Душпастир для українців у Португалії о. Іван Гудзь: «Священник на міграції — це універсальний солдат: ти мусиш інтегруватися, і цьому сприяє служіння у двох обрядах»
Отець Іван Гудзь уже 24 роки служить для українців у Португалії. У 2002 році за його ініціативи в м. Евора постала парафія УГКЦ Покрову Пресвятої Богородиці. Відтоді він є її незмінним парохом, водночас здійснюючи служіння і для португальців-католиків. На міграційних теренах о. Іван не лише вивчив португальську мову, культуру та історію, а й здобув освіту в місцевому Католицькому університеті за спеціальністю «канонічне право».
Про особливості служіння в найзахіднішій країні Європи, громаду УГКЦ в Еворі, секрети успішної інтеграції та солідарність португальського суспільства з українським народом о. Іван розповів в інтервʼю Департаменту інформації УГКЦ.
— Отче Іване, нещодавно відбулася онлайн-зустріч Блаженнішого Святослава зі священниками, які служать у країнах компетенції Пасторально-міграційного відділу. Глава Церкви розповів про ситуацію в Україні, а Ви поцікавилися, як громади УГКЦ за кордоном можуть оперативно допомогти. У відповідь Блаженніший запропонував започаткувати ініціативу «Допоможи Україні перезимувати». Як Ваша громада відреагувала на таку пропозицію? І як українці в Португалії загалом підтримують Україну з початку повномасштабного вторгнення росії?
— У неділю ми зібрали 1 000 євро у відповідь на ініціативу Блаженнішого, щоб закупити дизель для генератора в Патріаршому соборі.
Я не люблю використовувати слово «допомага» в контексті війни. Бо це наш обовʼязок. Ми народжені в Україні, у нас там батьки, родичі, друзі, знайомі. Деякі воюють, деякі вже віддали своє життя. Тому це не є щось надзвичайне.
За цей час ми від парафії Евора купили 6 автівок. Остання поїхала в Україну 2 січня цього року. Відправляємо на різні підрозділи — тим, хто просить.
Співпрацюємо з компанією «Fuselage Creations», яка робить брелки зі збитих російських літаків. Мій син живе у Великобританії, він із колегою продає їх і за виручені кошти вони закуповують «старлінки», авто — все, що потрібно для нашої армії.
У мене два племінники воюють. Я давно знаю, що це таке кевларові шоломи, плитоноска і подібні речі. Все це ми відправляємо на запит хлопцям.
— Розкажіть, будь ласка, про Вашу громаду в Еворі і як вона змінилася з початком війни — і чисельно, і духовно.
— У середньому щонеділі на Службі Божій є десь 80 осіб. Це — постійні практикуючі християни. Щонеділі я звітую парафіянам, куди і кому пішли гроші — все прозоро. Маємо окремий фонд, заснований із моєї ініціативи.
У нас є традиція після Служби Божої йти з парафіянами на каву, де вона діляться різним. Зокрема, що в церкві стоїть скринька на збірку для України, і одні кидають, а інші обходять стороною. Це боляче. Я розумію, що хтось може вивіз усю свою родину, хтось давно живе за кордоном. Але ж вони залишаються українцями. Останнім часом багато людей стали пасивними. Мовляв, це не моє, війна десь далеко. Це прикро і боляче.
Щодо моєї ситуації, то мій син уже 18 років живе у Великобританії, я — 24 роки в Португалії. Всі решта — в Україні.
Наша громада змінилася. Ті, що були сильні, вижили, втрималися. Памʼятаю перше інтервʼю з Вами, коли я назвав мігранта «зраненим звіром», бо міграція часто ламає людей. Або ти вистоїш, встанеш із колін і досягнеш того, чого прагнув. Тобі ніхто в цьому житті нічого не винен, бо ти вибрав цю дорогу, ти нею йдеш, молишся, борешся, падаєш і встаєш.
У нас маленька громада порівняно з парафіями УГКЦ на Заході Україні. Але мені приємно, що ті, хто постійно допомагає, не змінилися. Це — майбутнє. Вони мають дітей і є для них прикладом. Попри те, що діти вже інтегровані в португальське суспільство, вони зростають правдивими українцями. І це добре.
