Інавгураційна промова Блаженнішого Святослава з нагоди присвоєння йому почесного звання Doctor Honoris Causa у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького
Читайте також:
«Ця подія — знак Божого благословення на нашу нову співпрацю»: У Львівському медичному університеті Блаженнішому Святославу присвоїли звання Doctor Honoris Causa
Ваше преосвященство Володимире!
Достойний пане ректоре найдавнішого в Україні вищого навчального закладу медичної галузі людського знання!
Шановні голови, пане Максиме і пане Андрію!
Преподобна сестро!
Дорогі отці!
Достойні члени вченої ради, професори, викладачі, шановні гості!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні для мене велика честь бути тут серед вас і отримати таке високе звання — Doctor Honoris Causa цього навчального закладу. Я розумію, що цей почесний докторат присвоюється не лише мені як особистості, а насамперед Українській Греко-Католицькій Церкві, яку я маю честь очолювати і представляю сьогодні. Коли я дізнався про рішення вченої ради, був щиро зворушений. Можливо, відкрию вам деякі особисті моменти, щоб ви зрозуміли, наскільки глибоко я переживаю цю мить.
Колись я готувався вступати до вашого навчального закладу. Це були радянські часи. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що духовенство і єпископат тоді, коли наша Церква була в підпіллі, працювали в медичній сфері. Світлої пам’яті митрополит Володимир Стернюк, наприклад, працював фельдшером на швидкій допомозі. Мене отці-настоятелі підпільної семінарії скерували на навчання до Бориславського медучилища.
Я навчався у двох спільнотах: у видимому навчальному закладі та в невидимій мережі підпільної духовної семінарії. Закінчив медучилище з червоним дипломом і отримав скерування на вступ до медінституту. Профільним предметом на вступі була хімія, і я сумлінно готувався з репетитором, знаючи, що п’ятірка з цього предмету забезпечує автоматичне зарахування.
Але це був непростий час — і для Церкви, і для України. Підпільний ректорат вирішив, що я мушу йти до радянської армії і відмовитися від цих привілеїв (червоного диплома, скерування тощо). Ви можете уявити, як важко було пояснити мамі, чому я відмовляюся від вступу до поважного Львівського медінституту і йду в армію — у час, коли радянські війська ще воювали в Афганістані. Наші медичні групи тоді були воєнізовані: вступаючи до медучилища, ми проходили медкомісію, отримували приписне свідоцтво й разом із дипломом — повістку.
Доля склалася так, що після служби в армії я повернувся додому, де все змінилося: Церква вийшла з підпілля. Тоді я отримав скерування на навчання на інший край світу — до Буенос-Айреса в Аргентині на філософсько-богословські студії. І сьогодні я знову тут, серед вас. Відчуваю, що сповнюється Боже провидіння, бо те, що люди називають збігом обставин, у Господа ніколи не є випадковим. У своїй предвічній мудрості Він веде кожну людину, кожен народ і кожен навчальний заклад шляхами, які відповідають Його задуму. Я глибоко вдячний вченій раді за увагу до моєї скромної особи — і за цю можливість опинився в центрі Божого провидіння.
Через мої академічні та викладацькі зацікавлення пройшла епоха перших кроків співпраці між Церквою і українською медициною ще наприкінці 90-х років минулого століття. Після навчання в Римі я став першим викладачем морального богослов’я, а згодом — біоетики у Львівській духовній семінарії і тодішній Львівській богословській академії, що згодом перетворилася на Український католицький університет, великим канцлером якого я нині є.
Пригадую перші контакти з вашим навчальним закладом і Львівським лікарським товариством, зокрема зі світлої пам’яті професором Надрагою, який очолював товариство. Пам’ятаю наші академічні та філософські зустрічі. Він ставив питання: «Що таке здоров’я?» — і наголошував, що це не лише добрі аналізи та відсутність патологій. Казав, що здоров’я, з емпіричної точки зору, не є добробутом чи відчуттям самозадоволення, а гармонією. Це не лише функціонування всіх систем і органів, а й гармонія духу, душі й тіла. Лише тоді можна говорити про здорову людину, цілісну істоту, що відповідає задуму Творця.
Пригадую, як у цих стінах я читав лекцію з біоетики на особливу тему: «Моральні аспекти ксенотрансплантації». Було цікаво спілкуватися зі студентами, бо тоді ці аспекти ще серйозно не осмислювалися. А Католицька Церква має добре розвинену та артикульовану доктрину в біоетиці, якою ми прагнули поділитися з викладачами, професорами і студентами Львівського медуніверситету.
