VS управління

Україні бракує академічних менеджерів: людей, які стоять однією ногою у сфері освіти і науки, а другою — у сфері управлінській. Такі люди-містки є дуже потрібними. В академічному житті завжди є ризик протиставлення «ми» і «вони». Ми — це викладачі-науковці, вони — це бюрократи освіти, менеджери тощо. Цю дихотомію можна змінити лише, якщо є люди, які міцно стоять ногами у цих двох сферах.

З моменту, як я почав працювати проректором, а згодом першим проректором УКУ, все менше часу залишалося для викладання. Але я постійно залишав за собою два-три курси, щоб мати прямий контакт зі студентами. Це важливо, адже ти можеш отримати від них зворотний зв’язок, і є менше спокуси забронзовіти. Бо ти спілкуєшся з тими, кому, перш за все, служиш. З іншого боку, я старався стежити за новинками в філософській сфері, щоби підтримувати себе у викладацькій формі. На жаль, мені так і не вдалося перевести це в монографію. Якимось чином УКУ став моєю монографією: ріст університету, будівництво університету — це те, куди пішли мої зусилля.


Тарас Добко під час наради, УКУ, 2008 р.

Університет, за яким стоять титани — митрополит Шептицький, Патріарх Сліпий, о. Димид, владика Ґудзяк, отець Прах

Інколи я собі ставлю запитання, як би митрополит Андрей Шептицький чи Патріарх Йосиф Сліпий подивилися сьогодні на УКУ? Чи вони би впізнали в нашому університеті те, що відповідало їхньому задуму за духом?

Мені хочеться бачити в університеті тяглість традиції, яка залежить від принципів, на яких побудований і діє УКУ: від наших 2 М (мучеників і маргіналізованих) і від 3 С (Свідчити. Служити. Спілкуватися). Ця тяглість також залежить від нашого зв’язку з ширшою Церквою, частиною якої ми є. Якщо ми будемо підсилювати інші церковні інституції та радо йти на співпрацю з ними — це буде і за духом, і за буквою відповідати тим очікуванням, які вкладали у Львівську богословську академію, в наш університет його засновники.

Я маю щастя, що і отець Михайло Димид, і владика Борис Ґудзяк, і отець Богдан Прах є з нами, близько до університету. Це дає мені надію, з якої можу черпати силу. Впевнений, що їхня порада, молитва і допомога ніколи не будуть зайвими. Про всіх цих людей, до яких відчуваю певний пієтет і вдячність, я стараюся думати не в категоріях «титанів», а як про вчителів, друзів.

Мені потрібно далі вчитися тому, що означає бути на чолі такої інституції як УКУ, яка це відповідальність, які виклики, благословення, нагоди та мрії можуть бути. Важливо пам’ятати, що нашим попередникам вдалося, тому що вони мали принципи, дотримувалися їх, дбали про команду, великого бажали, завжди були готові радіти досягненням і успіхам інших людей.

Спільнота

Нещодавно, у свій день народження, я отримав привітання від Михайла Винницького [Михайло Винницький — український освітній і громадський діяч, заступник міністра освіти і науки з 19 травня 2023 року, викладає в УКУ, — ред]. Михайло сказав мені, що в УКУ є одна річ, якої бракує багатьом інституціям і за яку нам по-доброму заздрять, — спільнота. Це є одна з найважливіших речей, за яку працівники, студенти, партнери, жертводавці цінують наш університет. Ми намагаємося будувати цю спільноту на різних рівнях: маємо загальноуніверситетську прощу, Літургії, свято для працівників тощо, — ці речі допомагають нам чутися однією родиною.

Виклики та помилки

Люди схильні помилятися. Ніхто не є ангелом, зрештою навіть деякі з них свого часу зробили фатальну помилку. Головним питанням є — як ми реагуємо на помилки, що з ними робимо? Іноді в духовному житті помилка може бути корисною для росту. Подекуди мені здається, що від УКУ очікують непомильності. Але це неможливо, і є небезпека впасти у іншу крайність — лицемірство. Для мене дуже важливо бачити справжніми наших студентів, працівників, викладачів, а не робити щось на публіку.

