EN

«Для мене завжди було приємністю допомагати чи підтримувати інших», — отець Михайло Квятковський

7 листопада 2023, 22:03 515

8 листопада 2023 року в катедральному соборі Святих Володимира та Ольги у Вінніпезі (Канада) відбудеться єпископська хіротонія о. Михайла Квятковського. До цього, 24 серпня 2023 року, у Ватикані повідомили про те, що Святіший Отець Франциск, поблагословивши рішення Синоду Єпископів УГКЦ, призначив о. Михайла Квятковського правлячим єпископом Української католицької єпархії Нью-Вестмінстера, що розташована на Заході Канади.

«Для мене завжди було приємністю допомагати чи підтримувати інших», — отець Михайло Квятковський

Для багатьох священників Української Греко-Католицької Церкви о. Михайло Квятковський уже доволі знаний. Упродовж 1996–2006 років священник служив у Богословській академії як духівник, а згодом — канцлером Патріаршої курії та суддею й головою Верховно-Архиєпископського трибуналу. Для когось він став добрим порадником у духовному зростанні, для когось — ефективним співробітником, а ще для когось — професором і викладачем. Та, попри це, залишаються люди, які мало про нього знають. Тож виправмо це. Отець Михайло Квятковський під час Синоду Єпископів УГКЦ, що відбувався 3–13 вересня 2023 року в м. Римі (Італія) радо погодився розповісти про себе та своє цікаве та сповнене довіри до Божого проводу життя.

— Отче Михайле, передовсім вітаємо Вас із цим обранням на єпископа Нью-Вестмінстерської єпархії. Повідомлення про це надійшло в доволі знаковий для усіх українців день — 24 серпня, у День Незалежності України. Можна сказати, що Ватикан зробив своєрідний подарунок для нас, а особливо для українців Британської Колумбії, Юкону, північно-західних територій і Нунавуту. Як Ви сприйняли цю звістку і де вона Вас застала?

— Очевидно, це сталося несподівано. Коли до мене вперше зателефонував Блаженніший Святослав, щоб повідомити про цей вибір, я перебував у нашому парафіяльному храмі. За 10 хвилин ми мали розпочати Літургію. Я побачив на телефоні, хто телефонує, і вирішив відповісти, адже не щодня тобі телефонує Блаженніший. Він повідомив мені, що є така ситуація і така пропозиція. Ми завершили розмову і я пішов до престолу розпочинати Літургію. А в голові лунала думка: «Господи, що то буде?».

Відтак 24 серпня відбулося офіційне повідомлення. І вже тоді почав полагоджувати різні справи у єпархії, де служу як канцлер, і парафії. Також мене запросили до участі в Синоді. Таким зараз є моє життя. Думаю, що коли вдасться усе полагодити, то воно стане спокійнішим. Хоча, не знати…

Як я це сприйняв? Щодня молюся словами: «Господи, нехай буде воля Твоя». І старатимуся із Божою ласкою здійснити все так, як цього хоче Господь.


— Якою була Ваша перша молитва, коли Ви про це дізналися? Це була молитва подяки, прослави чи, можливо, прохання Бога про поміч?

— Все-таки, було більше молитви прохання про поміч. Повірте, у той день усі молитви Літургії звучали для мене трішки по-іншому. Кожне слово торкалося душі та серця дещо глибше. Очевидно, що це доволі серйозне покликання. Я вважаю, що, реалізовуючи його, людина повинна цілковито перебувати з Господом. Кожне слово, кожна думка і кожен жест мають стати молитвою.

Так, це була молитва прохання: «Господи, допоможи». Не в розпачі, але таки «допоможи».

— Із ким поділилися насамперед цією радістю?

— Коли 24 серпня було оголошено офіційно про моє обрання, то я відразу поділився цією вісткою із родиною та парафіянами. У Канаді це оголошення відбулося раненько, десь о 5:00. Я також відразу сконтактував із митрополитом і сказав: «Мусимо поговорити». Він вже був поінформований, тому погодився.

— Нью-Вестмінстерська єпархія доволі далеко від Вашого дотеперішнього місця проживання і праці. Згідно з google-карт, відстань від Вінніпегу до Нью-Вестмінстера становить понад 2200 км. Чи бували Ви там до цього часу? Що Ви знаєте про цю єпархію та її вірних?

