«Дякую Богові, що могла бути мамою такому сину. Дякую, що Бог дає сили, щоб я могла бути допомогою іншим», — мама загиблого «Привида Києва» Степана Тарабалки
«Кажуть, у кожної мами загиблого є свої крила: одні зіткані з молитов, інші — з діл, які мама робить для того, щоб пам’ять про сина чи доньку жила, щоб дитина була присутньою у цьому земному житті», — каже ведучий програми «Страва Героя» о. Ігор Яців у вступі до цього випуску.
Мама загиблого в перший місяць повномаштабної війни пілота Степана Тарабалки п. Наталя сьогодні є керівником громадської організації «Пізнай свою мрію», яка носить ім’я Степана, й оздоровчого реабілітаційного центру «Тепло крилатої душі» для військових, ветеранів, їхніх родин і родин загиблих. Улітку 2024 року вона долучилася до Корпусу військових капеланів.
Наталя Тарабалка каже, що можливість допомогти й підтримати інших, як свого часу допомогли їй, повернула бажання жити далі після загибелі сина. «Заради їхньої пам’яті ми не маємо права просто животіти», — сказала вона в одному з інтерв’ю.
У програмі «Страва Героя» мама Степана Тарабалки розповідає про сина і його шлях до мрії, про улюблену страву і про те, як знайшла свій шлях у житті після загибелі сина.
Степан Тарабалка («Привид Києва»)
Майор Збройних сил України. Учасник російсько-української війни. Герой України.
Народився 9 січня 1993 року у с. Королівка Коломийського району на Івано-Франківщині. Змалку мріяв стати військовим льотчиком і буквально марив небом. Навчався у Коломиї в гімназії, у 2006-му вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею, після його закінчення — до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба (випуск 2014 року). Був льотчиком-винищувачем літака МіГ-29.
Степан Тарабалка — один із легендарних «Привидів Києва», збірного образу пілотів 40-ї бригади тактичної авіації, які захищали небо над столицею у перші місяці повномасштабного вторгнення. За кілька днів лютого 2022-го «Привиди» знищили 6 ворожих літаків. До дня загибелі Степана Тарабалки їхня кількість сягла 40.
«Один із романтиків, які з дитинства мріють стати військовими льотчиками. І він упевнено йшов до своєї мрії. Це — офіцер нової генерації української армії, який розпочав свою офіцерську кар’єру саме в той час, коли в Україну прийшла війна. Захист своєї країни був для нього свідомим вибором», — сказали в Командуванні Повітряних сил України.
Степан Тарабалка загинув 13 березня 2022 року в повітряному бою з переважаючими силами російських окупантів над Житомиром.
Похований у рідному селі Королівка.
У 2022 році за особисту мужність і героїзм у захисті України та вірність військовій присязі удостоєний звання Героя України із присвоєнням ордена «Золота Зірка». Посмертно.
На честь Героя перейменовано вулиці в рідній Королівці, Коломиї та Яготині.
Мрія крилатої душі
У Стьопи змалку була ідея літати, стати льотчиком. Ми ставилися до цього як до дитячої мрії і сподівалися, що це захоплення у нього мине. Але коли після 7-го класу він вступив до військово-спортивного ліцею-інтернату, стало зрозуміло, що ця думка не тільки не проминула, а й утвердилася. Це — ліцей, де навчаються діти, які потім, як правило, обирають військову професію: там вже була і форма, і дисципліна, і відповідний стиль життя — майже все, як у дорослих військових. Ми сподівалися, що Стьопа, зважаючи на це, передумає, але сталося навпаки — все це ще більше додало йому завзяття здійснити ту дитячу мрію.
Правда, коли після ліцею він вирішив вступати до Університету повітряних сил у Харкові, я, чесно кажучи, три дні з ним не розмовляла. Сподівалася, що таки подумає і передумає, просила: «Сину, подавай документи хоча б у три інститути, а тоді вибереш…».
Ну і до кінця не була впевнена, чи вступить, бо там для навчання на пілота були дуже високі вимоги і по стану здоров’я, і складні психологічні тести, і загальний рівень, і прохідний бал вищий, ніж в інших вишах. Хоча розуміла, що якщо не підтримаю сина в цей момент, зроблю велику помилку, бо він настільки горів цим, така в нього була сила волі й завзяття, щоб цього добитися… Ну, слава Богові, вступив.
Відро пельменів
Чому саме пельмені? Бо, напевно, всі чоловіки люблять вареники і пельмені. Це та страва, яку, як казав Степан, їв би, їв, наївся, і ще би потім очима їв. Ну, і це була наша домашня страва — і в будень, і на свята. Коли всі збиралися, ми ліпили ще й пельмень чи вареник «зі сюрпризом»: замість начинки туди кладеться зубок часнику, ложечка перцю чи солі — і кому ж воно дістанеться?