Молоді люди приходять в УКУ з цілої України, зі своїх середовищ. Наше завдання — зустріти їх у тій точці їхнього розвитку, де вони є, і допомогти прокласти для них такий шлях, який дозволить їм краще пізнавати Церкву, зростати в духовному житті. Немає однієї формули за принципом «one size fits all» [один розмір для всіх, — ред]. Ми намагаємося пропонувати різне меню. Якщо той, хто на відрізку від нуля до десяти перебував на «нулі» і зріс до «трьох» за час перебування в УКУ ― нумо радіти цьому! Вони ще не на «десятці», ще не стали воцерковленими людьми, можливо, ніколи і не стануть, але я впевнений, що вони багато чого почерпнуть і навчаться, будуть іншими, ніж в моменті, коли переступили поріг університету.

Тарас Добко та Софія Опацька під час випускних урочистостей в УКУ

Роль УКУ у війні та повоєнній відбудові України

Війна не полегшує життя людей, зокрема нашої спільноти. Наступні 5 років мого ректорства будуть позначені цією реальністю. Для університету надзвичайно важливо осмислити воєнний досвід різносторонньо: і з богословської, і з соціологічної перспективи. Війна створила велику кількість проблем: питання біженців, ветеранів, «відтоку мізків» — зі всім цим нам доведеться давати раду. Зцілення ран війни має бути одним із ключових пріоритетів в діяльності нашого університету. Тут свою роль відіграватимуть і реабілітологи, і психологи, і священники, і соціологи, і соціальні працівники. Є дуже багато потреб, на які доведеться відповідати. УКУ потрібно знайти свою нішу, оскільки ми не зможемо робити все. Маємо розуміти, що діється навколо, чим займаються інші люди, організації, інституції, які можуть стати нашими партнерами у цьому завданні.

Варто думати і про те, що буде далі, і якою буде Україна післявоєнна. Це наше завдання на професійному і моральному рівні. У мене є велике побоювання, що після нашої перемоги Україна може бути об’єктом чвар, протистоянь. Коли одні почнуть закидати іншим, що вони робили в часі війни, де були, чому чогось не зробили. Думаю, що тут університет теж повинен свою роль відіграти. Ми не зможемо бути панацеєю, але можемо задати планку, плекати єдність і стійкість українців тому, що росія нікуди не подінеться. Можливо, набуде іншої форми, перестане бути імперією. Спільне бачення майбутнього — одне з ключових завдань для університету.

Інша проблема — «відтік мізків». Ми вже бачимо велику демографічну кризу в Україні. Багато з тих, хто поїхав, не повернеться назад, а без людського капіталу України не відбудуєш. Завдання університету — готувати професійних якісних фахівців, які захочуть працювати в Україні і сприяти відбудові.Нам бракує управлінців, які зможуть як на рівні громад, так і на рівні держави здійснювати масштабні проєкти, працювати з міжнародними організаціями, жертводавцями та донорами.

Тема реабілітації надзвичайно важлива. Здоров’я та безпека залишатимуться в центрі нашої уваги без всякого сумніву. Ціла архітектура безпеки зламалася через варварські дії росії. Якою має бути ця система, яку роль мають відігравати в ній етичні міркування, як пояснювати світові Україну, закріпити інтерес до України у світі? Це ще одне велике завдання для університету. Маємо думати над тим, які нові програми могли б з’явитися. Ми вже точно знаємо, що в УКУ працюватиме офіс для ветеранів, будуть різні пропозиції від факультетів, які допомагатимуть ветеранам стати активними учасниками процесів в повоєнній Україні. Це наше покликання.

