«Ми залишаємося в Чернігові, бо тут залишаються люди» — сестра Наталя Заліська
Ранок 21 жовтня Чернігів зустрів у повному блекауті. Після чергових обстрілів половина області залишилася без світла і зв’язку. У місті працювали лише лікарні та критична інфраструктура. Минуло два тижні — і місто почало повертатися до життя: вечірнє освітлення вмикають на кілька годин — до 19-ї, щоб люди могли дістатися домівок, а до півночі підсвічують лише пішохідні переходи. У день запису цього інтерв’ю над містом знову літали «шахеди». Сестра Наталія Заліська зі Згромадження Сестер Місіонерок Найсвятішого Ізбавителя (редемптористки), якраз поверталася додому із зустрічі в історичному музеї, де вшановували пам’ять працівників культури, котрі загинули на війні.
«Від початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну загинули 236 працівників культури, 21 з них — із Чернігівської області», — ділиться монахиня. — Дорогою назад над головою гудів «шахед». Але для чернігівців це звично. Люди з маленькими дітьми спокійно під ними ходять, не лякаються, нікуди не біжать. Більше часу в нас тривоги, ніж без них. Якщо є десять годин тиші за добу — це вже дуже добре».
У таких умовах сьогодні живуть чернігівці — із постійними тривогами, кількома годинами світла, графіками відключень і відчуттям, що навіть у темряві життя не зупиняється.
Про тихе й непоказне служіння, дітей війни, Бога серед руїн і світло в храмі, яке вже три роки не гасне навіть тоді, коли вся околиця занурена в темряву, — далі в інтерв’ю з сестрою Наталею Заліською.
«Чернігів — моя мала батьківщина»
— Сестро, як давно ви служите у Чернігові? Коли вперше потрапили туди на місії і з якими думками їхали?
— Наше Згромадження — місійне, тому кожні чотири роки сестри змінюють своє місце служіння. У Чернігові я вже вдруге.
Вперше приїхала сюди у 2014 році, саме тоді почалася АТО. До того я жила у Львові, у колегіумі УКУ, де працювала зі студентами. Пам’ятаю свою першу ніч тут: у повітрі нависала тривога, Крим уже анексували. З часом ми звикли, а війна на Сході тоді здавалася далекою.
Моя мама родом із Чернігівщини, тож це для мене не чуже місце — моя мала батьківщина (усміхається). Щоліта я приїздила сюди до бабусі. Вдруге до Чернігова повернулася вже у вересні 2022-го.
У січні 2022 вже точилися розмови про можливе вторгнення росіян, і сестри, які на той час були в Чернігові, разом із отцями редемптористами обговорили план дій, зокрема хто залишиться допомагати, а хто виїде.
15 лютого наші сестри виїхали на Захід, аби пройти навчання з тактичної медицини та зорієнтуватися в подальших подіях. Тому повномасштабне вторгнення вони зустріли вже поза Черніговом.
У квітні 2022-го, коли російські війська відійшли (окупація Чернігівської області тривала 39 днів, місто перебувало в блокаді — ред.), ми почали повертатися. Спочатку не повним складом, бо поки місто було в блокаді, двоє наших сестер на заклик отців з-за кордону поїхали допомагати у служінні з біженцями. Тому до Чернігова повернулася лише одна з сестер — Ірина Горланова. Очевидно, що самою залишатися вона там не могла, і влітку на перезміну приїздили ще сестри. А восени мене призначили сюди на постійне служіння.
Чернігів не був для мене чужим. Я їхала сюди, знаючи це місто, його людей — люблячи їх. Але тоді повернулася вже в зовсім інший Чернігів, ніж той, який залишала у 2017-му.
Щоденне служіння
— Які обовʼязки ви маєте з сестрами впродовж тижня?
— Молитва відбиває ритм нашого життя. При монастирі маємо невелику церкву. Зранку молимось Утреню, в обід — Часи, ввечері — Вечірню і Літургію.
Впродовж тижня я відповідальна за церкву: печу просфори, прибираю, займаюсь пранням церковного одягу. Між цим їжджу до Славутича, де цьогоріч на запрошення місцевого священника проводжу заняття з дітьми.
Маємо і пасторальтні обовʼязки. Наша сестра Ірина ходить у садочок, а також опікується потребуючими — відвідує їх вдома або запрошує до нас. Стараємося підтримати як духовно, так і матеріально: продуктами харчування, засобами гігієни, медикаментами. Якщо маємо можливість допомогти матеріально. Наприклад, під час останніх відключень електроенергії ми збирали «світло-зігріваючі пакунки»: ліхтарики, свічки, грілки, чай, каву, консерви. Для двох сімей з дітьми шкільного віку купили павербанки, щоб вони могли заряджати свої планшети і вчитися.
