Ірина Більська: «Для мене бути дружиною священника — це бути тією, яка вміє підтримувати свого чоловіка

Нещодавно дружина о. Олександра Більського, пароха парафії Мучеників Макавейських м. Берислав та голови Комісії охорони здоров’я Одеського екзархату, пані Ірина повернулася з Ювілею молоді в Римі, де разом із сотнями українців свідчила про рани війни. В інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ вона поділилася роздумами про сім’ю, виклики, соціальне служіння, реколекції, виховання дітей та власні переживання.

— Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, вашу історію любові з отцем Олександром.

— Я родом із невеликого села Новомихайлівське, що на Миколаївщині. З отцем Олександром ми познайомилися вже після того, як він закінчив Тернопільську вищу духовну семінарію і був у роздумах, який стан обрати: одружений чи неодружений. Одного разу він завітав до отця Віктора, нашого місцевого священника, де ми і познайомилися.

Я ніколи не думала, що буду дружиною священника, але, як кажуть, людина планує, а Бог керує. На наше подружнє життя Бог теж мав певні плани, бо надалі було чимало знаків Його присутності.

Ми одружилися, і перша парафія отця Олександра була в місті Вознесенськ.

До речі, дияконські свячення отця відбулися в селі Зміївка, що неподалік Берислава. Ми тоді проїздом були в Бериславі і повернулися дуже схвильовані, а за рік владика Василь Івасюк скаже, що Господь потребує нас у цьому місті. У 2011 році ми переїхали сюди і розпочали своє служіння.

Парафія була маленька, можна сказати, її взагалі не було — тільки земельна ділянка та четверо людей. Отець почав працювати: поставив вагончик, розпочав будову, згуртовав людей. І незабаром йому вдалося збудувати церкву, започаткувати дуже багато ініціатив. Я завжди була поруч, підтримувала його та всіляко допомагала.

Наша церква була збудована і вже навіть була узгоджена дата освячення, мав приїхати Блаженніший Святослав. Та, на жаль, почалася війна, яка внесла дуже багато коректив у наше служіння.

Наразі місто Берислав перебуває під постійними обстрілами, які зруйнували його майже на 90%. Немає жодного вцілілого будинку, але наша церква досі стоїть, як символ, що навіть у найтемніший час не гасне надія та не вмирає віра.

— Як це бути дружиною священника?

— Бути дружиною священника — це покликання. Я не можу сказати: важко це чи просто. Це по-особливому жити поруч із людиною, яка служить Богові й людям. І ми, як жінки священників, мусимо розуміти, що в наших чоловіків це служіння завжди повинно бути на першому місці.

Такі щоденні виклики, з якими стикається кожна з жінок священників, — це також дуже велике благословення, тому що ти завжди перебуваєш в епіцентрі подій парафіяльного життя, але водночас маєш підтримувати свого чоловіка і свою сімʼю.

Для мене бути дружиною священника — це бути тією, яка стоїть позаду, підтримує, допомагає, розраджує, бо священникам непросто, особливо на місійних теренах. Тому для мене бути дружиною священника — це бути тією, яка вміє підтримувати свого чоловіка.

— З якими стереотипами Ви стикалися щодо того, якою має бути дружина священника серед людей?

— Найперше, з тим, що жінка священника завжди має бути «особливою». У нас, на півдні України, на жаль, люди не дуже обізнані і в них є певні стереотипи, що дружина священника — це та, яка не повинна чимось вирізнятися, яка ходить в хустинці і завжди мовчить.

Але для мене бути дружиною священника — це бути підтримкою і для парафіян, відкритою до діалогу. Часто парафіяни, які десь, можливо, не до кінця розуміють або не знають, як підійти з тим чи тим питанням до священника, шукають допомоги, підтримки і розради саме в його дружини.

— Часто в єпархіях і екзархатах відбуваються реколекції для дружин священників. Поділіться своїми враженнями від них.

У нас є дуже гарна традиція, яку започаткував ще владика Василь Івасюк і продовжив владика Михайло Бубній.

Ще до початку повномасштабного вторгнення владика Михайло організовував щорічні реколекції саме для дружин священників. Ми могли бути в тиші, у повному розумінні одна одної, мали змогу поспілкуватися, поділитися досвідом, проговорити певні труднощі, з якими стикаємося, тому що, насправді, дружини священників мають свої виклики.

