Хочу, щоб якомога більше молодих людей стали посередниками для Божої любові та благодаті, — сестра Марія Радість
У стінах Колегіуму Українського католицького університету разом зі студентами проживають сестри-монахині. Вони мають тут окремі кімнати і творять свою монашу спільноту. Попри те, що зараз тут проживає лише дві сестри, своїм життям і служінням вони є прикладом для молодих людей, які формуються в УКУ.
Це монахині зі Згромадження служебниць Господа і Діви Марії з Матара чернечої родини Воплоченого Слова (раніше у Колегіумі мали місію сестри-редемптористки). Вони беруть участь у різних активностях, до яких залучена молодь, зокрема, у Богослужіннях, прощах, колегівках і навіть — у волейбольних турнірах. Ми поспілкувалися з однією із монахинь — сестрою Марією Радістю (Гриник). Вона розповіла про своє покликання до служіння, про життя у Колегіумі і про те, чому її навчили студенти.
Сестра Марія Радість вступила у Згромадження служебниць Господа і Діви Марії з Матара чернечої родини Воплоченого Слова у досить юному віці — у 17 років. Попри це, вона здобула чудову освіту в Італії. Після цього своє служіння продовжила у Колегіумі УКУ.
Про духовну формацію, виклики сучасної молоді, роботу сестер зі студентами — дивіться у відео.
— Сестро, розкажіть, що вас спонукало піти у монастир?
— У 14 років я почала ходити на підліткові зустрічі у нашому храмі. Вони були дуже цікавими, і я швидко почала наближатися до Бога. У цьому віці багато залежить від оточення. Мої друзі ходили на Літургію кожного тижня, часто сповідалися, і якось природно я з радістю приєднувалася до них.
У 15 ми з подругою пішли на реколекції, які проповідують за методом св. Ігнатія Лойоли «Духовні вправи». Там я відкрила для себе дві дуже важливі речі. Перша — це те, що моє життя належить Богові, і Він має для кожного, а тому і для мене особисто, певний план, який відповідатиме нашим талантам та здібностям та місії, яку Він хоче нам доручити. А друге, що у людини є два шляхи — одружитися або бути богопосвяченою особою.
На той момент я півтора року тісно спілкувалася із сестрами, але ніколи не думала про монаше покликання. Я дуже хотіла велику сімʼю — 12 дітей. Окрім того, обожнювала спорт: займалася волейболом, каталася на роликах, ковзанах, лижах. Тому думала, якщо піду в монастир, то доведеться від усього цього відмовитися.
У цей період у монастир вступила дівчина з нашої молодіжної групи. Я її добре знала і багато розпитувала, чому вона вирішила піти у монастир. Опісля розмови ми спустилися в каплицю на молитву. Саме тоді я усвідомила, що Бог кличе мене віддати своє життя Йому. Я три місяці роздумувала, поки не наважилася зробити перший крок на шляху до повної посвяти Богові. Це було три місяці до завершення школи…
У період роздумів мені було дуже страшно, бо дивилась радше на те, від чого мені доведеться відмовитись, ніж на те, що Бог мені дасть. Але насправді, Він нічого не забрав.
Всі ті матеріальні речі і, навіть, власна воля, від яких ми відмовляємось, дає велику свободу і велике щастя, це ні з чим не можна порівняти.
— Сестро, як ви потрапили у Колегіум УКУ?
— Я заселилася у Колегіум разом із сестрою Марією Блаженною півтора року тому на прохання адміністрації, бо сестри, які були тут до нас (сестри-редемтористки, — ред.) завершили своє служіння. Тож запросили сестер з нашого згромадження.
До того я навчалася в Італії. І так покерувало Боже провидіння, що це прохання збіглося із завершенням мого навчання. Ми розпочали своє служіння в Колегіумі УКУ з другого семестру у 2024 році.
— Чи запрошення у Колегіум вас не лякало? Можливо, ви мали інші плани?
— Я завжди хотіла працювати з молоддю, ще відтоді, коли у 17 років вступила у монастир. Тож, коли почула про можливість служіння у Колегіумі, дуже зраділа.
Пам’ятаючи про те, що завдяки священникам і сестрам-монахиням нашого згромадження, я особисто почала набагато глибше переосмислювати віру і наближатися до Бога, мені б дуже хотілося, щоб якомога більше молодих людей мали можливість пізнати живе християнство і стати посередниками для Божої любові та благодаті.
Тому, можу сказати, що запрошення у Колегіум викликало у мене велике бажання бути інструментом у Божих руках, щоб могти передати іншим, дар віри, який я сама отримала.
— Сестро, розкажіть про студентів, з якими працюєте.
— Студенти УКУ — з різних регіонів України. Відповідно, це відображається на їхній релігійній базі. Також їхній релігійний досвід залежить і від виховання у сімʼї. Саме тому для мене найважливішою працею є особисте спілкування. Гарно бачити, що студенти є відкритими і готові до дискусії.