Бути католицьким університетом

Наш університет є католицьким. Ми скеровані на цілісний розвиток молодої людини. У нашій системі освіти є акцент на формації, яку ми здійснюємо через програму Світоглядно ядра. Ця програма допомагає молодим людям пізнавати своє релігійне покликання, розуміти, що означає бути громадянином. Вона також впроваджує елементи етичного мислення в людське життя. Ми розуміємо, що справжня освіта ― не лише про раціональне. Коли людина навчається, то вивчає три мови: мову розуму, мову серця і рук. Так вона вчиться застосовувати знання. Тож формація, яка будується на євангельських принципах, є основою саме католицького університету.

Ми також є частиною ширшої спільноти, насамперед Української Греко-Католицької Церкви, яка є засновницею нашого університету. Це визначає багато речей. По-перше, це середовище, в якому студенти і викладачі відкриті для зустрічі з Богом, пізнають Київське християнство, християнську культуру і намагаються вбудувати її у своє життя.

По-друге, це означає співпрацю з іншими інституціями нашої Церкви. Всі вони мають свої завдання, і університет повинен спричинитися до їхньої реалізації. Добрим прикладом-ілюстрацією є запрошення УКУ з боку синоду єпископів УГКЦ для підготовки наших священників до роботи з психологічними травмами війни.

Існує понад дві тисячі католицьких університетів та коледжів у світі. Бути частиною цієї родини ― велика честь і великий ресурс, тому що ці університети існують в різних країнах на різних континентах. Вони відображають різний досвід і культуру християнства в певних обставинах і можуть стати тими середовищами, через які ми промовлятимемо до інших країн.

Виклики у вищій освіті

Найбільшим викликом є відтік мізків. Ми розуміємо, що багато викладачів опинилися за кордоном. Важливо з ними підтримувати зв’язок. Другим викликом є те, що цього року маємо перший випуск студентів, які більшу частину свого перебування в університеті провчилася онлайн. У багатьох з них змінювалися пріоритети, на перше місце вийшов пошук роботи через економічну кризу та інші виклики. Тому відновлення навчання наживо — дуже важливо.

Є інші тенденції, які притаманні не лише Україні, оскільки ми вбудовані в глобальну систему. Наприклад, виникнення альтернативних освітніх пропозицій на ринку, які побудовані на компетентнісному підході і заточені на вироблення конкретних практичних навичок без світоглядного елементу. Ці курси перетворюють слухачів на певний продукт, який можна продати на ринку праці. Для університетів це буде викликом, як і штучний інтелект, чат GPT. Потрібно думати, як інтегрувати ці інструменти в освітній процес.

Управлінська команда УКУ на зустрічі з новим міністром освіти Оксеном Лісовим

Світоглядна формація важлива. Університети не мають позбуватися гуманітарних наук у своєму курикулумі. Людина живе не хлібом єдиним. Вона є комплексною істотою, тому в освітньому компоненті мають бути ті дисципліни, які дозволяють молодій людині переростати себе вчорашню, здобувати громадські навички і чесноти, духовно розвиватися.

Думаю, кожна молода людина повинна відповісти на питання про своє покликання. А це не пізнається лише в аудиторії, а через спілкування з людьми, долання труднощів, відповідь на життєві виклики. Наші студенти через війну неймовірно подорослішали. Я впевнений, що багато з них будуть гідними тих великих цілей і завдань, які стоятимуть перед країною.

Тривожить і те, що вища освіта в Україні є зарегульована. Так, у нас з’явилося набагато більше свободи, порівняно з часами Дмитра Табачника [міністр освіти і науки в уряді Миколи Азарова у 2010–2014 роках, — ред]. Але відбувається зсув, з’являються нові інструменти. Треба бути дуже гнучким, швидко реагувати на зміни. Для цього університетам потрібно менше регуляції у законодавстві.

Повномасштабна війна

У січні 2022-го року я отримав можливість після 10 років виснажливої адміністративної праці поїхати на стажування в Університет Нотр-Даму у США, який є нашим партнером, щоби видихнути і відновити свої наукові інтереси. Мені важливо було побачити, як просуваються справи у сфері філософії і яким чином можна покращити навчальні курси. Темою мого стажування мав бути цілісний людський розвиток. Але вже у лютому вибухнула повномасштабна війна в Україні.

