Блаженніший Святослав: 15 років служіння Глави УГКЦ
27 березня 2011 року, 15 років тому, Українська Греко-Католицька Церква отримала нового Отця і Главу — в цей день у Патріаршому соборі в Києві відбулася інтронізація Блаженнішого Святослава, який став на тоді одним із наймолодших очільників серед Східних Католицьких Церков.
На ці 15 років служіння Глави УГКЦ припали події, які вже ввійшли в історію України та світу: і злети людського духу, чим була Революція Гідності, і величезні трагедії, чим було російське вторгнення 2014 року і є повномасштабне війна тепер. Увесь цей час Церква, як матір, була і залишається поруч зі своїм народом, укріплюючи його дух душпастирством і підтримуючи тіло в соціальному служінні. Вона була й залишається голосом народу, його болю та надії і в Україні, у кожному її куточку, і за кордоном.
Про шлях, який пройшла Церква за ці неймовірно насичені, складні й важливі для України 15 років Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, розповідає в інтерв’ю «Живому телебаченню» (відео буде опубліковане на YouTube-каналі «Живе телебачення» 28 березня о 20:30).
Початок шляху
— Ваше Блаженство, пригадаймо момент Вашої інтронізації 15 років тому. Якщо подумки повернутися в той момент, що б Ви нинішній сказали Святославу тодішньому, який тільки розпочинав своє патріарше служіння?
— Я б, мабуть, сказав тільки одне: «Не бійся!». Справді, тоді був страх, точніше, трепет, бо зіставляєш виклики зі своїми можливостями і відчуваєш, що просто не здатний. Але все те, що я до цього моменту досвідчував, умів, знав, говорило в мені: «Господь Бог буде з тобою».
Згодом це відчуття потвердив мій вихователь, ректор семінарії блаженної пам’яті владика Юліан Вороновський. Це був цікавий момент: коли владики одягалися і формували процесію з нашого маленького дерев’яного храму Благовіщення, щоби вирушати до Патріаршого собору для інтронізації, єдиним, хто до мене підійшов, був владика Юліан, обійняв і сказав: «Синцю, не бійся — все буде добре!». Владика завжди, ще зі семінарії, був тою людиною, яку Господь Бог посилав мені з оцим словом батьківської близькості і тепла: «Синцю…».
Мабуть, ці ж слова я би сказав тому Святославу, яким був тоді. Бо Господь Бог показав себе діяльно і всемогутньо присутнім у всіх подіях, які я переживав зі своїм народом упродовж цих 15 років.
— На початку служіння як Глави УГКЦ у Вас, напевно, було певне бачення місії Церкви, її руху і розвитку, Ви ставили перед собою якісь завдання. Як змінилася Ваша візія упродовж тих 12 років, які Україна перебуває у війні?
— Знаєте, на початку це для мене було дуже важке запитанням: якою буде моя програма? Я не мав ніякої програми, бо абсолютно не готувався до такого крутого повороту в моєму житті. Тому відповідав: «Моя єдина програма — вірити в Бога». Вірити, зростати в тій вірі і вчити вірити в Бога інших людей. Це — та програма, яку після свого воскресіння Ісус Христос дав своїм апостолам: «Ідіть, навчайте всі народи, хрестячи їх во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». І це була єдина програма, з якою я тоді вийшов «на люди» і почав осмислювати все те, що сталося, а відтак — направду планувати, програмувати своє життя і життя Церкви.
Історія показала, що така довіра до Бога й була найкращою і, можливо, найбільш виправданою програмою. Адже ми не знали, що нас очікує. Ми, як Церква, не були творцями подій, у вир яких невдовзі потрапили як суспільство і країна. І у всіх тих драматичних обставинах треба було вміти знайти правильну дорогу, правильну позицію для нашої Церкви, нашого єпископату і її послідовно втілювати та висловлювати в наших посланнях, конкретних програмах, душпастирських планах. Саме віра в Бога була тим компасом, який показував, як нам опинитися у правильному місці та правильний час. Віра в Бога й намагання послужити своєму народу були нашою програмою і тим шляхом, яким ми рухалися у всі ті непрості історичні моменти.
Церква на Майдані
— На Революції Гідності на Майдані у Києві, в інших містах, де відбувалися протести, Церква постійно була разом зі своїми людьми. Богослови називають цей феномен «Церквою без стін». Формування громадянської свідомості і ця виявлена духовність на українських Майданах були невіддільними чи існували окремо?
— Думаю, сама подія Революції Гідності не так сформувала, як виявила цю громадянську свідомість українців. Ба більше, це був просто вибух, найпотужніший вияв нашого громадянського суспільства того часу.