— А чи з’явилися в Еворі, у Вашій громаді нові українці після початку повномасштабного вторгнення?
— Евора — це більше сільськогосподарська зона. Тому тут переважно всі працюють на полях, фермах, будовах і прибиранні у приватному секторі. Тому здебільшого для українців це був тимчасовий хаб — із часом люди переселялися до більших агломерацій із перспективою більших можливостей.
Деякі приїжджали в Португалію, бо тут ніби легше зробити документи. І після того їхали в Німеччину, Великобританію та інші європейські країни.
— Ви 24 роки служите в Португалії. Здобули освіту в місцевому Католицькому університеті. Як усе починалося? Як дали собі раду з мовою? Можливо, маєте поради для священників, які готуються їхати служити за кордон, із чого варто починати?
— У 2002 році в мене зʼявилася можливість поїхати сюди на місії. У семінарії в місті Евора я відправив першу Службу Божу — прийшло 5 українців. Відтоді ми — я і отець Антоній Павчук — почали відправляти Богослужіння для українців щонеділі. Я жив у семінарії. Там насправді було більше африканців, ніж португальців. Перші три місяці було дуже важко. Португальська мова цікава і доволі складна. Я мав двох особистих учителі. Про це подбала архидієцезія. Ми ходили на уроки разом з отцем Антонієм. Він знав французьку мову, я трошки англійську: «Hello! How are you, my friend?». Спочатку думав, що я цієї мови не вивчу ніколи. Бо португальська дуже неоднозначна. Достатньо змінити одну букву в закінченні, наприклад «а» на «о», і з доброго слова може вийти нецензурна лексика.
Рік я вчив мову. Моя перша проповідь португальською була на Літургії у монастирі сестер бенедиктинок у парафії Турау. Це було Євангеліє від Івана: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним». Я переклав це з української на португальську через Google. І замість слова «ter amor» мені переклало «fazer amor», тобто практикуйте любов між собою, займайтеся любовʼю. Після Служби підходить до мене 91-річна монахиня і каже: «Отче, не кажіть так». І пояснила значення того, що я сказав. Але я ніколи не боявся говорити з помилками.
У 2006 році вступив до Католицького університету на канонічне право. Моя праця була про права й обовʼязки вірних поза канонічною територією. Також я закінчив річний курс із беатифікації. І почав займатися канонічними справами. Переважно уневажненням шлюбу. Мені ця освіта також допомогла, коли я був національним координатором у Португалії протягом 12 років (тричі поспіль). Я розумів, як потрібно будувати нашу структуру, щоб могти захистити себе, своїх парафіян, наші обовʼязки і права.
І далі допомагаю українцям. Міграція, як і війна, приносить багато розлучень. Ми стикатимемося з цим викликом найближчим часом постійно. Я кажу, що ми не можемо уневажнити всі шлюби. Це дуже калічить людей. Страждають діти. Тому до кожного випадку треба підходити індивідуально і дуже делікатно.
Що порадити священникам, які їдуть служити на міграцію? Перше — це мова. Її треба знати дуже добре. Наприклад, на півночі я можу сказати португальською вульгарне слово, мовляв, ти такий поганий чоловік, і це ніби я зробив комплімент. А в цій зоні, де я живу, це вже буде образа.
Португалія мала, але поділена на 7 регіонів. І вони дуже різні. Тому я ще вчив їхню культуру. Мені було цікаво знати історію, звідки пішла ця держава, які королі в них були, що в них було цікавого, що в цій зоні їдять, що не їдять. Тут відчувається вплив арабського світу.
Португальці — це подорожні, відкривачі, іммігранти. Це — країна великої імміграції. Вони розуміють це явище як ніхто, тому що більше португальців перебуває поза територією країни. Якщо в Португалії мешкає приблизно 10 мільйонів португальців, то поза нею — 12. Найбільше португальське місто — Париж. Там проживає 1,5 мільйони португальців. А в самій Португалії немає міста-мільйонника. Такий парадокс.
