Блаженніший Святослав в інтерв’ю «Тижню»: «Війна — це момент, коли роззявляється паща об’єктивного зла, що матеріалізується в тих, хто є носієм убивств, ненависті й руйнацій»

Про шлях, який УГКЦ пройшла після виходу з підпілля, про місію Церкви в часи війни і після неї, про віру в епоху постправди, про модель взаємодії Церкви з державою, про позицію Папи Франциска щодо України, а також про календарну реформу «Тиждень» поговорив з Отцем і Главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом.

— Три з лишком десятиліття тому УГКЦ вийшла з підпілля. Тоді ж відродилася Українська держава. Війна показала, що у процесі розбудови своєї держави ми наробили чимало помилок. А що з Церквою? Як би ви оцінили ці три десятиліття розбудови УГКЦ?

— Це був момент великого воскресіння нашої Церкви, великого вибуху: ми вийшли з підпілля маленькою групкою єпископату, духовенства й монашества, а сьогодні перебуваємо на піку нашого розвитку в модерних часах. Такою великою наша Церква не була з часів молодої Унійної Церкви. Тому це справді був час надзвичайно потужного динамічного розвитку під будь-яким кутом огляду. Я був свідком Церкви в підпіллі, але те, що ми побачили потім, перевершило всі уявлення. Народ упізнав в обличчі нашої Церкви свою Матір і Вчительку. І той факт, що вона зуміла вистояти в часи комуністичного режиму, не була заплямована колабораціонізмом із комуністичною владою, вийшла зі славою Церкви-мучениці — це притягувало дуже багатьох. Пригадую, тоді українська молодь бачила в ній щось автентичне, справжнє.

Якщо умовно поділити на кілька етапів ті 30 років, то перший етап воскресіння Церкви — це відбудова структур, починаючи з парафіяльного рівня. Парафії виходили з підпілля, поверталися з РПЦ до своєї Церкви, від якої їх насильно відірвав сталінський режим тим львівським псевдособором 1946 року, — і це був період великого браку священників, а водночас — великого вибуху покликань до монашого та священничого станів.

Тоді наш єпископат виставив дуже важливі пріоритети. Наші владики вийшли без нічого: без грошей, матеріальних засобів, приміщень, але з великим моральним авторитетом. Пам’ятаю, як Блаженніший Любомир говорив, що в нас немає нічого, крім доброго імені. І це, можливо, був найбільший скарб. Тоді наші владики зробили дуже пророчий крок. Не маючи нічого, все те, що отримували, інвестували в людину — у виховання майбутніх семінаристів. Коли запитували, що вам потрібно, відповідали, що потрібні викладачі, кадри, інтелектуали, які б могли навчати. Тоді почали дбати про освіту найкращих студентів, які масово виїжджали за кордон на навчання. Ця інвестиція в людину, у кадри, — це щось, що пізнається лише згодом. Але це була мета на перспективу. Я був одним із перших плодів цієї інвестиції. Так склалося, що першим виїхав за кордон на навчання, закінчив повний цикл богослов’я, захистив докторську дисертацію і, як перший доктор богослов’я, після виходу Церкви з підпілля повернувся додому, щоби викладати, бо справді бракувало людей. Ця інтелектуальна складова потім перетворилася на «мозок» нації, рушійну силу наших перетворень у суспільстві.

Другий етап — творення єпархій на Заході Україні та вихід Церкви поза межі Галицького гетто. Тоді наша Церква нагадала всім, що ми не маємо галицького походження, хоча й були врятовані від цілковитої заглади (знищення) саме в Галичині. Славний рух Блаженнішого Любомира з повернення осідку глави Церкви до Києва, початок будівництва Патріаршого собору — це щось дуже надзвичайне. Усі дивувалися, що ті уніати робитимуть у Києві. Але це був рух до серця нашої Батьківщини. Адже будь-яка подія — навіть найкраща, навіть світового масштабу, доки відбувалася у Львові, була лише локальною. Але будь-яка подія, навіть найменша, яка відбувалася в Києві, набувала загальнонаціонального значення.

Це також був період відновлення діяльності та створення Українського католицького університету. Львівська Богословська академія трансформувалася в УКУ, який став дуже цікавим майданчиком, новітнім ареопагом. Наша Церква, що в часи підпілля була названа мовчазною, враз почала говорити — артикульовано, чітко, мудро. У цей другий період виявилося, що ми є тою закваскою і дріжджами, котрі змінюють суспільство. Ми почали бути потужним чинником змін. Інвестуючи в людину, освіту, виховання, Церква інвестувала в розбудову демократичного громадянського суспільства в Україні. І Революцію гідності, і навіть Помаранчеву неможливо уявити без певної суспільної діяльності УГКЦ. Тобто демократичні перетворення, які здійснювалися в нашій країні, були в той чи той спосіб спровоковані, приготовані, виховані зокрема й різними інтелектуальними середовищами Греко-Католицької Церкви. Тому ми були такими небезпечними для всіх, хто не хотів незалежної України.

