Блаженніший Святослав: «Ми не покладаємося лише на людські сили, надія — в Бозі»
З нагоди Дня Незалежності, яку Україна відновила 34 роки тому, Глава Української Греко-Католицької Церкви ділиться в інтерв’ю для ватиканських медіа думками про те, як змінюється роль Церкви в українському суспільстві, що Церква виносить з досвіду випробувань і про фундамент й остаточну мету християнської надії, складаючи подяку всім, хто в різний спосіб підтримує український народ у його прагненні миру.
День Незалежності сьогодні в Україні сприймається саме як день національної єдності, який веде до народження спільного соціального проекту розвитку України. Про це в інтерв’ю для ватиканський медіа розповів Блаженніший Святослав, Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви. Напередодні відзначення 34-ї річниці відновлення української незалежності ми поспілкувалися з ним, щоб запитати про те, якою він бачить роль Церкви в період суспільних змін і випробувань, і про надії українського народу, який вкотре відзначає головне державне свято в умовах воєнного лихоліття.
— Ваше Блаженство, до 1989 року Українська Греко-Католицька Церква перебувала у підпіллі. Як змінилася її роль з відновленням незалежності України в 1991 році?
— Не тільки в часи підпілля за часів Радянського Союзу, але й раніше, коли український народ, хоч і жив на своїй землі, але належав до різних сусідських державних утворень і не мав власної держави, Церква була єдиною соціальною структурою, яка представляла український народ. Це було чітко видно і в Речі Посполитій, і в Австрійській імперії, і в Російській імперії, і в Другій Польській Республіці. Часто Церква була в суспільстві єдиним голосом українського народу, який його захищав, і часом виконувала функції, які зазвичай виконує держава в справі захисту прав пересічних громадян. Тому Греко-Католицька Церква ніколи не була державною церквою, але, представляючи народ у різних державних утвореннях, вона, звичайно, підтримувала бажання народу створити власну державу. Адже Церква чекала на час, коли нарешті зможе передати ці громадянські обов’язки державі українського народу. Отже, Церква відіграла дуже важливу роль в історії. Але особливо в період, коли розпадався Радянський Союз і нарешті почала існувати незалежна українська держава, яка дедалі більше наповнювалася конкретним змістом, Церква втілювала основи соціальної доктрини Церкви, тобто ті основи, згідно з якими в суспільстві незалежної держави необхідно захищати гідність кожної людини, сприяти розвитку почуття відповідальності, почуття спільного блага, а також почуття власної ідентичності. Потім у 90-х роках Церква в Україні відіграла фундаментальну роль у трансформації пострадянського суспільства: від постколоніального суспільства до демократичного. Вона справді виконала роль Mater et magistra, матері і виховательки свого народу.
— У неділю, 24 серпня, коли в Україні відзначають День незалежності, виповнюється рівно три з половиною роки з початку повномасштабного вторгнення Росії. У цей трагічний період Церква в Україні постійно була поруч із народом, надаючи гуманітарну та духовну допомогу. Що, на Вашу думку, Церква сама винесла з цього досвіду?
— Ми отримали багато уроків, але, можливо, нам потрібно трохи часу, щоб осмислити ці події, які шокували кожного українця, коли почалася війна. Однак уже зараз ми можемо говорити про деякі дуже важливі явища. По-перше, ми стали свідками формування нового громадянського та політичного суспільства в Україні. Мій попередник Любомир Гузар казав, що поділ в Україні відбувається не за мовою, якою люди розмовляють, чи за етнічною, національною або конфесійною приналежністю, а між тими, хто любить Україну, і тими, хто її ненавидить. Це стало очевидним одразу, коли почалася ця війна. Тому це широкомасштабне вторгнення сприяло утвердженню ідентичності нашого народу. Є ще одне дуже цікаве явище: ця нова ідентичність є інклюзивною ідентичністю. Тобто, сьогодні українцями вважають себе не тільки ті, хто належить до української нації за етнічною приналежністю, культурою, мовою, а й усі, хто захищає незалежну Україну, наприклад, євреї, мусульмани різних національностей; українці, росіяни, поляки, угорці, гагаузи, греки… — всі, хто сьогодні живе в Україні, захищають свою батьківщину і формують українську ідентичність інклюзивним чином. Ніколи не говорилося і ніколи не буде говоритися в майбутньому «Україна для українців». Ніхто не потребує, щоб хтось захищав права етнічних або релігійних меншин в Україні з-за кордону.