Наша Церква від початку незалежності України була рушієм і каталізатором трансформації пострадянського суспільства в суспільство справді демократичне, вільне і європейське. Вся історія нашої Церкви в Україні після розвалу радянського союзу була історією такого виховання. Церква тут показала себе як мати й учителька свого народу, вона виховувала наших громадян свідомими, що вони відповідальні за долю своєї країни, що коли народ делегує владу тим чи тим виборним політикам — президентові чи Верховній Раді, — це не забирає в людей відповідальності контролювати державну владу, а відтак — відстоювати свої громадянські позиції.
Цікаво, що під час Революції Гідності російська пропаганда відразу звинуватила нашу Церкву в тому, що це саме ми закликали людей виходити на Майдани. Це можна було почути навість з уст офіційних представників Російської Православної Церкви. Звичайно, це не так — це був вибух громадянської свідомості українців незалежно від конфесії, незалежно навіть від етнічного походження. Це був момент формування нової політичної нації, коли мільйони громадян України зробили свій вибір бути українцями — не лише за походженням, а за позицією, і разом будувати майбутнє своєї Батьківщини.
Якщо пригадуєте, першопричиною Майдану була дискусія про національний проєкт розвитку країни. Україна мріяла в майбутньому повернутися назад, до родини європейських народів, а наш північний сусід мріяв повернутися до радянського союзу. Тобто це був конфлікт двох мрій, двох проєктів майбутнього.
Під час Майдану справді сформувалися нові взаємини між Церквою і суспільством. Наша Церква своїм привілейованим співрозмовником завжди мала не владу, а суспільство, тому його і виховувала. І тут виявилося, що суспільство широко відкрило двері перед Церквою і вона була запрошена в них увійти, тобто вийти поза межі лише своїх вузьких кіл і прийти до людей, увійти наново в суспільство, яке чекало церковної присутності. І ми, слухаючи голос Божий, зробили правильний вибір. Не тільки наша Церква, а всі українські Церкви, які сьогодні формують ВРЦіРО. Якби вони тоді не переступили цей поріг надії, як казав папа Іван Павло ІІ, і не прийшли до людей, думаю, невдовзі ті двері закрилися б. І, можливо, нині наше суспільство цілком по-іншому сприймало б Церкву загалом. Довіра, мабуть, впала б до нуля, і Церква надовго втратила б моральний авторитет і роль духовного лідера громадянського суспільства.
Багато людей у ті дні мені говорило, що коли побачили священників поруч із народом у цей вирішальний історичний момент, зрозуміли, для чого є Церква. Багато наших героїв, які були тоді на Майдані, спочатку йшли до сповіді до священників, які були там, а тоді — на барикади. Це був якийсь абсолютно новий історичний момент, коли Церква показала себе матірʼю свого народу, його захисницею, опікункою, голосом його інтересів і перед українською владою, і навіть перед світовим співтовариством. Це була та мати, яка страждає і терпить разом зі своїми дітьми.
Церква під час ковіду
— У час епідемії ковіду перед Церквою постали нові виклики, які вимагали гнучких та розумних рішень: і щодо вимоги закриття храмів як місць масових зібрань, і щодо вакцинації, і щодо життя суспільства в умовах жорсткого карантину. І рішення УГКЦ були гнучкими й доволі незвичними, як-от відкриття центрів вакцинації у храмах…
— Під час ковіду перед усіма Церквами і навіть релігіями постав новий виклик — розрізнення між змістом та формою: як нам жити нашою вірою, тобто зберегти зміст, але в обставинах, які вимагають змінити форму? Бо в певних, я би сказав, незрілих моментах релігійності ми часто ототожнюємо форму із вірою. А це не так. І оце розрізнення між змістом та формою дало нам можливість зрозуміти, що має бути збережене за будь-яку ціну, а що можна змінити, модифікувати відповідно до нових обставин.
І тоді можна було почати вести діалог між Церквами й релігійними організаціями. Пригадую, спочатку Церкви спонтанно зайняли різну позицію: від абсолютного заперечення, що не існує ніякого ковіду, до абсолютного припинення будь-якої релігійної діяльності. Але, очевидно, між тими двома крайнощами треба було знайти розумну середину. Пригадую, у тому діалозі я дуже просив моїх співбратів не вчити лікарів, що вони мають робити і як поводитися. Я запитав: «Дорогі співбрати, скажіть, хтось із вас знає, що таке РНК-вірус?». Знавців знайшлося не дуже багато. Я продовжив: «Давайте не переступатимемо межі наших компетенцій і поважатимемо те, що кажуть лікарі». І ми, маючи такий щирий діалог між собою, напрацювали спільну позицію релігійного середовища і з нею вийшли на державно-церковні стосунки. Думаю, ми набагато мудріше пройшли цей період ковіду, аніж навіть Церкви у Європі чи в інших частинах світу.
