EN

«На війні образ Бога, віри, себе в церкві розхитується і розвалюється, як пазл — його потрібно допомогти перебудувати», — психолог-богослов Максим Вербельчук

24 січня 2024, 19:00 274

Це інтерв’ю є в першу чергу для духівників — священників, монахів, монахинь чи мирян, які, як душпастирі, підтримують військовослужбовців. І воно про досвід вбивства на війні. На цю тему не говорять вголос зі зрозумілих причин. Проте з нею військові можуть приходити на розмову до церкви.

«На війні образ Бога, віри, себе в церкві розхитується і розвалюється, як пазл — його потрібно допомогти перебудувати», — психолог-богослов Максим Вербельчук

Про те, як цей досвід впливає на людину, як реагувати на нього і яку підтримку можна надати, говоримо з Максимом Вербельчуком, психологом, богословом, психотерапевтом в процесі навчання, членом УАКПТ та НПА, який працює у хабі ментального здоров’я «ДіяТи».

— Почну з досвіду, яким поділився один священник. Якось до нього прийшов військовий і сказав: «Я не можу заходити до церкви, у мене руки в крові». Священник намагався пояснити, що «Та ні, ти — герой, ти так чинив, бо захищав нас від ворога, ти був змушений». Проте військовий повторював ті ж фрази. Чи можете пояснити, що відбувалося і як реагувати у такій ситуації?

Тут може бути багато пояснень. Але в першу чергу, я б сказав, що те, що з військовим відбувалося, — це нормально. Коли людина має «крайні» досвіди на межі життя та смерті, як наприклад — на війні, де є різні травматичні ситуації, де є також досвід вбивства, наша психіка, як і наш мозок може мати різні захисні реакції. І це — нормально. Тож напевно нормалізація того, що він говорить — це перший крок як можна реагувати на почуте. Він може не сприймати в цей момент фрази типу: «Ти — герой», не чути її, «чути» лише свої думки про себе, пригадувати спогади, які можуть говорити дуже голосно і бути дуже яскравими.

— Чому так відбувається?

Бо його самосприйняття зараз є іншим. Досвід війни перебудовує сприйняття людини самої себе, світу, свого минулого, хто я є як військовий, ким я був до того і т. д. І непросто є зрозуміти, як є людині з цим досвідом зараз.

— Ви кажете, що у такому випадку треба нормалізувати те, що він говорить. Це як?

Це коли ми визнаємо те, що він каже, ставимося до його слів з пошаною. Приймаємо це як нормальну реакцію. Тобто не переконуємо, не розхитуємо його переконання, не перевчаємо і не підзвеличуємо його у такий момент. До останнього можна повернутися пізніше. Коли ж він приходить зі словами: «я вбивав, я маю кров на руках», то ми не втручаємося в оце його сприйняття себе, не «вирізаємо» це, як хірург зі скальпелем.

— Тобто не кажемо — «ні-ні, перестань таке говорити»…

Цього точно не робимо. Людина прийшла з болем, з травматичним досвідом. Можливо, ще досі переживає, осмислює ці події і в її голові відбувається шторм зі спогадів. Можливо також те, що відбулося, зачепило його систему цінностей. Тому в психології ми приймаємо цей досвід, не кажемо, у що він чи вона має вірити.

Це перший крок — дати військовослужбовцю, наскільки можемо, говорити про досвід на війні, також за бажання — про досвід вбивства у цих обставинах

І тоді, коли ми приєднуємося до цього досвіду, тоді можемо пробувати, якщо компетентні в тому, говорити з ним про пережите. Делікатно, ставлячи правильні, доречні запитання, або ж уникаючи недоречних.

— А можете більше пояснити, як саме такий досвід впливає на сприйняття світу, себе?

