«Коли я приїхав до Чернігова, мав двох парафіян — дружину і доньку», — отець Роман Гридковець про служіння в Чернігові

6 травня 2025, 07:00 2638

Чернігівщина має давні традиції та духовні витоки. Вона славиться численними храмами, гетьманською звитягою, університетами, культурою й визначними пам’ятками архітектури. Серед розмаїття величі та слави давнього міста своє чільне місце займає УГКЦ, яка тут активно розвивається і розбудовується. Отець Роман Гридковець, настоятель парафії Святого Юрія Побідоносця в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ розповів про служіння в Чернігові та становлення Церкви.

Коли я приїхав до Чернігова, мав двох парафіян — дружину і доньку. Я не мав ні церкви, ні землі під неї, ні людей

— Отче, розкажіть, будь ласка, про себе, як Ви розпочали служіння на Чернігівщині?

Я родом із Києва. Мої батьки прийшли до віри у старшому віці. Мама почала ходити до УГКЦ із 1991 чи 1992 року. Тато — римо-католик. Вони познайомилися на спільних зустрічах християнської молоді. Одружившись у 1992 році, дітей виховували у християнській традиції — всі греко-католики. Закінчивши навчання у школі та думаючи над тим, куди вступати, я розпізнав покликання.

У той час відкрилася духовна семінарія під Києвом, у Княжичах, — там навчався та отримав стипендію на навчання в Римі.

Повернувшись із Рима, одружився та працював у церковному суді півтора року. 14 жовтня 2021 року був висвячений на священника й отримав декрет на служіння в Чернігові. 8 грудня 2021 року я, моя дружина і наша донечка, на той час тримісячна, переїхали до Чернігова.

Коли я приїхав до Чернігова, мав двох парафіян — дружину і доньку. Я не мав ні церкви, ні землі під неї, ні людей. Єдине, що було — у 2017 році тільки юридично зареєстрована парафія, адміністратором якої мене призначили, щоб її розбудовувати.

Спочатку я їздив служити до монастиря отців редемптористів у місті. Вони дуже добре нас прийняли, ми відчули, що не самі.

Монастир отців редемтористів був у Чернігові центром, довкола якого потім усе розросталося

— Парафії УГКЦ на Чернігівщині розвиваються та збільшуються. Як наша Церква зʼявилася там, розпочала служіння?

Ще на початку 1990-х років сюди їздив отець Валерій Шкарубський із Києва, з парафії Миколи Доброго. Він був моїм парохом, я при ньому зростав. Також тут був отець редемпторист Ігор Сподар. Він фактично до своєї смерті жив, працював тут, у Чернігові, заснував монастир, помер у 2017 році.

Монастир отців редемтористів був у Чернігові центром, довкола якого потім усе розросталося. Щодо парафіян, то, вважаю, тут робота Духа Святого, тобто людина може випадково зайти до храму, подивитися, їй може щось запасти в серце. Моя мама була хрещена як православна, у студентські роки почала ходити до УГКЦ, побачивши, як парох служив надворі на морозі при мінус 20 градусах, бо не було храму, — її це зачепило. Мабуть, Бог кожного кличе по-своєму.

Я досі не маю храму — орендую приміщення на першому поверсі багатоповерхівки, маю каплицю

— З якими викликами зіштовхнулася Церква й особисто Ви на Чернігівщині у процесі становлення?

Найбільший виклик — це, мабуть, отримати від міста землю під будівництво храму.

Я досі не маю храму — орендую приміщення на першому поверсі багатоповерхівки, маю каплицю.

Перший мій храм був в укритті. Там я почав знайомство з людьми, спілкування.

Ми збиралися для Ісуса і спільно молилися, щоби Бог допоміг нас звільнити

— Отче, як Чернігівщина пережила повномасштабне вторгнення, період окупації?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, пам’ятаю, вийшов на вулицю і побачив паніку. Були люди, що мали можливість виїхати, і великий відсоток виїхав, але більшість все-таки залишилася. Спілкуючись із людьми, запропонував молитися. Тоді я спеціально завжди ходив у підряснику, щоб люди бачили, що я священник і в разі чого, щоб могли звернутися.

Пам’ятаю, якось люди сказали, що знають, де можна сховатися, де є велике укриття. Щодня я ходив до них, спільно молився, дізнавався, як вони.