Тобто у стосунках із державою ми показали себе відповідальними та доволі второпними. Церкви сказали своє слово і наш голос був надзвичайно важливий та почутий усіма — незалежно від конфесійної належності. Ми сказали: ми виконуємо правила карантину не тому, що нас хтось примушує, а тому, що переконані, що це — правильно. Церкви мали бути відповідальними за те, що храми будуть безпечним простором, де люди не наражатимуть на небезпеку себе й інших, а навпаки — зможуть отримати духовну допомогу, щоб пережити ті страшні драматичні обставини.
У такому партнерстві Церков і держави ми дуже багато навчилися, а держава навчилася поважати Церкви. До речі, якогось розпорядження закрити всі храми, як в інших країнах, у нас не було. Але ми показали себе відповідальними та правильно організували богослужіння в тих храмах, які були відчиненими і які справді стали безпечним простором.
І найголовніше: наша Церква навчилася супроводжувати своїх вірних навіть в умовах ізоляції та карантину. Ми тоді відчули, як люди потребували Божого слова, побачили, якою важливою є можливість промовляти до наших людей, зокрема через «Живе телебачення». Тобто цей віртуальний простір у тих умовах став реальним. Той заклик до наших вірних брати участь у богослужіннях онлайн, молитися вдома, молитися разом започаткував ініціативи, які тривають по сьогодні. Наприклад, щоденна трансляція «Вервиця єднає» онлайн обʼєднує десятки тисяч людей в усьому світі! Ми відчуваємо, що ця молитва справжня, що вона приносить свої плоди.
Отож, правильно реагуючи на виклики ковіду, даючи правильні відповіді на них, ми здобули колосальний досвід, який дуже допомагає нам сьогодні, в умовах цієї страшної війни.
Церква у війні
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ви, попри небезпеку, залишилися в Києві. Ба більше, започаткували щоденні звернення, які записували, перебуваючи у столиці. Як виникла ця ідея?
— Це були драматичні обставини… От ми говоримо про те, як знайти відповідь на запитання: де твоє місце у відповідний час? Я тоді зрозумів, що правильне місце там, куди Господь Бог покликав тебе бути єпископом, не покидати свою паству, бути разом із нею.
Я не мав наміру записувати щоденні звернення. Це було спонтанно. Перше звернення 24 лютого було спричинене тим, що весь світ почав дзвонити із запитаннями: «Ви живі? А де ви є?». Нам пояснили, що ми не можемо казати, де саме ми є, бо це наразить на небезпеку тих, хто поруч. Але коли тебе 10 разів запитають, чи ти живий, ти чемно, вдячно і врівноважено відповідаєш. Але якщо це запитання звучить встоте чи втисячне, — це дратує. І в певний момент я попросив свого секретаря, отця Олега: «Давайте покажемо, що ми живі, щоб бодай у наших владик не було питань, чи потрібно вибирати ще одного Главу Церкви» (сміється). Так і з’явилося це перше звернення.
Але потім я досвідчив силу слова: коли ці звернення стали щоденними, я усвідомив, що сам факт, що ми говоримо з Києва на весь світ про те, що ми живі, що Київ стоїть, — це дуже потужне слово, — слово надії. Цікаво, що тогочасна пані прем’єр Литви Інгріда Шимоніте мені сказала, що щоранку хотіла почути лише одне — Київ український. У Хорватії певний час ці наші щоденні відеозвернення з Києва з титрами транслювали по національному телебаченню. Українка, яка працює в готелі у Лондоні, розповіла мені, що під час сніданку, коли там багато людей, шум і рух, вона дала це відеозвернення на екрани, і всі замовкли. «Навряд чи ці люди розуміли, що ви казали, але сам факт, що ви говорите з Києва, був для всіх дуже потужним моментом свідчення якоїсь дійсності», — сказала вона.
Пізніше виникло запитання: чи продовжувати ці відеозвернення? І на нього мені відповіла старенька бабця з Житомира. Тоді ще між Києвом і Житомиром шлях був закритий. Житомир потрапив під потужну ракетну атаку, і я вирішив поїхати — хоча б об’їзними дорогами. Ми приїхали до нашого храму, привезли продукти, речі, ще щось, і та старша пані взяла мене за руку і сказала: «Ми так боїмося, нам так страшно, але так добре, що Ви до нас говорите». «Та я вже не знаю, що вам казати!» — кажу. А вона: «Неважливо що. Найголовніше, що Ви до нас говорите».
