EN

«Чи залишилося щось людяне в серцях російського народу?» — владика Максим Рябуха

19 квітня 2024, 12:09 56

Перебуваючи в Римі, владика Максим Рябуха поспілкувався з італійською католицькою агенцією «AgenSIR» про російські обстріли, полонених отців-редемптористів о. Богадана Гелету й о. Івана Левицького, а також про законодавчі зміни щодо мобілізаційного віку.

«Чи залишилося щось людяне в серцях російського народу?» — владика Максим Рябуха
Владика Максим Рябуха, фото: AgenSIR

«Чи залишилося щось людяне в серцях російського народу?»

«У моєму домі триває війна. Ситуація різко загострюється. Росіяни атакують не лише військові об’єкти. Вони б’ють по цивільному населенню та інфраструктурі. З останніх новин, які я отримав, здається, вже 80 % джерел енергії в Україні були знищені або зруйновані. Як духовна людина, я запитую себе: чи залишилося щось людяне в серцях російського народу? На війні не буває простих ситуацій, але я помічаю все більше і більше руйнувань», — зауважив владика Максим.

«Я наведу невелике порівняння, — додав єпикоп. — Це, як лев, який заходить туди, де перебуває моя родина. Сказати, що ми повинні віддати шматки землі росії — це все одно, що сказати, що моїх дітей з’їсть лев. Можливо, він насититься, заспокоїться, але нерозумно думати, що лев, з’ївши когось, стане людиною. Голод повертається». Єпископ розповів про свої місії біля літніх і хворих людей, які залишилися в декількох кілометрах від лінії фронту, та солдатів, що перебувають в окопах. «Те, з чим ми боремося, — каже він, — це війна за свободу і цивілізацію. Там, де проходить росія, панує тотальна смерть. У місцях, які росія окуповує, вона знищує все. Міста Бахмут більше не існує, там лише руїни, нічого не залишилося. Мене, як для сина українського народу, це болить».


Про полонених отців-редемптористів

«Священники, які моляться, не мають на це права. Є два священники-редемптористи, греко-католики, схоплені 16 жовтня 2022 року, які перебувають у полоні. З того часу і до сьогодні ми не маємо про них жодної звістки. Жодної. Дипломатично, політично ми не знаємо, до кого звертатися».

Чи вони живі? «Це запитання ми також ставимо собі ще й тому, що один із цих священників має важку форму діабету. Росія каже, що надає медичну допомогу полоненим, але з того, що я бачу: звільнені військовополонені, які повертаються додому хворі, з поламаними і потрощеними кінцівками. Хто ці два священники? Це прості священники, які молилися зі своїм народом і нагадували йому, що Божий погляд дивиться на нас усіх. Найпростіший спосіб змусити правду замовкнути — це вбити її. На дипломатичному рівні до сьогодні ніхто не може отримати новин. Навіть ватиканська дипломатія не може отримати відповіді від росії, навіть політики, які перебувають у дружніх стосунках із російською федерацією. Ніхто».

Про зниження віку для мобілізації

«Ніхто не радіє тому, що йде на війну. Це біль, людська драма. Поки не буде спільної міжнародної солідарності, здатної підтримати і захистити життя, життя знищуватиметься крок за кроком. Що я думаю про нашу молодь? З першого дня, відколи став єпископом, я понад усе прагнув відвідувати наші парафії, наших священників, людей і вірних, які живуть на лінії фронту, і серед них є військові. Я знаю багатьох із них. Це батьки і сини сімей, із якими я прожив кілька років. Вони зробили вибір захищати людську гідність на своїй землі. У багатьох моментах наші військові відчувають себе самотніми перед обличчям проблеми, яка є набагато більшою, ніж вони самі».

На війні немає «атеїстів», стверджує єпископ. «Одного разу мені зателефонував молодий солдат років 20. Він щойно врятувався від масованого обстрілу. Осколок „прилетів“ у кількох сантиметрах від нього, і він міг би померти. Він подякував мені за молитви».

«На кого ми можемо покластися?» — запитує владика Максим. «Людство дивиться на нас, але ми занадто далеко. Люди читають наші новини, але цікавляться лише газом і нафтою. Наскільки дорогоцінними є гідність людського життя і свобода, розумієш лише тоді, коли починаєш їх втрачати. Нічого не робити — значить померти. Я бачив, що сталося в Ірпені та Бучі. Там не залишилося нічого живого. Я не боюся. Для мене смерть — це лише поріг між цим життям і раєм, зізнається єпископ. Не страх смерті мене лякає, а ясність кроків, які робить зло. Коли я дивлюся на цю війну, на все, що відбувається в зонах бойових дій, то слово „нелюдський“ занадто просте, щоб описати те, що переживає наш народ. Є історії, які мені навіть язик не повертається розповісти. Нелюдяно — це нічого не сказати. Це — зло, недоброзичливість, демонізм».

Департамент інформації УГКЦ
за матеріалами пресслужби Донецького екзархату УГКЦ

Персони

Дивіться також