EN

Блаженніший Святослав про слово надії під час війни

15 червня 2024, 13:33 133

Слово надії може бути важливішим за харчі й одяг під час війни, і саме усвідомлення цього стало тим заохоченням продовжувати свої звернення. Про це в інтерв’ю Радіо Культура сказав Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, розповідаючи про свої щоденні відеозвернення в перший рік повномасштабної війни. Днями відбулася презентація книжки «Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!», укладена на основі цих записів. «Ці всі відеозвернення були спонтанною відповіддю на потребу слова, яке Церква повинна була дати своїм вірним як слово надії, — нагадує Глава УГКЦ, і при цьому додає: — Я вірю у ЗСУ саме тому, що я вірю в Бога».

Блаженніший Святослав про слово надії під час війни
Блаженніший Святослав і Вадим Карп’як, фото: Департамент інформації УГКЦ

Послухати інтерв’ю можна за покликанням.

Ті, хто слухали, тепер читатиму.

— Нещодавно відбулася презентація книжки «Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!». Це щоденні відеозвернення Блаженнішого Святослава за перший рік війни. Владико, Ви уявляєте собі якось читачів цієї книжки, хто вони?

— Можливо, до кінця важко уявити, кому вона потрапить до рук. Але таке перше відчуття, перша емоція — це ті, які слухали ті відеозвернення, для яких вони були важливими, ті, які мають певну емоційну прив’язку до того слова Церкви, яке я, як Глава Церкви, був зобов’язаний озвучувати, вербалізувати. Тому ті, хто слухали, тепер читатимуть.

Живе слово ніколи не можна замінити чимось іншим.

— Але ті, хто дивилися ваші звернення, мають явну перевагу. Адже при читанні втрачається, на жаль, момент емоційності. Текст не передає оптимізму, особливо це помітно в перші дні повномасштабного вторгнення. Це недолік книжки?

— Очевидно, що живе слово, живе спілкування, ніколи не можна замінити чимось іншим. Книжка — це завжди певний посередник. Тому, справді, дуже важливо, що наприкінці цієї книги є покликання — QR-код, який дає можливість відтворити ці відеозвернення. Бо, справді, у час найбільшої розпуки і безнадійності я просто відчував своїм обов’язком бути проповідником християнської надії. Я пригадую, що першого дня цієї війни, коли я скерував окремий текст, який зачитувався у всіх наших храмах, вже тоді я говорив про те, що Україна переможе. Але перемога України буде перемогою Божої сили над людською ницістю. Я тоді говорив, що досвід світових війн XX століття показує, що всі ті, хто розв’язували війни, вони їх і програвали. І ця віра, цей оптимізм, про який Ви говорите, справді випливає з нашої надії на Бога. Показує, що наше життя і вся історія не є плодом якихось абсурдних сліпих випадків, що над світом чуває Божа мудрість — те, що ми звемо Божим провидінням. Ми часом його не розуміємо, тому що все бачимо фрагментарно. Ми можемо розуміти, усвідомити якусь частину тої чи тої історичної події, я вже не кажу про всю канву людської історії. А ми все зрозуміємо, можливо, на Страшному суді, коли вся історія покажеться нам у своїй цілісності як об’явлення Божого задуму, створення і спасіння людини. Безперечно, що якраз та віра передавалася і емоціями, і жестами, можливо, й усмішкою чи іншими невербальними засобами комунікації із глядачем чи слухачем. І так, на жаль, друкований текст, можливо, цього всього не передає. Мені важко читати цю книжку, бо повертаюся емоціями в ті дні. Пригадую, як я намагався якось усвідомити, як потрібно жити, по-християнськи переживати цю трагедію і як тоді цю віру в Бога передавати своїм словом, зверненим до слухачів чи глядачів.

— Я теж хотів запитати, чи не складно буде людям читати, бо починається кожне ваше звернення з фактично короткого інформаційного зведення за день. Це складно читати, повертаючись постійно у 22-23-й рік. Ви перечитуєте чи передивляєтесь час дочасу ці звернення?

— Я їх перечитую. Мені трошки складно переглядати, бо це займає більше часу. Але перелистуючи ті дні, справді розумієш, що ми були учасниками якогось великого чуда, яке триває вже третій рік, чуда, коли, згідно зі всіма раціональними калькуляціями, нас давно вже мало не бути в живих. Пригадуєте, як всі говорили, що Київ впаде за три дні?

— Це ж росіяни говорили.

— Навіть наші так звані союзники чи партери. Але бути на місці в Києві тоді, коли всі тобі дають «три дні», — це окремий, особливий досвід.


Презентація книжки «Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!»

Я вірю у ЗСУ саме тому, що вірю в Бога.