Ми територіально розкидані далеко одна від одної. Реколекції — дуже важливий простір для внутрішнього зростання. Тут можна відкритися, почути історії інших і знайти ту духовну опору, яку, напевно, шукає кожна з нас. Також це чудова нагода відпочити душею, переосмислити своє служіння на місцях.

У нас в Одеському екзархаті є ще одна чудова ініціатива — реколекції для священичих родин. Щороку ми збираємося, наразі в Зарваниці. Зʼїжджаються всі священники з дітьми, з жінками. Це обʼєднує, підносить на дусі. Є можливість побачити, де ти зараз, у чому маєш змінитися, почути думку інших. І саме під час таких реколекцій можна одержати відповіді на багато запитань, які є в серці кожного з нас.

— Ви активно допомагаєте багатьом людям через Карітас. У чому полягає особисто Ваша робота?

— Карітас у нас заснований у квітні 2023 року, але наше служіння розпочалося ще до повномасштабного вторгнення. Ми реалізовували дуже багато ініціатив, у яких простежується Божа присутність і Його плани як на нашу родину, так і на парафію.

Наприклад, у нас діє благодійна кухня «Пʼять хлібів та дві риби», заснована в жовтні 2021 року. Тоді ми виграли невеличкий проєкт від Львівської освітньої фундації (теперішньої Української освітньої платформи) і закупили холодильник та плитку. Розпочали готувати їжу потребуючим, які перебувають у складних життєвих обставинах. Спочатку готували обіди раз на тиждень. І так протрималися до початку повномасштабного вторгнення.

Уже під час війни й окупації Берислава перед нами постав дуже великий виклик: як бути, що робити, тому що їжа закінчувалася і люди були в паніці. Тому було прийнято рішення допомагати й готувати обіди щоденно. Так понад 90 тисяч обідів ми роздали за період окупації і продовжили роботу після звільнення міста.

Під час повномаштабного вторгнення дуже багато жителів Бериславського району виїхало до Кривого Рогу і часто телефонували у відчаї, адже не знали, що робити — їм не було куди звертатися, фонди їм відмовляли. Ми тоді дуже активно допомагали в Бериславі й навколишніх селах — завозили гуманітарну допомогу постійно. В один момент отець прийняв рішення, що потрібно не забувати про тих людей, які виїхали. Так із благословення владики Михайла Бубнія, екзарха Одеського, і владики Степана Менька, екзарха Донецького, ми відкрили ХАБ допомоги потребуючим у Кривому Розі, який у нас функціонує вже понад 3 роки. Тут вимушено переміщені люди з Бериславського району могли отримати найнеобхідніше: засоби гігієни, продукти, памперси, дитяче харчування, одяг і взуття.

Під час одного з візитів до ХАБу отець Олександр побачив дітей, які прийшли з батьками отримувати допомогу. Вони так весело розмовляли, сміялися. Коли батьки отримали допомогу і вже йшли, діти розплакалися, адже хотіли більше поспілкуватися. Тут вони могли віднайти спокій у колі друзів та однокласників, із якими колись проводили час у Бериславі. Отець був дуже зворушений побаченим. Так у нього виникла ідея відкрити дитячий простір у Кривому Розі, який би збирав вимушено переміщених дітей із Берислава та навколишніх сіл. Так виник осередок із дуже символічною назвою — «Бериславський вулик УГКЦ». Завдяки підтримці Лицарів Колумба простір успішно функціонує. Його відвідує понад 80 дітей. Так ми даємо змогу дітям повернутися до відчуття безпеки, радості, спілкування і стабільності.

На час створення Карітасу в нас було дуже багато ініціатив і нам потрібно було йти далі, розвиватися. Тому отець у квітні 2023 року заснував благодійну організацію «Карітас-Берислав». Відтоді вже маємо більші можливості надавати допомогу потребуючим людям Бериславського району.

Через погіршення безпекової ситуації ми двічі переїжджали: спочатку до села Новорайськ, а опісля до селища Велика Олександрівка, де перебуваємо досі. Маємо чимало гарних ініціатив. Зокрема, функціонування Благодійного таксі — авто для перевезення людей з інвалідністю. Це — чудова можливість людям з особливими потребами вільно переміщатися до різних установ для медичного обстеження, вирішення юридичних питань, залагодження фінансових і майнових справ, консультацій тощо.

