«Ми є свідками надії», — Блаженніший Святослав
Під час офіційного візиту до Франції Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, поспілкувався з ватиканістом Андреа Гальярдуччі. Текст інтерв’ю був опублікований у виданні «Acistampa».
— Ваше Блаженство, на запрошення Французької єпископської конференції Ви провели десять днів у Франції, наголошуючи, що приносите послання надії українського народу. Але чи є для українського народу надія?
— Для українського народу надія завжди є в Бозі. Надія — це дуже цікава чеснота. Французька мова має два слова на означення надії. Перше — espoir — почуття, яке ґрунтується на людських розрахунках, на світських, громадянських, державних сподіваннях. Друге — esperance — християнська богословська чеснота. В Україні ми маємо надію саме другого типу. І маємо її тому, що віримо у Воскресіння. Ця надія представляє нам наше життя в ширшій перспективі, дає змогу розпізнати глибинні цінності. Це бачення життя — бачення нашої молоді, і я привіз його як послання надії з України до Франції. Від початку я прибув сюди не скаржитися і не просити, а щоб пояснити підстави та зміст нашої надії.
— Українська Греко-Католицька Церква знає, що таке воскресіння. Вона була в діаспорі, відновилася після падіння комунізму, помирала і воскресала багато разів. Чи бачите Ви в цій історії сенс воскресіння?
— Я дивлюся на надію нашого народу не так з погляду місцевої діаспори, бо більшість наших людей не є нащадками тієї давньої діаспори, як з погляду підпільної Церкви. Люди, що брали участь у Божественних Літургіях, які я служив у Франції, теж прийшли, бо продовжують жити в культурному, національному та церковному світі України, стежать за тим, що діється в Україні, моляться разом із Церквою в Україні, хочуть чути голос своєї Церкви.
— Тоді якою є перспектива надії?
— Перспективу надії дає нам історія. В історії нашої Церкви ми багато разів переживали періоди цілковитого знищення. Згадаймо, до прикладу, події 1240 року, коли татари повністю знищили Київ, і єдиною вцілілою будівлею був собор Святої Софії. У цьому соборі перебуває знаменита мозаїка київської Богородиці-Оранти, і саме там народилося передання, повʼязане з Божою Матірʼю.
Згодом настав другий період знищення — з боку російської імперії. Після завоювання українських земель, які раніше входили до польсько-литовської Речі Посполитої, російська імперія систематично переслідувала нашу Церкву.
Тепер і переді мною, як митрополитом Київським, постала потреба відбудувати нашу Церкву. На моїх очах наша Церква відроджується на землях Центральної України, на Наддніпрянщині. Бачу, що в місті Києві, колисці нашого Хрещення, наші корені не загинули, і спадають на думку слова пророка Ісаї, який сказав, що із пня Єссея, що був зрубаний але на загинув, народиться Той, Хто принесе надію.
— А були й інші епізоди знищення?
— Втретє знищення відбулося в час радянського союзу, після якого відбулося воскресіння, вихід із підпілля, повернення з діаспори. Я на власні очі бачив, як моя Церква виходила з підпілля. Бачив, як моя Церква воскресає як Тіло Христове. І як апостоли, що бачили воскреслого Христа, пішли у світ, щоб нести благу вість, так і ми, люди тієї доби, були покликані свідчити про Церкву, що воскресає. Усі ці моменти входять до анамнестичної молитви Церкви.
— Що це за анамнестична молитва?
— Піднявши руки, ми молимося за Божий народ, який щодня знищують, прирікають на смерть, якому завдають ран, і кажемо Господеві: «Памʼятай про нас!». Це — наше покликання до свободи. Після розпаду радянського союзу Господь закликав повірити, що наша свобода — це не сон, а Його воля. І ми живемо в цьому переосмисленні Божого народу в історії нашої країни. Дехто визначає культуру нашого народу як пасхальну, як це робив, наприклад, Григорій Сковорода, філософ Могилянської академії в Києві. Він назвав християнську надію, закладену в нашій культурі, «підтвердженою».
— Український народ живе в пасхальній культурі. Посеред війни, в умовах конфлікту, у якому не гояться рани минулого, скільки є місця для примирення і прощення? Наскільки ці два процеси, що є частиною пасхальної тайни, можуть дати нам просвітлення? Адже після війни виникне потреба примирити народи, які далі житимуть по сусідству…
— Примирення народів — це довготривалий і важкий процес, який триває багато років. Із багатьох причин примирення не може відбутися відразу. Іноді рани минулого й національні образи передаються від покоління до покоління.
Ми маємо приклад примирення — польсько-українського, на який нас надихнув Іван Павло II. Це був дуже складний історичний період і для українського, і для польського народу, бо обидва були знищені радянською системою. Цікаво, що крок до примирення відбувся в Римі, у Колегії святого Йосафата. Причина проста — польські єпископи могли виїхати з Польщі й поїхати до Рима, а єпископи в Україні не могли нікуди виїхати. Тоді до Рима було покликано єпископів української діаспори, адже українці в діаспорі були вільними.
— Насправді цей процес примирення мав прецедент.
— Так, польські єпископи зробили подібний крок щодо німецького народу. Цей процес започаткував кардинал Болеслав Комінек, архиєпископ Вроцлавський. І так німецький та польський єпископати в 1965 році знайшли цю формулу: прощаємо і просимо прощення. А після розвалу радянського союзу, коли відродилася Польська держава і наша Церква вийшла з підпілля, цю ініціативу примирення було принесено на українські землі. Після Другої світової війни українці та поляки мали потребу у примиренні.
— Що стало вирішальним моментом польсько-українського примирення?
