«Дуже розраховую, що такі проєкти, як «Страва героя», озвучуватимуть імена. Для кожного важливо, щоби звучало ім’я його рідної людини», — Наталя Дубчак
Щосуботи о 20:30 на «Живому телебаченні» транслюватиметься новий незвичайний проєкт — «Страва героя» — за участю родин загиблих українських воїнів. Мами, дружини, доньки розповідатимуть про своїх найдорожчих, які віддали життя, захищаючи Україну, про людей, які мали свої плани, мрії і — улюблені страви. Це розмови про пам’ять, яка лікує, про імена та життя людей, про те, як маленькі родинні традиції набувають національного значення. Ці страви тут стають мовою любові і присутності, пам’яті і вдячності.
Ведучим програми є о. Ігор Яців, керівник Департаменту інформації УГКЦ і директор «Живого телебачення». Проєкт реалізується спільно з Департаментом військового капеланства. Наразі вже знято 12 випусків, які транслюватимуть що два тижні впродовж пів року, у планах — продовження і розширення.
Про проєкт, його ідею і мету в «Добрій розмові» з Галиною Бабій розповідає його натхненниця та координаторка Наталя Дубчак — мама загиблого біля Дебальцевого воїна Олександра.
— Пані Наталю, як виникла ідея цього проєкту?
— Насправді все почалося багато років тому. Можливо, глядачі пам’ятають наш проєкт «Сильні духом мами» — фотопроєкт, який ми презентували у 2019 році. Тоді минуло 3 роки після загибелі мого сина. Я вже 2 роки працювала в Департаменті військового капеланства в напрямі підтримки родин військовослужбовців.
І тоді, і зараз не втомлююся говорити про те, що підтримка інших і те, що я намагаюся робити, — це справді мої ліки. Зараз, за майже 11 років як загинув мій син Олександр, можливо, я вже не настільки потребую таких ліків: коли працюєш із людьми, по трішечки втрачаєш себе і свою біль. Але маєш бути щирим, справжнім — люди це дуже-дуже відчувають.
Звичайно, і морально, і фізично це важко, але тоді, у 2019 році, коли ми презентували проєкт «Сильні духом мами», це було дуже потрібно й мені. Я тоді зрозуміла, що всі заходи, які ми проводимо в департаменті — семінари, паломницькі подорожі, духовно-психологічні зустрічі — дуже потрібні, але заходи з таким наповненням, де ти чомусь навчаєшся, отримуєш щось і для голови, і для серця, і для ока, теж потрібні, бо краса, естетика важливі. Зараз зима, похмуро, вимикають світло — всі ми в такому трохи закритому стані. А виходить сонечко, хоч на хвилинку, — і ти, як квіточка, відкриваєшся до того сонечка, радієш. Так і люди відкриваються на красу, на добро, на тепло.
Тому я вважаю, що, крім тих заходів, які ми проводимо і на яких одержуємо щось для голови і розуму, такі естетичні медійні заходи теж дуже важливі. Ще з 2019 року мене цікавив цей напрям, і я все шукала нагоди й можливості, щоби знову зробити щось цікаве. І, здається, вийшло.
— Як Ви впоралися з емоційною стороною цієї ініціативи, адже в кадрі — мами і дружини, які втратили своїх найдорожчих?
— Так, будь-які розмови про загиблих чи зниклих безвісти синів, чоловіків і татів з їхніми рідними — це дуже непросто. Але відразу скажу, що в нас у проєкті є не тільки матері та дружини загиблих воїнів — двох героїв представляють доньки. Коли тато загинув, одній було 3 рочки, другій — пів рочку, тобто вони їх фактично не пам’ятають. Але ця програма дала можливість пригадати все, що їм розповідали. Наприклад, одна з дівчаток, якій було пів року, коли тато загинув, ділиться тим, що їй розповідала мама: коли тата везли ховати, вона весь час повторювала: «Тато, тато, тато…». Це було її перше слово — не «мама», а «тато». Друга дитина розповідала про те, що тато хотів поміняти машину, і колись вона купить таку, яку він хотів. І що в неї є така мета — реалізувати його мрію. Тобто він не встиг, а вона має купити той «Мерседес», тому що «тато так хотів, і я маю це зробити».
Загалом, емоційна складова присутня в будь-яких проєктах, де відбувається спілкування з родинами, які прожили чи проживають втрату. Я намагалася не запрошувати до проєкту родини з недавньою втратою, бо згадувала себе і розуміла, що емоції та сльози стримати дуже важко, це як ятрити дуже-дуже свіжу рану. Декілька жінок відмовилося — сказали, що не готові, не можуть зараз про це говорити.