Сестра Наталя і сестра Тадея (зправа) разом із дітьми відвідали виставу «Як король мову відшукав», жовтень 2024 р.
Їздимо також в каплицю в іншому районі міста, де співаємо богослужіння. Але в основному найінтенсивніший ритм у нас на вихідні. Ми проводимо заняття з дітьми — катехизацію до першого Святого Причастя. Сестра Тадея веде «Дитячий хаб», який відвідує міжвікова група: наймолодшому хлопчикові 5 років, а найстаршим — 12. Раз на два тижні, у неділю, маємо зустрічі з жінками. Я також веду біблійне коло для дорослих і проводжу сходини пластунів. Тому вихідні у нас насичені, і якраз друга половина тижня є підготовкою до цього інтенсиву.
— Скільки чернігівців зараз відвідує вашу церкву?
— У неділю маємо дві Літургії. Десь 30–50 осіб приходить до нас постійно. На великі свята їх, як це часто буває, є вдвічі більше.
Каплиця, що народилася з руїн
— Молитовна каплиця отців редемптористів знаходиться у районі, який найбільше постраждав від бойових дій. За рік після звільнення Чернігівщини ви підготували дітей до першого Святого Причастя. Розкажіть скільки їх було? З якими настроями чи болями до вас приходили?
— Каплиця отців редемптористів розташована на околиці міста — район Бобровиця. Саме звідти під час блокади міста заходили росіяни. Цей район зазнав значних руйнувань, багато людей виїхали. Не було світла, води, і коли відступили росіяни, отці відразу поїхали до людей — привозили усе необхідне й молилися просто на вулиці.
Тоді почало надходити багато гуманітарної допомоги від наших парафій з-за кордону та Заходу України, отці мали чим ділитися. Але поряд із матеріальною допомогою була духовна. Вони приїздили бусиком, виставляли ікону в багажнику і разом молилися Молебень. З часом гуманітарна допомога зменшилась, але громада, яку тоді вдалося згуртувати — залишилась. Ці люди потребували бути разом, молитися. Тому спочатку отці взяли в оренду колишній магазин і перший рік там служили Літургії, а коли закінчились умови оренди, то почали інтенсивно шукати земельну ділянку, і згодом звели невеличку каплицю.
Крім дорослих до отців тягнулись і діти. В приміщенні, яке вони орендували, були дві невеличкі кімнати: в одній жінки робили окопні свічки, а в іншій — ми катехизували дітей. Спершу почали просто зустрічатися з ними, мали різнотематичні заняття. То була невеличка групка 8–10 дітей. А потім я зрозуміла, що їхній вік гарна нагода почати підготовку до перших Сповіді і Причастя. Ми запитали в батьків, на той момент вони вже нам довіряли, і отримали їхню згоду.
Спершу мали різні заняття, готували сценку до дня святого Миколая, а на Різдво ходили колядувати по наших парафіянах. Це було дуже зворушливо, бо той район зазнав значних руйнувань — у когось пошкоджене подвір’я чи частина дому, а була жінка, яка втратила весь будинок.
Ми оголосили що будемо ходити з дітьми колядувати на Збройні сили України. Першою хатою, де звучала наша коляда, була якраз ота розбита.
Її власниця прийшла до нас в капличку і покликала заколядувати. Сказала, що живе в місті, має маленьку дитину, тому не зможе довго чекати. Коли ми прийшли, то побачили вщент розбите подвірʼя й будинок. Там вже не було можливості жити. Але вона сказала: «Це мій дім і він для мене дорогий. Я хочу, щоб ви мені тут заколядували». І ми колядували, а вона плакала…
Тоді ми назбирали 10 тисяч гривень. Це була космічна сума, знаючи, що ми колядуємо в людей, які стільки пережили і втратили.
Ми хотіли, щоб діти самі передали ці кошти військовим, але не знали, чи це можливо. Вийшло так, що наш настоятель, о. Юрій, який відвідував військовослужбовців Нацгвардії, зміг відшукати бригаду, яка обороняла Бобровицю. Ми запросили військових, парафіян, і діти таки змогли самі передати кошти захисникам. Наші парафіяни принесли смаколики, а ми пригостили військових чаєм — це було дуже зворушливе спілкування, коли люди могли подякувати їм за оборону своїх домівок.
«Ми залишаємося з людьми, бо вони тут залишаються»
— Ви працюєте з людьми, які втратили дім або близьких. У чому черпаєте силу?
— Силу дає Бог і молитва. Це непросто. Часто чую від рідних чи знайомих, особливо коли посилюються обстріли на прикордонні: чому залишаємося, чи не хочемо звідти виїхати? Я завжди кажу, що в 2022 році, коли багато людей залишало Чернігів, нас там теж не було. Але тепер, коли жінки з дітьми залишаються, коли сім’ї живуть тут, діти ходять у садочки та школи — ми не можемо звідси піти. Ми залишаємося з людьми, тому що вони тут залишаються.