— Це відбулося під час візиту Івана Павла II в Україну в 2001 році, під час Божественної Літургії, яку відслужив сам папа, коли проголосив блаженними мучеників комунізму. Перед папою-поляком мій попередник, патріарх кардинал Любомир Гузар, попросив прощення в польського народу та всіх інших народів, яким український народ завдав на той момент історичних образ. Блаженніший Любомир сказав, що ми не хочемо, щоб складна історія вносила отруту в наше сьогодення і нищила майбутнє.
— Чи були й наступні кроки?
— Подібний крок був зроблений у Варшаві та Львові в рік, присвячений Євхаристії. Єпископи не тільки промовляли від імені народу. Єпископи України та Польщі прямо запитали народу, чи хотів би він пробачити, і народ сказав: «Так». За 50 років ще залишається пройти немалий відтинок на цьому шляху взаємного прощення. Політики завжди намагаються використати страждання народу, пробують пробудити національний егоїзм, щоб зіграти на напруженні та сутичці між народами. Іноді вони приходять до влади, говорячи про «історичну політику», але це неправильно, бо політик повинен дивитися в майбутнє. Але якщо він просуває свою політику шляхом маніпуляцій та використання історії, це те саме, якби він ішов уперед, повернувши голову назад, ризикуючи вдаритися і своєю головою, і головою тих, хто йде за ним.
— Що робиться сьогодні для примирення?
— Ми написали новий заклик до польського народу, який уже підписала Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій. Він стосується жертв Волинської трагедії, а також містить прохання про пошану до українських жертв, які загинули на польській території. Нам потрібна взаємна повага народів і взаємна пошана до померлих. Війна в Україні створила новий контекст для цього примирення, адже напад росії на Україну відновив також давні рани польського народу. Поляки згадали період, коли їхня країна розчинилася між великими державами й існувала лише в памʼяті та серці народу.
— Що можуть зробити в цьому становищі християнські конфесії і що вони можуть зробити спільно? Чи має все ще якийсь сенс в Україні екуменічний рух?
— Можливо, у теперішній ситуації християни всіх конфесій дивуються, бачачи, як християнство, за словами Папи Франциска, вихолощується під впливом державних інтересів і перетворюється на банальну громадянську релігію.
Якщо Церква приймає цю вихолощену ідеологію, вона не проповідує Євангелія Ісуса Христа і лиш видає за Євангеліє цю державну громадянську релігію та власний національний егоїзм. Це — великий виклик, екуменічний виклик. Я чітко бачу, яке важливе сопричастя між Церквами, адже воно дає нам можливість узгодити наш досвід і розуміння з вірою Вселенської Церкви. Це дає нам змогу перевірити, чи Євангеліє, яке ми проповідуємо, є Євангелієм Католицької Церкви, на яке повинне рівнятися наше життя, проповідування, наші рішення.
— Яку роль у цьому екуменічному русі відіграє Московський патріархат? Чи є там якісь моменти відкритості, чи лише закритість?
— Та частина Російської Православної Церкви, яка перебуває в Україні, раніше від тієї частини вірних, що живе у росії, усвідомила цю проблему дистильованої віри. Московський патріарх назвав війну в Україні «священною», а отже, фактично назвав «священною» можливість вбивати вірних власної Церкви, якщо вони є громадянами іншої держави. Це перебуває поза розумінням, адже православні цього патріархату, це не лише росіяни, а й вірні в Молдові й інших країнах колишнього срср, які сподівалися, що їхній патріарх буде їхнім оборонцем, а не оповісником Церкви, яка хоче розширюватися. Якщо ця Церква занадто ототожнює себе з державними інтересами росії, вона відчужується від спільнот, що живуть в інших країнах.
— А як реагують українські громадяни?
— Українські громадяни переживають велику кризу ідентичності, яка часто спонукає їх вийти з цієї Церкви. Обурення через те, що вони відчувають, що їхні пастирі їх покинули, зумовлює їхню поступову секуляризацію. Дехто вважає, що той, хто виходить з однієї православної Церкви, може легко перейти в іншу. Але це не так. У сучасній культурі ті чоловіки і жінки, які почуваються зрадженими своєю Церквою, не матимуть довіри до жодної Церкви. І це велика трагедія. Тому я неодноразово говорив, що ідеологія «русского міра» підриває саму вірогідність євангельської проповіді.
— А в Україні є загальна криза віри?
— Нині вірні всіх релігій в Україні переживають кризу образу Бога-захисника, тобто того Бога, з яким можна укласти угоду, яка б гарантувала безпечне життя. Образ цей не працює. «Де є Бог? Який Бог справжній?» — саме ці екзистенційні питання породжують потужний рух навернення. Люди справді навертаються до правдивого християнського життя, бо війна знищила той образ Бога, який ми собі створили до війни. Люди шукають особистих і живих стосунків із Богом, Творцем і Спасителем, Богом, який у дивний спосіб, як вони кажуть, перебуває посеред нас і страждає нашим стражданням.
— Це таке конкретне бачення?
— Дивовижно, як часто люди виявляють, що рани нашого народу є ранами Христа. Коли я відвідував шпиталь і бачив рани на тілі молоді, мені хотілося вигукнути: «Господи, це Ти?». Бо в тілі нашого народу, якого вбивають і катують, справді страждає сам Христос, якого вкотре і катують, і вбивають. Але це той самий Христос, що воскрес із мертвих! Ця християнська надія — це не абстрактна ідея чи теорія нашого розумування, це пережитий досвід, адже Христос, який зазнає катувань і якого в цьому тілі вбивають, воскресне.
Переклад з італійської Секретаріату Глави УГКЦ у Римі