— Зважаючи на це, як вони сприймають мігрантів? Як Ви, українець-мігрант, відчули на собі їхнє ставлення за ці роки?
— Вони приймають тих, хто приймає їх. Я це відчував, коли навчався в університеті. Там був один професор, який став моїм колегою, він мені казав: «Іване, ти можеш знати на 20 балів, але я тобі більше 11 не поставлю, бо ти мігрант». А був інший професор, уже покійний, який усім португальцям ставив 13–14 балів, а мені 19–20. І священники, мої колеги на курсі, нервували, мовляв, чому я, емігрант, маю найвищу оцінку, адже я не володію так добре мовою, як вони. На що професор відповів: «Бо він знає краще матерію, ніж ви».
Я став першим призначеним парохом-українцем Еворської архидієцезії Римо-Католицької Церкви. Я маю католицькі парафії. Архиєпископ Франциско Жозе Сенра Коельу якось мені сказав: «Переходь до нашої Церкви». Я відмовився, бо маю біритуальність, тому не маю проблем зі служінням португальцям, але насамперед я український священник.
Якщо ти показуєш, що хочеш вивчити їхню мову і культуру, вони тобі допомагають, прощають помилки, виправляють. Мені пощастило, бо маю дівчат-монахинь, яким 93–95 років, у яких дуже багато навчився: традицій, культури, спілкування. Вони мені розповідали, як колись священники молилися, як усе це було структуровано.
— Ви служите у двох обрядах. Чим відрізняється служіння для португальців та українців? Чим відрізняються Ваші парафії і парафіяни?
— В обрядовості різниця, звісно, є. Перше — для українців я служу спиною до людей, а для португальців — обличчям. Очевидно, ми по-різному хрестимося: греко-католики трьома пальцями справа наліво, католики — двома зліва направо. На початках іноді бувало, що я приходив на нашу Службу Божу і хрестився так, як римо-католики або навпаки, але з часом це доходить до автоматизму.
З переходом нашої Церкви на новоюліанський календар стало легше, тому що свята і вихідні переважно збігаються. Моя сестра здивувалася, коли я сказав, що на Стрітення португальці теж світять свічки. Вона сказала: «Вони ж кошики на Великдень не святять». На Пасху тут справді не приносять кошики з пасками — вони їдять зайчиків із шоколаду. Кожен має свої традиції. Традиція, обряд — це спосіб Богопочитання, і вони різні, але пасторальна праця, канони, догматика, мораль, сповідь, хрещення — все те саме.
Щонеділі і по великих святах я маю три Служби Божі — дві португальські й одну українську. Деколи буває, що не збігаються неділі, різні Євангелія. Готуєшся. Деколи буває важко все тримати в голові. Але Бог дав дистанцію між парафіями — поки півгодини їдеш з однієї на іншу, то переналаштовуєшся. Бо людина, як компʼютер: якщо ти програму налаштуєш добре, а Дух Святий попровадить, то все буде добре.
— Ви починали своє служіння в Україні. Чим відрізняється душпастистирство для українців в Україні і за кордоном?
— В Україні моя перша і єдина парафія була в Опришівцях у церкві Святої Параскеви, що біля аеропорту в Івано-Франківську. Я був там сотрудником 5 років.
Я не маю досвіду служіння на Сході чи Півдні Україні, чи в Києві. Західна Україна — це західна Україна. Там бабки тебе цілують у руку. Молоді священники на початку думають, що можуть врятувати світ. Вони хочуть радити, давати оцінку та сповідати. Прийшла, наприклад, молода одружена жінка, у неї проблеми в сімʼї, і ти стараєшся їй допомогти, підказати. А ти в тому взагалі нуль — нічого не розумієш.
Я чекав, що Ви мене запитаєте про покликання. Насправді, я не відчув, що Бог мене покликав. Я мав свою «банду», ми грали в ресторанах, на весіллях. І якось я сказав: «Я не хочу бути музикантом, а хочу бути ксьондзом». Я знав «Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую» не знав напамʼять. Моя мама не вірила, що я вступив до семінарії. Переконаний, що це все завдяки її молитвам.
