«На жаль, в Україні зараз немає екуменічного діалогу, для цього потрібні принаймні дві сторони», — отець Ігор Шабан
Питанням екуменізму, тобто єдності Християнських Церков, займалися і опікувалися усі очільники Української Греко-Католицької Церкви — зокрема, у ХХ столітті, у часи кривавих війн і репресій. І митрополит Андрей Шептицький, і патріарх Йосиф Сліпий говорили про це тоді, коли існування УГКЦ в Україні було під питанням, Церква зазнала небувалих репресій радянського режиму і служила у підпіллі.
Пізніше тему екуменізму в лоні Київської Церкви Володимира Великого вів Блаженніший Любомир Гузар, а тепер, як його наступник — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. У 2021 році Синод Єпископів УГКЦ прийняв Декрет про концепцію екуменізму. У часі війни УГКЦ і її Глава Блаженніший Святослав говорять про новий вимір екуменізму, очищений від впливів російської пропаганди і, відповідно, впливів РПЦ як одного із її ідеологів.
Про те, що таке екуменізм, чому цей процес є важливим, чому він відбувається так повільно, у програмі «Відкрита Церква» з Анастасією Вихор говорить отець Ігор Шабан, голова Комісії УГКЦ з питань міжконфесійних та міжрелігійних відносин.
— Отче, розпочнемо з того, що ж таке екуменізм, тому що багато хто розуміє під цим словом щось своє.
— Немає простої відповіді. Якщо дуже коротко, то це рух, спрямований до повної і видимої єдності усіх християн. Це ми сьогодні так говоримо, але в історії Ісус Христос започаткував єдину Церкву і дав завдання дванадцяти апостолам йти і навчати всі народи. Ця єдина Церква, навіть сьогодні у нас, в Україні, представлена кількома різними конфесіями. Здавалося б, де ж ця єдина Церква? І екуменічний рух якраз і спрямований на те, щоб забезпечити цю заповідь Ісуса Христа — «щоби всі були одно».
— Дещо провокативне запитання: як правильно казати — Церква чи Церкви? Чому ми взагалі говоримо про Церкви у множині, якщо Ісус Христос говорив єдину соборну Апостольську Церкву?
— Існує тільки одна Апостольська Церква. Апостоли зібралися на чолі з апостолом Петром, як ми читаємо у біблійних текстах: «Ти, Петро, — скеля, на тобі збудую Я Свою Церкву і дам тобі ключі від неї, і паси мої вівці». Відповідно, всі, хто є в єдності з наступником апостола Петра, сучасним єпископом Риму, відносяться до тієї єдиної Церкви Христової, яка існує в світі.
Звичайно, існують інші конфесії. І ми також в Україні маємо багато різних конфесій, які мають єдину віру, бо не раз можна почути й таке, що є різна віра. Насправді ми всі віримо в Ісуса Христа, у Трійцю, тобто віра у нас — одна. Але ми поділені конфесійно, відповідно до певних юридичних поділів. Та якщо ми є в єдності з єпископом Риму, він, сучасною мовою, — як «парасолька» над усіма Церквами творить цю єдину сім’ю, єдину Церкву, яка є на землі, молиться до Бога за мир, просить про благословення.
— Тобто заповідь Ісуса Христа своїм апостолам, ну і нам — «Щоб всі були одно», є своєрідною біблійною основою екуменізму. Як ви зокрема, і Церква загалом розумієте ці слова?
— На сьогодні ми маємо багато різних конфесій, які часами думають по-різному. Але якщо ми хочемо вважати себе християнами, мусимо слідувати цій заповіді Ісуса Христа — бути одним. І для цього, властиво, й існує екуменічний рух, який шукає цей шлях, цю правду на базі Євангелія, на базі традиції, щоб об’єднати всі християнські Церкви в одну єдину Церкву. Звичайно, ми будемо відрізнятися: кожна Церква має свої традиції, свої канонічні устрої, частково — своє богослов’я, східне чи західне, але в основному ми всі повинні бути єдиною Церквою.
— Навколо терміну «екуменізм» є багато міфів чи хибних уявлень: наприклад, дехто вважає, що це — намагання домовитися, віднайти якісь спільні точки і згладити гострі кути. Інші думають, що це — намагання зміксувати різні вірування, але, здається, у цьому немає нічого спільного з екуменізмом. Тож яким чином пояснити правильно, що таке екуменізм?