— Упродовж 22-го і частини 23-го року побутувала фраза «Вірю у ЗСУ». Зараз її значно менше вживають. Але тоді в моєму розумінні саме ця фраза видавала ніби і віру в Бога. Ви думали тоді про це? Наскільки ця фраза була релігійна?

— Була ціла дискусія, навіть у релігійному середовищі, наскільки можна вірити у ЗСУ. Чи це не є єретична фраза, наскільки вона є коректна? Я тоді знайшов собі відповідь на це запитання, знову ж таки повертаючись до цієї джерельної емоції чи джерельного переживання віри як такої. Я собі сказав: «Я вірю у ЗСУ саме тому, що вірю в Бога». Я знаю, що Господь Бог тоді нас вберіг при житті, не просто прямим втручанням із небес на землю. Ні. Хтось тоді мусів діяти, жертвувати собою задля того, щоб ми могли жити. До речі, щодня я дякував Господу Богові і Збройним силам України за те, що ми живі того ранку. І ми розуміли, що справді віримо в Збройні сили України саме тому, що вони захищають нас. А в такий спосіб вони є десь рукою захисту самого нашого Господа.

Як прямо перейти від віри в Бога до віри у ЗСУ? На це запитання можливо кожна людина собі окремо відповість. Бо не всі, хто говорить: «Я вірю в ЗСУ», вірив чи вірить у Бога. Але вони бачать, що їхнє життя, їхнє безпека залежить від здатності Збройних сил України стримати агресора, а потім його вигнати з нашої землі. Ми теж відчували, що Збройні сили України — це також щось пов’язане зі мною. Я і ЗСУ є єдиним цілим. Ми можемо перемогти в цій війні лише тоді, коли не будемо це відсепарувати. Коли ми скажемо: добре, нехай тепер весь тягар війни падає на Збройні сили, а я житиму так, якби війни не існувало — тоді це є великим гріхом, великою провиною проти дійсності. Отож віра у ЗСУ є плодом моєї особистої християнської віри в Господа Бога, який послуговується людиною для того, щоб у цьому світі творити добро, щоб захистити іншу людину. І це ми досвідчили, зокрема, під час першого року цієї повномасштабної святотатської війни.

Святотатська війна.

— Чому святотатська війна?

— Найперше, людським словом важко окреслити цей феномен, цю трагедію, яка криється у слові «війна». Ми завжди віддзеркалюємо певні вербальні форми, які десь панують чи панували того часу в українському суспільстві. Тобто Церква є частиною суспільства і тому, як говорять люди, журналісти, у такий спосіб теж висловлюються представники Церкви. Очевидно, що коли почалося повномасштабне вторгнення, ми його так не називали. Це пізніше ми зрозуміли його масштаби, що діється, як вибудовується сама логістика нашого спротиву і так далі. Слово «війна» всіх нас збудило зранку, о 4-й, 24 лютого 2022 року. Коли почалося це осмислення всенародного спротиву, тоді, можливо, я його й озвучив у своєму словництві. Це, можливо, навіть не було так задумано. Можливо, я, як душпастир, вже розумію, що наш народ як одне ціле став на захист твоєї Батьківщини, що це війна, яка спровокувала всенародну відповідь. Наш народ зрозумів, що ми, як суспільство, стоїмо сьогодні перед питанням життя та смерті. І ми мусимо всі щось робити. Ніхто не може сказати, що ця дійсність мене особисто не стосується. Ми бачили, як наші люди в різних частинах України, зокрема на територіях, які тоді потрапили під окупацію, активно чинили спротив окупанту. Можливо, сам окупант цього не сподівався. Ніхто не очікував, що українці будуть здатні до такого спротиву. І ми побачили на власні очі: наші волонтери, навіть наші військовослужбовці, наша влада, і так само священники, — це всенародна справа, що ми стали на захист своєї Батьківщини як цілий народ. Цікаво, що, можливо, цей всенародний спротив також був великою несподіванкою для наших так званих міжнародних партнерів. До речі, архиєпископ Вільнюса, який є теж військовим єпископом ординарієм Литовського війська, Ґінтарас Ґрушас мені сказав, що після того феномену всенародного спротиву країни НАТО почали думати над тим, що потрібно змінювати військову доктрину. Чому? Бо ніхто до кінця не усвідомлював, яку важливу роль у військовому протистоянні має мотивація. Ота воля до боротьби. А це сталося. Тобто ми всенародно почали чинити спротив. І тому ось так, я би сказав, цілком спонтанно ця фраза, це слово ввійшло в окреслення цього феномену. Тоді війна почалася окреслюватися як всенародна війна.