Третій етап — УГКЦ усвідомила, що ми перебуваємо в дуже особливій позиції, на відміну від інших Церков та організацій, як структура, що має всесвітню мережу, що ми глобальна Церква. Не однієї частини України, не обмежена кордонами держави, а Церква з глобальною світовою спільнотою, що має потужний світовий вимір. Ми — Київська Церква, так. Українська Греко-Католицька, яка плекає коріння Володимирового хрещення, але відкрита, яка комунікує про наше багатство на цілий світ, говорить до нього. Молиться сьогодні і англійською, і португальською, і іспанською мовою, але на основі тих самих літургійних, богословських, канонічних принципів і засад, тою самою спільнотою й тим самим тілом Христовим. І це виявилося дуже життєдайним у контексті теперішньої війни, коли потрібно було фахово протистояти російській пропаганді, говорити до сердець різних урядів, суспільств, народів про Україну. Тоді Церква, як голос громадянського суспільства, була пророчим голосом. І ми сьогодні продовжуємо виконувати цю функцію. Ми де-юре не є суб’єктом міжнародних відносин, але де-факто такі вже давно й активно працюємо для захисту інтересів нашої держави на міжнародному рівні.

— Більшість українців називають себе християнами. Принаймні про це свідчили соціологічні опитування до повномасштабної війни (87 % за даними КМІС на червень 2021 року). Який серед них насправді відсоток практикуючих християн, зокрема серед п’яти мільйонів греко-католиків? Наскільки Церкві вдається виконувати свою основну функцію — вести людей до Бога?

— Це доволі складне запитання. Тактика і стратегія наших владик інвестувати в людину сьогодні дає певні плоди саме в цьому плані. Хоча ми є Церквою, яка соціологічно становить десь десяту частину українського суспільства, наша аудиторія, люди, які прислухаються до її голосу, вважають його для себе орієнтиром, їх набагато більше. Якщо говорити про відсоток воцерковленості саме греко-католиків, то він доволі високий, зважаючи на те, яка кількість людей щонеділі приходить до церкви. Це один з елементів праці Церкви. Бо бути в неділю у храмі належить до християнської ідентичності. Греко-католики розуміють, що коли я занедбую відвідування недільної Літургії, то тяжко грішу і потім з цього гріха сповідаюся. Проте високий рівень воцерковленості доволі відносний. Він не є чимось раз і назавжди даним, і тут нам потрібно активно працювати.

Церква серйозно сприймає свою місію євангелізації та катехитичного служіння. Тішуся, що в нас діють різні євангелізаційні рухи та спільноти, які займаються, зокрема, катехизацією дорослих. Узяти хоча би прородинні рухи, де подружня духовність справді знаходить дуже глибоке раціональне осмислення. Наша Церква намагається дбати про виховання й освіту своїх дітей. Наприклад, за рішенням Синоду, коли єпископ відвідує якусь парафію і бачить чудові золоті світильники, золотий іконостас, золоті бані, а потім запитує у священника, чи є катехитична школа при парафії, і чує, що нема, тоді єпископ визнає душпастирську діяльність такого священника незадовільною. Ідеться про певний пріоритет. Є рішення Синоду, що частину пожертв парафія повинна витрачати на душпастирство молоді й катехизацію. Тобто катехитичне служіння є великим обов’язком.

Проте ми відчуваємо, що тут будь-яка діяльність завжди буде недостатньою. Хоча зростає рух катехитичного служіння, але рівень релігійної безграмотності в сучасних обставинах просто зашкалює. Інколи навіть люди, які вважають себе дуже розумними й освіченими, коли починають говорити про церковні, релігійні питання, просто дивують своєю некомпетентністю. Але ми намагаємося робити все, аби виховувати своїх людей.

До речі, це одна з рис, що часто відрізняє наші молоді парафії в Центрі, Сході, Півдні України від галицьких, де все традиційно, однаково, всі ходять до церкви, бо мама ходила й бабця. І деколи для молоді це стає буденністю. Якщо нема особистого вибору, особистого кроку в напрямку до Христа, а все пливе за течією, тоді це створює кризу віри. А наші парафії тут, у Центрі, на Сході та Півдні, здебільшого складаються з людей, які стали греко-католиками з особистого вибору, і це дає якість тим парафіям — вони дуже динамічні, місійні, намагаються випромінювати свою віру, захоплювати серця й думки інших людей, і так Церква росте й розвивається.

— Що таке віра в епоху постправди? Як Церква має поводитися у світі, де під сумнів ставляться навіть об’єктивні, доведені факти, а людина вимагає дедалі більшої свободи?

— Це доволі складний феномен, на який немає однозначної відповіді, але є певний спосіб, як жити в такому світі постправди. Тут існує кілька фундаментальних засад. Перша — суто антропологічна. У будь-яких культурах, світах чи соціальних матрицях людина завжди залишається людиною. А людина, то вам скажуть усі, істота релігійна. Вона шукає чогось вищого, якоїсь вищої мети в житті, заради якої вартувало б жити. Жити лише вегетативним життям — поїв і поспав — людині стає нудно. Навіть тоді, коли вона живе в заможному суспільстві. Під час війни ми бачимо, що усвідомлення вищої мети, за яку варто не лише жити, а й можна віддати життя, може бути каталізатором потужних соціальних перетворень і змін. Сьогодні українці фактично руйнують стереотипи світу постправди, бо кажуть, що є правда, за яку вони готові померти. Отже, існує оця глибинна, фундаментальна потреба людини у вічному. Декарт говорив, що це такий слід Бога в нашій свідомості, який постійно витягатиме нас за межі всього того, що ми вже опанували. Деякі філософи казали, що людина за своєю природою — це автотрансцеденція, тобто завжди хоче сама себе перевершити, і коли її заганяти у якісь рамки, вона їх завжди ламатиме. І ви добре кажете, що коли їй накладають ті чи ті обмеження, то вона постійно їм кидатиме виклик. Але християнство — це не про обмеження. Це якраз дорога до реалізації внутрішнього бажання пізнати те, чого я прагну.