У нас всіх є якісь переконання про себе, хто ми, що робимо, те, як самі себе визначаємо. Ми вибудовуємо це знання, наче тчемо, протягом життя. Також протягом життя вибудовується наше знання про світ — яким він є, якими є інші люди, що таке стосунки. У кожної людини це різні історії. І бойовий досвід може їх змінити, перебудувати,

Так насправді ми не знаємо з чим воїн прийшов на війну, з яким знанням про себе. Тож ми також не можемо знати чи досвід вбивства під час війни стане для нього жахливим досвідом чи насправді він не буде аж настільки складним. Це звучить трохи дивно, але так є. Припустимо, професійний військовий, який знав, що це його шлях, це його кар’єра, у нього дід-прадід військовий, може ставитися до бойових дій по-одному, як до служби наприклад. Натомість людина, яка була мобілізована чи пішла добровольцем, може осмислювати й переживати війну зовсім по-іншому.

Також реакція буде залежати від того, як наш мозок інтерпретує те, що зі мною трапилося. Епіктет, грецький філософ, говорив, що ми реагуємо не на самі події, життєві ситуації, а на нашу інтерпритацію цих ситуацій (як мінімум на двох рівнях функціонування мозку та пам’яті). Це також залежить від переконань людини, внутрішніх установок, ментальних схем. Ми можемо реагувати емоційно, поведінково, тілесно. Реагують також наші цінності, наш світогляд, стосунки.

— А що може відбуватися із цінностями?

Цінності є часто несучою конструкцією, фундаментом, особливо, коли ми є в мирному часі. Особливо, для людей релігійних.

Коли ми зі своїм списком цінностей попадаємо у середовище радикального формату життя, де є вбивства і смерть, жорстокість — ця система цінностей може тріщати по швах

І це нормально, бо вона конфронтує з дуже жорсткою, брутальною реальністю. Наші цінності можуть посипатися, випадати, змінюватися або ж підсилитися.

— У контексті теми насилля я перетиналася з поняттям моральної травми, яка настає, коли ми зробили якусь кривду, і вона йде в перетин з нашим моральним компасом. Або ж якщо нам таку кривду вчинили. Чи можна, коли говоримо про досвід вбивства на війні, говорити про моральну травму від цього? І чи стикалися Ви взагалі з таким терміном?

Моральна травма — доволі вузьке специфічне поняття, бо про нього в психологічних науках не багато говорять. Наскільки я розумію — це «травма» цінностей, мого етичного кодексу. Якщо моєю цінністю в духовному житті була заповідь «Не вбивай», тоді справді якщо я її порушив, виходить, переступив через свою цінність. Виникає напруга, внутрішній конфлікт. Коли так стається — то, найперше, даємо цій напрузі місце бути. І потім варто дивитися, які ще цінності є навколо цієї «не вбивай». Так би мовити — розширити своє бачення, поглибити його. Можливо, ти робив певні дії для чогось іншого, навпаки, зберігав цю цінність, намагаючись зберігати життя, своє власне, своєї сім’ї, своїх громадян, свого народу. І це може бути етап апробації цінностей, коли вони проходять випробування якимось досвідом, та стають більш усвідомленими та стійкими.

— Яку підтримку, у такому випадку, може надати душпастир, до якого прийшов цей військовий? І яку підготовку для цього потрібно?

Однозначно духівник мав би мати відповідну підготовку, якщо говоримо про працю з людьми, які повертаються з війни. Мова про базові психологічні знання на рівні психоедукації, поінформованості про психічне здоров’я, про психотравму, про те, що відбувається з людиною, яка проживає досвід війни, її психікою, мозком, сприйняттям, тілом.

Цього можна навчитися на звичайних курсах, які зараз є в доступі. Можу рекомендувати онлайн-платформу «Академія стійкості», просвітницькі психоедукаційні програми Українського інституту КПТ та Інституту психічного здоров’я УКУ. Також можна звернути увагу на деякі відео-курси, що є на «Прометеус» та «Едера», навчальні ресурси на проекті «Психічне здоров’я для України» (MENTAL HEALTH FOR UKRAINE — MH4 U). Ці знання допоможуть частково розуміти, що відбувається з людиною, побачити зону своєї компетентності, і відділити зону не своєї. У своїй — надати підтримку.