— Я був там не дуже часто. Останній мій візит був уже доволі давно. Вперше я там побував ще семінаристом. Тодішній владика Єронім Химій організував програму для семінаристів. І хоч я не вчився у Канаді, адже розпочав уже студії в Римі, я мав можливість взяти в цьому участь. Це був для мене доволі цікавий досвід. Упродовж усього літа ми виконували певні обов’язки, мали лекції, на які владика запросив різних викладачів, приглядалися до життя єпархії. Очевидно, це не було дуже далеко, але десь навіть церкву малювали. Після цього також було кілька візитів.

Я не надто поінформований про сучасні справи єпархії. Але, очевидно, чую і знаю, що там відбувається. Тож маю велику надію, що гарно співпрацюватимемо зі священниками і людьми. Зараз у єпархії є багато новоприбулих, зокрема тих, хто був змушений утікати від війни. Тож насправді вони ще дальше перебувають від своєї Батьківщини, ніж я зараз. На тепер їх уже налічується близько 20 тисяч в околицях Ванкувера. Тож це також буде цікаво, адже Церква виглядатиме вже по-іншому.

— А якщо говорити про Ванкувер, то чим славиться це місто?

— Насамперед варто зазначити, що це велике місто в Канаді. Канадійці кажуть, що це доволі гарне, з гарною провінцією. Це також великий бізнесовий центр, де присутні компанії навіть з Азії. Тож і доволі дороге для проживання.


— Чи бувала у Вас вже нагода поспілкуватися з попередніми єпископами Нью-Вестмінстера — владиками Давидом Мотюком і Кеннетом Новаківським?

— Я дуже радію, що владика Давид багато зараз допомагає. Він надає мені інформацію про те, що діється в єпархії. Також уже розпочався процес приготування та переїзду. У цьому всьому владика мені багато допомагає.

Очевидно, що від владики Кена Новаківського я також багато розізнав, адже він там мешкав.

Митрополит Лаврентій родом звідти. І він зауважив цікаву деталь. У його теперішній провінції Манітоба є багато церков, розкиданих по всій провінції. А у Британській Колумбії більшість парафій розташована у великих містах. Тож служіння тут виглядатиме дещо інакше.

— З 15 січня 2020 року, після переведення владики Кеннета Новаківського до Лондона, Нью-Вестмінстерська єпархія УГКЦ залишалася вакантною. Нарешті її вірні отримали свого духовного батька. Якими будуть Ваші перші кроки як правлячого єпископа? Що би Вам хотілося зробити найперше?

— Як і зараз на Синоді, я передовсім слухатиму, ходотиму на зустрічі з духовенством та вірними. Саме від них хочу дізнатися, що діється у єпархії. Тож першими кроками буде знайомство з найближчими працівниками. Також хотів би відразу відвідати всі наші парафії, щоб подивитися, як виглядає їхнє життя. Не можна забувати і про групу новоприбулих, щоб їх не віддалити від Церкви. Сподіваюся, що всі ми будемо однією спільнотою, вирішуючи разом те, що потрібне для нашого пасторального життя.

— Повернімося до Вашого життєвого шляху. Ви походите з багатодітної сім’ї українських канадійців. Ким були Ваші батьки? Яким Ви запам’ятали дитинство, зокрема контакти з українською Церквою та українцями?

— Я походжу із великої родини, у якій було семеро дітей. Я народився на фермі, але пробув там лише перших три тижні життя. Моя мама була вчителькою, а тато займався різними роботами: спочатку працював поблизу автозаправної станції, ремонтуючи автомобілі, пізніше будував будинки, а згодом вирішив вступити до семінарії. Це було вже впенсійні роки, проте ще 25 років прослужив священником. Він висвятився у час, коли я вже був в Україні. І що цікаво, він був священником Нью-Вестмінстерської єпархії, де служив упродовж 5 років.

Коли говорити про найперші контакти з Церквою, то варто зазначити, що батьки були побожними людьми. Тому Церква завжди була для нас важливою. Ми щодня спільно молилися як одна родина. Очевидно, що щонеділі та свята ми ходили до церкви, а під час Великого постк частіше. Так Церква була великою частиною мого життя. Мені дуже подобалося життя у Церкві. Ми навіть у дитинстві бавилися, переодягаючись у священників. Я справді пізнав, що таке щоденне молитовне життя.


— Після здобуття середньої освіти в Канаді, — спочатку неповної середньої у школі міста Брендон, а відтак повної у коледжі Святого Володимира та Малій семінарії в Робліні (провінція Манітоба, Канада), — у 19 років Ви вирушаєте до Рима для подальших духовних студій. Чим спричинений такий вибір? Чому не продовжили свою формацію і навчання у Канаді або хоча б у ближніх США?