У таких болючих обставинах, у яких сьогодні живе наш народ, голос Церкви є голосом люблячої матері, яка говорить до своїх дітей. І чуючи той голос, який у певних моментах стає голосом Божим, люди мають можливість віднайти і сили, і розуміння, і світло надії, і вистояти в тих надзвичайно важких обставинах.
— Як велика війна змінила обличчя Української Греко-Католицької Церкви? Яким воно є на п’ятому році війни?
— Це — обличчя матері. У драматичних обставинах початку війни всі ми однаково відповіли на одне і те ж запитання: що робити? Рятувати людей. Мені не треба було давати команди з Києва, що робити, — абсолютно синхронно ми почали діяти однаково. Чи в Бердянську, де потім наших отців заарештували російські окупанти, чи в Харкові, чи в Сумах, Запоріжжі, Одесі, Дніпрі, Києві, Краматорську, Словʼянську — ми відразу почали рятувати людей.
Пригадую наш Патріаршій собор у Києві того дня, коли почалося вторгнення, 24 лютого 2022 року. Люди з усього Дніпровського району, шукаючи порятунку, спонтанно бігли до нашого собору: він виявився найпристосованішим укриттям. Окрім усіх вікових категорій людей, у нас там були і котики, і песики, і хомʼячки, і папужки, і навіть рибки, яких люди несли зі собою. Тобто наш собор дослівно перетворився на ковчег Ноя, який реально рятував усіх від бомб, невизначеності, небезпеки. А потім ми тих людей мусили і захистити, бо довкола собору відбувалися боєзіткнення з диверсійними групами росіян. Так, до речі, зʼявилася окрема акція самооборони нашого Дніпровського району: два пости озброєних військових стояли довкола собору майже півтора року. Людей, які були в нас у Патріаршому соборі, треба було годувати, лікувати, допомогти прийняти рішення, що робити: евакуюватися чи залишатися у Києві? І весь той народ молився. Церква в таких екстремальних обставинах є отим простором, справді ковчегом, який рятує життя.
Це відчували люди в різних частинах України. Не тільки священники чи єпископи, які давали відповідь, що робити, а люди, коли вирішували, куди йти, у кого шукати допомоги, спонтанно почали шукати допомоги саме в Церкві. Наприклад, наш катедральний собор у Харкові понині виконує функцію логістичного хабу. Це такий, я би сказав, вузловий пункт руху наших гуманітарних конвоїв по всій території Сходу і Півдня України, куди можна дістатися.
Тобто Церква дає не тільки духовну опіку, а справді рятує життя людей. Ми не тільки говоримо про любов до ближнього, а здійснюємо її, реально свідчимо. Думаю, що в обставинах війни це служіння виявилося життєво необхідним — врятувало сотні тисяч, а то й мільйони життів.
— Якими були найважчі рішення, які Ви приймали як Глава Церкви в час війни?
— Напевно, і для мене особисто, і для більшості нашого єпископату та священників, це була відповідь на запитання, яке висіло над нами в перші дні, тижні, місяці війни, — що робити: залишатися тут чи покинути свою парафію, своє місто? Це були дуже тяжкі рішення.
Пригадую, що коли почалася війна, багато радників просто вимагали, щоб я залишив Київ. Очевидно, вони переживали за безпеку, адже нас попереджали, що ми є в певних списках росіян, що за нами шукатимуть, що якщо ми попадемо під окупацію, то будемо заарештованими серед перших, а арешт Глави Церкви — це дуже серйозно і невідомо, чим закінчиться. І, усвідомлюючи всі ці виклики та небезпеки, всупереч, може, багатьом, я прийняв рішення залишитися в Києві. Вирішальними для мене тоді були слова Ісуса Христа про доброго пастиря, який не покидає своїх овець, коли бачить вовка, а рятує їх, дбає про них ще пильніше.
І так думали й думають фактично всі наші священники та єпископи. Знаю, наскільки багатьом нашим отцям сьогодні тяжко виконувати наказ свого єпископа про нагальну необхідність евакуйовуватися. У певних обставинах наші священники є останніми, хто залишає село чи місто. Пригадую драму нашого отця з Берислава на Херсонщині, який благав своїх людей, щоби вони евакуйовувалися, але коли ми благали про це отця, — як же ж йому було важко приймати це рішення.
Я дякую Господу Богові за героїзм нашого єпископату, наших священників, монахів, монахинь, які перейшли це випробування вогнем і показали, що вони — добрі пастирі, готові віддати життя за своїх овець.