Особливим моментом співпраці стала пандемія коронавірусу. Це було випробування для держави, суспільства й медиків. Ми бачили, що саме медпрацівники опинилися на передовій, ризикуючи життям і здоров’я, рятуючи пацієнтів. Приємно було, що Церква стала лідером міжконфесійної співпраці задля захисту громадського здоров’я. Ми хотіли співпрацювати й послужити нашим медикам у збереженні життя народу. Я пригадую численні інтерв’ю, зустрічі з громадськими організаціями, із представниками державної влади. Ми тоді дуже чітко відчували: прем’єр-міністр немовби говорив нам, що держава вичерпала репресивний інструментарій, щоб переконати громадян дотримуватися карантинних вимог, правил безпеки — тих правил, які зберігають життя і здоров’я. І саме тоді наша Церква була поруч із вами. Мені дуже приємно, що тоді ми залучили всі наші інституції, щоб послужити медичним працівникам. Навіть Патріарший дім у Львові було відкрито для проходження карантину, щоб медики могли безпечно повернутися до родин.
Також Міністерство охорони здоров’я зверталося до нас із проханням організувати центри вакцинації у храмах, щоб подолати недовіру до щеплень. Ми відкрили такий центр у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві. Ця просвітницька співпраця стала важливим елементом взаємодії між Церквою та медичними установами задля того, щоб люди могли користуватися сучасними досягненнями медицини для збереження власного здоров’я. Особливо пам’ятаю наші передачі й зустрічі, що підтримували розвиток трансплантології та донорства крові, переконуючи суспільство, що трансплантація — добро, а дарування органів — вияв християнської любові в ім’я порятунку людей.
Особливим проєктом співпраці з Львівським медуніверситетом стала програма підготовки медичних капеланів. Пандемія показала, що присутність священника в медичних закладах важлива не лише для пацієнтів, а й для медичних працівників — як спосіб бути поруч із тими, хто бореться за життя і здоров’я людей.
Перед нами багато спільних завдань. Сьогоднішня подія відкриває нову епоху співпраці. Запрошую всіх до нашого Патріаршого собору в Києві — особливо радо вітатиму шановну вчену раду — будемо разом обмірковувати подальші кроки.
Очевидним є довготривалий виклик зцілення ран війни. Легко потрапити на фронт, у бойові обставини, але повернутися до мирного життя — важко, дехто каже, що це неможливо. Можливо, суспільство ще не повністю усвідомлює глибину травми. Ваші знання і дослідження допомагають нам, душпастирям, зрозуміти динаміку не тільки фізичного страждання, а й болю втрати. Ми разом вчимося розуміти посттравматичний стресовий розлад і шукати способи зберегти життя не тільки наших ветеранів, а й кожного, хто пережив обстріли. Зцілення ран війни — це наша спільна дорога. Недаремно багато хто із науковців, дослідників, навіть державних діячів на найвищому рівні розуміє, що майбутнє України залежить не тільки від нашої спроможності захистити себе на полі бою, а й від здатності впоратися із травмами. Тут співпраця Церкви і медичної еліти, зокрема у царині ментального здоров’я, має державну вагу. Обмінюючись нашим досвідом, ресурсами і знаннями — усім тим, що потребуємо в ім’я спільного блага нашого народу, сподіваюся, ми зможемо гідно виконати це завдання.
Я обіцяю відповідально виконувати всі обов’язки, адже отримати почесне звання — це не лише носити мантію та ковпак, а й бути поруч, відкривати канали комунікації і, найважливіше, молитися за кожного з вас. Сьогодні наші медики стоять поруч, так само як і військові капелани, з нашим військом. Багато моїх колег, з якими я колись сидів за однією партою в медучилищі і які згодом закінчили цей медичний університет, нині є бойовими медиками. Спілкуючись із ними, я відчуваю, як важливо їм знати, що хтось стоїть за їхніми плечима — не тільки у видимий, а й у невидимий спосіб. Обіцяю вам молитву. Церква всюди і завжди буде з вами.
Дякую за цю глибоку мить, за увагу й честь, яку виявили моїй скромній особі. Бажаю вам успіхів. Нехай Україна буде збережена, зростає і розвивається. Сьогодні разом кажемо: «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни!».
† СВЯТОСЛАВ