Якщо бракує часу на особисту молитву — це дуже відчувається, бо спільну молитву з людьми маємо постійно. Але особиста молитва у тиші, в келії, сам-на-сам із Богом — дає силу. Так само її дає злагодженість у спільноті. Ми тут з сестрами приблизно всі одного віку, співзвучні у спілкуванні, поглядах, навіть солідарні одна з одною у хвилини страху. Завжди радимось: «То що, зійдемо на перший поверх?» Укриття в нас немає, тому з посиленням обстрілів просто спускаємось на низ. Нема такого, що хтось лишається спати в келії, а хтось унизу боїться. Ми панікуємо «в міру», але якщо такі моменти трапляються — тримаємось разом: молимось, жартуємо, пишемо повідомлення чи телефонуємо близьким.
Попри все, стараємось мати рекреації (відновлення— ред.). Цього року нам вдалося поїхати спільнотою до Батурина. Ми черпаємо силу теж від людей, з якими працюємо. Найбільше я це відчуваю, коли чую їхні історії: хтось зник безвісти, хтось на фронті, хтось втратив чоловіка, сина, брата. Це великі біди. Бути з ними поруч дає сенс нашому служінню.
Може, це й мале — просто бути поруч і молитися, — але це те, що ми можешмо їм дати. І коли бачиш, як вони несуть свій тягар, розумієш: ми не маємо права знеохотитись чи впасти духом. Це усвідомлення дає внутрішню силу не опускати рук.
Зустрічі з жінками — говорити про першу частину Божественної Літургії і занурились у процес випікання просфор, лютий 2025 р.
— Як, на вашу думку, війна змінила образ Бога у свідомості людей? Вони почали шукати Його ближче, чи, навпаки, віддалилися?
— У 2022 році ми відчували, що людей у церкві було більше — вони розуміли, що треба молитися. Це можна порівняти з волонтерством: спочатку всі активно включилися, а зараз настала рутина. Ті, хто думав, що помолиться кілька місяців і буде перемога, поволі відійшли.
Наші храми зараз не заповнені вщент. Я часто про це думаю, бо військові не перестають воювати, а ми потроху холонемо в молитві.
Я знаю жінку з нашого району, у якої в 2023 році на війні загинув син. Після сильного обстрілу тіло довго не могли знайти. Вона почала приходити до храму, щоб молитися за сина і так переживала час горювання. Усе це тривало майже рік. Коли тіло таки знайшли, та мама змогла прийняти болючу втрату і досі продовжує до нас приходити на молитви.
Є люди, які приходять до церкви після сильного болю. Так само й діти.
Рани дітей війни
Ми ніколи не мали в Чернігові ажіотажу з літніми таборами. Тут завжди приходило по 15–20 дітей. Але у 2022 році, коли довкола нашого монастиря були будівельні матеріали: пісок, щебінь, риштування (перед повномасштабним вторгненням завершували реконструкцію монастиря — ред.) отці організували табір, на який прийшло близько 50 дітей. Це мене вразило. Відтоді щороку маємо табори в такій кількості.
Багато з тих дітей зараз приходять до нас на хаб, або просто попити чаю чи пострибати на батуті. Ми бачимо, як вони діляться цим з батькам і вже на Пасху приходять разом молитися. Тобто діти приводять батьків. Для них ми, як Церква стаємо відкритими.
Є у нас хлопчик. Ми зустріли його на Бобровиці, але після руйнування їхнього дому сім’я переїхала у модульне містечко. Йому років 10–11. На заняттях він ніколи не знімав своєї куртки. Ми говорили, що ніхто не візьме його речей, що може не переживати, тут безпечно. Ми бачили, що йому жарко, в дитини виступав піт. Але він всеодно не знімав курточки. Згодом дізналися від мами, що в місце, де вони ховались прийшли росіяни і сказали, що будуть «евакуйовувати» людей. Мама зрозуміла, у який бік їх вивозитимуть, і о п’ятій ранку сім’я пішла в напрямку українських військових і так врятувалася. Через пів року ми вперше побачили, як цей хлопчик зняв куртку. Вже тоді було зрозуміло, що для нього ця куртка була відчуттям безпеки. Він пережив травматичний досвід, і, можливо, боявся, що знову настане момент, коли треба буде дуже швидко збиратися і кудись іти. Тому весь час сидів у курточці, ніби напоготові.