У світі постправди існує конфлікт між об’єктивною та суб’єктивною дійсністю. Цей світ був спричинений певним перетворенням європейської філософії, яка деконструювала об’єктивну дійсність. Тобто, якщо я є тим, хто творить дійсність, я вирішую, що справжнє, а що ні. Якщо я є мірилом правди, тоді ця правда перетворюється лише на суб’єктивну, «мою правду». І тому сьогодні інколи ми намагаємося в такому світі постправди говорити про певне розрізнення між правдою та істиною. Цікаво, що цю різницю можна гарно продемонструвати саме в українській мові. В італійській це дуже складно зробити. Кожен має свою правду, але істина одна. Це об’єктивна істина і вона існує.

Можливо, відповіддю на цей пошук людини в умовах постправди буде розмова між Ісусом Христом та Пилатом. Пригадуєте, Христос каже до Пилата: «Я прийшов у цей світ для того, щоби свідчити істину». На що Пилат Йому каже: «А що таке істина?». І розмова переривається. Христос для нас, християн, є істиною. Для нас істина — не щось, а хтось. Божественна особа є об’єктивною реальністю, до якої ти так чи так змушений будеш вийти. А Пилат говорив про приватну правду. Його приватною правдою було те, що коли він не засудить бунтівника, то його усунуть із посади. Його приватною правдою було зусилля робити власну кар’єру в імперії — що йому якийсь там Учитель! І тут приватна правда зіткнулася з об’єктивною істиною. Розмова перервалася, бо між тими двома видами правди утворилася прірва.

Цікаво, що Христос каже: «Я прийшов свідчити істину». Не накинути, не примусити, але свідчити. Всемогутній Бог дає себе розп’яти і вбити. Суддя живих і мертвих постає на суді перед Пилатом. Приватна правда засуджує на смерть об’єктивну Істину, але остаточно й об’єктивна Істина перемагає. Те саме діється у світі постправди. Були європейські філософи, які говорили про смерть Бога, але Він існує. І ми, як християни, є свідками тої Істини й маємо Її проповідувати, навіть коли вона суперечить приватній правді тої чи тої групи. Ми сьогодні бачимо, що справді особа, людське життя, гідність людини є об’єктивною істиною. І за цей глибокий сенс українці готові віддати життя. Ми захищаємо гідність людини, захищаємо життя від того, хто нас засудив на смерть, сказав, що ми помилка історії, що України не повинно існувати, українського народу немає, і вони прийшли, щоб нас убити, — убити об’єктивну істину. Вони, бідні, не можуть зрозуміти, що ми є. Не можуть змиритися з тим, що Україна постала і ніхто й ніщо не може її заперечити. І це сьогодні притягує багатьох. Європейці кажуть: «О, справді, Україна вмирає за ті європейські цінності, які ми вже забули і втратили!». Втратили в контексті постправди.

— Як війна вплинула на вашу паству? І чим вона є для вас особисто?

— Будь-яка війна є найвищим абсурдом, який раціоналізувати чи пояснити неможливо. Війна — це момент, коли роззявляється паща об’єктивного зла, що матеріалізується в тих, хто є носієм убивств, ненависті й руйнацій. Я багато разів чув від наших військовослужбовців, що хто хоча б раз потрапив під обстріл, той розуміє, що Бог є, Він існує. Тільки в певних моментах це радше вияв отого глибокого людського пошуку вічності, вияв людської сутності як релігійної істоти. Але того, що Бог є, замало. Треба ще з Ним познайомитися. Тому цей природний релігійний сентимент потрібно євангелізувати. І тому в цей момент такої великої тривоги, болю, страждання Церква має унікальне завдання — познайомити людину з тим Богом, якого людина досвідчила в цих екстремальних обставинах. Бути посередником тієї зустрічі.

Я багато думав і багато разів повторював одну фразу, яку почув від пана Кличка, київського міського голови, під час, можливо, одного з найтяжчих моментів облоги Києва. Із початку повномасштабної війни Церква намагалася рятувати людське життя. Це був спонтанний рух. Ми допомагали людям евакуйовуватися, облаштовували різні бомбосховища, годували голодних, одягали тих, хто втратив одяг і майно, приймали внутрішньо переселених осіб. Тобто Церква почала бути осердям, мотором потужного волонтерського руху. Кожна наша парафія, катедральний собор, монастир перетворилися на форпост соціального служіння й допомоги постраждалим від війни. Але в тих умовах була одна небезпека для всіх нас і про неї пан Кличко чітко сказав, можливо, навіть до кінця не усвідомивши глибини тої фрази. Я прийшов до нього, бо для нас було важливо зрозуміти, що діється в Києві, скільки людей залишилося, які нагальні потреби, щоб на них адекватно відповідати, щоб ми не дублювали роботу інших соціальних інституцій міста. Він мені дуже гарно описав загальний стан громади Києва, нагальні потреби, а в кінці сказав: «Але більше, ніж хліба та одягу, від Церкви ми сьогодні потребуємо слова надії».