— Ну, бачите, за 2000 років склалося так, що є різні думки. Відповідно, щоб все повернути у якесь правильне русло, ведуться певні діалоги між Церквами. Завданням цих діалогів, які веде екуменічний рух, є віднаходження правди. Людина — слабка істота, і впродовж історії не раз внутрішні гріхи і зовнішні чинники могли впливати так, що хтось змінював свою думку на вигоду світові, викривляючи первісну Заповідь. Відповідно, треба знову віднаходити цю правду і, знайшовши її як фундамент, навколо неї об’єднуватися.
Звичайно, цим фундаментом є Ісус Христос і його єдина Церква Христова. Відповідно, на землі ця Церква представлена у Вселенській Католицькій Церкві. Не тільки католики, як конфесія, так вважають, бо і православні вважають себе Вселенською Церквою, але без намісника святого Петра. Але ця єдина Церква Христова є, вона існує, тільки треба знайти елементи, які об’єднують всіх нас. І ми в екуменічній комісії Патріаршої курії УГКЦ із людьми, які займаються екуменізмом, намагаємося цей шлях проходити, шукати цю правду, щоб пояснити і людям, і духовенству, у чому ця правда полягає, щоби бути правдивою Церквою Христовою.
— В Україні є кілька організацій, які поєднують різні конфесії, різні Церкви. Маємо Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Що це за організація, які її засади і чим вона займається?
— Дуже гарно, що у нас в Україні, практично єдиній державі в світі, існує орган, який об’єднує майже усі християнські, юдейські і мусульманські релігійні організації. Важко назвати його екуменічним, тому що там є й інші релігії, але у державі дуже важливо мати таку структуру, таку організацію, яка одним голосом навчає суспільство певних моральних цінностей. Зокрема, зараз, у часі війни, Церкви в один голос, як в Україні, так і за кордоном, пояснюють, у чому полягає зло російської агресії. І такий єдиний голос є надзвичайно важливим і як релігійний, і як суспільний чинник.
Крім Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, в Україні є ще Нарада Християнських Церков, яка об’єднує тільки християнські організації. Я би не називав це частиною екуменічного руху, який передбачає певний богословський діалог. Ця Нарада має трошки іншу мету — доносити Божу правду стосовно соціальних, історичних, моральних проблем суспільства, щоб показати, якою має бути позиція з точки зору віри. Відповідно, екуменічним у цій Нараді є те, що там представлені різні конфесії, але діалогом, як таким, вони не займаються.
Скажу більше: на жаль, в Україні зараз взагалі немає екуменічного діалогу у класичному розумінні. Бо для цього потрібні, принаймні, дві сторони, а виглядає так, що поки що лише Українська Греко-Католицька Церква є відкритою до такого діалогу і хотіла б його мати. Ми очікуємо на певні відповіді від інших конфесій, і ще тих відповідей не отримали.
— А чи є якісь такі здобутки екуменічні, зокрема, зараз, в умовах війни?
— Окрім зустрічей у Всеукраїнській Раді Церков, важливим елементом є спільна молитва, яку організовує наша Церква — тиждень Молитви за єдність християн у січні. До цього молитовного тижня долучаються і Римо-Католицька, і протестантські Церкви, й інші християнські конфесії. Зазвичай, на ці молитви ми запрошуємо проповідника з іншої конфесії і слухаємо його слово. Це такий гостинний екуменізм, це зближує.
Наступного року у січні на наш Молитовний тиждень ми хочемо запросити для проповіді єпископа Вірменської Церкви. Бо традиційно молитви на цей тиждень готують певні екуменічні організації і громада якоїсь конфесії. На цей рік цю молитву готували вірмени, тому природньо запросити нашого київського єпископа Вірменської Церкви для проповіді. Ще будемо з ним домовлятись, але сподіваємося, що він нам не відмовить.
— Кілька конкретних запитань, які стосуються, зокрема, Української Греко-Католицької Церкви і загалом Греко-Католицьких Церков. Їх досі в Україні дві — УГКЦ і Мукачівська Греко-Католицька єпархія. Чому так, і чи є шанс, що в Україні буде єдина Греко-Католицька Церква?
— Справді, на сьогоднішній день це виглядає дивно і цілком природньо, що люди про це запитують. Але тому, що Мукачівська єпархія відокремлена, є певні історичні причини: територія України в Австро-Угорській імперії — Галичина, Закарпаття, Буковина — була у певні періоди розділена, під різними впливами і владою.
