«Глава Церкви прагне бути з народом, і це дуже підносить людей на дусі», — отець Богдан Прах про Блаженнішого Святослава
Отець Богдан Прах — один із тих, хто був поряд із Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом на початку його шляху як священника і викладача. Народжений у Польщі українець, греко-католицький священник і науковець, о. Богдан у 1998 році був призначений ректором Львівської духовної семінарії, яка відновлювала свою діяльність після півстолітньої заборони УГКЦ. Семінарія на той час була надзвичайно складною, але й дуже необхідною справою — Церква, яка нещодавно вийшла з підпілля, критично потребувала священників. Причому планка їх підготовки, освіти й формації відразу була поставлена дуже високо. У семінарії викладали священники з української діаспори і підпільної Церкви, та о. Богдан шукав молодих викладачів і вихователів, які б розуміли постпідпільне підґрунтя стану УГКЦ в Україні й мали ширше бачення УГКЦ як частини Вселенської Католицької Церкви. Одним з унікальних, за такими критеріями, викладачів був Блаженніший Святослав (тоді — о. Святослав Шевчук), який тільки-но захистив докторат у Римі, бачив себе науковцем і горів служінням.
Про знайомство із Блаженнішим Святославом, спільну працю у Львівській духовній семінарії наприкінці 1990-х — початку 2000-х, бурхливі зміни в житті Церкви за ці десятиліття та Божий промисел в обранні Главою Церкви наймолодшого на той час єпископа УГКЦ у «Живому інтерв’ю» з Тарасом Бабенчуком розповідає о. Богдан Прах, колишній ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа та Українського католицького університету у Львові.
Рим 90-х: знайомство
Із Блаженнішим Святославом (тоді — отцем Святославом Шевчуком) я познайомився у Римі в 1994 році. Він приїхав на докторські студії, а ми з дружиною працювали у Ватиканському архіві, вивчаючи матеріали для наукової роботи. Ми тоді замешкали під одним дахом на площі Мадонни-деї-Монті, (Piazza Madonna dei Monti), 3, де сестри василіанки мали свій головний дім. Щодня ми з отцем Святославом служили Службу Божу, вдень кожен мав свої заняття. Разом снідали й вечеряли, і при нагоді багато спілкувалися. Так тривало добрих кілька тижнів.
Коли тільки познайомилися, то зрозуміли, що колись разом працюватимемо. Чому? Тому що кожен із нас був націлений на майбутнє. Тобто ми вели наукові дослідження і здобували звання не так для себе, як для того, щоб у перспективі, коли настане час, використати для добра Церкви.
Очевидно, на початку 1990-х той час виглядав трохи віддаленим: в Україні Церква щойно виходила з підпілля, у Польщі ми мали свої великі плани і завдання. Але прийшов час і я ніби несподівано опинився в Україні. Щобільше, ще й у Львівській духовній семінарії: спочатку як викладач, а в 1998 році був призначений її ректором.
Отець Святослав тоді якраз завершував навчання в Римі і запросив мене на захист свого докторату. Приємно було, що наші дороги знову перетнулися. Я попросив блаженнішого Любомира Гузара, щоб отець Святослав Шевчук був запрошений до Львівської духовної семінарії як викладач і префект, виховник, на що той відразу дав згоду.
Львівська духовна семінарія Святого Духа
На той час наша духовна семінарія була вже досить тісно повʼязана навчальним процесом із Львівською богословською академією: з 1995 року студенти семінарії — спершу тільки ті, які відповідали критеріям, а потім і всі — були одночасно й студентами Львівської богословської академії. Тобто після завершення навчання отримували і тестимоніум (документ про закінчення духовної семінарії й формаційного процесу, а отже, готовність прийняти дияконські та ієрейські свячення), і академічний диплом богослова.
Тоді справді складно було і з викладачами, які б забезпечили якісний навчальний процес у семінарії, і з виховниками, щоб заповнити формаційний процес. Отець Святослав був фантастичний — і як викладач, і як виховник.
Він дуже ретельно займався наукою, знав стільки мов, що важко було перерахувати — і то в такому молодому віці!
Я мав гарний досвід у цьому сенсі — ми разом їздили різними країнами Європи, шукаючи партнерів для фінансування будови нової споруди семінарії. Головним таким партнером була Міжнародна католицька організація «Церква в потребі» («Kirche in Not»), яка розташована в Німеччині, але має відділення в різних країнах. Одну таку подорож ми мали до Іспанії, де був один із потужних відділів «Церкви в потребі». Іспанці тоді зібрали кошти для будови нашої семінарії і запросили нас до Іспанії. З нами поїхав владика Юліян Гбур, який на той час був секретарем Синоду Єпископів УГКЦ. Отець Святослав став тоді нашим провідником, і не тільки мовним — він добре знав культуру Іспанії, історію, ми відвідали різні чудові місця. Досконало розуміючи та спілкуючись іспанською, він допоміг нам сповна скористати з того добра, що ми мали такого доброго й гідного провідника. Так само було і в інших країнах, наприклад, в Італії.
