EN

Глава УГКЦ: «Агресія росії проти України — це агресія проти міжнародного права»

27 листопада 2023, 19:06 648

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у центрі уваги агенції ACI Stampa. Потреба в енцикліці про мир. Душпастирство у час війни. Пожвавлення віри у важкі часи. Європейська ідентичність України.

Глава УГКЦ: «Агресія росії проти України — це агресія проти міжнародного права»
Фото: Daniel Ibanez / ACI Group

Війна не відбирає віру в людей. Навпаки, попри страх, вона її посилює. Треба бути готовим загинути щодня. І тому люди набагато частіше йдуть до сповіді, відчувають потребу в допомозі священника, прагнуть підготувати свою душу. У цьому суть душпастирства під час війни, якому було присвячено останній Синод Української Греко-Католицької Церкви, що відбувався в Римі з 3 по 13 вересня. Таке душпастирство йде пліч-о-пліч із навчанням соціальної доктрини Церкви в умовах цієї нової війни, яка ведеться не тільки бомбардуванням, а й через дезінформацію, хвилі міграції, блокування постачання продуктів харчування.

Блаженніший Святослав пояснює це у ґрунтовному інтервʼю агенції ACI Stampa. За останні два місяці він провів дуже активну міжнародну діяльність. Крім Синоду УГКЦ — найбільшої з Церков свого права у сопричасті з Римом, — він взяв участь у Папському Синоді, присвяченому «Сопричастю, місії, участі». Він поніс голос України до Брюсселя на запрошення Комісії Європейських єпископських конференцій. Він мав зустріч із головою італійської Ради Міністрів Джорджією Мелоні. Але, насамперед, мав змогу поспілкуватися з Папою, уточнити деякі висловлювання та поняття і повернутися з упевненістю, що «Папа на боці України».

— У вересні в Римі проходив Синод Української Греко-Католицької Церкви, під час якого також відбулася зустріч зі Святішим Отцем. Які основні висновки можна зробити?

На наш щорічний Синод прибуло 45 українських єпископів з усього світу. Це був Синод із найбільшою кількістю учасників за останні роки. Українська Греко-Католицька Церква зараз має 56 єпископів — ніколи в недавній історії їх не було так багато. Двоє нових були рукоположені саме напередодні Синоду. Головною його темою була війна в Україні та травми, які ця вона спричиняє українському суспільству й народові.

— Що стало найбільшою травмою?

Ми замовили соціологічне дослідження про нову хвилю міграції, адже травма впливає не лише на тих, хто залишається, а й на тих, хто виїжджає, і на тих, хто приєднується до діаспори. Ці цифри жахають. Щонайменше 14 мільйонів людей були змушені покинути свої домівки. Більшість із них — внутрішньо переміщені особи, які залишилися в Україні, але були змушені покинути рідні місця і потребують прийому, розміщення, інтеграції та допомоги з боку нашої Церкви. З них 6 мільйонів виїхали з України і були розселені в країнах Центральної та Західної Європи. Це — 6 мільйонів жінок і дітей, тому що чоловіки не можуть покинути країну. При цьому середній вік жінок становить 42–43 роки, 62 % із них мають вищу освіту. Половина дітей мають до 16 років. Виїжджає найкраща частина українського суспільства, але водночас і найвразливіша.

— Що має робити Церква в цих обставинах?

Ми повинні реорганізувати наше душпастирське служіння як в Україні, так і в Західній Європі. Маємо навчитися допомагати справлятися із травмою війни, адже 80 % населення перебувають нині у травматичному стані. Ми, як Церква, повинні доторкнутися до плоті нашого стражденного і зраненого народу. На нашому Синоді ми говорили, що те, що переживає наш народ, — це рани Ісуса.

— У Римі ви також зустрілися з Папою Франциском. Як пройшла ця зустріч?

Я прибув до Рима в розпал медіакризи, що виникла внаслідок звернення Святішого Отця до молодих росіян. Папа Франциск не мав наміру і не хотів підтримати російську агресію, але говорити позитивно про Петра І та Катерину, які прагнули знищення українського народу, — це для нас чутлива тема, особливо у світлі широкомасштабної російської агресії. Можу сказати, що зустріч зі Святішим Отцем у цій ситуації була ділом Божого провидіння. Папа Франциск повівся як справжній батько. Він зустрівся з нашими єпископами на годину раніше, бо хотів вислухати їхні думки — вони говорили різними мовами: від італійської до української, від іспанської до португальської. І так зміг скласти уявлення про Українську Греко-Католицьку Церкву у глобальній перспективі. Ми одержали від нього велику підтримку.