Церква у світі
— Якщо простежити за новинами, вражає, скільки Ви їздите по світу, скільки проводите зустрічей і з церковними діячами, і з дипломатами, і з політиками, і, звичайно, з вірними, розкиданими по шести континентах. Як відбуваються ці зустрічі і коли Ви зрозуміли, що до Вашого душпастирства додалася ще й роль дипломата?
— Я постійно їжджу, тому що наша Церква — глобальна, і, як Глава Церкви, я є главою цієї світової церковної християнської спільноти, відповідальний за наших людей, яких доля розкидала по всьому світу. Наша Церква пережила кілька хвиль глобалізації. Перші емігранти виїхали з України ще наприкінці ХІХ століття, остання хвиля триває просто зараз. І в таких обставинах Глава Церкви є осердям єдності цієї глобальної спільноти українців, яка розпорошилася по всьому світу, але не втратила внутрішньої єдності та звʼязку. Тому Глава нашої Церкви мусить вміти говорити різними мовами, слухати різних людей, бути чутливим до різних культур, ментальностей і способів мислення, щоби будувати й укріплювати цю єдність — лише тоді це душпастирське служіння може бути ефективним. Мені так приємно, що за богослужіннями в Патріаршому соборі стежать наші люди зі всього світу. Багато слухає голос нашої Церкви з Києва як голос своєї матері.
Голос нашої Церкви важливий сьогодні не тільки для внутрішньої аудиторії, для тих, хто вважає себе вірним УГКЦ. Він дуже важливий і в екуменічному плані, тобто нас слухають і на нас зважають духовенство й вірні інших Церков в Україні та світі. Голос нашої Церкви дуже важливий у спілкуванні з Римським Апостольським престолом, Святішим Отцем Папою Римським. Наш голос дуже важливий у спілкуванні зі світовим співтовариством. За тих 15 років важко порахувати, скільки інтервʼю в різних країнах довелося давати саме для того, щоб голос нашої Церкви — найбільшої серед Східних Католицьких Церков — був зрозумілим, правильно артикульованим, пролунав у відповідний момент і відповідний спосіб.
Очевидно, голос нашої Церкви важливий не тільки для церковного світового співтовариства, але й для очільників світових потуг і держав: його шукають і поважають саме тому, що ми є голосом нашого народу, голосом громадянського суспільства. Бо голос Церкви — це голос правди, і це дуже чітко сьогодні відчувається. Як мені говорили у французьких державних органах, кожна країна має свою державну пропаганду, зокрема коли країна перебуває у стані війни, тому дуже важливо чути, що каже Церква, бо це — голос правди і болю того народу, його надії, його мрій на майбутнє.
Справжня дипломатія — це мистецтво плекання стосунків, і наша Церква має тяглу традицію такої дипломатії на найвищому міжнародному рівні. Згадаймо, митрополита Андрея Шептицького. Згадаймо патріарха Йосипа Сліпого. Їх у світі вважали етнархами українського народу. Вони були єдиними легітимними представниками українського народу, поневоленого радянською владою. І це мистецтво плекання стосунків, зокрема з дипломатами, міжнародними партнерами, сьогодні і для нашої Церкви, і для Української держави є надзвичайно важливим та цінним.
— Чи ці Ваші дипломатичні зустрічі якось узгоджуються із відповідними структурами державної влади, щоб Церква і держава на міжнародному рівні звучали в унісон?
— Одразу скажу, що наш голос не є підконтрольним державній владі, і на цьому дуже важливо завжди наголошувати. Бо коли ми приїжджаємо як, наприклад, члени Всеукраїнської ради Церков до якоїсь країни, міністерства чи навіть до королівської родини, відразу виникає запитання: кого ви представляєте? Якщо співрозмовник відчує, що нас прислала українська влада, одразу авторитет чи навіть моральна значимість наших слів впаде до нуля. Адже всі ці наші співрозмовники спілкуються з нашою державною владою без посередників. І сам факт, що якась Церква стає частиною державного механізму дуже деструктивний — це нівелює роль і місце Церкви в суспільстві. Ми бачимо, що сталося з Московською Церквою в умовах повномасштабного вторгнення — це абсолютна дискредитація церковності як такої. Тому ми завжди кажемо, що ми є голосом громадянського суспільства і говоримо від імені наших вірних.