Степан дуже скоро покинув дім — у 13 років: спочатку вчився в ліцеї, потім — в університеті в Харкові. Звичайно, там не було можливості їсти домашню їжу. То коли мав приїхати додому, завжди готували пельмені — щоб було стільки, щоб ще й, як кажуть, надивитися на них.
Була в нас історія і з відром пельменів, ще коли Стьопа вчився в ліцеї. З ним там було багато хлопців сиріт чи напівсиріт, чи чиї мами поїхали за кордон на заробітки. І от я до свого сина приїжджаю — хоч, може, не так часто, як хотілося б, завжди щось смачне везу. А хтось із тих дітей місяцями не мав гостинця від мами, бо мама — далеко чи не має можливості щось передати. І я кажу: «Сину, що б таке вам зготувати, щоб було смачно, по-домашньому?». Він подумав і каже: «Мамо, ну хіба пельмені…». Питаю: «Стьопа, а скільки вам треба тих пельменів?». Він каже: «Та хоч би й відро! …». То ми вдома з сестрою, з мамою, з дочкою наліпили пельменів — справді ціле відро, я привезла їх автобусом — ті пельмені були ще теплими, коли діти їх їли.
«У Степана була місія, і він її виконав»
До початку 2022-го ми з чоловіком були за кордоном, у Португалії: він працював там на будові, я займалася господарством і сиділа з онучкою. Але коли почалася війна, повернулися додому, в Україну. Десь у березні можна було зустрітися зі Степаном — його відпустили на один вечір додому. І я собі тоді думала: от приїде — то хоч би й ногу йому вломила, щоб якось зупинити і вберегти. Ну, мамина така думка, неправильна, але вона тоді в мене майнула. Хоча я розуміла, що Степан — військовий, він вчився на пілота, вчився захищати Україну, і тепер, коли почалася велика війна, прийшов його час.
Коли я почала займатися нашим центром, моя мама інколи ніби мені докоряла — от допомагаєш іншим, хочеш їх поберегти, а свого не вберегла. І я не мала що їй сказати, бо вона казала те, що деколи думала і я. Але в якийсь момент я почала працювати із психологом, із медіатором, і поступово прийшло розуміння: у Степана була місія, яку він мав виконати, і виконав. Мені казали: ти маєш поважати його вибір. Бо в перший час я навіть ображалася на нього — чому не вберіг життя? Але потім, у спілкуванні з його побратимами, почула від них, що немає більшої честі для військового пілота, як загинути при виконанні бойового завдання. Знаєте, з одної сторони, я це розумію, вже минуло трохи часу, а з другої — материнське серце все одно не хоче цього приймати.
Я не знала, що мій син стане героєм, що вибере таку місію. За рік після того, як він загинув, спілкувалася з командиром його частини. Він казав, що Степан сам відрекомендувався в іншу частину — туди, де було гаряче, де була потреба захисту вже і зараз. І я тоді зрозуміла, наскільки він був відважним. Багато пілотів розуміли, що кожен політ може стати польотом в одну сторону, але, знаючи це, все одно йшли до кінця.
Тоді, у березні 2022-го, я не знала й того, що «Привид Києва», — це мій Стьопа, один із тих «Привидів». Але розуміла, що він дуже хотів брати участь у бойових діях — захищати українське небо, літати, використати всі ті навички і знання, яких набув за роки навчання, застосувати їх у дії. Так, краще би цього не було, але прийшла страшна війна, і він з усією відвагою, як і інші хлопці, які були з ним, робив, що вмів та міг. І вони настільки підняли дух і серед пілотів, і серед тих, хто стояв на захисті України в різних військах, і серед цивільних людей — у Києві й не тільки! …
Загинув у небі
Пам’ятаю день, коли це сталося. Ми були в кухні: сестра щось прибирала, племінниця готувала, а я, не знаю чому, у якийсь момент от просто сіла і завмерла. І так сиділа й не рухалася якийсь час — ніби серце зупинилося. То була неділя, вечір.
А вже у понеділок зранку… Сталося так, що хтось із тієї частини, у якій Степан служив, сказав своїй дружині, що Степан загинув. Вона вирішила поспівчувати моєму внукові й невістці і виклала цю інформацію у фейсбуку. І невістка це побачила. Це при тому, що ні вона, ні ми ще нічого не знали — нам про це ще не повідомили.
А вже тоді побратими і керівництво Степанової частини розшукали нас, приїхали, з ними був психолог. Я кажу: «Чого ви всі приїхали?» — «Є ймовірність, що Степан загинув…». Кажу: «Як то — „є ймовірність“? Руки-ноги є? Ви ж не маєте підстав, то чого ви приїхали? …». Сама не розуміла, що кажу. І мама моя була після інсульту — була думка: як я їй це скажу? …
Я тоді, з одного боку, якось розуміла, що мушу триматися, а з другого — важко було це взагалі усвідомлювати, важко навіть чути. Неодноразово казала й кажу: дякую Богові, що не бачила тіла. Можливо, тому в ті перші дні не так сильно травмувалася, якщо так можна сказати. Не знаю, що переживають мами, коли бачать понівечене тіло своєї дитини.
