«Готувався бути священником з малих літ, а став ним на підлозі таємної квартири», — о. Мирон Пальчинський
На Успіння Пресвятої Богородиці громада села Острів святкувала ювілей о. Мирона Пальчинського. Йому 80 років, три десятки з яких він греко-католицький священник у Буському районі: спочатку він служив у Красному, а тоді лишився парохом лише села Острів.
Тридцять років щонеділі він їздить на парафію електричкою зі Львова. Тепер отця вже зустрічають автомобілем на вокзалі, а раніше він завжди з вервицею в руках через поле пішки ходив. Звик це робити з молодості: о. Мирон став священником підпільної Греко-Католицької Церкви, тому перші його служби відбувалися ночами, а на парафію доводилося ходити лісами.
«Воля народу» вважає, що 80-літній ювілей о. Мирона — це добра нагода говорити про те, чи готовий він був бути священником катакомб усе життя, як це в день бути майстром, а вночі священником і чи є різниця між підпільною Церквою і Церквою нащадків мучеників.
Ваші свячення відбулися в грудні 1977 року, але ви розподіли, шо хлопцем дуже хотіли йти на похорон до підпільного митрополита Миколая Чернецького. Вас туди не впустили, бо там було надто багато міліції. Чернецький помер у квітні 1959 року. Ви що 20 років готувалися до священства?
О, я готувався до священства з малих літ, а не 20 років. Я завжди знав, що буду священником, ще коли мене малого водили на підпільні служби, я там молився, кадило подавав, хрест тримав. Все досконало вивчав, як то робиться. Коли я був у дев’ятому класі, мене виключили зі школи в селі, де ми жили. Мене викликав у кабінет заступник директора. Він сам вчився в семінарії в Перемишлі три роки, але покинув навчання і прийшов до нас до школи завучем працювати. Питає: «Ти чого в комсомол не йдеш?» — «Бо я буду священником, а не комсомольцем». — «Тепер всяким можна бути священиком, навіть комсомольцем» — «Нє, я таким не хочу бути священником, а справжнім». І так я мусив десятий клас вже у Львові закінчувати.
А де ви ходили до церкви в дитинстві?
Ми спочатку ходили до звичайної церкви, але потім дізналися, що туди не можна ходити, бо вони перейшли на бік православних. Тоді ми перестали ходити, то було десь в 1948 році, чи якось. Відтоді почалися проблеми в нашої сім’ї, до нас ходили з перевірками вечорами, чи ми часом не баптисти якісь і зібрання не робимо. Але побачили, що ікони є, то й пішли собі. Ми мали зв’язок зі священниками з Дублян, то там і виростав я в підпіллі.
То як ви самі стали священником нарешті?
Я був знайомий із підпільним єпископом Йосафатом Федориком. Він був єпископом-василіанином, висвяченим на Середню Азію. Я, фактично, був його охоронцем, коли він приїжджав в Україну: шукав йому хати, де б він міг переночувати чи відправити Літургію. Потім у нас виникло непорозуміння. Річ у тому, що я вирішив женитися. А вони всі там думали, що я буду монахом-василіанином. Мій старший брат вже був василіанином, то владика мав такі самі сподівання і на мене. Мені теж такі думки в голову приходили, але я бачив, що робиться в підпільній церкві. Подумав, що це все може впасти, то краще оженитися і мати сім’ю, бо зустрічав прекрасних священників і в одруженому стані.
Тоді мені порадили піти до митрополита Володимира Стернюка. Кажуть: «Підеш туди і туди, потім тобі відчинить такий старенький, то ти йому вклонися низько і він тебе впустить». Так і було. Коли я сказав: «Хочу бути священником», — то він тільки спитав, чи я маю поняття, що таке покликання. А я мав, бо вже багато років ті всі книжки читав, просто так, аби читати. Коли він почув мою відповідь, то тільки спитав, кого хочу своїм наставником. Ним став студит Василь Вороновський. Ми разом вчилися. Митрополит тоді перекладав з французької моральне богослов’я, то ми ходили то переписувати і так вчилися. Фактично, я всі екзамени здав з першого разу в митрополита.
То який вигляд мали ваші свячення?
Ми домовилися з митрополитом Володимиром, що він мене висвятить на осіннього Миколая. Але ж то треба якусь одіж мати. Тоді я пішов на сповідь до о. Муравського. Відколи він вернувся з Сибіру, був моїм другом-сповідником. Йому з Канади прийшла посилка, наші люди передали йому матерію на фелон. Таку гарну, із золотими архангелами. Він її мені віддав. Я пішов до монахині, яка вміла шити фелони. І кажу: мені з образом наплечним Миколая. А вона каже: «Вам то не пасує, краще зроблю з Богородицею». Так і зробила. Коли я прийшов на Миколая на домовлене місце з митрополитом, він вийшов з автобуса і махнув мені рукою: «Іди, нині ніц не буде». І таки мої свячення були на Непорочного Зачаття Богородиці. Звідки та сестра то могла знати?
Коли ви прийшли ще раз, то де було те свячення? У якій церкві?
Та в якій церкві, ти що? На квартирі на Науковій. Там жив той священник, який співслужив митрополиту. Ми все робили так само, як тепер роблять. Я лежав на підлозі посеред вітальні, а митрополит із тим священником молилися. Потім я там само мав першу Службу. Більше нікого не було, тільки ми троє.
о. Мирон Пальчинський
Ну добре, а ваша сім’я? Вони знали, що ви йдете на свої свячення, чи ви їм вже потім сказали?