Історична тяглість: зв’язок із підпільною Церквою
Ми часто розмовляли з отцем Святославом на теми підпільної Церкви. Зрештою, тоді, у 1990-х, це був ще дуже недавній час. Ця тема була живою, і ми намагалися побути серед тих, хто пережив час підпілля досить важко. Йдеться, зокрема, про підпільних священників — багато з них були вже похилого віку і їм треба було надати допомогу. Ну, і я особисто займався науковими дослідженнями не тільки часу підпілля, а й мучеництва, тобто мартирологією нашої Церкви.
Ми з отцем Святославом говорили тоді на ці теми годинами — про те, як формувалася ідея радянського страху, як вона впливала на людей, у який спосіб люди реагували на це, які травми отримали і як ці травми впливали на щоденне життя, на релігійне життя, на особисте відчування Бога. Він, будучи в тому середовищі, досвідчував це практично щодня. Дуже багато хрестів він мусив нести на своїх плечах через причетність до середовищ, повʼязаних із таким радикальним підпіллям. У той час єпископи не могли дістатися не те що до кожної людини, а навіть до всіх тих підпільних середовищ, — вони були дуже обмежені у своїх можливостях. І тому ті середовища жили, розуміючи часом по-своєму як релігійний стан, так і сприймання Святого Письма, різних сучасних моментів, зокрема Другий Ватиканський Собор і його наслідки, які викликали багато коментарів усередині нашої підпільної Церкви. У всіх тих середовищах отець Святослав десь бував і розумів їх.
Я такої нагоди не мав. Я, владика Борис Гудзяк і багато інших священників, які були за кордоном, приїхали в Україну з абсолютно іншого світу. Ми ніколи не дотикали світу підпільної Церкви, і нам було цікаво й важливо побачити його очима молодої людини, нашого священника. Отець Святослав часто скеровував нас до певних людей, запрошував до семінарії осіб, повʼязаних із тими середовищами, ми мали розмови й дискусії.
Все це справді цікаво, але для нас це було важливо ще й тому, що з тих середовищ виходили й наші семінаристи: вони приносили зі собою певні напрями, які вбирали там із дитинства. І коли вони опинялися в семінарії, часом отримували шок, бо це був абсолютно інший світ, ніж той, у якому вони виховувалися чи то ще в підпіллі, чи все ще дихаючи підпіллям. І нам треба було так побачити тих молодих людей і відповідно з ними говорити, щоб із того зерна, яке в них було засіяне, виросли добрі колоски. Для нас було важливо, щоб ми, розуміючи те, що діялося в Україні та впливало на життя, зокрема релігійне, могли це все спрямувати на добро тих, кого Бог послав нам виховувати.
Реформа формації семінаристів
Із приходом отця Святослава до Львівської духовної семінарії вектор формації дуже змінився. До того часу більшість священників, які формували семінаристів, не були ні дня у звичайній семінарії — вони були вихідцями з підпільних семінарій, а там був зовсім інший формат формації, виховання, взагалі молитовного служіння.
Блаженніший Святослав вчився в семінарії вже в час легальної Церкви у Львові, був у семінарії в Аргентині, але розумів особливості Церкви часу підпілля, тому бачив певні простори, як той формаційний процес почати в інший спосіб. Тоді вже зʼявлялася література — ми в неї просто поринали. Радилися, як розділити формаційний процес у семінарії на так званий людський, інтелектуальний, духовний, і в кожній ділянці шукати найкращі інструменти, як ту формацію зробити якомога досконалішою. Отець Святослав практично щодня планував наново цей процес формації, розуміючи традицію нашої Церкви, черпаючи з тих чи тих традицій Західної та Східної Церков і шукаючи різних моделей, які б найкраще підходили до тодішньої дійсності.
Це було досить складно, тому що модель формації в наших семінаріях в Україні, у Львові — ще до заборони Церкви, до 1940-х, — була суто латинською. За кордоном фактично всі семінарії теж були латинськими. Викладачі — професори чи вихователі, які приїжджали з-за кордону (а на початку 1990-х їх була більшість), були виховані в суто західному стилі в латинських семінаріях. У Польщі було 50:50, тобто ми ніби вчилися в латинських семінаріях, але мали вихователів, які додавали формаційного духу Східної Церкви. У Львові ми, власне, хотіли створити таку збалансовану модель формації, і отець Святослав був у цьому одним із провідних діячів.