Тепер про святотатську війну. Ми почали бачити величезну трагедію військових злочинів росії. Бо ми навіть у своїй уяві не хотіли припускати можливість факту геноциду, масових вбивств росіянами, зокрема мирного населення. Щоб таке припустити, треба мати хвору свідомість. І коли ми побачили ті масові злочини проти людяності, то у віруючої людини спонтанно виринає свідомість, що це святотатство. Чому? Бо це велика зневага людини й Бога, особливо, коли хтось використовує релігійний мотив для того, щоби виправдати насилля і вбивство. Слово святотатська війна з’явилося, зокрема тоді, коли ми побачили, як відреагувала Російська Православна Церква на неї. Ми сьогодні вже остаточно є свідками оформлення доктрини «руського міра». Тоді це були лише перші його вияви. Але ми чули про «священну війну». Тобто, що ця війна, яку розпочала росія проти України, це «національно-визвольна війна російського народу», «священна війна». Тим більше, коли патріарх Кирил обіцяв автоматичне відпущення гріхів усім вбивцям, які прийшли нищити Україну, ми зрозуміли, що це богохульство. Тому той, хто вбиває невинних людей, хто порушує всі моральні правила війни, хто порушує міжнародне право і всі інші правила та звичаї ведення будь-якої війни, той чинить злочин проти людини і Господа Бога. А це окреслюється одним словом — святотатство. Це не означає, що ми святі. Але це означає, що цей злочин набирає таких масштабів, що волає до Бога про помсту. Вбивство — це той гріх, який волає до Бога про помсту. Це — зневага Бога і людини.


Книжка Блаженнішого Святослава «Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!»

Слово надії може бути важливішим за харчі й одяг.

— Закриває книжку коротка післямова відомого американського історика Тімоті Снайдера, який зауважив, що Ви взяли модель митрополита Андрея Шептицького, який теж звертався до своїх вірян у час Другої світової війни. А відкриває — передмова Оксани Забужко, яка починає її словами: «Країні потрібні священники». Це одна з фраз із Вашого звернення. Яке Ваше бачення ролі священників у війні? Бо на війні — це капелани, але в тилу теж потрібні священники. Чи справляються вони з цим завданням у воєнний час?

— Я собі пригадав одну подію. Це була, мабуть, друга половина березня 22-го року. Київ тоді ще був в облозі. Я завітав із візитом до міського голови пана Кличка. Ми тоді налагоджували різну логістику гуманітарної допомоги Києву. І нам потрібно було розуміти, що потрібно, які є виклики, скільки людей залишилося в місті. І я запитав у міського голови, що треба. Пригадую, він сказав, що на той час у Києві залишилося близько 800 тисяч людей. Але на запитання, що потрібно, він подивився на мене і сказав таку фразу: «Більше ніж хліба й одягу від Церкви нам зараз потрібне слово надії». І це мене потрясло певною мірою. Бо саме він тоді нам пояснив, що Церква — це не тільки якась служба соціальної допомоги. Слово надії може бути важливішим за харчі й одяг. Слово надії, яке виставляє життєві орієнтири, яке допомагає віднайти сенс твоєї боротьби, навіть із місць твого болю та страждання, важливіше за хліб і одяг під час війни. Очевидно, що ми все решта робили. Але «слово надії» — це щось, що мене тоді заохотило ці щоденні звернення продовжувати. До речі, потім я випадково довідався, що ці щоденні звернення перекладала на шість мов світу група волонтерів, яка спонтанно взялася це робити. І нас, фактично, тоді почав слухати весь світ.

Імпульс із Києва продовжить свою адвокаційну працю.

— Наскільки я розумію, книжка теж вийде в перекладах?

— Так, очевидно. Вийшов уже україномовний варіант цих звернень. Надрукований польський варіант. Готуються італомовний, німецькомовний, іспаномовний, франкомовний, англомовний. Тому цей імпульс, який тоді йшов із Києва, продовжуватиме свою адвокаційну працю і надалі. Кажуть, що коли виходить друкований текст, він починає жити своїм окремим життям. Тому так цей імпульс іде вперед і слово надії звучить. Я теж відчув, що наші люди дуже потребували слова Церкви для того, щоби прийняти свої особисті життєві рішення. І ми тоді почали разом у тих відеозверненнях роздумувати, як бути християнином у час війни. Ці всі відеозвернення були спонтанною відповіддю на потребу слова, яке Церква повинна була дати своїм вірним як слово надії.

— Чому Ви припинили ці звернення?

— Я продовжив, але трошки в іншому форматі. Я намагався зрозуміти, як правильно далі нам це продовжувати, якого типу є потреба. Після першого року війни, ті звернення йдуть щотижневим циклом. Тобто я тепер роблю раз на тиждень, у неділю ввечері, підсумок прожитого тижня. Бо інтенсивність подій теж трохи змінилася і такі відеозвернення набрали трошки іншого ритму. Але вони продовжуються по сьогодні. Я бачу, що запит і від українського суспільства, і від наших друзів у світі, існує й надалі.

Радіо Культура

Персони

Дивіться також