— А чи був у житті переломний момент або згодом прийшло усвідомлення, що це таки Ваше, що Ви все правильно зробили, коли обрали шлях священства?
— Було дуже багато таких моментів.
Одного разу я сповідав старшу жінку. Їй було 93 роки, вона прожила у шлюбі 66 років. Мені було цікаво, чи вона була щаслива. А вона відповіла: «Я була вірна». Мене це так торкнуло. Я прийшов додому і думаю: чи я щасливий? Я не знаю. Я відчуваю, що роблю те, що комусь потрібно. Принаймні мені. Але я можу бути вірний Христові. Своєму покликанню. Я мушу робити все, щоби бути вірним.
— У 2022 році Блаженніший Святослав іменував Вас митрофорним протоієреєм. Право носити митру — це найвища церковна нагорода для священника. Чи була ця відзнака несподіваною? І що відчули, коли вперше вдягнули митру?
— Не очікував. Це справді велика нагорода. Чи я гідний носити митру? Ні. Чи та митра тяжка на голові? Так. Вчора її вдягав, коли служив для українців, — нелегка. Коли ти береш до рук митру, відчуваєш велику відповідальність.
Якось ми служили у Фатімі із Блаженнішим і владикою Степаном Сусом. Вони, звісно, у митрах і я. І українці підбігають до мене й кажуть: «Владико, благословіть!». Я кажу: «Тихенько-тихенько, я не владика. Владика має хрест на митрі».
Я не знаю, за що одержав таку високу нагороду. Про це треба у Блаженнішого запитати. Я робив те, що мав робити, те, що підказує моя совість, моє серце, єство. Я собі завжди кажу: «Іване, ти можеш це зробити, можеш комусь допомогти, можеш за когось попросити, можеш комусь гроші позичити — роби, щоб потім совість тебе не мучила».
Я не кажу, що ніколи не хотів мати митру. Як-то кажуть, не буває майора, який не мріє стати полковником. Але той, хто стає, думає: краще бути майором. Бо високе звання — це велика відповідальність.
— Про посади. Ви тричі були координатором Капеланії УГКЦ у Португалії. Розкажіть про цю структуру та обовʼязки очільника.
— Я був національним координатором — це священник, який координує пасторальну працю. Це також відповідальність. У 2016 році ми з тодішнім Головою ПМВ владикою Йосифом Міляном організували у Фатімі перший Форум мігрантів УГКЦ Центральної та Західної Європи. Захід вдався на всі 100 %. Було дуже багато позитивних відгуків. Але мені це коштувало здоровʼя і нервів.
Мені було легше бути координатором, бо я багато років вчився в Португалії, і з моїми колегами з курсу маю дуже добрі відносини, деякі стали моїми друзями, серед них є судові, генеральні вікарії. Тобто я завжди можу звернутися за порадою чи підтримкою й одержати фахову відповідь.
Щодо Португалії, як каноніст, я б пропонував зробити вже трошки іншу структуру — вікаріат чи екзархат, і відійти від координаторства. Нам потрібен тісніший звʼязок із Конференцією єпископів, Синодом Єпископів. Бо фактично я належу до Івано-Франківської архиєпархії, маю дозвіл від мого ординарія на місії і що 5 років його поновлюю. Тут я належу до архиєпископа Евори.
Я колись пропонував зробити в Португалії вікаріат, як в Австрії. Вікарії вже мають делеговану юридичну владу, хоча й обмежену. Але це могло б покращити пасторальну працю наших священників і мати тіснішу співпрацю з місцевими партикулярними латинськими церквами.
— А як Католицька Церква в Португалії ставиться до священників-українців? Як у Вас складається співпраця з місцевим єпископом?
— В архидієцезії Евора є два священики-українці — я і отець Тарас Гойванюк.
Відколи мені дали митру, всі католицькі священики називають мене коногу. Це — найвищий титул для священника у Римо-Католицькій Церкві. До речі, митру мені ставив на голову римо-католицький єпископ. Тут до мене ставляться як до свого. Архиєпископ не раз мені казав: «Іване, я би хотів знати твою думку щодо того чи того питання». Але, щоби здобути таке ставлення, ти мусиш інтегруватися. Потрібно розуміти, що священник на міграції, або священник-місіонер, — це універсальний солдат: ти мусиш інтегруватися, і цьому дуже сприяє служіння в обох обрядах. Багато з пасторальної праці Римо-Католицькій Церкви я зміг перенести для наших людей, щоб допомогти їм інтегруватися.