У нас на проєкті є мама, у якої загинула донька. Ми кажемо: «Дякуємо воїнам!», але сподіваюся, що люди пам’ятають: зараз у війську служить дуже великий відсоток жінок. Пані Інна Дудник розповість про свою доньку, яка загинула зі своїм чоловіком в одному окопі під час обстрілу. Вона зауважила, що вперше на цій програмі змогла говорити про доньку без сліз. Зрозуміло, що інколи голос тремтить. У мене й за 11 років він дуже часто тремтить і сльози можуть бути на очах, коли згадую про сина, а в неї це досить свіжа рана. Але вона сказала: «Це вперше, коли я змогла не розплакатися».
Ми всі розуміли, що найперше — це проєкт про пам’ять, це про них, не про нас. Дуже гарно сказав наш ведучий отець Ігор Яців, що цей проєкт — не про страви, а про героїв, про їхнє життя. Ніхто з них не планував бути героєм. Вони жили звичайним життям. Тому ще одна мета нашого проєкту — показати, що вони були звичайними людьми. Ми не ліпимо з них героїв. Вони не мріяли ними бути, не хотіли героїчно загинути. У них були плани жити: у когось — купити машину, у когось — виростити дітей, хтось хотів дочекатися онуків. Тобто вони були живими ЛЮДЬМИ.
Ми знаємо радянську історію, коли в нас було багато «нєізвєсних салдат». Тобто люди мали ім’я, прізвище, родини, а стали «нєізвєстнимі салдатамі». Я дуже розраховую, що такі проєкти, як «Страва героя», озвучуватимуть імена. Для кожного важливо, щоби звучало ім’я його рідної людини. Ось наша основна мета. Тому люди наважувалися йти в цей проєкт і говорити.
— А чому Ви обрали такий формат програми — кулінарний?
— Знаєте, я досі не можу дивитися документальні фільми про війну, я досі не подивилася «Кіборгів» — не можу. Я відчуваю, що не готова до цього. І подумала, що якби ми цей проєкт зробили винятково на документальних речах, які важкі, морально тиснуть на людей, що живуть вже 11 років із війною, 3 роки з яких — повномасштабною, з постійними обстрілами, смертями, руйнуваннями, мало хто б це дивився. Тобто ми б це зробили ніби для себе. Важливо, щоб ця програма пішла, як кажуть, у люди, щоб нею зацікавилися, щоб її дивилися, щоб не було так, як до повномасштабного вторгнення, коли від нас, родин загиблих, сахалися, як від хворих. Мені розповідали, що в невеличких містах мамам загиблих воїнів казали: «То чого ти не відкупилася, чому не дала грошей? Нащо ти його відпустила?». Тобто підтримки, як такої, ми не мали, хоч нас було порівняно не так багато, як зараз.
А зараз війна так чи так стосується практично всіх. Можливо, не в кожній родині хтось воює, але під обстрілами — ми всі. Зараз немає безпечних регіонів, від слова «зовсім». Тому хотілося зробити проєкт, який, попри все, буде зі світлом, із позитивом. Тому виникла така ідея. Так, зараз багато кулінарних шоу, хоча назвати нашу програму шоу я не можу, але оці програми про їжу, про її приготування популярні, люди їх дивляться, тому що вони приносять якусь полегкість. Тому ми використали цю можливість — готувати. Як сказав на презентації нашого проєкту пан полковник Вовкотеча, начальник Служби військового капеланства Збройних сил України: «Я точно знаю, що коли випадково потрапляю додому, телефоную мамі і кажу: „Мам, я за годинку чи за дві буду“, вона завжди питує: „Синочку, що тобі приготувати смачненьке? Що б ти хотів із того, що ти любиш?“».
Тому такий шлях об’єднав розповіді про сучасних героїв, про їхні родини. Нас колись не стане, а те, що є у просторі інтернету, буде вічним, і по пошуку, по прізвищу героя це можна буде знайти, подивитися і згадати про нього навіть без нас.
— Ви сказали, що документалістику багато хто зараз може сприймати важко. Але у проєкті є й документальні матеріали…
— Оці елементи документалки зі сімейного архіву все одно домашні. Це — дуже особисті фото й відео, зроблені для себе й рідних.