— Якщо чесно, то головною причиною була відсутність можливості. Адже тоді ми не мали семінарії у Канаді. Вибір був між Вашингтоном і Римом. Митрополит Максим Германюк радив їхати до Рима, адже попасти туди було легше. Я ж сприйняв цю пропозицію дуже відкрито.

Очевидно, мені бракувало родини, але я це пережив. Вже незабаром я почувався досить комфортно як у Римі загалом, так і на навчанні тут. Пригадую, що коли готувався до Рима, прийшов митрополит і повідомив, що вже за 10 днів ми повинні відлітати. І це було доволі несподівано, хоч ми й обговорювали можливість навчання в семінарії у Римі. Мій тодішній парох отець Давидко сказав, що для навчання в семінарії потрібно їхати аж на 7 років. Адже коли він вчився, у них не було змоги їздити додому, тому проводили літо в Кастель-Гандольфо. Тож прикро було прощатися з наймолодшою сестрою, адже розумів, що коли повернуся, вона мене вже не впізнає. Але, на щастя, так не було, і ми щоліта поверталися додому.

— Яким Ви запам’ятали навчання в Римі?

— Для мене це був дуже цікавий період життя. Я дуже любив життя у колегії. Мені подобалося молитовне правило, яке не дуже практикував до цього. У перші місяці було важко орієнтуватися на молитві, знайти правильну сторінку, а ще треба було знати різні гласи. Але навчився. Я не хотів би казати, що це «рай на землі», адже були й важкі моменти. Навіть після третього року був момент, коли я подумав, що це не для мене, відправив додому всі книжки, і вже не хотів повертатися. Але, Богові дякувати, після того я мав час, щоб подумати, і повернувся. Відтак завершив навчання і був висвячений на піддиякона з рук покійного архиєпископа Мирослава Марусина. Він справді став великою підтримкою для нас, завжди цікавився нашим життям та заохочував. Це було для мене позитивним.

— Свої дияконські та священничі свячення Ви отримали з рук владики Максима Германюка. Його постать — непересічна для Української Греко-Католицької Церкви. Адже він став не лише першим митрополитом Вінніпегу, а й першим митрополитом УГКЦ поза межами України. А яким Ви його запам’ятали? Чого від нього навчилися?

— Митрополит Максим вірив у мене. Відразу після свячень зробив мене секретарем своєї канцелярії, хоч я і був призначений на парафію сотрудником. Чого я навчився від нього? Насамперед він був важливим єпископом і серйозним дипломатом на світовому рівні. Брав участь у різних конференціях в Римі чи в Оттаві, у конференціях римо-католицького єпископату Канади. Часто ми читали новини у пресі про його широку діяльність. Він і справді був впливовою людиною не тільки в нашій Церкві. Водночас був добрим чоловіком як у стосунках зі священниками, так і з вірними. Я з радістю пригадую ті часи.


— У 1996 році Ви їдете для служіння в Україну. На той час Церква тут переживала непрості часи, адже це був своєрідний період становлення після понад 40-річного періоду переслідування і підпілля. Однак Ви продовжували працювати аж до 2006 року. Що Вас мотивувало й надавало сили продовжувати служіння в Україні в ці непрості часи?

— Я часто чув про Україну від рідних. Мама, а навіть дідусь, народжений вже в Канаді, часто розповідали про неї. Тож я хотів принаймні подивитися, як вона виглядає. Перший раз я був в Україні 1990 року, коли відбувався з’їзд спільноти «Українська молодь — Христові» на стадіоні. Тоді з нами були Чорновіл, владика Стернюк та інші. Згодом кілька разів був в Україні влітку, адже 1992 року повернувся на навчання до Рима, і влітку ми організовували різні відпочинкові табори від Львівської богословської академії. А вже з 1996 році я більш постійно перебував.

Якщо чесно, то я закохався в Україну, у життя тут і людей. Для мене це було великою ласкою та честю бути тут. У той час я працював у Богословській академії на запрошення теперішнього владики Бориса Ґудзяка й отця Михайла Димида. Ми мали розмову, під час якої мені запропонували працю духівника. Також блаженніший Любомир Гузар, який тоді був помічником блаженнішого Мирослава, запросив мене до праці канцлером. Я погодився. Це дуже цікаві часи, адже це був дуже активний момент розвитку нашої Церкви. Це було благословенням для мене брати участь у цьому всьому. Я навіть служив у військовій частині. Це було з тодішніми семінаристами, які тепер є у нашому Синоді — владикою Степаном Сусом і владикою Богданом Манишиним. Однієї неділі вони мене запросили поїхати разом. І хоч я не був призначений до цього служіння, було надзвичайно приємно познайомитися із військовими й офіцерами.