— Що сказав вам Папа Франциск?

Він пояснив сенс своїх висловлювань, прояснив свої наміри. Потім сказав сильну фразу: «Я знаю, що ви іноді задаєтесь питанням, на чиєму боці Папа. Але запевняю вас, що я з вами». Ми говорили з ним про феномен російської культури, який потім вилився в ідеологію «русского міра». Папа відповів, що це справжня трагедія, і це викликає глибокий смуток, коли культура певної нації через маніпуляції політиків перетворюється на вбивчу ідеологію. Він додав, що коли Церква сповідує таку ідеологію і замінює нею Євангеліє Ісуса Христа, — це трагедія. І закликав нас не піддаватися жодній ідеології, а прислухатися до голосу нашого народу. Він навів приклад з Ефеського Собору: коли єпископи обговорювали питання про визнання Марії Богородицею, люди надворі гукали: «Богородице, Богородице!». Я побачив у цьому образ українського народу, який послав нас до Рима на Синод.

— І що говорив український народ?

Він запитував: на чиєму боці Папа? Вийшовши з цього Синоду, після зустрічі зі Святішим Отцем, наші єпископи нарешті змогли зустрітися з вірними нашої Церкви, які ставили запитання. І змогли відповісти: «Так, Святіший Отець на нашому боці. Він розуміє, що Україна страждає і що український народ потерпає від безглуздої, несправедливої війни, яку необхідно припинити».

— Але чи існує спосіб припинення війни?

Усі шукають способу, щоби припинити цю війну. Мир повинен бути справедливим, і саме про це ми говорили в Римі.

— Синод також провів кілька зустрічей у дикастеріях та одну міждикастеріальну. Які відповіді дав вам Святий Престол? Що робиться для України?

У нас була зустріч у Державному секретаріаті, свого роду продовження розмови, яку я мав із Папою Франциском минулого року, коли запропонував організувати спеціальну групу для моніторингу подій в Україні, росії, а також у Східній Європі. Це необхідно, бо деякі тривожні події стаються дуже швидко і супроводжуються великими маніпуляціями у ЗМІ. Важливо триматися разом, щоб не стати жертвою російської пропаганди, а також ділитися своїми позиціями та поглядами.

— Про що ви говорили?

Ми подавали різного роду інформацію, яка стосувалася, скажімо, життя Церкви на окупованих територіях. Передали і прокоментували факти, які були в нашому розпорядженні. Мали змогу поставити запитання, і з відповідей зрозуміли, що мета дипломатичної праці Святого Престолу збігається із зусиллями Церков в Україні для припинення війни. Ми також говорили про місію кардинала Маттео Дзуппі, адже усвідомлюємо, що замало розпочати процеси, потрібно, щоби вони принесли певні плоди.

— Якими можуть бути ці плоди?

Найнагальніші з них стосуються звільнення заручників. Два греко-католицькі священники-редемптористи вже рік перебувають у російській вʼязниці, і ми не маємо про них жодних звісток. Підтверджено, що 20 тисяч дітей були викрадені з українських сімей і вивезені в Росію. Ми також розмірковували щодо формули миру, представленої Президентом Володимиром Зеленським. Остання зустріч відбулася на Мальті 28 жовтня, і кардинал Паролін взяв у ній участь із відеозверненням. Звичайно, Святий Престол не може взяти на себе зобовʼязання виконувати всі 10 пунктів мирної формули, але може зробити багато у справі звільнення військовополонених, особливо цивільних осіб, а також коли йдеться про переговори щодо міжнародної продовольчої безпеки чи про привернення уваги до екологічних проблем. Церква активно займається цими питаннями, не кажучи вже про гуманітарну сферу.

— Чи наближається нова гуманітарна криза?