Також у «Карітас-Берислав» внутрішньо переміщеним особам, людям з інвалідністю, багатодітним і малозабезпеченим родинам, людям похилого віку та місцевим жителям, які постраждали від війни надається безоплатна допомога юриста, психолога, кейс-менеджера і кризового консультанта. Люди в потребі можуть отримати продуктові набори, питну воду, медикаменти, засоби гігієни, речі першої необхідності тощо.

Одна з наших ініціатив — відкриття соціального гардеробу. Це — місце, де кожен, хто має потребу, може вибрати собі одяг, взуття, постіль тощо. Це дуже актуально, адже наразі, на жаль, багато людей із прифронтових сіл втрачають будинки, майно і залишаються ні з чим. Тому такий гардероб є великою підтримкою.

Завдяки Карітасу України, у Великій Олександрівці ми також відкрили дитячий простір — «Будиночок щастя», який відвідує понад 200 дітей. Це — місце, де діти по-особливому можуть відчути себе щасливими в колі однолітків. У нас є психологи, аніматори, соціальні педагоги, які щодня займаються з дітьми. Проводимо різні майстер-класи, працює кулінарний гурток. Дітки щосуботи самостійно готують їсти. Вони приходять такі щасливі, тому що мають можливість згуртуватися і робити якусь добру справу.

Завдяки таким ініціативам діти стають більш відкритими, впевненими, покращується їхня комунікація та емоційний стан. Також ми здійснюємо виїзди у три населені пункти району з мобільною командою Простору дружнього до дитини.

Чудовою ініціативою стала робота з дітьми з особливими потребами. Ми розуміємо, що вони також мають право на повноцінний розвиток і спілкування з однолітками, що в умовах сьогодення є великим викликом для таких родин.

— Що, на Вашу думку, є запорукою щасливої сімʼї?

— Запорукою щасливої сімʼї передовсім є спільна молитва, повага один до одного та підтримка. Щаслива сімʼя — це та, яка вміє слухати і чути, терпелива один до одного.

Звісно, у кожній щасливій сімʼї має бути присутня любов. Нещодавно в нас була річниця — 15 років подружнього життя. І можу сказати, що за цей час ми жодного разу не сварилися. Я жартую, що нас треба занести до якоїсь книги рекордів.

Тема єдності сімей особливо актуальна зараз, під час війни. Адже значна частина родин змушена жити окремо, що є великим викликом для суспільства.

Два роки тому я була в Лісабоні на зʼїзді молоді, і була присутня з дітьми на аудієнції з папою Франциском. Тоді я піднімала питання про те, що в період війни велика частина українських сімей розділена.

Ми з отцем теж мали свого роду випробування, коли розпочалася війна і його ніколи не було вдома. Це було непросто. Але я розуміла, що так має бути, поставилася до цього з розумінням. І тому молитва та віра, і взагалі розуміння, для чого це все робиться, було вище за тодішні мої почуття.

— Пані Ірино, що Ви сказали б жінкам, щоб їх надихнути, розрадити в питанні створення сім’ї, народження дітей?

— Я би сказала не боятися, бути сильними, уповні довіритися Богові, бо з Його допомогою все можна витримати, пройти будь-які труднощі. Наша країна потребує дітей, сімей. Це дуже важливо для нашого спільного майбутнього.

— Як, на Вашу думку, потрібно виховувати дітей?

— З любовʼю і власним прикладом. На свято Переображення Господнє на Службі отець говорив про Переображення Господнє. Говорив, що ми дуже часто хочемо, щоби хтось змінився, але ми не бачимо себе і не хочемо змінювати самі себе. Діти нас слухають, спостерігають за нами, вони є тим лакмусовим папірцем, який все вбирає від нас: емоції, радість, смуток, переживання. Якщо ми молимося, то вони моляться. Якщо ми піклуємося один про одного, то вони так само це приймають. Тому важливо показувати їм той приклад гідного, справжнього християнина, яким ми хотіли би бути. Також важливо дати їм простір для запитань, розвитку та створювати для них міцний духовний фундамент.

— Яке, на Вашу думку, місце Церкви і Бога в житті людини?