Це фраза, повірте мені, над якою я думаю по сьогодні. Бо Церква — це не клуб соціального служіння, не ще одна громадська соціальна служба. Саме Церква має слово надії. І пан міський голова розумів, що він може дістати для своїх киян усе потрібне, але слова надії не має. А без надії все вмирає. Якщо ми не маємо надії, що переможемо в цій війні, що правда на нашому боці, що сам Бог присутній між нами в Києві, то всі наші зусилля марні. Як каже псалом, якщо не Бог будує дім, то даремно трудиться будівничий, якщо не Бог охороняє місто, то даремно пильнує сторож. І я зрозумів, яку важливу роль і силу має проповідь Церкви в умовах війни. Проповідь того Божого слова, яке нам Господь Бог доручив. Окрім того, Церква має унікальні ліки, бальзам на рани, якого не можна дістати в жодній закордонній аптеці, такі вищі, Богом дані дари, які вона має і повинна ними ділитися зі своїм народом. Зливати той бальзам на рани народу, проповідувати Істину, повинна познайомити людину з тим Богом, який є поруч навіть під час облоги Києва чи бойових дій.

— Які виклики стоятимуть перед Церквою після перемоги?

— Їх дуже багато. Всіх не бачимо, але кілька можу назвати. Ми розуміємо, що сьогодні в Україні ведеться особлива боротьба за збереження демократії. Розуміємо: воєнний стан, повітряна тривога — треба йти в бомбосховище, є певні обмеження, певні демократичні суспільні інституції не діють, треба виконувати умови комендантської години і нема на те ради. Але світ нас сьогодні підтримує через те, що ми демократична держава, яка бореться з новітнім тоталітарним режимом. Я вже згадував, що від виходу з підпілля наша Церква взялася за розбудову демократії і громадянського суспільства в Україні. На жаль, сьогодні є велика спокуса певних видів тоталітаризму всередині країни. Інколи буває, що жертва узалежнюється від свого мучителя й підсвідомо його імітує. Якщо після закінчення війни ми не будемо розбудовувати демократичні інституції, якщо не будуть діяти незалежні суди як окрема гілка влади, якщо в нас не буде справжнього парламентаризму, який справді представлятиме інтереси народу з усією різношерстістю його політичних уподобань, якщо виконавча влада не буде справді владою, а не інструментом у руках якогось керівника, що тільки смикає за ниточки, тоді, думаю, ми швидко втратимо підтримку наших партнерів, які сьогодні нам так активно допомагають. Тобто сьогодні ведеться боротьба за демократію, і ми за будь-яку ціну повинні її виграти.

Інколи з’являється відчуття, що ми втомилися від демократії, бо вона означає особисту відповідальність за державу. Дуже хотілося б її із себе зняти й повісити на гачок, щоб хтось інший нею займався. Але ми мусимо брати відповідальність за свою державу особисто. Це ми повинні дбати про можливість вільних і справедливих виборів, це ми мусимо мати можливість змінювати владу, якщо буде потреба. Отож функціонування демократичних інституцій справді вільної держави — це й буде те спільне завдання, яке ми маємо виконати як народ після війни. Сьогодні я не бачу у країні жодного українця, який би з цим не погоджувався. Але, на жаль, спокуси позбутися особистої відповідальності за свою державу деколи можуть бути дуже настирливими. Хоча, очевидно, що ті, хто при владі, завжди матимуть приховане бажання бути при владі вічно. І це теж може бути викликом. Ми сьогодні вдячні і президентові, і нашій владі, що вони справді дуже вправно взяли в руки справу оборони України, дякувати Богу. Але коли ми виграємо цю війну, після закінчення воєнного стану мусимо справді розбудовувати нашу Україну як країну розвинутої демократії.

Друга річ, про яку я би хотів згадати, — це лікування ран нашої Батьківщини й нашого суспільства. Ця проблема триватиме десятиліття. Ми — дуже зранений народ і до кінця не усвідомлюємо глибини цих ран. Тому лікування ран війни — головний пункт нашого душпастирського загальноцерковного плану, який ми прийняли на період до 2030 року. Так стається, що під час війни, коли ми всі чуємо себе в небезпеці, Збройні сили України перетворюються майже на ідола. Кажемо: «Вірю в ЗСУ». Супер! Ми мусимо підтримувати Збройні сили й надалі. Але коли війна закінчиться, на жаль, історія показує, що цих героїв, цих інвалідів війни дуже швидко забувають. У кращому випадку згадуватимуть раз у рік у День перемоги і вручатимуть квіти. А як вони житимуть щодня? Як даватимуть собі раду із власними ранами, не тільки тілесним? Ось питання! Ще студентом я бачив ветеранів аргентинського війська, які воювали за Фолклендські (Мальвінські) острови, вони просили милостиню. Було жахливо на це дивитися. І при тому, що багато міст називали площі й вулиці «Malvinas Argentinas», але про того героя, який утратив ноги на війні, всі забули. Я дуже боюся, щоб такого не трапилося в Україні. Поки дуже престижно одягати військову форму й піаритись на фоні війська, і всі це роблять, а як обставини зміняться, боюся, щоб наші справжні герої не були покинуті. І тому нам треба дбати про них на перспективу, створювати відповідні реабілітаційні центри — ми про це вже говоримо на зборах наших владик. Лікування ран війни стане величезним завданням цілого суспільства, держави й Церкви.