Наближається зима, і вона буде ще складнішою, ніж минулорічна. Шістдесят відсотків електричної інфраструктури в наших містах зруйновано, росіяни готуються знищити решту, а це може призвести не лише до енергетичної, а й продовольчої кризи. Йдеться про мільйони людей, які не знають, як жити далі. Це — гуманітарний виклик такого масштабу, якого не було з часів Другої світової війни.

— У цій ситуації із країни виїжджають усі, хто може, а це переважно освічені люди, ті, хто повинен займатися відбудовою. Що робить Церква, щоб дати людям можливість залишитися?

Ми багато чому навчилися з минулої зими, зокрема допомагати людям на територіях, які щойно звільнила українська армія. Ми досягли великого результату, адже гуманітарна криза не переросла в гуманітарну трагедію. Ніхто в Україні не помер від голоду, холоду чи спраги. Минулого року ми вже спостерігали феномен так званих кліматичних біженців, які покидають місто, бо там немає ні електрики, ні води, і вони не можуть обігрітися чи приготувати їжу. Ми бачимо, що багато хто вже готується провести зиму на іншому кінці України. Але енергетична криза може торкнутися і Західної України, адже немає місця, куди не долітають російські ракети. Під загрозою вся територія України. Багато хто придбав електрогенератори, що, однак, може призвести до дефіциту палива і зростання цін на ринку.

— Україна порожніє?

Насправді, спостерігається і протилежне явище: багато людей повертаються додому, навіть коли їхні будинки пошкоджені чи зруйновані. Люди, наприклад, повертаються до Харкова, який є вразливим, бо розташований усього за 20 кілометрів від російського кордону. І все ж люди зимуватимуть там, у місті-мученику, хоч воно щодня піддається ракетним обстрілам, які не завжди вдається знешкодити. Люди повертаються, і міський голова сказав мені, що місто знову матиме понад мільйон населення. Це означає, що ці люди потребуватимуть допомоги. У нашому соборі в Харкові щодня роздають речі, необхідні для виживання тисячам людей. Нам потрібно посилити нашу логістичну спроможність, щоб щодня приїжджали вантажівки із продуктами харчування, для забезпечення виживання цих людей.

— Чому вони повертаються?

Бо люди втомилися бути далеко від дому. Вони намагаються повернутися і відремонтувати те, що можуть, але залишатися у своїх оселях. Однак таким людям потрібен медичний супровід і допомога в задоволенні їхніх потреб. Перед Церквою зараз стоїть подвійне завдання: вона повинна впоратися з переміщенням на Західну Україну кліматичних переселенців, а потім допомогти тим, хто залишається на Сході або повертається туди.

— Церква допомагає всім. Але в якому стані нині віра? Чи потрібен ще Бог в Україні?

Ця катастрофа пробудила в людях екзистенційні питання. Виникають питання: чому так відбувається, чи варто чинити опір, чи є надія? На них не існує відповіді в людському вимірі, тому часто люди переживають навернення. Спостерігається феномен навернень. З одного боку, росте ненависть, злість і цинізм, із другого — люди шукають прийняття і розради, які можна знайти тільки в Церкві. У деяких парафіях на найбільш постраждалих від війни територіях спостерігаємо повну заміну парафіян: немає тих, хто виїхав, складав спільноту до війни, але є нова спільнота тих, хто повернувся або залишився. Наші церкви переповнені, зокрема й тому, що кожна церква є центром прийому біженців.

— Немає страху перед бомбардуванням?

Страх є. Але цей постійний страх потрапити під бомбардування і загинути створив нову духовність. Усі ми, і духовенство також, навчилися жити під постійною загрозою смерті, тому часто сповідаємося. Існує прагнення звільнитися від гріха, щоби бути готовим у будь-який момент піти на особисту зустріч із Богом. Люди приступають до сповіді, потребують щоденної Євхаристії. Капелани в армії та лікарнях, а також в університетах, дуже затребувані. Сьогодні ми справді є Церквою, що виходить у світ. Ми повинні нести Христа туди, де присутні люди, які потребують допомоги. Сповідь часто стає найефективнішим душпастирським інструментом також у громадах, які емігрували. Це справді момент, коли людські рани реально зцілюються.