Згодом, коли моя дружина й донечка виїхали з Чернігова і я залишився сам, то фактично ночував із тими людьми в укритті. Розказував біблійні історії дітям. Із того моменту зродилася наша греко-католицька спільнота. Ми збиралися для Ісуса і спільно молилися, щоби Бог допоміг нас звільнити.

Також отці редемптористи багато людей прихистили в себе у храмі, там зробили цілу кухню, люди зносили харчі, випікали хліб і розвозили людям, які потребували. Така соціальна робота велася під час вторгнення, цим опікувався отець Роман Халус, тодішній настоятель монастиря.

Згодом, після того, як росіяни у квітні відійшли, на терени Чернігівщини, зокрема в Ніжин, через отця Романа Пушку, нашого декона, прийшов Карітас. Через нього ми з дітьми займалися, проводили різні майстер-класи, велася робота у психологічному форматі. Також різні організації, з якими я працював, надавали психологічну допомогу і дітям, і дорослим безкоштовно.

Роль УГКЦ у Чернігові — провадити духовне життя: самим йти до Бога і допомагати іншим зростати

— Як на Чернігівщині УГКЦ реагує на військові, соціальні виклики?

Найважливіша, на мою думку, роль УГКЦ у Чернігові — провадити духовне життя: самим йти до Бога і допомагати іншим зростати. І тут, як на мене, важливим елементом є єдність Церкви, не забувати, що є інші Церкви і прагнути спілкування, діалогу, свідчити Христа своїм життям. Це — наше найперше завдання.

Коли вони бачать, що не самі, що в Києві чи в інших містах є багато молоді, то це формує усвідомлення того, що християнська молодь є і вона жива

— Молодь — наша надія на майбутнє, його збереження та розвиток. Зрозуміло, що духовність у молодого покоління має бути основою. Розкажіть про молодь Вашої парафії, її болі, мрії, сподівання.

Я третій рік поспіль організовую дитячі табори, до яких молодь радо долучається. Також стараюся, якщо є, наприклад у Києві, зустрічі молоді чи реколекції для молоді, завжди їх брати, щоби вони розуміли, що не самотні. Коли вони бачать, що не самі, що в Києві чи в інших містах є багато молоді, то це формує усвідомлення того, що християнська молодь є і вона жива.

Насправді монаше життя — це те, чим Чернігівщина точно може пишатися

— Отче, розкажіть про чернече життя в Чернігові.

Сестри редемптористки в себе на парафії мають для молоді, для дітей різні хаби, проводять із ними зустрічі. Монаше життя дуже відкрите до людей, вони завжди стараються розбудовувати парафії не тільки як храм, а й як духовне наповнення.

Насправді монаше життя — це те, чим Чернігівщина точно може пишатися.

— Поділіться планами на майбутнє, розбудову УГКЦ на Чернігівщині.

Найближчі плани — це стукати і просити, щоб отримати від міста землю, щоб у майбутньому мати можливість побудувати храм.

Роль УГКЦ — допомагати країні змінюватися, бачити також і свої гріхи

— Як Ви бачите роль УГКЦ і духовності у відбудові України?

Плекати в Україні цінності. Коли переможемо у війні, важливо буде не залишитися такими, як ми були до неї. Найважливіше — це цінності.

В одному фільмі про папу Івана Павла ІІ прозвучала фраза: «Якщо зло не перемогти, то воно повернеться в іншому обличчі». Ми мусимо змінитися, зробити цінності найвищим пріоритетом. Корупція, проблема абортів, різні соціальні проблеми перебувають на жахливому рівні і їх потрібно вирішувати.

Ми, як народ, мусимо також каятися, тобто в нас мусить відбуватися метаноя (переміна). Роль УГКЦ — допомагати країні змінюватися, бачити також і свої гріхи. Бо якщо я не бачу, то не буду з цим працювати. І треба про це говорити, — говорити про те, що в нас є проблеми. І мета Церкви — свідчити правду, свідчити про те, що є правдою.

Я хотів би побажати українцям саме змінюватися і рухатися вперед, прагнути кращого, шукати Бога, пізнавати Його. А щодо Чернігівщини, то проситиму про молитву за розвиток Церкви тут.

Розмовляла Вікторія Мазур
Департамент інформації УГКЦ