Така втрата — нестерпний біль, ти не хочеш далі жити взагалі, хочеш померти. Але з часом приходить усвідомлення, що твоя чи чиясь дитина віддала життя не для того, що не маєш права завмерти в цьому горі. Як мені казали: ти маєш навчитися гордитися сином. Я спочатку не знала, як це сприймати: «Що ви таке кажете — гордитися неживою дитиною…». Але з часом зрозуміла, що мається на увазі.
«Тепло крилатої душі»
Ідея нашого реабілітаційного центру «Тепло крилатої душі» визріла, коли за чотири місяці після загибелі Степана я сама була на одній із таких реабілітацій для родин загиблих. Я тоді відчула, наскільки я серед своїх, коли не треба багато говорити. І тоді ж зрозуміла, наскільки важливими є такі центри, і що їх треба створювати.
Тоді ж почала активно займатися волонтерством, познайомилася з хлопцями, які воювали ще з 2014 року. І вони поділилися думкою, що мріють мати місце, яке буде їхнім, де вони могли б зустрічатися з побратимами, спілкуватися, ділитися своїми переживаннями чи проблемами, просто посидіти і згадати тих, кого з ними вже нема. І в мене теж з’явилася така мрія — допомогти створити таке місце для цих хлопців, мати можливість спілкуватися з такими, як вони, допомагати їм.
У мене було велике бажання говорити з ними, бути поряд. Так, я не набулася зі своїм сином — як кажуть, недолюбила, не договорила: спочатку він вчився у ліцеї, потім — в університеті. Думала, що от, уже відучиться і буде вдома. Але потім — служба, швидко одружився. Я розуміла, що немає можливості на таке спілкування, як я очікувала, думала, — ну, вже потім. А те «потім» не настало.
Може, й тому я до всіх наших гостей ставлюся, як до рідних, до близьких. І вони відчувають оцю атмосферу і затишок: ті, хто приходять до нас у центр, часто кажуть, що в нас є навіть запах дому, відчуття родинного тепла. І я для них теж, ніби, як своя, бо мене теж торкнулася війна, і вони мають довіру до мене. Як я кажу: втратила одного сина, а тепер маю багато. І багато хто каже, що може говорити зі мною, як із рідною мамою. Бо є ситуації, коли матері не підтримували своїх синів, які йшли на війну добровольцями, і потім навіть відмовлялися їм допомогти та підтримати, казали, що «я тебе туди не посилала». І це так боляче чути, бо святий обов’язок зараз — боронити свою країну.
Так і з’явився наш центр, який діє уже 4-й рік у сусідньому з Королівкою селі — у Ценяві [Коломийського району — ред.]. Це — центр соціально-психологічної допомоги та реабілітації для ветеранів, діючих військових, їхніх родин, родин загиблих, тих, у кого рідні — в полоні чи зникли безвісти. Та й тим, хто не має стосунку до війни, але має потребу, не відмовляємо і теж намагаємося допомогти.
У нас — не медичний заклад, хоча медичну ліцензію маємо, не лікарняний формат, а відновлення та реабілітація. Маємо можливість приймати і стаціонарно, і амбулаторно. Є індивідуальні та групові заняття, консультації психолога, психіатра, реабілітолога, масажі. Проводимо різні екскурсії, майстер-класи, концерти, зустрічі. Є у нас невеличка ферма, ставочок, де можна порибалити. Тобто в нас — великий дім, де, як кажуть, раді всім.
Жити далі
У родинах, які втратили рідних (дітей, чоловіків, батьків), завжди є питання до Бога: «Господи, чому так? Ти ж знав, як я страждатиму і тужитиму…». У мене теж було це питання, як і постійна думка, як усе це несправедливо, неправильно. Але з часом я все більше усвідомлювала: Бог — не ініціатор війни, наших втрат та страждань, Бог завжди з нами. І як би важко нам не було, ми ніколи не залишаємося сам на сам зі своїм горем. Молитва, підтримка один одного роблять дуже велику справу. І ще скажу: можна дозволяти собі падати у зневіру і розпач, але обов’язково треба дозволяти собі й підніматися. Важливо, щоб поруч був хтось, хто би підтримав і допоміг.
Я знайшла свій спосіб жити далі, і дякую Богові, що могла бути мамою такому сину, дякую, що Бог дає сили, щоб я тепер могла бути допомогою іншим. І усім та завжди кажу: творімо націю, гідну своїх Героїв. Бо треба і діточок на ноги ставити, і всіх ветеранів, які травмованими приходять з війни, всіма способами підтримувати.
При нагоді звертаюся до всіх: намагайтеся ділитися тою любов’ю, яка у вас є. Не шукайте крайніх, не шукайте винних. Починайте з себе. Починайте любити себе, любити ближніх. Коли ми любитимемо один одного, підтримуватимемо і розумітимемо, у нас буде здорова й сильна нація, яку ніхто не здолає.
Більше про Степана Тарабалку:
Департамент інформації УГКЦ