Але коли йдеться про спільне усвідомлення наших національних інтересів, зокрема під час війни, ми тоді є, я би сказав, голосом, який синхронно чи в симфонії говорить із представниками Української держави чи дипломатії. Тобто ми, як Церква, можливо, трохи по-іншому артикулюємо певні речі, але подаємо той самий меседж, що й держава. Інколи доповнюємо одне одного, а інколи нас щось питають, щоби зрозуміти, чи наша влада каже правду. Памʼятаю, коли Всеукраїнська рада Церков у 2013 році, перед Майданом, приїхала до Брюсселю, слухаючи голос Церкви, наші співрозмовники зіставляли те, що говоримо ми, з тим, що говорила адміністрація Януковича. Це був дуже цікавий момент.
Наведу ще один приклад, який демонструє, наскільки авторитетно трактують нашу Церкву державні діячі за кордоном. Так сталося, що минулорічний Синод Єпископів нашої Церкви відбувався у Римі якраз напередодні Міжнародного саміту з відбудови України. І цікаво, що уряд Італії сфокусував свою увагу саме на нашій Церкві як партнері в цій відбудові. На завершення Синоду міністри на чолі із віцепремʼєр-міністром захотіли зустрітися з нашими єпископами. Уперше в історії відбулася зустріч італійського уряду з єпископатом України! Мені розповідали, що це була безпрецедентна зустріч ще й тому, що італійська влада до того часу не зустрічалася з жодною Східною Католицькою Церквою. І італійська влада потрактувала нас як чесних партнерів, із якими можна мати справу, не боячись корупційних надужиттів, партнерів, із якими справді можна співпрацювати, щоби відбудовувати Україну. Нам це було дуже приємно, і це була їхня ініціатива, їхнє зацікавлення. Вони дуже оцінили, можливо не так окремих осіб нашої Церкви, як ефективність церковної структури, яку ми розбудували, зокрема в час війни, для того, щоби служити людям. І ця структура в її адміністративній і навіть фінансовій складовій виявилася гідною довіри для міжнародних державних стосунків. Тобто, як бачимо, ця довіра трансформується і в певного роду програми, плани, види співпраці навіть міждержавного характеру.
Апостольська столиця і три Святіші Отці
— Поговорімо про стосунки Церкви з Апостольською столицею, зокрема про Ваш досвід як Глави Церкви, якому доводилося пояснювати українцям певні речі, що звучали з Ватикану…
— Очевидно, коли наше суспільство хотіло зрозуміти, як сприймати слова чи позицію Папи, то найперше, у кого летіло каміння, це в мене. Тут, в Україні, мені доводилося бути певною мірою тим, хто інтерпретує й пояснює слова папи Франциска. Але інколи справді важко було пояснювати те, чого сам не розумів. Тому я був змушений їхати до Ватикану, зустрічатися, пояснювати, у чому полягають наші питання чи, можливо, наша незгода, а відтак, отримувати те чи те розʼяснення. Очевидно, що це була дуже невдячна місія, бо ти завжди був на вістрі критики з обох сторін. Одні критикували за те, що ти недостатньо гострий і недостатньо критичний відносно когось у Ватикані, а інші за те, що ти дуже сильно критикуєш їх і не погоджуєшся з тими чи тими позиціями. Тобто я опинявся між двох вогнів.
Але я мав і позитивний досвід спілкування з Ватиканом. Наші стосунки зі Святим Престолом теж мають подвійний вимір. З одного боку, вони інституційні, бо ми є частиною Вселенської Церкви. Українська Греко-Католицька Церква, як Східна Католицька Церква, живе в сопричасті з наступником апостола Петра. А це означає, що, незалежно від того, хто є Папою чи Державним секретарем Ватикану, ці стосунки продовжуються: вони мають свою історію, своє сьогодення і матимуть своє майбутнє. Тому ця інституційність дуже важлива. Свого часу я сказав, що ми є католиками не тому, що Папою є Франциск, а тому, що саме такою заснував свою Церкву Христос.
З іншого боку, є й чимало особистих стосунків, і вони дуже важливі. Бо саме в особистих зустрічах, навіть у способі, як ти пояснюєш, як вербалізуєш почуття, думки, настрої українців, залежить успіх твоєї місії.
— За 15 років Вашого служіння Главою УГКЦ було три Папи, з кожним із яких Вас пов’язували особливі моменти: папа Бенедикт XVI затвердив Вас як Главу Церкви, з папою Франциском Ви служили в Аргентині і от зараз маємо Папу Лева XIV. З якими постатями Старого чи Нового Завіту Ви порівняли б кожного з них?