Недавно сестра Тадея на заняттях розповідала дітям про Ісуса, показала малюнки про те, що Він страждив, мав рани. І тоді цей хлопчик сказав: «Я теж маю рани. Може, мене не поранили тілесно, але я маю їх від війни. Бо коли мені страшно і хочеться плакати — я сміюся». Тоді сестра сказала: «Ти, мабуть, не хочеш показувати свої сльози?», і він заперечив: «Ні. Просто в мене так виходить. Мені страшно і сумно, але я сміюся».
Ми часто говоримо, що військові мають подібні травми, коли емоції не відповідають відчуттям, які вони насправді переживають. Але діти, на жаль, також.
— Ви говорите з дітьми про Майдан, війну, цінності. Як вони це сприймають? Чи буває, так, що ставлять питання, на які дорослі не мають відповіді?
— Ми говоримо з ними про війну, тому для дітей це звично. Коли згадували події Майдану, то навіть відтворювали його: притягли автомобільні шини, уявляли наступ «беркутівців» і відбивалися м’якими іграшками. То була справжня Революція! (усміхається).
Ми відчуваємо їхню зацікавленість патріотичним вихованням. Діти знають, що ми говоримо тільки українською. Є дівчинка, яка у спілкуванні з нами щиро старається перейти з російської. Вона говорить трохи кумедно, але ми так тішимося, коли бачимо ці старання. У сім’ях більшості дітей ця мова ще присутня, тому ми не робимо їм зауважень, але бачимо, як вони попри все тягнуться до українського.
Я також пластунка. Коли вперше прийшла до чернігівського осередку, мені сказали, що є великий брак виховників. На той час вже назбиралась групка дівчаток 6–8 років, які були охочі пластувати. Я взялася їх провадити і тепер маю 12 дітей. Як тільки ми викладаємо відео чи фото в інтернет, батьки телефонують, питають, чи можна доєднатися. Є великий попит на патріотичне виховання на цих теренах.
Більше того, до мене приводять дітей російськомовні батьки, які хочуть, щоб їхні діти мали українське середовище. Я бачу, як вони цікавляться історією, піснями, традиціями, своїм корінням.
Світло, що не гасне
— Поміж болю ви, напевно, бачили й маленькі дива. Що для вас було знаком Божої присутності серед темряви?
— Видимим знаком Божої присутності поміж війни для мене є люди. Минулого року я важко захворіла й не змогла бути на пластовому таборі. Коли одужала, одна мама почала щотижня приносити нам домашній сир для кращої «реабілітації». І так триває вже більше року. Я казала, що не мусить цього робити, але вона заперечила: «Поки ми має можливість це робити, ми будемо це робити. Ви дбаєте про наших дітей, а ми хочемо подбати про вас».
У пластовому осередку не всі люди є практикуючі християни. Через рік наставництва отець запропонував мені підготувати дітей до Святих Сповіді та Причастя. Я запитала про це в батьків, сказала, що в Пласті, як виховники, ми ділимося і вчимо дітей того, що найкраще знаємо чи вміємо: «Я старалася вчити їх любові до України, але найбільше, що можу — навчити любити Бога, бо я монахиня». І ніхто не заперечив.
За рік ці діти прийшли до Причастя у віночках та з пластовими хустинами. Для мене це було справжнє чудо: навіть ті, хто не були близькі до Церкви, відкрилися Богові. Я відчувала, як Він мене веде.
Перше Святе Причастя пластунів для яких сестра Наталя проводила катехизацію, 2023 р.
Коли два тижні тому почався блекаут, ми знову відчули небайдужість та щедрість людей. Якось зателефонував військовий, з яким я познайомилась у Чернігові. Він запитав чи щось треба допомогти: «Я згадав, що ви не маєте дальматик (основний одяг для хлопців, які прислуговують у храмі — ред.). Скиньте номер картки, надішлю вам кошти». Я відразу заперечила: «Які кошти? Ви під Донецьком. Дальматики у нас вже є і взагалі ми вам маємо допомагати, а не навпаки». Він у відповідь сказав, що у нього все є, і щоб ми подумали, що нам треба, бо всеодно хоче допомогти.
Якось іншим разом після вечірнього богослужіння, жінка, що втратила сина на війні (про яку я вже розповідала) простягла нам 500 гривень і каже: «Це вам на газ. Вам теж треба кошти, щоб за нього платити».
Інша жінка з Волині — дружина військового, яка кілька разів відвідувала наш храм, коли приїжджала до чоловіка, — зателефонувала і сказала: «Як ви там? Я надішлю вам трохи варення та сирних коників».
Та найбільшим чудом від Бога є наші діти. Під час блекауту якраз були канікули і вони прибігали до нас допомагати пекти просфори й прибирати храм.
У такі моменти я відчуваю, що тут не сама. Бог торкається мене через усіх цих людей.
Фото з особистого архіву с. Наталі Заліської та Української Греко-Католицької Церкви в Чернігові
Департамент інформації УГКЦ