Та всі знали, бо митрополит додому до нас приходив. Він мусив перевірити, яка обстановка вдома, яка сім’я.
Чи ви часом не з КГБ? …
Та ні, митрополит точно знав, що я не з КГБ, бо я дружив із тими священиками, які не могли до себе КГБ допустити. Ми в Малехові жили тоді, а в нього там був хтось на цвинтарі похований, то він каже: якби часом тебе на могилі тут зловили, то скажи, що порядки робиш. Була така конспірація.
Крім того, що ви ховалися від КГБ, пам’ятаєте, щоби за вами стежили? Ви їх бачили?
Так, багато разів. Я ходив додому до митрополита. То треба було перейти подвір’я, потім трохи ще пройти, аж з другої сторони Пекарської. Коли я заходив, то мусив дивитися, хто там ходить. Було багато разів, що там якийсь чоловік крутиться по подвір’ю, я його побачив і вже не заходив. Слава Богу, не було такого випадку, щоби мене там засікли.
А як виглядала ваша Літургія в підпіллі?
То все було в хатах і в квартирах, ми в церкві не могли молитися аж до відлиги. І тільки ночами. Ввечері заїжджали втрьох в село у Великий піст, двоє йшли в одну хату Службу правити, а третій ходив до хворих по селу сповідати. Ми їздили на Тернопільщину, Закарпаття. Кілька років їздив у Сколе. Там одна жінка каже: «Я знаю, коли ви приїдете». Я питаю як, бо ніколи нікого не повідомляв, що приїду тоді і тоді. То не можна було так робити. Вона каже: «Я все така радісна напередодні служби. І завжди знаю, коли ви знову будете».
Ще розкажу таку історію. Владика Йосип Мілян, що зараз в Києві, він ще хлопцем був, прийшов просити дати шлюб його сестрі Марійці, але в церкві. То так не можна було, але я згодився. Я дав шлюб, і нас троє виходимо з церкви, дивимося, що за нами там із кущів стежать. То ми пішли собі: що, буду підходити до них чи що? Пообідали. Владика мені каже: «То йдіть на автобус, бо вас у тому селі і так ніхто не знає». А я кажу: «Ні, пішки піду до іншого села і звідти поїду». Вервицю в руку та й пішов собі тих шість кілометрів. Через деякий час мені кажуть, що на зупинці мене вже чекали, бити хотіли, бо я в тій церкві посмів шлюб дати.
Але вдень ви ходили на звичайну роботу?
Так, я працював в Академії наук майстром, технічне обслуговування. Вони дивилися за мною, а вже потім як вийшла УГКЦ з підпілля, то кажуть мені: «Ми відчували, що то ви не є звичайна людина».
Фактично, на момент ваших свячень ви ніколи не бачили звичайної Церкви, тільки в підпіллі. Ви збиралися так все життя по ночах їздити чи знали, що Церква буде вільною?
Ну, ні, ніхто не знав, що таке може статися. Ми молилися про то, звичайно, але що це колись станеться, не могли сподіватися… Митрополит просто сказав: «Я вас свячу на працю, а не для того, щоби ви Літургію за п’єцом молилися». Я не раз виходив із хати і плакав, бо не знав, чи назад вернуся, а вдома малі діти. Раз мав іти в таке село далеко, там треба було йти через ліс вночі і ще при ночі назад повертатися. Я дуже переживав. Мені приснився сон, що треба вийти на зупинку раніше, і в те село буде йти одна дівчина через ліс, і щоби я з нею пішов. Так і було: коли я прийшов на автобус, то там та дівчина вже сиділа і потім вийшла на тій самій зупинці, що мені треба було. Був дуже дивний час. Святі часи були.
То як? Та Церква, що була в підпіллі, була кращою від теперішньої?
Церква є одна і та сама вчора, сьогодні і завтра. Але стосунки між людьми було зовсім іншими. Боже провидіння було ближче. Розумієш, ми так жили, ніби не ми керуємо тим, що відбувається, а Бог. Відбувалося так багато всього, на що ми не мали ніякого впливу.
А коли Церква вийшла з підпілля, вас одразу до Красного направили?
Коли ще ходив на підпільні служби в Городоцький район, то іду собі з вервицею полем, бачу така гарна церква стоїть. Але мені не туди, а в хату якусь. Я подумав: «Така гарна, от було б добре колись там молитися». Так і сталося. Як тільки УКГЦ вийшла з катакомб, мене туди направили в село Путятичі Городоцького району. А потім тут у Красному щось сталося і мені владика каже: «В неділю маєте в Красному служити». А то був Великий піст, я йому кажу: «Дайте хоч сорокауст із тими людьми завершу». Він каже: «Нє, щоби вже в цю неділю ви були там». То люди з того села в Путятичах ще кілька місяців сюди приїжджали молитися. Вони думали, що то на місяць направлення, а вийшло що на 30 років.
Окрім того, що ви священник, у вас ще велика родина. Теж хтось у Церкві тепер?
Одна моя дочка в монастир сестер милосердя пішла. Вона ще мала була зовсім, може п’ять років мала, як до нас додому приходив митрополит Володимир Стернюк. Вона вбігла в хату до митрополита, якого ніколи перед тим не бачила: впала йому в ноги і обійняла. Він говорить: я ще такого в житті не мав. У десятому класі захотіла йти в монастир. Їй всі казали, і я теж, почекати, подивитися. Вона сказала — нє, і всьо. Так і пішла. Була кілька років ув Бельгії на місіях, а тепер в Яремчі служить. У мене шестеро дорослих дітей і четверо внуків.