— Папу Бенедикта я згадую дуже тепло. Так, це був Папа, який 15 років тому потвердив вибір нашого виборчого Синоду. Пригадую момент, коли після того Синоду я вперше, як Глава Церкви, приїхав до Рима. Ми разом із владиками Постійного Синоду були присутніми на площі Святого Петра під час загальної аудієнції. І там Папа Бенедикт вперше привселюдно привітав мене як Главу Церкви. І наш народ, який був тоді на площі, почав співати «Многая літа». Папа це почув, перервав свою промову і встав. Він розумів, що це не йому співають «Многая літа», а тому маленькому єпископові, який сидить збоку. І це був такий вияв поваги — мені тоді аж мороз по шкірі пройшов.
До речі, відкрию маленьку таємницю: папа Бенедикт згадав мене у своєму заповіті. Так сталося, що я, правдоподібно, був одним з останніх, кого папа-емерит прийняв перед відходом у вічність. Він тоді був уже зовсім немічним, майже не міг говорити — ворушив губами, а його секретар озвучував його слова. Він мені тоді сказав, що багато вже не зможе зробити. «Але все, що можу для вас, я зроблю — я буду за вас молитися». Я певен, що він молиться.
А заповів він мені частину свого одягу. Італійською це назвається piviale. Це щось подібне на мантію — дуже вишукане, з бароковими візерунками. Можливо, великої матеріальної цінності воно й не має, але для мене це велика цінність, вдячна пам’ять, знак поваги.
Коли почалася повномасштабна війна, папа Бенедикт через мої руки передав особисті гроші на допомогу Україні. Тобто його постать, особливо в тих останніх роках життя, для мене є постаттю Мойсея, який молиться на горі за свій народ. У єврейській мові є фраза, яка дослівно означає «ласкає Боже обличчя», гладить, просить Бога за той народ. І, можливо, папа Бенедикт є тим, хто сьогодні, уже у вічності, гладить Боже обличчя і молиться за Україну.
Папа Франциск мав цілком інший характер. Мені важко порівняти його з якимсь біблійним персонажем. Може, з Ісусом Навином, який завойовував Ханаан. Папа Франциск мусив шукати нові способи, як сьогодні урухомити Церкву, як наново повернути її в суспільний простір. Дуже сміливий, здатний на різні неординарні вчинки. Він не був, я би сказав, аж таким маестро слова, але це був маестро жестів, і тому інколи ми не розуміли його.
Думаю, що папа Франциск запамʼятається нам з історичної онлайн зустрічі з українською молоддю у нашому Патріаршому соборі. Він тоді тримав у руках Святе Письмо загиблого в Авдіївці хлопця, якому було 22 роки. І коли його запитали, що робити українській молоді, Папа, тримаючи в руках Біблію того хлопця, сказав: «Будьте патріотами — ви не можете не любити й не захищати свою Батьківщину». Думаю, той жест абсолютно поламав усі стереотипи, які навіть українські медіа побудували щодо папи Франциска.
Він за своєю вдачею справді був таким, знаєте, звичайним аргентинцем. Одного разу, памʼятаю, коли під час перерви на каву на якомусь заході у Ватикані я підійшов до нього і почав спонтанно говорити італійською, він так подивився на мене і сказав: «Ти що забув мову?». І ми перейшли на той діалект Буенос-Айреса — «портеньйо», яким спілкувалися в Аргентині.
Але я був у Києві, а він — у Римі. Тому такі особисті зустрічі були дуже корисними і для нього, й для нас: ми тоді краще один одного розуміли. Він завжди мене приймав: коли я був у Римі і хотів до нього прийти, він ніколи мені не сказав «ні». Тих особистих стосунків для повного порозуміння, можливо, не вистачало, але вони були дуже-дуже важливими.
Тепер є Папа Лев — це ще інша особистість. У певний момент я відчув, що ми з ним подібні. Він — інтроверт, і я теж. Він дуже уважно слухає мене, а я — його. Він дуже фахово готується до зустрічі, і я теж. І тому ми десь, я би сказав, підсвідомо один одного розуміємо — певні жести, певні документи, певні слова. І ті дві аудієнції, які я мав за останній час, показали, що цей Папа справді дуже виважено, стримано, але дуже чітко підтримуватиме нашу Батьківщину, Україну, наш народ.
Бути людиною
— Особисте запитання, якщо дозволите. Памʼятаю щонайменше два моменти, коли плакала не тільки Ваша душа, а й тіло: у Бучі над загальними могилами відразу після деокупація і в Тернополі біля будинку, у який влучила російська ракета. Чи часто дозволяєте собі прилюдно виявляти такі людські емоції?