Ще одна річ, про яку я хочу згадати, — це українська сім’я, родина. Ми бачимо, що родина як вільний нерозривний плідний союз чоловіка та жінки, відкритий до народження дітей, є базовою клітиною суспільства кожної держави й народу. Сьогодні родина стає однією з перших жертв війни. Чоловік воює на фронті, жінка з дитиною або за кордоном, або змушена перебувати деінде як внутрішньо переселена особа. Що буде з тою родиною? Як нам зробити, щоб дитина мала маму й тата разом? Як нам діяти, щоб ті мільйони українців, які виїхали, повернулися додому?

Захист унікальності, гідності української сім’ї має стати частиною державної політики й перебувати в центрі уваги суспільства. Якщо цього не відбудеться, тоді все суспільство буде дуже хворе. Якщо клітини нашого тіла не здорові, якщо неправильно розмножуються, тоді ми хворіємо на рак, який нас убиває. Коли ця базова клітина суспільства не буде здоровою, не матиме можливості бути захищеною, якщо не створюватимуться нові здорові повноцінні сім’ї, то ми так легко не зможемо вийти з тої рани, у яку нас впровадила ця війна.

Уже багато хто говорить, що Україна переживатиме страшну демографічну кризу, бо цей мільйонодефіцит населення, який створила війна, даватиметься взнаки. Якщо українці з-за кордону не повернуться до Батьківщини, якщо справді боятимуться народжувати дітей у своїй країні, то яке майбутнє такого народу? Це дуже складні виклики. Ми вже починаємо над ними думати і працювати. Але це має стати трендом, як сьогодні ми кажемо: «Вірю в ЗСУ», щоб перемогти у війні, так після її закінчення мусимо сказати: «Я вірю в українську родину».

— Папа Франциск, який є другом України, після 24 лютого зробив чимало заяв, що обурювали наше суспільство. Наприклад, сказав, що шанує «російський гуманізм» і високо оцінює Достоєвського. Це дуже дисонує з тим, що українці знають про правдиву імперську, шовіністичну суть російської культури. Що це — особливий стиль ватиканської дипломатії, дефіцит розуміння того, чим насправді є росія, чи неможливість української церковної дипломатії донести до Ватикану правду про цю війну?

— Ні одне, ні друге, ні третє. Папа дуже добре поінформований, він дуже глибоко співчуває Україні і розуміє, що діється. Тільки питання, як діяти? Справді, Святіший Отець був переконаний, що зупинити війну можна дипломатичним шляхом. Це не вдалося. Тобто будь-який крок Апостольської столиці в напрямку росії, щоб зупинити агресора, не вдався. Це спричиняє певну фрустрацію. Окрім дипломатії, іншого інструмента, щоб запобігати конфліктам чи війнам у світі, а потім їх закінчувати, Ватикан немає. Відповідно до традицій першого тисячоліття, Апостольська столиця і Святіший Отець завжди вважалися найвищим арбітром у різного роду суперечках, конфліктах, навіть у війнах. Ватиканська дипломатія породила європейську, щоб можна було тих, хто конфліктує, воює між собою, у той чи той спосіб зупиняти і примиряти. Дипломатія — це завжди стосунки. Тому в таких стосунках, відповідно до тисячолітньої традиції, Папа має бути понад конфліктом. Тобто він не повинен ставати на бік однієї зі сторін конфлікту, бо тоді тільки підливатиме олії у вогонь і стане нездатним бути посередником між двома сторонами, які воюють.

Нам би дуже хотілося, щоби Папа відразу став на бік України, але дозвольмо йому виконувати функцію Вселенського Архиєрея. Хоч він глибоко емпатичний із нами, як і його попередники, проте намагається зберегти канали спілкування і з одними, і з другими, щоб потім допомогти тим, хто є жертвою війни. До речі, багато разів було сказано та написано на моє ім’я в різних документах і листах Святішого Отця, що ватиканська дипломатія відкрита до наших послуг. Тільки ми бачимо, що війна в Україні має свої етапи, і на цьому етапі місця для дипломатії нема. Коли говорять гармати, то музи мовчать. Але я переконаний, що такий період прийде, і тоді ми ще побачимо всю силу мистецтва дипломатії, яку для припинення цієї війни, для стримання агресора й виявлення правди може зробити тисячолітня роль Апостольської столиці. Очевидно, не всі сьогодні в Україні до кінця розуміють, що таке Апостольська столиця. Що це не є суто релігійна інституція, а й суб’єкт міжнародного права, певний центр світової дипломатії.

Друга річ, про яку варто сказати, і це доконаний факт, що росія вкладала та вкладає величезні ресурси у пропаганду своєї культури на Заході, зокрема в інтелектуальних колах Католицької Церкви. Ви сказали, що Папа згадував про гуманізм Достоєвського. До речі, я потрапив до нього на аудієнцію саме в той день, 7 листопада, коли в Україні вкотре розгорівся медійний скандал через його висловлювання в літаку дорогою з Бахрейну про «такий великий гуманізм Достоєвського…». Але ми не дослухали того, що він хотів сказати. Я його запитав тоді на аудієнції, чи він знає, що сьогодні про нього говорять в Україні? Він запитав: що? — Що ви погано читали Достоєвського. — Чому? — Бо українці зрозуміли, що ви вважаєте росіян великими гуманістами, а де-факто вони є сьогодні злочинцями в Україні. Але він не це мав на увазі.