У цей час бути канцлером для мене стало надзвичайним викликом. Радісно було працювати в Католицькому університеті духівником, а згодом і віцеректором із духовно-пасторальних питань. Пригадую багатьох чудових людей, багато можливостей. Коли я відвідував різні місця України, то сприймав це як чудо, що можу там бути. Ми з дитинства чули про Україну, а я тепер тут. Я міг не тільки бачити, а й жити і співпрацювати з людьми. Чим не чудо?

— Коли пролунала звістка про вибір Вас єпископом, то багато людей і з України раділи цьому. Багатьом Ви запам’яталися. Владика Степан Сус згадував про працю з Вами в частині, владика Андрій Хім’як — про те, що саме Ви готували його до навчання у семінарії. Багатьом людям Ви запам’яталися чимось добрим. У чому Ваш секрет?

— Секрет? (сміється — ред.). Я радий був бути з ними, адже вони також посвячені Богові та Божій роботі. Для мене завжди було приємністю допомагати чи підтримувати, чим міг. Також я мав різні можливості мандрувати і відвідувати наші єпархії та екзархати. Ну, якщо добре мене пам’ятаєте, то слава Богу! Я радий. Я також багатьох пам’ятаю і шаную. Можливо, матиму тепер можливість частіше бувати в Україні.

— Як тоді, так і сьогодні наша Українська Греко-Католицька Церква продовжує розвиватися та зростати. Очевидно, що вибудовуються структури, творяться душпастирські стратегії, відкриваються нові парафіяльні осередки по всій країні. І водночас Церква продовжує боротися з наслідками воєнної агресії російської федерації проти України. Порівнюючи період Вашого служіння в Україні і теперішній історичний момент, чи вдалося Церкві чогось досягнути й розвинутися?

— Я думаю, Церква розвивається найефективніше. Завжди у світі існують різні виклики. До прикладу, зараз маємо виклик війни. І сьогодні Церква показує себе Церквою Христовою, допомагаючи та підтримуючи людей. Під час Синоду видно, наскільки владики глибоко й сильно переживають за свою паству та людей, якими вони опікуються. Це справді йде від серця. Думаю, зараз Церква дуже добре організувалася. Я був в Україні після початку війни у 2014 році. Бачив у Львові, як Церкви намагалися гуманітарно і духовно підтримати.

Якою є Церква зараз? Очевидно, що навіть без війни, вона завжди переживає багато викликів. Існують філософські й ідеологічні погляди, що не збігаються з Євангелієм і вченням Христової Церкви. Також заперечується сам діалог. «У нас є свої думки, а у вас — свої, але ви повинні з нами погодитися або ж ми будемо ворогами». Сумно. Але це не вперше в історії. Попри це, Церква в Україні розвивається, є багато єпископів, священників, багато організацій, які бачать, що Церква йде назустріч проблемам, і тому стараються їй допомогти.

— Повернувшись до Канади, у Вашому житті розпочався своєрідний Вінніпезький період. Ви були духівником у семінарії Святого Духа в Оттаві, настоятелем парафії Пресвятої Євхаристії, а відтак парохом церкви Покрову Пресвятої Богородиці в місті Вінніпег. Водночас здійснювали різне служіння в архиєпархіальній курії та Душпастирській раді УГКЦ. Тож, очевидно, часто зустрічалися із людьми. Як сьогодні виглядає український емігрант у Канаді? Чи він зазвичай займається? І чи перебуває у взаєминах з іншими українцями, українськими осередками, українською Церквою?

— Коли я погоджувався служити духівником у семінарії, то був переконаний, що це триватиме лише рік і я повернуся до Львова. Відтак довідався, що рік неможливо — треба залишатися хоча б на три. Згодом митрополит Лаврентій повідомив мені, що є певні потреби в архиєпархії. Розуміючи це, я погодився, і мав нагоду працювати аж дотепер.

Коли ж говорити про теперішню хвилю емігрантів та біженців, то їх тисячі. Але не можна сказати про те, що наші парафії вибухнули. Залежно від обставин, деякі таки зросли. Для нас це можливість заохочувати їх приймати цих людей до себе. Але в таких великих містах, як Вінніпег, це не так просто, адже вони мусять знайти себе, працю, засоби для життя, і зрештою, саму дорогу до Церкви. Думаю, що Церква гарно себе показала, зокрема свою готовність приймати та допомагати. Вони це розуміють, і коли матимуть певні духовні потреби, то знатимуть, де можна знайти поміч, підтримку, задоволення.