На сьогоднішній день теоретично немає перешкод, щоб Греко-Католицькі Церкви в Україні зближувалися. І ми це розуміємо. Можу говорити про нашу екуменічну комісію УГКЦ: ми зустрічаємося щороку, у наших зустрічах беруть участь священники Мукачівської єпархії, і з нами спільно, як в одній сім’ї, дискутують і приймають рішення, тобто ми працюємо, як один великий організм. Мукачівські єпископи беруть участь у наших Синодах. Багато священників Мукачівської єпархії навчалися в семінаріях Української Греко-Католицької Церкви. Тобто відбуваються цілком природні процеси зближення. Звичайно, у них є певне відчуття приналежності до Закарпаття, до свого краю, традиції, є певні історичні впливи. Ще немає цієї повноти єдності Церкви, якої би хотілося, але ми за неї молимося.
— Наступне, не менш інтригуюче запитання стосується Української Православної Церкви, до якої ми часто додаємо — Московського патріархату. Чи бере вона участь в цьому екуменічному діалозі і чи можуть УГКЦ та інші Церкви України вести цей діалог з «московською» Церквою взагалі?
— Скажу про православ’я в цілому: ми б хотіли вести діалог з Православною Церквою в Україні, яка на даний час представлена двома Церквами — ПЦУ і УПЦ. Ми готові до цього, і очікуємо, що і православні брати також матимуть це бажання.
Якщо говорити конкретно про Українську Православну Церкву, то цей додаток — Московського патріархату, звичайно, ускладнює ставлення українського суспільства, хоч вони й задекларували, що з 2022 року є окремою Церквою, не пов’язаною з Москвою. Однак є певні канонічні моменти в церковному середовищі, від яких не так легко відійти. Можна бути в окремих державах, належати до окремих структур, але канонічно бути об’єднаними. Я до кінця не знаю нюансів, які зараз відбуваються всередині УПЦ і РПЦ, але мені здається, що на Заході, куди їздить багато представників УПЦ, їх сприймають саме як частину Московської церкви: по-іншому їх би не сприймали взагалі, бо вони мають належати до якоїсь структури. А окремої структури, як от Українська Православна Церква, поки що не існує.
Це не заперечує факту, що багато священників і мирян належать до тієї Церкви, бо вірять, що вони там спасаються. Тому я би не заперечував певних відносин з УПЦ заради добра християнства загалом: ми не можемо відкинути людину, тому що вона молиться до Бога в цій Церкві. Так, є певні приклади духовенства і мирян УПЦ, які, скажімо так, не люблять свою державу і більше піддаються московським впливам: можливо, таких прикладів і не так багато, але вони дуже яскраві і кидають тінь на всю цю структуру. Ну але це вже внутрішня справа УПЦ і людей, які вважають себе мирянами цієї Церкви. Хай вони з цим самі розберуться. Ми у це втручатися не можемо, можемо лише спостерігати і дати пораду, якщо потрібно.
— Як ви загалом оцінюєте сучасний стан діалогу між Православними і Католицькими Церквами? Наскільки, на вашу думку, ймовірна єдність Церков у наступні 100 років, попри конфлікти у православному світі і догматичні розбіжності, зокрема, стосовно папського першинства?
— Для нас дуже важливим є міжнародний діалог, який розпочався у 1980-х роках XX століття і який триває вже 45 років. У ньому беруть участь глобально представники Католицьких Церков і глобально — представники всіх Православних, здається, по 30 осіб з кожної сторони відповідно. Вони спромоглися видати вже дев’ять документів, дуже цікавих. Ми переклали ці документи українською мовою, вони є в доступі, їх можна почитати.
Щодо України, то у деяких наших православних ієрархів є переконання, що нам не варто займатися екуменізмом і діалогом, треба почекати, що вирішать ці глобальні центри, а тоді вже діяти відповідно. І дивляться на Рим, на Константинопіль, на інші якісь центри. Я би не підтримував таких думок.
Думаю, що локальні можливості — зокрема, українські, є надзвичайно цікавими, важливими і самодостатніми, щоб ми могли і на локальному рівні подати добрі приклади і зробити багато для єдності Церкви, щоб і глобальні гравці діалогу могли взяти з нас приклад і щось доброго запозичити. Ну, але для цього нам потрібно почати цей діалог, що, на жаль, поки що не вдається.
— Наприклад, у дипломатії, якщо не бажають вести діалогу, то йдеться про згортання дипломатичних відносин. Чи є таке між Церквами? І що робити, якщо одна із конфесій не бажає йти на діалог?
— Ну, Церква, не є державною структурою чи організацією. Так, у зовнішніх відносинах держав у таких випадках зриваються відносини, відкликуються посли. У церковних середовищах це відбувається по-іншому: є певні сигнали, за якими це можна зрозуміти. Для прикладу, в цьому ж глобальному католицько-православному діалозі Російська православна церква нещодавно вийшла з діалогу, просто покинувши місце, де він відбувався, й показавши тим самим, що не хоче бути присутньою. Це певний спосіб вираження своєї позиції. Але це не означає, що на наступну зустріч вони не приїдуть. Тобто немає якогось офіційного меморандуму, що вони виходять із цієї групи.