— Це нелегке завдання для ваших священників…

Ми запропонували їм спеціальний курс душпастирства — зцілення ран, щоби вони були добрими духовними батьками стражденних людей, розпізнавали їхні потреби, і навіть — за потреби — радили їм звернутися до психотерапевта. Адже відомо, що посттравматичний розлад убиває більше, ніж кулі чи російські ракети. Так, Таїнство Покаяння — це Таїнство помазання ран, персоналізований супровід кожної людини, справжній момент Божого милосердя. Те, чого не можемо зробити ми, може звершити Господь, присутній у Таїнствах Церкви.

— Від соціальної доктрини воєнного часу до супроводу посттравматичних розладів — схоже, Церква в Україні зараз є першопрохідцем у багатьох питаннях. Чи поділилися ви цим досвідом на Синоді Єпископів у Римі?

Так, ми поділилися ним з учасниками цього синодального зібрання. Наше свідчення було високо оцінене і дуже добре сприйняте в колах робочих груп. Я розповідав учасникам Синоду, що Католицька Церква в Україні живе в цій самій частковій Третій світовій війні, про яку часто говорить Папа Франциск, і тому ми потребуємо подальшого соціального розвитку Церкви. Вже давно не було справжньої соціальної енцикліки про мир, хоча енцикліки Laudato Si [«Хвала Тобі»] і Fratelli Tutti [«Всі брати»] заторкували різні аспекти цієї теми. Але енцикліки про мир як такої нема, а вона могла б окреслити розвиток соціальної доктрини Церкви в сучасному контексті.

— Ви робили якісь пропозиції?

Ми звернулися із запитом про проведення спеціального синоду для Східних Католицьких Церков, які зараз живуть в умовах війни: в Україні, Лівані, Вірменії, Сирії, Іраку, Еритреї, на Святій землі. Був спеціальний Синод для Панамазонського регіону, у минулому — для Близького Сходу, є також потреба звернутися до теми Східних Церков. Наприклад, деякі східні католицькі патріархи мають більше вірних у діаспорі, ніж на власній території. Вони повинні розповісти про досвід здійснення їхнього душпастирського служіння, як вони організувалися, щоб супроводжувати своїх людей у цих умовах. Ми, Східні Католицькі Церкви, можемо справді збагатити своїм досвідом усю Католицьку Церкву, починаючи із синодальності.

— У підсумковому документі Синоду також згадана пропозиція, щоб для допомоги Папі була створена Рада Патріархів Сходу. Як би вона визначалася? Яка ваша пропозиція?

Спочатку ми пропонували створити постійний Синод — орган, який є у кожній Східній Католицькій Церкві. Жоден Патріарх чи Верховний Архиєпископ не є абсолютним монархом. Постійний Синод збирається за потреби. Це не дорадчий орган, а орган для розмірковування, простір для пошуку спільного шляху. Ми, глави Східних Католицьких Церков, також потребуємо подібного простору, щоби крокувати разом із Святішим Отцем у його служінні. Маючи позитивний досвід наших власних постійних Синодів, ми хотіли запропонувати цей спосіб буття Церкви на глобальному рівні. У такому разі Папа діяв би як справжній патріарх Заходу.

— Ви говорили про європейську ідентичність України. Нещодавно у Брюсселі Ви розмовляли з багатьма депутатами Європарламенту, з керівниками Єврокомісії. Яка роль України в Європі сьогодні і яке майбутнє Української Церкви серед європейських Церков?

За ці місяці я мав багато важливих зустрічей. Насамперед в Афінах відбулася зустріч європейських східних католицьких єпископів — важлива для нас, бо дала змогу нам визначити, що хочемо привезти на Синод у Римі. Зокрема, запитали себе, як ми, як Східні Католицькі Церкви, можемо сприяти примиренню, миру й екуменічному діалогу в Європі. Ми підтвердили наше рішення, прийняте ще в Будапешті 2021 року, виробити спільну екуменічну місію всіх Східних Католицьких Церков у Європі, маючи на думці християнську Європу, яка живе у сопричасті. Ми також говорили про ідеологію «русского міра», яку вважають викликом довірі до Євангелія, особливо в секуляризованій Європі третього тисячоліття. А крім того, у мене було три зустрічі, які я вважаю історичними.

— Які саме?