Ця інклюзивна ідентичність також впливає на діяльність і функціонування християнських Церков в Україні. Наприклад, гуманітарну допомогу, соціальне служіння Церкви ми здійснюємо на користь усіх. Ніколи в греко-католицькій парафії не запитують тих, хто приходить по допомогу: «До якої Церкви ти належиш? Якої ти національності?». Ця солідарність, яка завжди мала своє підґрунтя в християнській ідентичності, сьогодні є явищем, яке охоплює всіх і є справді запорукою стійкості України та нашої здатності протистояти цим дуже сильним атакам ззовні. В історії завжди трапляється так, що народ стає більш згуртованим, коли переживає спільний досвід. Ця війна є спільним досвідом, тому що російська ракета не розрізняє між православними і католиками, між християнами, мусульманами чи євреями — ми всі однаково як люди несемо рани війни, і всі ми потребуємо зцілення цих ран. Цей спільний досвід — хоч і трагічний — дав українській нації можливість зростати в єдності. День незалежності сьогодні сприймається в Україні саме як день національної єдності, який веде до народження спільного соціального проекту розвитку України, України після війни, України, яка, безсумнівно, буде сильнішою з чіткішою ідентичністю, утвердженою через цю трагедію, але також і справді європейською ідентичністю.
— Ваше Блаженство, що Ви би хотіли сказати про останні міжнародні зусилля, спрямовані на припинення війни в Україні?
— Я можу говорити також від імені простих, звичайних людей. Справді, є велика надія, що нарешті ці міжнародні зусилля, навіть на найвищому рівні міжнародної спільноти, зможуть зупинити цю сліпу і безглузду війну. Коли кажуть, що війна є «безглуздою», то це дійсно так. Та для українського народу захищатися сьогодні — це справді питання життя і смерті. Але коли до суто військового захисту додаються інші зусилля — дипломатичні, а також економічні — ми стаємо дедалі більше здатними чинити опір і захищатися. Крім того, прості люди відчувають, що в останні роки, особливо з початку війни, ми ніколи ще не бачили такого сильного тиску на Росію на міжнародному рівні, щоб вона припинила вбивати українців. Цього тижня ми побачили, як усі лідери європейських країн об’єдналися з нашим президентом і прибули до Вашингтона, щоб підтримати гарантії безпеки української держави. Це дало нам зрозуміти, що ми вже є частиною європейської ментальності, і європейські лідери бачать Україну як частину культурного, економічного континенту. Але Україна також є тією країною, яка в майбутньому забезпечить безпеку кордонів європейських країн. Тобто Україна вже є частиною європейського простору, і саме зараз в Україні вирішується майбутнє об’єднаної Європи.
— Ми все ще перебуваємо в Ювілейному році, присвяченому надії і знаємо, що надія — це не просто оптимізм. Яка основа надії, яку Церква покликана дарувати українському суспільству в цей трагічний період його історії?
— До всіх цих людських зусиль, включаючи ті, що здійснюються на високому міжнародному рівні, ми, християни, завжди додаємо те, що становить невід’ємну частину нашої християнської ідентичності: нашу молитву і віру в Бога. Ми не покладаємося лише на людські здібності і сили, але ми відчуваємо, що Господь, божественна сила, сьогодні проявляється в зраненому народі, але є також основою і остаточною метою християнської надії. Ми надіємося на Бога, і той, хто надіється на Бога, ніколи не буде засоромлений.
Ця християнська надія набагато надійніша за людські угоди чи домовленості, які можуть гарантувати багато речей. Тому Україна молиться. Віра в Бога оновлює наші людські спроможності, особливо здатність робити добро. Я хотів би знову нагадати слова мого попередника Любомира Гузара, який казав, що коли ми робимо добро, то ми дуже сильні. Кожен, хто сьогодні хоче відчути свою здатність бути сильним, може це зробити, чинячи добро для тих, хто цього потребує, для свого народу, своєї держави. Чинити добро означає також перемагати втому, це означає справді віднайти ті людські та християнські сили, які ми носимо в собі. Тому до цих суто людських зусиль український народ долучає християнську надію, яка не розчаровує.
— Чи хотіли б Ви додати ще щось?
— Користуючись нагодою, хочу подякувати, насамперед, європейським народам, які дедалі більше розуміють, що все, що сьогодні відбувається в Україні, стосується також їхніх суспільств, а також їхніх Церков, їхніх проектів щодо безпечної Європи, Європи, в якій панує мир, Європи культури та розвитку, спрямованого в майбутнє. Я також хотів би подякувати християнам Європи та всього світу, тому що ми дійсно відчуваємо велику солідарність місцевих Церков усього світу. Я часто отримую листи солідарності. Останнім часом ми також отримали лист з Латинської Америки від Бразильської єпископської конференції, а також від некатолицьких Церков, зокрема, від православних і протестантів. Тому я дякую всім християнам світу, всім людям доброї волі, які виявляють нам свою прихильність, свою солідарність також у дуже конкретний і відчутний спосіб, беручи участь у різних гуманітарних проектах для підтримки України, а також для майбутньої відбудови нашої країни. Ми вдячні всім за молитви, бо знаємо, що молитва — це справді неймовірна сила, яка підтримує нас, допомагає нам жити в цих драматичних умовах.
Розмовляла Світлана Духовичwww.vaticannews.va