Якщо ти відкритий, то тебе приймуть. Це стосується будь-якої сфери: і сімʼї, і Церкви. Бо це відносини. Якщо ти приймаєш, то й тебе приймають.
— Проблема багатьох українців за кордоном, що вони не просто інтегруються, а асимілюються. Це особливо помітно на дітях, які йдуть до місцевих шкіл, спілкуються вже місцевими мовами і розчиняються в тих суспільствах. Як знайти золоту середину, щоб інтегруватися, але не асимілюватися? Як українцям плекати цю ідентичність поза Україною і зберегти свою віру? Яка роль Церкви в цьому?
— Порада проста: не втрачати свого і це цуратися іншого.
João — Іван португальською. Я не можу стати Жуаном, я — Іван. Але я хочу навчитися їхньої культури, хочу приймати, бачити, розпізнавати. Не обов’язково переймати все. Вони їдять равликів і слимаків. Я це не пробую, але толерую. Ми мусимо навчитися бути толерантними. Толерувати — це не заперечувати інше, але й не цуратися свого. Обовʼязок Церкви — пояснювати це. Христос ходив і до багатих, і до бідних, говорив і з іммігрантами, і з самарянами, і з жидами, і дотримувався єврейських звичаїв.
— Як португальці ставляться до українців? Чи відчули Ви солідарність португальського суспільства з українським народом із початком повномасштабної війни?
— Коли почалася війна, архидієцезія Евори виділила 20 тисяч євро. Португальська конференція єпископів додала ще 100 тисяч.
Португальці завжди моляться за українців.
У церкві, де я служив, почали робити ремонт. Це церква для військових, але свого часу її віддали нам. Я подзвонив до архиєпископа і він запитав: «Іване, яку ти церкву хочеш?». Він не сказав: «Підеш у таку-то». А запитав. Кажу: «Я би взяв ту, де служать єзуїти, бо там зручний паркінг для людей». Архиєпископ відповів: «Добре, але в церкві ти будеш нести відповідальність, не єзуїти, бо ти парох». І додав: «Мученицький народ заслуговує на більше. Цього року на піст знов збиратимемо для українців». Тут перед початком Великого посту жертвують гроші на єпархії, і потім пересилають чи в Україну, чи в Африку — туди, де є потреба, хоча Португалія зараз сама дуже потерпає. Ураган, негода багато всього понищили — люди залишилися без будинків, без світла, все затопило.
Війна закінчиться, рано чи пізно. Але я часто ставлю собі запитання: а що буде після? Повернуться зранені хлопці та дівчата. Як вони інтегруватимуться в мирне життя? Нещодавно я мав інтервʼю. В єзуїтів є програма «Площа святого Петра». Ми говорили про молитву. Я розповідав про свого племінника. Він із Вінниці. Мій покійний брат мешкав там. У племінника троє дітей, він воював, а після двох контузій і поранення, коли з нього витягнули 18 осколків, демобілізувався. Кажуть, що на війні Бога немає. Він каже, що є. Запитую: «Славіку, як ти молився?». Він мені каже: «Дядьку, знаєш, коли мене витягнули з-під землі, я подивився на світло і сказав: „Боже, збережи моє життя, але не для мене, а для моєї жінки і дітей, бо я їм потрібен“». Це була його щира молитва.
— 24 роки поза межами Батьківщини. За чим сумуєте, чого найбільше бракує?
Самої України. Бракує її повітря, її землі. Тут є все: і сало, і цукерки. Але немає того рідного, того коріння.
Тут є гарні, мальовничі місця. Португалія дуже гарна країна, спокійна, мені тут подобається. Але України бракує. Бо я тут не народився. Моє коріння в Україні.
Розмовляла Анна Ященко
Пасторально-міграційний відділ УГКЦ
для Департаменту інформації УГКЦ