Я був у Вільнюсі на вшануванні 400-річчя мученицької смерті святого Йосафата, і з цієї нагоди мені вдалося зустрітися з Премʼєр-міністром Інґрідою Шимоніте. В Італії зустрічався із Премʼєр-міністром Джорджією Мелоні. Я зустрічався з керівництвом ЄС у Брюсселі. Всюди ми говорили про війну в Україні, про те, як допомогти Україні сьогодні, як допомогти біженцям. Але ми також говорили про майбутнє, про мирні проєкти, які Європейський Союз може запропонувати сьогодні. Цікаво, що всі лідери наголошували на тому, що війна в Україні — це не суто українська війна, це війна європейська. Існує переконання, що якщо втратити Україну, то можна втратити і Європу. Ми також говорили про конфлікт на Святій землі, який вважаємо повʼязаним із війною в Україні. Жовтень був найкривавішим місяцем війни в Україні, але також місяцем, коли увагу світу відвернули жахливі терористичні атаки Хамасу, які я найрішучіше засуджую, і конфлікт, що виник внаслідок цього.

— Якою була Ваша позиція?

Я завжди наголошував, що російська агресія проти України — це агресія росії проти міжнародного права. Я також поспілкувався з Федерікою Моґеріні, колишнім Верховним представником ЄС із питань зовнішньої політики, а нині директоркою Європейського коледжу. Феномен послаблення міжнародного права означає, що бере гору право сильнішого. На якій же основі можна тоді будувати мирні проєкти?

— Що робить Церква, щоб наголосити на цьому питанні?

Наступного року наш Синод буде нагадувати, що 30 років тому, внаслідок Будапештського меморандуму, Україна передала всю атомну зброю росії. Вона зробила це, покладаючись на міжнародне право, яке гарантувало їй суверенітет. Натомість на нас напав не лише один із членів Ради Безпеки ООН, а й один із гарантів нашого суверенітету. Дехто замислюється, чи не було помилкою покладатися на це. Московський Патріарх Кирило наголошує, що ядерна зброя, благословенна святим Серафимом Саровським, — єдиний гарант свободи і суверенітету росії. Тож хто сьогодні у світі довірятиме міжнародному праву? Сьогодні всі країни, навіть і особливо найменші, відчувають спокусу стати ядерними державами, а не країнами, які покладаються на гарантії суверенітету з боку інших. Є ще одне явище, яке нас непокоїть.

— Яке?

Сьогодні дедалі менше говорять про суверенітет незалежних держав, а більше — про суверенітет світових потуг. Це свідчить про те, що ми повертаємося до ситуації, що склалася перед Другою світовою війною, коли за бажанням світових потуг розпадалися суверенні держави, втрачали право на існування не тільки цілі держави, а й цілі народи. Жертвою такої міжнародної політики став єврейський народ. То був народ без держави, захищений лише законом, який втратив усе, переживши Шоа, найбільшу трагедію, яку тільки можна собі уявити. Ми спостерігаємо цю дегенерацію міжнародного права, яка змушує нас із тривогою згадувати те, що ми читали в підручниках з історії.

— Чи для цього потрібна енцикліка про мир?

Я вважаю, що Церква покликана виховувати культуру права. Сьогодні ми стоїмо перед питанням, чи існує ще демократія, і воно дуже делікатне та глибоке. Україна — класичний випадок. За 30 років ми з великими труднощами пережили перехід від пострадянської до демократичної країни. Церква була матірʼю і вчителькою демократії в Україні, бо навчала громадян культури законності. Саме Церква наполягала на тому, що закон має бути однаковий для всіх: і для олігарха, і для бідняка. Революція Гідності народилася саме з дискурсу про право у правовій державі. Це — основна тема європейського проєкту українського народу. Нас настільки приваблює Європа, що ми просимо прийняти нас як майбутніх членів Європейського Союзу. Але сьогодні ми прибуваємо в Європу, де ставиться під сумнів, чи демократія все ще є дійсною формою політичного устрою. Багато українців переживають шок від цього. Але ми, українці, також здатні свідчити про справжню цінність демократії. Якщо ми станемо членами Європейського Союзу, то зможемо допомогти Європі зберегти верховенство права.

Розмовляв Андреа Ґвальярдуччі, ACI Stampa
Переклад з італійської Секретаріату Глави УГКЦ у Римі

Персони

Дивіться також