— Знаєте, тут я десь виконую пораду свого дідуся, який сказав: «Ніколи не соромся бути людиною». Це допомагає. Бо інколи, відповідаючи на якісь зовнішні запити і виклики, нам хочеться показати себе дуже міцними, всезнаючими, мужніми, але ми всі часом — слабкі люди, і цього не треба соромитися. У такі моменти спільного болю ми не маємо права соромитися своїх сліз, якщо це емоції щирого співчуття і співпережиття.
Коли розумієш, як болить того тата й ту маму, у яких російська ракета вбила їхнього 17-річного сина, важко себе стримати, можливо, навіть і не потрібно. Бо в такі моменти слова мовкнуть. Не треба говорити забагато. З тими людьми треба розділити їхній біль, горювати разом із ними. Це те, що ми називаємо сьогодні душпастирством горювання.
Деякі спеціалісти мені кажуть: будьте обережні, бо це горювання, навіть на психологічному рівні, є контагіозним, тобто ви вбираєте в себе це горе, і потім треба це якось у собі переживати, долати. Але деколи від такої контагіозності не можеш встояти — той біль треба вбирати в себе. Це те, що робить нас християнами. І тоді той біль стає матерією, змістом нашої молитви. Це не абстрактна молитва когось, хто дистанціюється від болю. Ні. Ти стаєш учасником тої дійсності, із глибини якої кличеш до Господа Бога. Тоді твоя місія, твоя молитва справжні.
Мені інколи важко опанувати свої емоції, навіть коли потрібно про цей біль людей свідчити іншим. Хоча я — інтроверт і дуже не хочу, щоби хтось бачив мої емоції, мої сльози. Але повторю слова мого дідуся: «Не соромся бути людиною».
— Ваші батьки вже в Божих обіймах. Які настанови вони Вам давали в житті?
— Господь Бог подарував мені унікальних батьків. Вони були дуже різними за вдачею, але кожен із них залишив у мені частинку свого серця.
Моя мама була вчителькою музики. І ось її фраза, яка лунає в моїй голові: «Ти вже вивчив уроки?». Можливо, ті настанови моєї мами і сьогодні живуть у мені і кажуть: ніколи не виходь до людей — чи на якусь зустріч, чи на конференцію, чи навіть на якесь інтервʼю — непідготовленим. Памʼятаю, коли я не вивчив уроки, то навіть не йшов до школи. Було, що мама писала записку до вчительки, де просила, щоби вчителька мене нічого не питала, тому що були якісь сімейні причини, чому я не підготувався.
Тому, можливо, та фраза: «Ти вивчив уроки? Ти готовий?» — десь і сьогодні лунає в мені як голос моєї власної совісті, сумління, яке часом дуже мене картає. Бо після всіх публічних подій повертаюся до своєї кімнати, стою перед Божим обличчям і роблю іспит сумління: ще раз передумую все, що сказав, усе, що було озвучено, і сам себе картаю за ті чи ті помилки, якісь вислови чи, можливо, дурниці, сказані на публіку. Ось це, скажімо так, часточка серця й душі моєї мами.
А мій батько — це був учитель стосунків. Він вчив мене бути батьком, любити людей, не боятися, йти їм назустріч, будувати стосунки. Пригадую таку річ: коли я отримав першу в житті зарплату, тато мені сказав: «Не маєш права розтратити її на себе». Першу в житті зарплату санітара в лікарні я приніс додому, і ми використали її для нагальних потреб нашої родини.
Отож батькові я завдячую його поставою любити людей, розуміти їх, не соромитися щирого, люблячого ставлення. Хоча він і казав: щирість до інших людей тебе наражає, ти стаєш вразливим. Тебе можуть обдурити, висміяти чи використати, але не бійся цього. Я дякую своєму татові за те, що він вчив мене бути батьком. Як виявляється, того батьківства в сучасних обставинах ніколи не буває забагато.
***
Маю, якщо можна, наприкінець два прохання. Перше — про молитву. Бо Глава Церкви є таким, якою є його Церква. І він стільки зможе зробити, стільки матиме духовної сили, скільки за нього молиться Церква, спільнота вірних. Сьогодні на наших плечах лежить великий тягар. Тому прошу: помоліться за мене, грішного, хоча б раз «Отче наш», але щодня. І тоді ми гори звернемо, тому що сила Божа перебуватиме з нами.
Багато хто запитує про подарунок на 15-річчя. То ж друге прохання — всі подарунки для мене скласти як пожертву для підтримки нашого «Живого телебачення». Це можна зробити дуже просто: на всіх ресурсах «Живого телебачення» ви знайдете QR-код. Прошу підтримати його, бо воно дає можливість голосу Глави Церкви засягнути в усі кінці Земної кулі.
Текст — Оксана Козак
Департамент інформації УГКЦ