Кожен проходить свій шлях до Бога. Хтось є дуже близьким до Нього, хтось пізнає Його тут, в УКУ, а хтось ще має пройти цю дорогу у майбутньому. Божа педагогіка для кожного є особливою. Ми намагаємося зрозуміти, які потреби мають студенти і допомогти їм.
— Як ви взаємодієте зі студентами у Колегіумі?
— Ми проводимо формаційну програму, яка називається «Християнська духовність у постмодерній добі». Вона включає низку різних заходів, деякі з них релігійні, інші — більш інтелектуального чи розважального характеру.
Щодо релігійних подій, то маємо реколекції перед Різдвом та Великоднем, молитви Тезе щовівторка, «Крилату молитву» — щосереди, «Молитву прослави», яку проводять студенти по четвергах. Також кожного понеділка відбувається збірка «На крилах».
Дуже гарною традицією є «Чаювання зі сестрами». Ми збираємося зі студентами, пʼємо чай, спілкуємося і граємо у різні ігри.
Також маємо колегівки — загальні заходи для усього Колегіуму. У нас проживає понад 600 студентів, поділених на 15 крил. У першому семестрі Колегівка полягає у певному тематичному змаганні, яке проводиться між ними, а в другому — «Aloe Film Fest», де кожне крило знімає фільм. Цього року ми також провели волейбольний турнір і вже традиційну «Ніч у Колегіумі».
Загалом формаційна програма є досить цікавою. Але також є періоди, коли студенти мають більш насичений навчальний розклад, сесії, підготовку проєктів. Тоді їм складніше долучатися до заходів.
— Як складаються у вас стосунки зі студентами, яких безпосередньо торкнулася війна, тих, хто пережив окупацію, втрату житла?
— Звичайно, не всі студенти готові ділитися такого роду досвідом, проте досить близько знаю кількох студентів, які були вимушено переселені. Одна дівчинка спочатку жила у Донецьку, потім — у Бучі, далі — у Києві. Дійсно дуже цінно, коли студенти відкриваються, щоб ми могли розділити їх болючий досвід і молитися за них та їхні родини.
Також молитви Тезе цього року були присвячені свідченням і молитві за українські міста, особливо за ті, які найбільше постраждали від війни. Студенти розповідали про рідні місця. Хтось описував домівку і наголошував на позитивних речах, на красі, на теплих спогадах. Хтось більше ділився своїми переживаннями, болем, згадував, скільки їм було років, коли довелося покинути дім. Також розповідали про волонтерство, особливо на початках війни. Після свідчення студенти дякували за можливість висловитися і ще раз усе осмислити, пережити, іноді можливо також побачити у новому світлі і можливо зробити ще один крок до того, щоб відпустити. Для нас є великою ласкою могти бути поруч з ними.
— Чи були ситуації, коли бачили, що віра студентів похитнулася і вони потребували її укріпити?
— Звичайно! Кожен з нас стикається з певними труднощами, особливо через війну. До прикладу, коли хтось з родини має йти на фронт. Тоді зʼявляється багато питань, переживань, сумнівів. У такі моменти наші студенти дуже потребують підтримки та молитви. Мене вражає, наскільки вони цінують молитву. Коли ти їм обіцяєш молитися за них, це дійсно стає опорою.
— Яка роль богопосвячених осіб на шляху до становлення віри у студентів?
— Коли ми прийшли у Колегіум, то магістром був о. Юрій Козловський. Він говорив нам про місію сестер і сказав дуже цінну річ: «Найважливішим є те, що ви тут». Богопосвячена особа — чи священник, чи монах — тільки через свою присутність є свідком Бога. Коли люди нас бачать, вони природно підностять свою думку до Нього.
Тому ми перш за все намагаємось дати добрий приклад, допомогти словом, і просто бути поруч.
— Яка ваша роль у Колегіумі для формування загального духу, середовища? Молоді люди повинні робити помилки для того, щоб щось навчитися. Чи дозволяєте їм робити ці помилки, а, можливо, застерігаєте їх від цього?
— Нашою місією у колегіумі перш за все є духовне формування та супровід студентів.
Коли ми тільки прийшли на служіння у Колегіумі, то розуміли, що маємо понад 600 душ, які Бог нам доручає. Водночас усвідомлювали, що нам двом не вдасться тісно поспілкуватися з усіма. Тому дуже важливим є свідчення самих студентів між собою.
Ми бачили, як через співжиття люди відкривали для себе Бога. До прикладу, у кімнаті жили двоє дівчат, які є активними християнськими, а третя з тих чи інших причин віддалилась від Бога. Їй подруги допомогли глибше пізнати віру.
Ми намагаємося формувати студентів, допомагати їм бути апостолами Ісуса Христа, аби потім вони стали апостолами для інших.
Що ж стосується помилок, звичайно ж кожна людина помиляється у своєму житті і таким чином здобуває досвід. Проте, існують деякі помилки, наслідки яких залишаються на все життя. Наша місія тут полягає в тому, щоб бути з молоддю, намагатися формувати їхні критерії, щоб вони могли вільно вибирати більше добро, не через примус чи просто обов’язок, а через любов. Але врешті сам вибір є завжди особистим.