І справді, ми в розмові з ним сформулювали три важливі пункти, які, я думаю, дуже важливо донести до відома українців. Перед початком Другої світової війни всі культурні люди Європи, коли чули слово «Німеччина», уявляли високу німецьку філософію XIX століття, високі взірці музики й поезії німецького народу. І в усіх була велика ілюзія про велич та культуру цієї європейської нації. Але при владі були нацисти, і весь світ потім із жахом побачив злочини Голокосту й Аушвіц. Усі дивувалися, як такий великий культурний європейський народ міг таке вчинити. От Папа думав так само: як такий культурний високоосвічений народ міг допустити такі злочини сьогодні в Україні? Це була головна думка Папи!

Сьогодні в західному світі існує багато надто романтичних уявлень про росію, які є плодом величезного зусилля. Цілі єзуїтські кола в римських університетах викладали предмети «ідея руссо» («російська ідея»), «російська духовність». А коли йшлося про православну духовність, то вважалося, що саме російська православна духовність — найкращий вияв усього православного світу. Я не знаю, чи є сьогодні бодай якийсь серйозний освічений богослов у світі, який би не захоплювався тим самим Достоєвським чи Соловйовим, який би не читав книжку «Розмови прочанина з його духовним отцем» про Ісусову молитву. Це — певні категорії мислення. Але при владі перебувають нацисти. І тоді всі дивуються: Боже, як такий благородний, буцімто культурний народ може допускати такі нелюдські тортури, масові вбивства в Україні й вести геноцид українського народу з тими масовими братськими могилами, які відкриваються? Як це можливо?

Тобто цей культурний шок, як ми кажемо, когнітивний дисонанс із тими уявленнями про росію, російську Церкву, які академічний світ десятиліттями розбудовував, сьогодні контрастує або прямо розбивається об цю об’єктивну істину, про яку ми говорили, яка сьогодні оприявнюється в Україні. Це той процес певної дерусифікації, який має пройти інтелектуальний світ. Не тільки Католицька Церква, але і Православна, і наші протестантські брати, і європейська культура. Бо тої вимріяної, уявної, високодуховної росії, на жаль, уже сьогодні не існує. Можливо, вона ще колись відродиться, побачимо. Але ця війна показує, що росія, її влада, разом із РПЦ, породили сьогодні ідеологію «русского міра», яка є нічим іншим, як християнською реінкарнацією ідеології ІДІЛ. Із тими самими постулатами: релігійне виправдання насилля, демонізація колективного Заходу й цей православний шахідизм, де кожен, хто воюватиме в Україні, відразу потрапить до раю. Це — певна провокація проти Христового Євангелія як такого. Це — виклик щодо вірогідності християнського меседжу до майбутніх поколінь. Богу дякувати, що ісламський світ знайшов у собі антитіла, які відторгнули провокацію ІДІЛ — цей небезпечний вид інструменталізації релігії з дуже агресивною політичною метою. Дуже сподіваюся, що християнський світ на міжконфесійному рівні теж зможе відторгнути цю провокацію ідеології «русского міра», щоби зберегти моральний авторитет християнства й вірогідність Христового Євангелія для майбутніх поколінь. Бо якщо ні, то нас чекатиме дика секуляризація.

— Чи має світове християнство в особі лідерів якось відреагувати на цю ситуацію та засудити позицію РПЦ і патріарха Кіріла?

— Уже реагують. Очевидно, що ідеологія «русского міра» зродилася в лоні РПЦ, яка потім запропонувала її злочинній владі, і це передусім внутрішньо православна проблема. Ми бачимо, що сьогодні православний світ уже відреагував. Є відома заява, яку підписали понад півтори тисячі православних богословів, що мають владу та повноваження інтерпретувати православне віровчення. Вони назвали це єрессю. Це дуже серйозна річ.

Нещодавно я мав цікаві зустрічі з очільниками Англіканської Церкви. До Києва приїжджав архиєпископ Кентерберійський Джастін Велбі й один із найшанованіших і найавторитетніших англіканських єпископів із Південної Африки. Я їм говорив про те, що необхідно на найвищому інтелектуальному рівні вивчати цю ідеологію «русского міра», щоб за допомогою наукового методу можна було відкрити всю його небезпеку. Вони дуже дякували мені за цю пропозицію й обіцяли, що це робитимуть. Тобто, якщо інтелектуальний світ, хоча би протестантсько-англіканський, дасть свою оцінку, то це буде дуже потужний меседж. Ще у травні я написав листа до всіх очільників папських католицьких університетів, у якому сигналізую їм про всю небезпеку ідеології «русского міра» для християнства і просив вивчати цю ідеологію, щоб дати їй відповідну богословську оцінку. Що швидше ми розкриємо цю колосальну небезпеку, то більше врятуємо людських життів. Бо це ідеологія, яка вбиває. Не просто шкодить тим чи тим академічним процесам, вона реально вбиває сьогодні в Україні. І я одержав дуже гарний відгук від ректорів різних університетів.

