Блаженніший Святослав: «Церква ніколи не покине українського народу»
У 2011 році він, 40-річний єпископ, став наймолодшим серед ієрархів, яких обирали на Главу УГКЦ. Буквально через кілька років внаслідок вторгнення росії в Україні розпочалася війна. Тож його місія набула абсолютно нового виміру, який став ще більш зрозумілим після широкомасштабного вторгнення у 2022 році. «Katolskt magasin» нещодавно зустрівся з Блаженнішим Святославом під час його візиту до Стокгольма для розмови про те, як бути духовним лідером народу, що перебуває у стані війни.
Доброзичливий та усміхнений чоловік, одягнений у звичайний чорний священничий одяг, проходить передпокоєм готелю в Стокгольмі. Напередодні він очолював Богослужіння для українців у переповненому храмі Святого Івана в центрі Стокгольма, і через кілька годин після нашої розмови служитиме там недільну Літургію.
— Я вперше тут, у Швеції, і дуже хочу зустріти якомога більше українців.
Блаженніший Святослав у храмі Святого Івана у Стокгольмі, 12 жовтня 2024 року
Протягом жовтня він бере участь у Синоді Єпископів на тему синодальності у Ватикані, а у вихідні відвідує різні куточки Італії та Європи, щоб зустрітися з українцями.
— Отримати дозвіл на виїзд з України чоловікові мого віку — складний і довгий процес, тому, перебуваючи впродовж місяця в Римі, я мушу користати з нагоди. Крім того, знаю, що буду дуже зайнятий, повернувшись додому, в Україну, тож намагаюся зустріти максимальну кількість українців протягом цього часу.
Читайте також:
Глава УГКЦ у Стокгольмі до українців: «Сьогодні ви повинні заново посіяти Боже слово в Європі»
З Аргентини до Києва
Від початку широкомасштабної загарбницької війни росії проти України Верховний Архиєпископ Святослав є одним із найвпливовіших духовних лідерів українського опору. На його думку, до такої ролі неможливо підготуватися заздалегідь. Він коротко ділиться історією свого священничого та єпископського шляху.
— Я був єпископом у Буенос-Айресі, для українців УГКЦ в Аргентині, коли мене обрали на Главу УГКЦ. З якоїсь дивної причини обрали мене, хоча я був наймолодшим з усіх єпископів у Синоді. Ще перед тим я тривалий час працював у семінарії у Львові як викладач, префект і ректор.
Україна, до якої він повернувся з Аргентини, значно змінилася всього за декілька років.
— Переїзд із Буенос-Айреса до Києва для мене був істотною зміною, не з особистих причин, а через тогочасні драматичні події в Україні. Президент Віктор Янукович був проросійським і за короткий час відвернув країну від наближення до Західної Європи всупереч волі народу. Він також абсолютно не цікавився духовністю і ніколи не зустрічався з моїм попередником кардиналом Любомиром Гузаром. Але коли обрали мене, він раптом захотів зустрітися зі мною та іншими представниками Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Тож ми, представники Церков, опинилися в центрі протистояння між громадянським суспільством і політичною владою, яка була повністю корумпована росією. Це був мій перший виклик як Верховного Архиєпископа: протистояти політичній владі та репрезентувати законні права людей на демократію. Але я був не сам: представники православних і протестантських Церков, а також мусульманських і єврейських спільнот чітко визначили свою позицію. Однак, варто зазначити, що саме представники католицьких Церков в Україні віддавна були тими, хто реально очолював цю роботу і торував шлях у ВРЦіРО.
Блаженніший Святослав не заперечує, що через свою позицію став мішенню номер один для політичної влади.
— Мені було не зовсім легко визначитися, як саме діяти, але від початку було зрозуміло, що я змушений висловлюватися завжди чітко й послідовно.
Під тиском уряду
Протистояння між людьми, які прагнули руху України в бік Заходу і до членства в ЄС, та проросійським керівництвом країни ставали дедалі інтенсивнішими, і в листопаді 2013 року почалося те, що пізніше назвали Майданом (революція на Майдані), який узимку 2014 року переріс у всеукраїнську Революцію Гідності з центром у Києві.