Наприклад, у мене є відео Сашка — він був на весіллі у брата. Він там говорить, сміється, жартує, танцює, його перевдягли в шаровари… Є відео вже з війни, яке хлопці нам дали пізніше, де він зі своїми побратимами на шахті «Бутівка». Він загинув поблизу Дебальцевого в лютому. А перед тим вони три тижні були на «Бутівці». На відео вони замурзані, чорні, бо там не було можливості помитися. Він водить камерою — показує їхні посудки, кастрюльки, як побратими лежать на карематах і пара з рота йде.
Такі відео для кожної родини дуже-дуже щемні й важливі. Тому їх вкраплення дуже розряджає і водночас показує ту ідею, про яку я казала: це — живі люди. Не герої, які народилися бути героями, а звичайні люди.
— Мами, дружини, члени родини воїнів, які брали участь у цьому проєкті, з Києва і Київщини чи й інших регіонів України?
— З різних регіонів. Не всіх, бо в нас поки що було всього 12 учасників. Якщо чесно, на перший проєкт я намагалася запросити людей, яких знала особисто. Але були й люди, яких я не знала, але знала моя колега Вікторія Яремчук, яка мені допомагала в реалізації і координації проєкту, моя, можна сказати, права рука. Вона теж учасниця цього проєкту — мама, яка 11 років чекає сина, зниклого безвісти. Він зник ще у 2014-му, на Савур-Могилі. У 2023-му на війні загинув її чоловік. Вона особлива, але такі особливі родини, у яких двоє загинули чи хтось у полоні, вже, на жаль, не рідкість. Навіть у моєму оточенні є мама, біженка з Мелітополя, чий старший син, офіцер, уже 4-й рік у полоні, а молодший загинув. І живе вона в модульному містечку в Ірпені.
Війна дуже побила людей, поламала їхні долі. Можливо, пізніше, якщо знайдемо жертводавців, які нас підтримають у подальшій реалізації цього проєкту, зробимо його блоками, по 12 програм, із родинами зниклих безвісти, тих, хто в полоні, загиблих, поранених ветеранів, хлопців і дівчат з ампутаціями, які повернулися і знайшли себе а цьому житті, живуть повноцінно і показують приклад іншим. Намагатимемося охопити всю Україну, але для нас головне — родина, герой і його історія, а не регіональність.
— Чи були якісь цікаві випадки під час запису цих програм, зокрема на кухні?
— Так, звичайно! Розкрию таємниці: ми готували не на професійній кухні, а змонтували маленький кухонний куточок на «Живому телебаченні». На картинці, мені здається, все це виглядає як справжня кухня, але насправді це куточок, який ми пристосували до нашого проєкту. Коли в нас був перший пробний запис, і ми ввімкнули електричні плити, вони дали такий фон на мікрофони, що довелося змінювати техніку і все перезнімати.
Дуже добре, що це не прямі ефірі, бо десь щось обов’язково забувалося. Ми ж все готували і складали під кожного учасника. Вікторія завжди ретельно виписувала все, що треба для того чи того рецепту: 200 г того, 200 г сього, дві морквочки, цибулинка, ще щось, всі спеції. А от для себе якраз і забула про яйце для фаршу. Ну, бо то ж для себе…
Смішний епізод показали навіть у презентаційному фільмі, коли отець Ігор каже: «Ну, я взагалі не люблю солодке, не їм». А донька загиблого, Софійка, яка брала участь, каже: «Тепер будете». І так воно ніби жартома все виглядало, але тепло й гарно. Були різні цікаві моменти, десь трошки й сміялися, і був ентузіазм, хотілося це зробити. Воно було таке нове для всіх і цікаве!
— Напевно, варто на завершення запросити всіх дивитися цю програму. Що б Ви сказали як людина, яка є серцем цього проєкту?
— Я би сказала, що цей проєкт найперше про любов до наших найрідніших, про пам’ять про них. Коли ми в горі, у втраті, то не завжди можемо мислити тверезо, якісь речі не дозволяємо собі, але я завжди кажу: «Подумайте, що б сказав вам зараз ваш син, ваша донька, ваш чоловік, ваш брат, ваш батько, якби він стояв тут, біля вас. Чи він би сказав: „Плач далі, нічим не цікався, проживай втрату до кінця своїх днів“? Чи, все ж: „Мам, живи за нас двох, радій за нас двох“».
Все починається з любові. Полюбіть себе, тоді у вас з’явиться любов, щоб любити інших. І, можливо, ви побачите, що комусь дуже потрібні. Не зациклюйтесь на собі. Змінити, на жаль, ми нічого не можемо. Але наші рідні завжди поруч. Тому я закликаю жити, дихати, не існувати, а жити на повну.
Розмовляла Галина БабійТекст — Оксана Козак