Щобільше, Всеукраїнська Рада Церков у порозумінні з офісом омбудсмена готує й пише листи до різних світових інтелектуальних центрів (не релігійних), де сьогодні формується думка міжнародної спільноти, із подібними проханнями про глибоку аналітичну працю, щоби світ, абстрагуючись від суто релігійного контексту, зміг усвідомити всю небезпеку цієї ідеології, як свого часу усвідомив небезпеку нацистської. Тобто процес почався на дуже серйозному науковому, міжконфесійному, екуменічному рівнях. І я сподіваюся, що дасть плоди.

Я все-таки вірю в об’єктивну істину. І як колишній науковець, вірю, що саме сучасна наукова методологія є справді добрим інструментом для пізнання об’єктивної наукової, раціональної істини. Тому ми мусимо задіяти всі методи, щоби протистояти цій вбивчій ідеології, щоб і християнський світ, і людство загалом таки випрацювали потрібні антитіла. Світ працював над пошуком вакцини проти COVID-19, тепер, думаю, має працювати над пошуком вакцини проти «русского міра», бо інакше його в новому тисячолітті чекатимуть дуже непрості часи.

— Наскільки тісно Церква може собі дозволити співпрацювати з державою в цьому контексті? Де пролягає межа між продуктивною співпрацею задля спільного блага й токсичним симбіозом світської та духовної влади?

— Цікаво, що це запитання перебувало в центрі дискусії Генеральної асамблеї Папської дикастерії з питань єдності християн і міжрелігійного діалогу (це таке ватиканське міністерство). Я є її членом. Там було сказано, що напад росії на Україну і позиціювання патріарха Кіріла та РПЦ у цій всій трагедії завели у кризу чинну дотепер, зокрема у православному світі, модель стосунків між Церквою та державою. Це дуже цікавий стейтмент, який став плодом дискусії.

Існувала традиційна візантійська модель державно-церковних стосунків, знана під назвою «симфонія» між Церквою й державою. Є славний твір Євсевія Кесарійського, який написав першу працю з політичного богослов’я «Vita Constantini», де імператора Костянтина змальовано новим Мойсеєм, першим християнським імператором. Константин почав домінувати над Церквою. Ми бачимо, як сьогодні православний світ не може скликати Вселенського Собору, бо нема імператора, який колись це робив. Так, Церква виконувала функцію носія певної християнської державної ідеології, а держава захищала Церкву, її права, поширювала християнство поза межами імперії, забезпечувала істинність, переслідувала єретиків і так далі. Така модель, зокрема в росії, потрапила в тотальну кризу, тому що в сучасному світі не існує християнських держав, немає християнського імператора чи християнського президента. Тобто державна російська структура не є християнською й не можна ставитися до Путіна як до Костянтина, хоча дехто й наділяє його такими месіанськими ознаками, як єдиного й останнього захисника традиційних цінностей. Хоча Церква справді стала сьогодні невільницею безбожної секулярної влади, вдає, що ця влада християнська, але вона такою не є, бо християнських імперій у природі немає. Ось тому симфонія не функціонує.

Західна церковна традиція мала іншу модель співіснування між Церквою й державою ще з IV століття, коли католицькі єпископи вимагали від імператора Західної Римської імперії втрутитися в догматичні питання, щоб переслідувати єретиків, але він сказав: «Я світська особа». Тому там такого не було, і Церква деколи домінувала над світською владою. Навіть претензія римських пап на те, щоб мати не тільки духовну, а й земну владу, була антитезою до того, що було у Візантійській імперії. Хоча це теж була постійна боротьба за незалежність світської влади від церковної.

Сучасне вчення Католицької Церкви має засаду партнерських стосунків між Церквою й державою. Зокрема, у новітніх реаліях у більшості країн Церква відокремлена від держави, що не означає їхньої самоізоляції чи сепарації. Такого типу модель партнерських стосунків вибудовувалася в Україні впродовж минулих 30 років. Саме діяльність ВРЦіРО і є прикладом доброго партнерства з державою. Ми не хочемо втручатися в державні рішення і казати, хто має бути призначений на яку посаду, але ми відстоюємо певні цінності, які повинні лягти в основу здорового суспільства. Водночас держава не повинна втручатися у внутрішні справи Церков і релігійних організацій. Це дуже тонка грань. Але, думаю, дуже правильна. Тобто ми хочемо бути партнерами, які співпрацюють задля добра українського народу. Досі нам це вдавалося. Ми пережили різні спроби узурпації влади, і деколи незалежний голос Церкви був дуже потрібний.

Церкви сьогодні розуміють: якщо стануть простим інструментом у руках державної влади, то відразу втратять авторитет у суспільстві. Наші вірні дуже ревно оберігають незалежність своєї Церкви і висловлюють велику недовіру та критику тим представникам, які ангажують себе в якихось партіях чи стають на бік тої чи тої політичної сили тощо. Тому така джентльменська дистанція з одного боку, а з другого — партнерські стосунки і співпраця, думаю, є гарними принципами, які ми повинні відстоювати, і на них будувати нашу працю.

— Українське суспільство на фоні війни швидко змінюється, відмовляючись від колоніального спадку. Чому Церква не скористається нагодою й не вирішить нарешті календарне питання?