— Сестро, а як би ви сформулювали ключовий виклик вашої зустрічі зі студентами?
— Найбільшим викликом для мене є брак часу, бо дотичність до студентів і ближче спілкування з ними показує, наскільки вони спраглі турботи, любові, високих ідеалів. Дуже б хотілося приділити усім увагу, поспілкуватися з кожним, але це складно.
Також викликом для нас є могти приділяти належний час Тому, заради кого ми живемо і працюємо. Для того, щоб могти допомагати студентам, могти дати відповіді на їхні запитання, ми потребуємо жити добре нашим монашим покликанням і приділяти належний час для молитви.
Тільки так, як говорив один святий, ми зможемо йти від людей до Бога і від Бога до людей, щоб принести їм Його всепрощення і любов.
Цікаво, як на початку, студенти, проходячи мимо, трішки лякаються нас. А потім порохи починаються вибудовувати стосунки: вони бачать, що ми такі ж люди, і хочемо стати їхніми друзями. І вже під кінець навчального року спілкування стає більш невимушене.
Звичайно, у нас студенти різні. Є люди, які з тих чи інших причин не пізнали Бога або закрилися від Нього. Відповідно, їм складніше комунікувати з нами. Але таких студентів не так багато.
— Які настанови можете дати сучасній молодій людині, аби знайти стежку до Бога?
— Для молодої людини властивий пошук: вона шукає себе, своє місце у цьому світі, сенс життя. Тому молоді люди не можуть не задумуватися про існування Бога та Його місця у їхньому житті. Дехто знаходить Його швидше, інші — мають довший шлях, інші — з тих чи інших причин Його відкидають. Але так чи інакше усі ставлять перед собою це питання.
Віра — це дар. Прийти до неї означає відкритися Божій ласці. Оскільки кожен з нас є унікальним, Бог діє у душі кожної людини по-різному. Саме тому ніколи б не змогла дати загальної поради про те, як наблизитися до віри, проте, я твердо переконана, що коли людина відкривається, Бог завжди показує себе. Бо віра — це особлива особиста зустріч з Ісусом Христом і вона може відбутися у дуже неочікуваний спосіб.
Тому, напевно, порада могла би бути такою: не бійтеся Його шукати, бо Бог завжди відкриває себе тим, хто Його шукає. І той, хто щиро це робить, не може Його не знайти.
Це те, що ми бачимо тут кожного дня!
— В університеті є багато різних локацій. Яка із них є для вас улюбленою і чому?
— Це, напевне, каплиця, яка у нас на другому поверсі у першому Колегіумі, де ми й живемо. Це дуже важливе місце. Тут ми проводимо усі особисті молитви. Багато студентів говорять, що Колегіум робить особливим саме ця можливість прийти до євхаристійного Ісуса і поділитися своїми тривогами, переживаннями та радостями.
— Університет — це місце навчання. Чого ви вчитеся тут?
— Молоді люди є надзвичайними через їхній ентузіазм, прагнення до добра, істини, любові, великих ідеалів. І це справді надихає! Їхнє прагнення до краси, до того, щоб зробити світ кращим і конкретна праця у цьому напрямку не можуть не давати наснаги, так само як і їхня любов до нашої Батьківщини. Дивлячись на них — дійсно з’являється надія на краще майбутнє.
— Університет — це також певні спільноти. Які спільноти для вас стали найближчими?
— Моєю першою спільнотою є наша монаша спільнота. Хоча нас двоє, але це дуже цінно. Також адміністрація колегіуму, з якою ми дуже тісно спілкуємося, стала для нас ніби іншою родиною. Ще іншою дуже близькою спільнотою для нас є куратори (наставники, які проживають разом зі студентами в УКУ, — ред.).
Також ми тим чи іншим чином є дотичними до різних студентських спільнот, до прикладу, до молодіжного гурту «Тезе», молодіжної християнської спільноти «Fides et Ratio», спільноти молодіжних християнських лідерів.
— З яким образом Бога ви зустрічаєтесь під час спілкування зі студентами?
— Як я вже зазначала, студенти є дуже різними, тож різним є їхній особистий та духовний досвід. На мою думку, образ Бога, який у них складається, залежить від багатьох факторів: від життєвих та особистих переживань, від сімейного досвіду, від прикладу земного батька, через який ми потім формуємо поняття батьківства як такого, і відповідно — Божого батьківства. Приклади священників, які вони мають, також відіграють тут важливу роль.
Якщо ми заглибимося у Святе Письмо, то побачимо чіткі характеристики Бога, і чим більше Господь відкривається людині, тим більше людина пізнає Його та Його Боже батьківство і провидіння. Тому, яким би не був їхній попередній досвід, частиною нашої апостольської праці є допомогти людям побачити, ким є Отець, обʼявлений Ісусом Христом, бо насправді від образу Бога залежить наше життя.
Бог хоче лише нашого щастя. Терпіння та випробування у житті даються, аби ми могли зростати у чеснотах, духовно і прибули одного дня до порту нашого спасіння.
Розмовляла Надія ІльчукТекст: Надія Ільчук
Відео: Петро Дідула