— Недаремно кажуть, що якщо Бог буде на першому місці, то все інше буде на своїх місцях. Ми мусимо зрозуміти, що Церква — це не лише похід у неділю до храму чи освячення паски або води. Церква — це джерело нашого життя, сили та натхнення. І якщо людина живе цим церковним життям і має ту внутрішню опору, стержень, який ніколи не похитнеться, то буде сильна у всіх випробуваннях, тому що має віру, що дасть стимул у житті не здаватися, а йти вперед.

— З якими труднощами стикається дружина священника?

— Дружині священника часто доводиться жертвувати своїм часом, інколи своїми емоціями, переживаннями, робити якісь справи пріоритетнішими, ніж те, що насправді хоче робити. Інколи є непорозуміння з боку парафіян. Але ми повинні з любовʼю ці труднощі приймати.

Дружина священника має бути обізнана у всіх питаннях, адже ніколи не знаєш, що тебе запитають парафіяни. Вони очікують від тебе підтримки, допомоги й розради. Саме тому я дякую Богові за можливість навчатися та духовно зростати.

Насправді, я дуже вдячна сестрі Севастіяні Карвацькій, голові Комісії охорони здоровʼя УГКЦ, за можливість навчання на програмі «Зцілення ран війни». Воно дало багато відповідей на запитання, які в мене були. Також завдяки владиці Михайлові Бубнію та Катехетичній комісії Одеського екзерхату я мала зможу завершити навчання в Українському католицькому університеті за спеціальністю «Катехит», що перевернуло моє життя — показало, що всі ті труднощі, які є в житті дружини священника, це насправді благословення, якщо до цього ставитися з любовʼю.

— Якою має бути сучасна жінка?

— Виходячи з обставин сьогодення, напевно, кожна сучасна жінка має бути сильною, мудрою, вміти любити і приймати себе. Десь бути відкритою до зростання і до тих викликів, які в нас є. Сучасна жінка має бути жінкою дії, жінкою, яка прагне щось робити, хоче і може.

— А де черпати сили?

— Тільки в молитві ми можемо бути сильні й укріпитися у вірі. Тільки молитва та віра в Бога в нас має бути на першому місці.

— Нещодавно Ви повернулися з Днів молоді в Римі. Розкажіть про Вашу поїздку.

— Ці дні паломництва в Римі стали для мене новим, глибоким і незабутнім духовним пережиттям. Хоч ми були далеко від України, але жодної хвилини не були самі. Ми йшли Римом із прапором України, і всі оберталися та кричали: «Слава Україні!». Це було таке піднесення! Ми відчули, що весь світ разом із нами, що з нами Господь. Він разом із нами в очах тих людей, які проходили, в обіймах, у тих словах, вигуках. І ми побачили ту любов, турботу, молитву й відчули єдність. Це було справжнє свідчення, що ми єдина Церква.

Для мене дуже трепетним на Тор Вергата було те, що коли Папа проїжджав повз паломників, то всіх вітав, а побачивши нас із прапорами України, — благословив. Це для мене стало свідченням, що і Папа, і весь світ разом із нами в наших переживаннях, сльозах, молитвах, свідченням, що ми не одні.

— Як Ви проводите вільний час?

Наразі весь мій вільний час присвячений підтримці людей на Бериславщині. Ми маємо багато планів, ініціатив, реалізовуємо безліч проєктів, щоб допомогти людям, які залишилися в потребі, і для яких ми, як Церква, є свідченням Божої присутності в їхньому житті.

— Поділіться планами на майбутнє і побажаннями для українців.

Молитися, бо це — наша сила, підтримувати один одного, бути сильними, не здаватися і тримати Україну.

Локації

Одеський екзархат

Інші історії

Метаноя: Дорога серця від Самбора до Зарваниці
11 серпня

«Ми приїхали одними людьми, а повертаємося іншими»: враження українців із Німеччини від Ювілею молоді в Римі
8 серпня

Отець Андрій Стефанишин про служіння в Іспанії: «Доки ми чуємо дитячий крик, сміх і плач — доти наша парафія є живою»
31 липня

«Хочу, щоб якомога більше молодих людей стали посередниками для Божої любові та благодаті», — сестра Марія Радість
14 липня

Дивитися ще