— Ми хочемо нею скористатися. Я вам поясню, чому ми так обережно до цього підходимо. Питання календарної реформи в Україні — це історія календарних воєн. Цю саму історію переживала як православна сторона колись єдиної Київської митрополії, так і унійна. Я назву тільки кілька моментів історії календарних воєн, і ви побачите, чому ми такі обережні, дмухаємо на холодне, як то кажуть, бо вже не раз попеклися. Коли папа Григорій проголосив реформу календаря, польський король Стефан Баторій своїм декретом запровадив новий календар у своїй державі і насаджував його силою. Державна влада почала закривати церкви для православних, виганяла священників і вірних із різдвяних богослужінь, що провадилися за юліанським календарем. Цікаво, що центром календарних воєн у межах Речі Посполитої тоді став саме Львів. Православні сказали категоричне «ні», унійні митрополити і єпископи трошки делікатніше на цю тему висловлювалися, бо, з одного боку, знали, що це треба робити, а з другого — бачили, що такий тиск із боку влади просто зламав усі можливості спокійно сприйняти цю реформу.

Та рана залишилася по сьогодні. Наша Церква в Галичині, чи навіть у сучасній Польській державі, інколи говорить про новий стиль як про «польський календар». І це об’єктивна дійсність, яка нікуди так легко не зникне. Це пам’ятають як православні, так і греко-католики. І в мене таке відчуття, що православні в Києві швидше перейдуть на новий стиль, ніж православні в Галичині, бо ці негативні моменти з минулого зберігаються в підсвідомості.

Другий момент, дуже красномовний, був на початку ХХ століття, коли наша Церква опинилася в межах відновленої Польської держави. У нас були єпархії, які вже перейшли на григоріанський календар, а потім мусили повернутися назад, бо тоді серед патріотичного націоналістичного суспільства домінувало гасло «Геть від поляків!». І календарна реформа викликала в очах суспільства закид до церковної ієрархії в полонізації. Серед повоєнних емігрантів, які виїжджали за кордон, навіть були люди, які присягали на Євангелії зберігати вірність традиціям свого народу і юліанському календарю. Ми бачили календарні війни в Чикаго й інших наших поселеннях Північної Америки. Попередні хвилі еміграції там не мали тих сентиментів і хотіли інтегруватися в тамтешнє суспільство, але еміграція після Другої світової війни привезла зі собою це відчуття, що старий стиль є нашою ідентичністю, і тоді наша Церква, яка опинилася в латинському морі, боялася в нім розчинитися. З тієї самої причини українські православні в діаспорі так і не перейшли на новий стиль та вважали це частиною своєї православної тотожності.

Ми в Україні сьогодні маємо унікальну нагоду й не хочемо її змарнувати. Ми про це глибоко й дуже відкрито говорили з його Блаженством митрополитом Епіфанієм. Я представив йому міркування нашого Синоду щодо можливості переходу на новий стиль. Православна Церква України поки набуває свого досвіду можливої календарної реформи, і нам дуже важливо ним обмінюватися. Побачимо, чи дійде до організації цієї спільної робочої групи, але я вважаю, що нині втратити історичний момент, коли наше суспільство справді готове до цього, було би великим гріхом.

Хоча треба мати на увазі, що такого типу календарні реформи ослаблюють Церкву — це об’єктивна істина. Завжди є група, яка цієї реформи не приймає, і тому все пастирське міркування сьогодні — про те, як мінімізувати втрати, коли такий крок буде зроблений. Як вчинити, щоб не виникло нових поділів і розколів всередині наших Церков. Тому так важливо, щоби православні та греко-католики робили це разом. Це допоможе мінімізувати втрати як з одного, так і з другого боку. Це показує досвід календарної реформи у Греції, до речі, Блаженніший Епіфаній про це згадував, де по нині близько 20 % людей не перейшли на новоюліанський календар, бо серед кожної релігійної спільноти є прогресисти й консерватори. Зокрема, у православному світі консерватори часто вважають, що все старе благочестиве і святе, а все нове — майже єретичне.

Тому ті рухи доволі непрості та делікатні. Якщо сьогодні в Україні є помісна Церква, яка найбільше готова до календарної реформи, то це наша. Я тішуся, що та готовність з року в рік зростає. Але нам все треба робити дуже вправно й мудро, зважаючи на попередню історію та ділячись досвідом із православними братами. Треба зробити все, аби такий крок ми могли зробити разом. Бо нам справді не хочеться знекровлювати і знесилювати наше суспільство під час війни ще й черговими календарним війнами. Тому теж була дискусія про принагідний момент, щоб це зробити. Але якщо говорити загалом, календарне питання сьогодні не є найбільшою проблемою наших Церков. Найбільша проблема — війна і як собі дати раду з тим великим болем, який ми сьогодні переживаємо.

Персони

Блаженніший Святослав Шевчук
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

Інші інтерв’ю

Отець Олег Климончук про Центр ментального здоров’я: «Церква дає слово надії, про те, що Господь справді нас любить»
10 грудня

Блаженніший Святослав: «Церква ніколи не покине українського народу»
28 листопада

«Багато болю, але в українському народі — струменіюче джерело надії»: інтерв’ю Глави УГКЦ для ватиканських медіа
20 листопада

«Ми є свідками надії», — Блаженніший Святослав
14 листопада

Дивитися ще