— Тим часом нашу Церкву шантажувала влада: якби ми й надалі чітко підтримували волю народу на зближення із Заходом, то вона подбала б про те, щоб ми втратили будь-яку легітимність. Це було б як за радянських часів — нам погрожували.
Він згадує, як Греко-Католицька Церква за часів Радянського Союзу зазнала інтенсивних утисків і переслідувань, що призвело до великої кількості мучеників.
— Практично вся наша діяльність у радянські роки була підпільною, але ми все одно зуміли бути найбільшою соціальною опозицією комуністичному режимові. Тому під час Революції Гідності я виступив із публічною заявою на низці пресконференцій, що ми вже одного разу пережили гоніння і що Церква ніколи не покине свого народу. Особисто мені було нелегко це зробити і витримати тиск, який був спрямований не тільки на мене, а й на всю Церкву. Але якби ми тоді не вийшли відкрито і не чинили опору, тиск би тільки посилився.
Важлива роль комунікації
Саме під час цих драматичних подій Глава УГКЦ усвідомив важливість комунікацій.
— Це був результат тиску, якого ми зазнали. Ми бачили, що держава намагалася змусити Церкву замовкнути, так само як і чи не кожен інший український голос. Нашу мову намагалися задушити. Ми зрозуміли, що маємо створювати власні медіаканали, тому у 2013 році, перед Революцією Гідності, я подбав про те, щоб інтернет-сторінка нашої Церкви постійно оновлювалася українською та англійською мовами, також ми запустили власний інтернет-канал. Ми отримали від цього велику користь: спершу, коли Янукович покинув Україну і втік до росії в лютому 2014 року, а потім, коли росія невдовзі після цього вторглася в Крим і почалася війна на терені України. Деякі християнські лідери говорили тоді про «громадянську війну» в Україні, але завдяки нашим інформаційним каналам ми змогли бути правдивим, пророчим голосом.
За його словами, мало хто вірив, що вторгнення росії на Донбас і в Крим у 2014 році було лише «одноразовим збройним навчанням».
— Тодішні драматичні події, коли ми піклувалися про тих, хто був змушений втікати і хто був поранений, стали важливим досвідом для збільшення нашої спроможності та наших мереж для надання допомоги всім постраждалим. За цей час структури всередині Церкви значно покращилися, не кажучи вже про Карітас, який також розвивався. Згодом для багатьох в Україні стало очевидним, що Карітас допомагає всім потребуючим; ми ніколи не питаємо, звідки люди, до якої Церкви вони належать або якою мовою говорять. Таким чином моральний авторитет і авторитет Карітасу — і Католицької Церкви — зміцнилися в ці перші важкі роки. І це стало для нас вирішальним після широкомасштабного вторгнення.
Переповнені церкви
Те, що його особиста безпека є під загрозою, Блаженнішому Святославові абсолютно зрозуміло.
— Після повномасштабного вторгнення я від багатьох чув, що я є мішенню, але в мене немає охорони і я постійно перебуваю в Києві.
Також священнослужителі та монахи вирішили залишитися на територіях, окупованих росією на початковій стадії вторгнення.
— Вони служили католикам як східного, так і західного обряду, тому що більшість священників із римо-католицьких парафій були вигнані. Але поступово росіяни витіснили і наших священників, просто затримали їх і вивезли. Інших наших священнослужителів заарештували й піддавали тортурам, деякі з них були звільнені завдяки посередництву Святого Престолу. Тепер на цьому терені не залишилося жодного священника.
Святослав Шевчук розповідає, як більшість католицьких храмів на окупованих територіях закрили силоміць.
— Наприклад, наш катедральний собор у Донецьку: після витіснення священників у січні 2023 року віряни продовжували збиратися. Проте одного дня, через рік, змінили замки, а двері опечатали. Відтоді церква була повністю закрита. В окупованих зонах немає жодної свободи релігії. Проте в інших регіонах країни храми переповнені як ніколи. Особливо це помітно в прифронтових містах і селах. Більш ніж удвічі зросла кількість прихожан — багато внутрішньо переміщених осіб, а також вірних, які раніше не були практикуючими. Люди спраглі духовного супроводу. І цього року в нас більше семінаристів, ніж було за п’ять попередніх років.