— Яка допомога є ділянкою душпастирської підтримки?

У випадку духовного проводу мова про те, щоб вислухати, почути, зрозуміти, підтримати, посповідати та перескерувати далі за потреби. Знову ж таки — це про те, щоб знати загальні маркери, які вказують на те, що людина потребує більш спеціалізованої допомоги, і знати куди її спрямувати. Або ж навпаки — розуміти, коли «нетипова» поведінка є цілком нормальною. Наприклад, коли чоловік чи жінка приходить з війни в мирне життя, вона потребуватиме адаптації. Це цілком нормальні моменти, коли людині треба добряче виспатись пару днів підряд, їсти, пити, відчувати тепло й безпеку, подбати про базові фізіологічні потреби, які треба часом надмірно задовільняти, бо довгий час на це не було змоги. Коли ж в процесі адаптації з’являється місце на вживання наркотичних, алкогольних речовин, труднощі у керуванні емоціями та поведінкою, самоізоляція, відчуження від близьких, помітне погіршення настрою, апатія, безсоння, вибухи агресії, надмірної настороженості й дратівливості, що тривають тижнями — все це буде дзвіночками, що сигналізуватимуть про допомогу.

— Можливо, є щось, що душпастирю варто чи не варто говорити?

Тут усе так, як у звичайних людських стосунках. Коли зустрічаємося з людиною у звичайному житті, зазвичай питаємо базові речі: як твої справи, як ти? Будуємо контакт, базове емоційне приєднання. Було б добре пам’ятати, що військові, ветерани — це не є якісь інопланетяни. Це не люди з іншого світу. Ні, це люди, такі ж як і ми, тільки вони пережили чимало дуже стресових події і важкого досвіду якого нам не зрозуміти отак просто.

Варто концентруватися на особистості людини і на тому, як вона чується тут і зараз. Очевидно, не варто з розгону стрибати в досвід тої людини, перетинати її особистісні межі, питаючи, чи ти бачив смерть, чи вбивав людей, чи було страшно… Бо так, на війні страшно, так, вбивають, і є постійна небезпека життю. Зрештою, повноцінно зрозуміти, що було в «кімнаті» досвіду війни є неможливо. Ми можемо навчитися слухати його і чути. Але не зрозуміємо до кінця, якщо самі його не мали.

— А якщо людина все ж хоче говорити про свій бойовий досвід, зокрема досвід вбивства на війні?

То даємо їй змогу вільно озвучити те, що хоче сказати. Це базові принципи активного слухання. Не пасивного — коли я вже маю в голові готові відповіді, і фільтр, який відфільтровує, що є гріх, що не гріх. А активного — це коли я відклав на бік своє «знання», ідеї та переконання і просто пробую почути про що людина зараз говорить, пробую чути її потреби. Чи це в сповіді, чи в розмові, коли людина хоче сказати «мене це задовбало», поматюкатися, погніватися на Бога, сказати, що це все просто лайно і тд.

Це знову ж, може й дивно, але треба дати на це простір, щоб не було страху говорити. Людина мусить відреаговувати ці часто затримані емоції, дати вийти гніву, ніби провентилювати його. І так, це може конфронтувати з нашими цінностями чи особистими поглядами на християнську поведінку. Бо у цій розмові може бути дуже багато злості, люті на Бога, бо Він не такий як я уявляв. Де ж Він був, коли мій побратим загинув? І коли людина з досвідом війни це все висловлює священнику, це ок, що вона говорить з купою матюків чи роздратованості про ці речі, має на це право. Бо її образ Бога, образ віри, образ себе в церкві розвалився, розхитався, і йому треба це кудись скинути, викинути ці пазли на стіл. І тоді ми зможемо з часом у щось їх перебудовувати, інсталювати інші пазли, інші, оновлені цінності, побачити нову картинку.