Окрім всього, він очолив молитовне братство Введення у храм Пресвятої Богородиці, головною метою якого була молитва. Отець Святослав займався цим з душею, з охотою — він це дуже любив: очі горіли, душа співала, і цим він дуже притягав до себе семінаристів. Кількість братчиків зростала з року в рік, а ці молитовні процеси, дуже гарний спів і все інше надавало особливого характеру всій семінарії.
Особистий секретар патріарха Любомира
На той час ми, крім того, що мали обовʼязки, які на нас покладалися як на ректорат семінарії, виконували різного роду додаткові функції поза нею. Скажімо, я у 2001 році був призначений першим главою Патріаршої курії нашої Церкви з тим, що на час моєї відсутності обовʼязки ректора виконував отець Миколай Фредина, який був тоді на посаді префекта. Так тривало приблизно рік, поки не сформувався кістяк Патріаршої курії.
Тоді ж блаженніший Любомир попросив, щоб отець Святослав став його особистим секретарем. За нашою спільною згодою, отець два дні на тиждень був відсутній у семінарії — їздив до блаженнішого Любомира у собор Святого Юра, і там вони разом працювали. Був час, коли блаженніший Любомир був відсутній по два—три тижні, тоді отець Святослав виконував ці свої завдання секретаря, будучи в семінарії. І та праця щораз більше його втягувала, бо, очевидно, завдань ставало все більше й більше. У певний момент ми вже розуміли, що це досить велике для нього навантаження. Але отець Святослав пречудово давав собі раду і з працею для блаженнішого Любомира, і з проводом семінарії.
Глава Церкви — її наймолодший єпископ
Те, що Блаженніший Святослав — наймолодший на той час єпископ Церкви — став її Главою, це воля Божа та Боже провидіння. Часто відзначають цей момент, але згадаймо, що митрополит Андрей Шептицький теж був молодим, коли його обрали Главою Церкви, яку він очолював 44 роки.
Сьогодні, у ретроспективі тих 15 років від часу обрання Блаженнішого Главою Церкви, очевидно, що напередодні тих подій і важких днів, на порозі яких ми стояли, Господь Бог подарував нашій Церкві молодого, енергійного, дуже освіченого Патріарха, здатного провести нашу Церкву та всю українську спільноту крізь хвилю великих випробувань і трагедій, які переживає Україна. Очевидно, що до того часу Блаженніший Святослав мусив собі здобути авторитет, що й відбулося дуже швидко — і у спільноті УГКЦ, і далеко за її межами.
За ці 15 років наша Церква дуже змінилася. І йдеться не лише про церковну ієрархію, а й про цілу Церкву. Завдяки Божому проводу ми маємо щораз більше священників, яких Бог нам дарує через їхні покликання. І вони сьогодні справді є нашою елітою: мають добру освіту, знають мови, розуміють контекст тих країн, у яких опинилися наші біженці, можуть послужити вірним у той чи той спосіб. Це ж не сталося в один момент і само собою. Перше — так Бог скерував нашу Церкву, і друге — Блаженніший та Синод Єпископів постійно думають і працюють над тим, як оновлювати Церкву відповідно до нових обставин, як послужити людям, які опинилися на чужині.
Так 15 років тому Блаженніший у першому патріаршому виступі сказав, що Церква має служити кожній людині там, де вона є, — це наш святий обовʼязок. І в теперішній конструкції глобальної Церкви я дуже чітко бачу, що Блаженніший постійно думає про те, як послужити нашим вірним.
Жива Церква
Достатньо перетнути кордон, наприклад, до Польщі, щоб побачити трохи інший світ — там Церква і єпископат не були готові до тих нових викликів, які є сьогодні. Це і нові масмедіа, і критика Церкви, і багато іншого. Доходить до того, що нині духовенство в Польщі фактично закривається в собі — воно не хоче бути серед людей, починає їх боятися. Нещодавно на науковій конференції у Польщі я почув такій вислів від дуже поважних професорів: у Польщі люди бояться Церкви, а Церква боїться людей. Тому там і немає покликань — семінарії стоять порожні. І це наслідок того страху й відчуження.
У нас люди не бояться Церкви — вони її наповнюють. І Церква не боїться людей: Блаженніший постійно присутній у медійному просторі, його постійно видно і чути — з доброю порадою, добрим словом надії, якого потребують люди.
Блаженніший дуже хоче бути і є серед вірних. Тобто він не ховається, а йде до народу — і в Україні, на таких велелюдних місійних подіях, як прощі до Зарваниці чи до Галича, і за кордоном, на зустрічах із вірними. Це свідчить про те, що Глава Церкви є з народом — прагне бути з ним, чекає тих зустрічей. Це дуже підносить людей на дусі, дає їм можливість, зустрівшись із Главою Церкви, відчути, що ми всі разом, спільно творимо одну Церква. І коли ця спільнота велика, коли вона зростає, то ми відчуваємо ще більшу силу до боротьби чи то з війною, чи з хворобами, чи з іншими бідами.
Текст — Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