Три способи підтримки
Розмова переходить до питання, як церковні лідери можуть забезпечити належну допомогу та підтримку священникам і мирянам, що опинилися в критичній ситуації під час війни.
— Ми робимо це трьома способами. Перший спосіб — євангелізація. Люди просять допомогти, щоб зрозуміти сенс того, що відбувається, і їх притягує Слово Боже. Більшість українців зараз ставлять собі екзистенційні питання: чому? Що відбувається? Нам залишатися чи втікати? У відповідь, починаючи з першого дня широкомасштабного вторгнення, я щодня записував коротке повідомлення на наших медіаплатформах, щоб показати, що я живий, і подарувати їм надію. Мій голос важливий особливо для тих, хто перебуває на окупованих територіях.
Блаженніший Святослав розповідає, як студентом-медиком, до того як став священником, працював у відділені невідкладної допомоги з пацієнтом, який втратив ноги в аварії потяга.
— Знеболювальне не допомогло повністю, але поруч із ним була дружина. Він попросив її сісти й читати йому вголос. Завдяки тому, що чоловік чув її голос, він міг впоратися з болем. Ось як я міркую про свої щоденні короткі відеозвернення: хай люди чують мій голос. Інколи я не знаю, що сказати, але мені розповідали ті, кого я зустрічав, особливо в районах поблизу фронту, наскільки вони налякані й наскільки важливі для них ці повідомлення. Вони кажуть мені, що насправді не має значення, що я говорю, якщо вони чують мій голос зі словами надії, зцілення та розради.
Другим способом він називає душпастирську роботу — зцілення ран війни.
— Багато наших священників і монахинь мають надзвичайно травматичний досвід. Ми повинні допомогти їм зцілитися. І коли ми допоможемо їм, вони зможуть допомогти іншим. Тому разом із Богословським факультетом у Львові та низкою психологів ми розробили спеціальну програму для всіх: єпископів, священників, монахів і монахинь і навіть для дружин священників. Навчання відбувається в малих групах; групова динаміка в малих групах є важливою.
Третій спосіб — благочинність.
— Слава Богу, в Україні ніхто не помер від голоду чи холоду, відколи почалася війна. Незважаючи на те, що ми маємо найбільшу гуманітарну кризу в Європі з часів Другої світової війни з вісьмома мільйонами внутрішньо переміщених осіб і шістьма мільйонами, які виїхали з країни, нам вдалося допомогти всім. Вісім мільйонів людей отримали допомогу — не в таборах, а від церков, парафій і приватних осіб.
Продовжуймо підтримувати
Глава УГКЦ під час розмови наголошує на важливості підтримки з боку Конференції єпископів країн Північної Європи.
— Коли в травні 2023 року кардинал Андерш Арбореліус і єпископ Ерік Варден здійснили історичний візит в Україну як представники Конференції єпископів країн Північної Європи, це означало надзвичайно багато. Для нас це був справжній візит на знак підтримки й солідарності.
Побоювання зими в Україні є реальними.
— Це, безсумнівно, буде найважче. По-перше, міжнародна підтримка скоротилася. По-друге, за оцінками ООН, шість мільйонів українців цієї зими матимуть труднощі з доступом до їжі. Ми повинні підготуватися до цього. Крім того, є постійні бомбардування як мирного населення, так і нашої системи електропостачання. Цього літа ми часто були без світла по вісім годин на добу. Уявіть, як буде взимку — зими у нас страшенно холодні. А якщо немає електрики, то немає і води, і тепла. Тому багато парафій підготували пункти незламності, у яких можна зігрітися за допомогою генераторів електроенергії, отримати їжу та воду, а також навчальні кімнати для дітей, які не можуть ходити до школи.
На запитання, як Швеція може допомогти народу України, Верховний Архиєпископ не вагається з відповіддю.
— Ви можете допомагати за посередництвом Карітасу. Його працівники компетентні і знають, що роблять. Ми надзвичайно вдячні за допомогу, яка надходить через Карітас Швеції. Не втомлюйтеся підтримувати Україну: через надання допомоги першої необхідності, через молитву та, передусім, через добру поінформованість — бо російський вплив є всюди. Український народ втомлений, але незламаний.
Розмовляла Helena D’Arcy,Зі шведської переклав о. Андрій Мельничук