Інший приклад: є сім’я Православних Церков, які об’єднані, визнаючи одна одну. Але Москва не визнає Константинопольський Патріархат — не поминає Вселенського Патріарха, не молиться за нього тощо. І це виглядає, як розкол к православ’ї — це також певний видимий знак. Все це можна подолати, змінивши думку в Москві, але ж цього не відбувається. Хоча такі речі легко не подолаєш, треба ще й покаятись, напевно. А тут російський агресор вбиває, Російська церква благословляє на вбивства, і ще й вимагає, щоб до них ставилися по-християнськи.
— Екуменізм як єдність — це ж завдання для лише для глобальної Церкви та церковних інституцій, а й, напевно, для кожного з вірних. Як християнин може щоденно цей екуменізм практикувати, чи це можливо?
— Екуменізм і справа єдності — це, перш за все, справа виключно Божа. Без Святого Духа, який впливає на кожного з нас, всі наші наукові знання, наш якийсь досвід, наші зусилля нічого не будуть вартувати. Але без людських зусиль і осмислення історії протягом багатьох століть, без пошуків майбутнього, яке неможливе без знань, це також неможливо. Тому у кожній нашій семінарії є відповідні лекції з історії екуменізму, куди включене вивчення інших конфесій, певних історичних напрацювань. Це допомагає майбутнім священникам, які потім на своїх парафіях говоритимуть, наскільки важливим є екуменізм і заповідь Божа, щоби всі були одно, наскільки важливою є молитва, щоб це справді рухалося вперед і давало якісь плоди.
— Спитаю дещо з власного прикладу. Колись у школі ми мали різні молебні і відвідували то одну, то іншу Церкву різних конфесій. І багато хто з однокласників казав: «Я туди не піду». Тобто це переважно говорили батьки: «Моя дитина туди не піде, тому що це інша конфесія». На уроках християнської етики теж були різні питання, були різні молитви, і деякі учні не молилися з тих же причин. Чи є якесь напрацювання, як виховувати молодь і дітей у дусі екуменізму і поваги до різних конфесій і релігій?
— Для нас, як Церкви, важливо, щоб на кожній парафії була катехизація, і в частині цього навчання наших дітей і молоді було обговорення цих питань, бо закритися і мовчати — це не вихід. Потрібно, щоб дитина знала, чому вона належить конкретно до цієї Церкви, чому вона може молитися в певних місцях, а десь — не може. Це важливо. Тоді дитина не боїться, не має упереджень — вона знає своє, свою гідність, але й відкрита до інших. Тобто наші знання і наші наставлення віри не обмежують нас — ми можемо бути дуже відкритими до інших людей.
— Власне, в цьому контексті екуменізм і наша єдність в Україні — споріднені…
— Так, це єдність у різноманітті. Є багато конфесій. Ми, як люди — різні, у кожного — свої смаки, і це не означає, що хтось — кращий, а хтось — гірший. Але є певні фундаментальні речі, які єднають нас як християн: наша віра, наша Київська традиція. Ми, християни, тут, в Україні, у більшості належимо до Київської Церкви Володимира Великого. Це наш фундамент, який нас усіх об’єднує. Володимир Великий хрестив Церкву в одній вірі і в одній митрополії. Пізніше історичні обставини це змінили, але ми, як Греко-Католицька Церква, яка має тяглість Київських митрополитів, намагаємося вести цю лінію і хотіли б, щоб інші також розуміли цей момент єдності, який об’єднує нас як українців.
— Хотілося б згадати ще про одну подію, яка відбувається щорічно в Українському Католицькому університеті, — про Екуменічний соціальний тиждень у жовтні. Яку роль відіграє цей форум у розвитку екуменічного діалогу в Україні?
— УКУ і, зокрема, Інститут екуменічних студій при ньому, як представники академічного середовища, роблять дуже цікаві і важливі речі. Знаєте, академічне середовище почувається вільніше: можна ставити запитання, шукати якихось альтернативних шляхів, шукати й віднаходити правду.
Крім цього, цей Екуменічний тиждень є й соціальним, тобто не обмежується лише богословськими дискусіями, а й роздумує над соціальною проблематикою і в Церкві, і в суспільстві. Цього року — це, зокрема, тема сім’ї у часі війни.
Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