Вже з перших хвиль еміграції понад 100 років тому наші люди показали себе працьовитими. Вони не могли сісти і жебракувати, прохаючи про допомогу — самостійно бралися шукати можливості. Цікаво чути, що інколи наші люди навіть не приймають допомоги від держави. Такими є наші люди, і їх видно відразу. Чи вони там залишаться? Очевидно, що я радітиму, якщо повернуться в Україну, додому, щоби відновлювати свою державу. Але приємно, що вони зараз перебувають у Канаді і роблять свій внесок, будують краще життя.

— Очевидно, що служіння єпископа — це не лише про сьогодні, а й про завтра. Це - служіння, покликане зберегти скарб віри та передати його майбутнім поколінням. Тож якою Ви бачите Українську Католицьку Церкву в Канаді за 15–20 років?

— Важко сказати. Очевидно, що наша Церква буде. Вона багато працюватиме. Як? Це вже залежатиме від держави й обставин. Ми це бачимо у світовій історії Церкви. В Україні вже були переслідування і ми вистояли, а тепер маємо нові виклики. Водночас Церква швидко розвивається у Південній Америці й Африці. А де наші люди? Сьогодні можемо сказати, що вони всюди. Тож багато залежить від обставин. Але що головне? Ми повинні навчитися бути вірними навіть у темних моментах: чи то в особистій кризі, чи у кризі народу, як зараз в Україні, коли нас знищують росіяни. Весь світ досі не розуміє, чому це було потрібне у XXI столітті. Тож бути вірними! Секрет цього полягає у тому, щоб завжди бути ближче до Господа, до Його навчання і знати, що Він присутній. Ми маємо відкрити очі, щоб Його побачити в нашому житті, сім’ї та родині. Це дарує нам відповіді і допомогу в житті.


Короткий бліц

1. Коли прокидаєтеся, яка перша дія вранці?

Стараюся, щоб це була молитва: «Господи, поможи. Віддаю Тобі всі свої думки, дії та ситуації сьогодні. Допоможи мені бути таким священником, яким Ти очікуєш від мене». Очевидно, що бувають і ранки, коли вигукуєш: «Ох, новий день. Треба вставати!» (сміється — ред.).

2. Чому віддаєте перевагу: спокійному розміреному раноку чи миттєвому входженню в активний день?

Чесно, я люблю спокійні ранки, коли все йде повільно і розмірено. Зрозуміло, що до цього додається графік чи то на парафії, а чи праці. Завжди є молитва у храмі, кава і рухаюся вперед.

3. Остання прочитана книжка.

Останню книжку мені подарувала мама. У ній йдеться про духовне життя, про життя у Христі та Євхаристію, але не можу пригадати її назви. Тож перепрошую за це. Правда, я таки частіше люблю читати статті. Особливо, коли маю повільні ранки, то читаю не лише новини, а й статті про сучасну ситуацію у Церкві від різних католицьких авторів, про їхнє трактування та рішення щодо викликів.

4. Чи маєте домашніх улюбленців?

Ні, зараз не маю. Мої брат і сестра мають котиків. І я би хотів мати. Але я їм би співчував, бо я би їх просто не впильнував.

5. Які три риси характеру найбільше цінуєте в інших людях?

Позитивний погляд на життя та різні ситуації. Очевидно, що трапляються складні ситуації, але щоб це не було постійним станом людини: «і це погано, і то», «і біда мені». Ми всі так думаємо, але не постійно. Також мені подобається, коли люди готові слухати, йти назустріч, співпрацювати заради спільної мети чи то парафії, чи то Церкви.

6. Вірш із Святого Письма, який зараз Вас супроводжує найбільше.

Дуже важливим моментом для мене зараз є Благовіщення, коли до Марії прийшов ангел і сказав, що не я тебе кличу, але Господь. І вона сказала: «Так». Чому вона каже «так»? Бо цього в Неї просить Господь. Чи вона знає, що це означає? Напевно, ні. І це дуже сильно.

Також знаковим для мене є 6 розділ Євангелія від Йоана про Євхаристію, про те, як Господь є постійно присутнім із нами через Євхаристію, щоб ми мали життя.

А загалом усе Євангеліє позитивне.

7. Чи маєте хобі?

Люблю мистецтво. Також мені доволі цікаво працювати на комп’ютері із фотографіями та зображеннями.

8. Якому виду спорту надаєте перевагу?

Час від часу я виходжу на прогулянку задля того, щоби більше рухатися. Але визнаю, що потрібно більше приділяти цьому часу.

Розмовляв: Іван Вихор,
фото: Олександр Савранський,
пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Локації

Дивіться також