— Словом, надаючи підтримку треба тримати темп цієї особи…

Однозначно. Є така психотерапевтична метафора, що стосунок — це як танець. Є танець ламбада, є вальс, є брейкданс, є танго. Різні стилі, своя музика і темп. У стосунках з людиною є свій темп. Так само з людиною, яка має бойовий досвід — є свій темп. Якщо його потреби — це про вентиляцію злості, ми підтримуємо цей темп. Але якщо це тригерить ваші особисті цінності, переконання, нема з тим ради, мусимо тоді самі з собою попрацювати трохи.

— А як давати раду, якщо ця злість фактично на тебе виливається? Чи є тут якась межа в прийнятті чужої злості?

Ніхто не змушує вас витримувати більше власних можливостей. Межі має кожна людина і якщо їх порушують через погрози, образи, критику, докори й гнів спрямований безпосередньо на вашу особу, то абсолютно здоровим рішенням буде подбати про свою безпеку припинивши спілкування з такою людиною. У таких випадках варто в твердий, але й доброзичливий спосіб сказати людині, що вона порушує ваші межі, коли переходить на «особистості», критикує, звинувачує, що ображає вашу гідність. І якщо вона не припинить цієї поведінки, подальша взаємодія припиняється.

Турбота про власне життя і здоров’я не може бути проігнорована через бажання допомогти людині опанувати гнів, який вийшов поза всякі межі й став прямою загрозою для оточуючих. Проте і тут, я думаю, залишаються варіанти для потенційної підтримки, наприклад, через залучення рідних, побратимів, інших компетентних фахівців.

— Ми знаємо, що в нашому контексті вбивство є вимушеним задля захисту і це не гріх. Але якщо військовий все ж приходить і просить про сповідь, тоді як?

Так, зараз у богословських колах різних конфесій, наскільки мені відомо, є зафіксовано, що вбивство на війні, коли ти в позиції захисту — це не гріх. І це добре, це адекватне здорове мислення. Але якщо людина приходить з війни і каже «отче, для мене це не працює, хочу посповідатися», тоді ок, я вважаю, треба дати змогу сповіді. Якщо людині це допоможе, вона відчує полегшення, що Бог відпустив їй гріх і вона собі сама тепер може пробачити — це дуже важливий аспект зцілення ран війни і прекрасно, що він відбувся.

— Коли читала про моральну травму, там йшлося про те, що люди, які мали досвід вбивства на війні, можуть опісля почати сприймати себе негативно, мати переконання, що «я не гідний повернутися до моїх рідних, друзів, бо вони не знають, що я там робив». Тому дуже важливо тим близьким, а також оточенню, в тому числі — духовенству, парафіянам пояснювати ці всі процеси.

Головне тут — не замовчувати проблему, вважаю. Треба говорити на всіх рівнях. На рівні мікросистеми — парафії, спільноти, церковного середовища, і до макросистеми — громадянського суспільства. Інсталювати цю проблематику в навчання для священиків, лідерів парафіяльних спільнот, можна створювати групи психологічної взаємопідтримки — це досить добре працює з військовими, покращує їх адаптацію.

— Повертаючись до тої першої історії про військового, який прийшов до священника зі словами: «Я не можу зайти до церкви, в мене руки в крові», чи було би окей сказати: «Не заходять, нічого страшного. Давай посидимо на лавці коло церкви, якщо тобі так краще»?

Однозначно! Можна піти в кафе, в парк, деінде. Йдіть куди хочете, де йому і вам зручно. Ми йдемо з людиною туди, де вона чутиметься свобідною говорити, навіть якщо це за межами храму. Це чудова Христова стратегія — йти за своїми вівцями.


Довідка

Хаб ментального здоров’я «ДіяТи» ― спільний проєкт Центру cтудентського капеланства УГКЦ, Української освітньої платформи та Центру опіки сиріт. Його місія ― відбудовувати гідність українців шляхом психотерапії та плекання духовних цінностей.

Іванка Рудакевич, 
РІСУ

Дивіться також