Напередодні, 23-го лютого о 7 годині вечора (2 година ночі 24 лютого за українським часом) я, на прохання українського товариства в Нотр-Дамі, давав лекцію про ситуацію в Україні. Люди запитували, чи буде вторгнення? Тоді я ще мав надію, що російський диктатор задовольниться приїздами перших політиків і керівників європейських держав, і його его заспокоїться. Але через дві години вже в прямому ефірі CNN ми побачили, як він наважився на те, що стало трагедією для українського народу. Звичайно, це був великий шок, був страх втратити свій дім. А потім сталося чудо! Наш народ, військові, територіальна оборона жертвували своє життя, щоб зупинити ворога. Таких чуд було багато, вони вкотре підтвердили, що не Путін, а Бог є господарем історії і творить її через наших людей. Про це хотілося розповідати.

Тарас Добко та делегація УКУ в Університеті Нотр-Дам

Тож у Сполучених Штатах я став амбасадором УКУ та України в різних середовищах й університетах: у Нотр-Дамі, на міжнародному форумі Федерації католицьких університетів. Я мав багато зустрічей і нагод ділитися тим, що відбувається в Україні, пояснювати людям росію, її імперський характер, говорив про те, чому потрібна деколонізація східноєвропейських студій тощо. Це був мій маленький внесок в культурну дипломатію.

Вчителі любові

Наше щастя залежить від якості стосунків з іншими людьми. Якщо вони є добрими, наповненими життям, тоді ми почуваємося щасливими і нам все вдається.

В УКУ є особливий викладацький склад — це наші друзі з Центру «Емаус», де команда фахівців працює з людьми з неповносправністю та з їхніми родинами.

Думаю, що друзі з «Емаусу» [саме так в УКУ називають мешканців центру, — ред.] вчать нас, що означає будувати якісні стосунки, наповнювати їх довірою, любов’ю, допитливістю, цікавістю, відкритістю, зворушенням. Колись владика Борис казав, що наші друзі ставлять найголовніше педагогічне запитання до всіх нас: «Чи ти нас любиш? Чи достатньо велике в тебе серце, щоби любити?». Це питання ще більш важливе в часи війни.

Я дуже тішуся, що у нас є таке товариство, і заохочую всіх наших студентів, викладачів і працівників знайомитися з нашими друзями, пізнавати їх і вчитися від них.

Про лідерство

Для будь-якого лідера важливо бути стійким, допомагати собі та іншим, попри труднощі, йти вперед, бути з людьми, які потребують підтримки, вірити в перемогу. Лідер має думати наперед, що буде далі — формувати візію після перемоги. Як я часто чую, зокрема після поїздки на Схід України, люди дуже переживають, щоб не втратити перемогу після перемоги.

Бліцзапитання до ректора УКУ Тараса Добка

Тарас Шевченко чи Іван Франко?

Шевченко.

Улюблений день тижня?

Точно не понеділок (сміється). Неділя!

Улюблене місце на території університетського містечка УКУ?

Моє улюблене місце — назовні, щоби бачити всю територію університетського містечка.

Великдень чи Різдво?

Різдво.

Яку спеціальність ви б обрали, якби вступали цьогоріч в УКУ?

Якщо на бакалавраті, то обрав би «Етику-Політику-Економіку». Якщо на магістратурі, то, можливо, «Публічне управління та адміністрування».

Головна порада для виховання дітей?

Бути прикладом.

Я почуваюся щасливим, коли…

Коли щасливі навколо мене.

Найшаленіший вчинок за студентське життя.

Поїздка в березні 1990 року з протестом в Москву проти референдуму за збереження Радянського Союзу.

Чим пахне дитинство?

Трускавкою, чорницями і грибами.

Розмовляла: Вероніка Саврук
Відео та монтаж: Стефан Дмитришин
Текст: Анастасія Юристовська, Вероніка Саврук
Пресслужба УКУ

Дивіться також