EN

«Бажаю бути святим єпископом»: Інтерв’ю з майбутнім єпископом Миколою Семенишиним

28 жовтня 2022, 21:00 4063

27 жовтня 2022 року стало відомо, що Синод Єпископів УГКЦ обрав отця Миколу Семенишина єпископом-помічником Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ, а Святіший Отець дав свою згоду, призначивши йому титулярний осідок Юнки Мавританської. У цьому інтерв’ю майбутній єпископ розповідає про своє походження, першу молитву, навчання в семінарії і священниче служіння, кілька років якого провів поряд із патріархом Любомиром Гузаром як його особистий секретар.

«Бажаю бути святим єпископом»: Інтерв’ю з майбутнім єпископом Миколою Семенишиним

Походження і зародження покликання

— Владико-номінанте, це інтерв’ю є нагодою познайомитися з вами — наймолодшим єпископом в УКГЦ, тому розпочнемо з початку. Розкажіть, будь-ласка, про своє походження, про вашу сім’ю.

— Я народився на Івано-Франківщині, у селі Глибоке Богородчанського району, у звичайній сільській християнській родині. Богу дякувати, мої батьки живі, добре почуваються. Маю двох братів, я є середущим сином. Хотів би тут також, можливо забігаючи наперед, висловити вдячність моїм батькам за те, що добре мене виховали, що прищепили мені любов до Бога, до родини, до рідного села, до людей і сусідів. Хотів би подякувати і вже покійним моїм бабусям і дідусям. Бо навіть одного разу дідусь по лінії матері, так скажімо, мав таке пророцтво, не хочу казати в якому контексті, але він в такий свій спосіб висловився. Як я був у третьому чи четвертому класі, він сказав: «Тобі, напевне, треба бути ніким іншим, як „ксьондзом“ (як сказав він)». Воно так тоді прозвучало, і я, Богу дякувати, є священником.

Першої молитви мене навчила мама, і це була молитва «Отче наш», — єпископ-номінант Микола Семенишин

— Ви згадали про християнську сім’ю і з вдячністю, навіть зі сльозами на очах, говорите про своїх батьків. А хто навчив вас першої молитви?

— Не можу пригадати, у якому саме віці я був, але дуже чітко пригадую, де це було. Це був такий, як ми на Прикарпатті кажемо, присінок. Мама смажила картоплю чи щось там по господарству робила, і там були дерев’яні східці на стрих або, як у нас кажуть, «на під». Дуже чітко пригадую, як я малим хлопцем любив по тих східцях лазити і, відповідно, будучи на східцях, там сидів і спостерігав згори, як мама щось там смажить. Саме в той час мама мене вчила мене молитися «Отче наш».

— І ви одразу вивчили?

— Не пригадую, мабуть, що одразу ні, але, повторюючи, згодом вивчив. Ми кожного вечора, як лягати спати, ставали всі на коліна і молилися разом з татом, мамою і з братами «Отче наш», «Богородице Діво», так звану вечірню молитву перед тим, як іти спати.

— Чи пригадуєте, як зародилося ваше священниче покликання? Коли ви відчули поклик Бога іти за Ним і як та коли прийняли рішення вступати до семінарії?

— Якогось чіткого моменту не було, на жаль чи на щастя. Мабуть, таки на щастя, думаю. Але вже від малого хлопця я десь відчував [покликання до священства], тому що з великою радістю йшов до церкви і прислуговував у церкві. Тоді мені це дуже подобалося. Я почувався таким малим, але вже відповідальним, бо був біля престолу, біля священника, допомагав священнику одягатися, готуватися до Служби Божої. І це мені подобалося.

Пізніше, коли закінчував школу, я стояв на роздоріжжі. Були дві можливі дороги, куди йти: спортивний, фізкультурний технікум або духовна семінарія. Скажу так, мені важко давалися такі науки, як математика, фізика, хімія, і коли я дізнався, що в семінарії не буде цих предметів, то попрямував до семінарії (сміється).

— Розкажіть про своє хобі, які у вас були в дитинстві і які маєте сьогодні?

— Одним з моїх хобі є спорт, особливо люблю грати у футбол і кататися на лижах взимку. Я є вихідцем із Прикарпаття, де трохи далі від мене є наші гори Карпати. Хоча кататися на лижах відносно добре я навчися не в українських Карпатах, а в італійських Альпах, але коли маю нагоду, радо катаюся і в українських Карпатах. А футбол у мене від маленького. Пригадую, як будучи малим хлопцем, у четвертому чи п’ятому класі, на той час у нас була сільські команди юнаків і дорослих, і вже тоді хлопці брали мене в юнацьку команду. Я, правда, ще добре не міг того м’яча копнути, а так його штовхав, але навіть забивав голи.

— На якій позиції ви грали?

— Атакуючий. Я собі там стояв біля воріт, і м’яч від моєї голови відбивався у ворота суперника.

Формація і навчання

Під час навчання в Римі я мав ласку познайомитися з такими великими святими, як Тереза від Дитятка Ісуса, Тереза Авільська, святий Іван від Христа, і певною мірою їхньою духовністю, кармелітською духовністю, я стараюся жити, — єпископ-номінант Микола Семенишин

— Розкажіть про свою формацію і навчання в Івано-Франківській духовній семінарії, а відтак у Римі.

— В Івано-Франківську семінарію я вступив у 1999 році. У семінарії було цікаво. Відразу наприкінці першого курсу мене призначили на служіння паламарем. В нас в Івано-Франківській семінарії було постійно чотири паламарі. Вчився, як звичайно, шість років. Скажу, що я ніколи не планував десь продовжувати навчання. На той час я думав, що мені достатньо шести років семінарійної формації, навчання, щоб бути священником. Але десь на четвертому чи п’ятому курсі отець Олег Каськів одного дня покликав мене і запитав, які в мене плани, як я думаю далі жити, можливо, десь продовжувати навчання, і запропонував мені навчання за кордоном — у Римі. На це я, звичайно, перечив, не хотів, бо для мене це було щось таке неможливе — вчитися іноземною мовою. Але Господь так у своєму провидінні скерував, що я продовжив навчання, на яке мене благословив світлої пам’яті владика Софрон Мудрий.

Я поїхав на навчання до Риму в 2005 році. В Римі я студіював духовне богослов’я в Терезіянському університеті. Маю цей дуже цікавий досвід. Там я мав ласку познайомитися з такими великими святими, як Тереза від Дитятка Ісуса, Тереза Авільська, святий Іван від Христа, і певною мірою їхньою духовністю, кармелітською духовністю, я стараюся жити.


Священниче служіння

Я Богородицю дуже люблю, люблю до Неї молитися, і для мене було щось таке велике — в Зарваниці мати свячення, — єпископ-номінант Микола Семенишин

— Ваші священничі свячення відбулися у Зарваниці, а це знаний Марійський духовний центр, найбільший у нашій Церкві. Чому саме там?

— Це завдяки моєму товаришу, з яким дотепер товаришую, отцю Віталієві Перогу. Він зараз виконує своє служіння для наших людей в Італії. Він був моїм однокурсником. І коли вже надходив час — а я мав ієрейські свячення на шостому курсі в семінарії — якось так він каже, може б то я святився у Зарваниці, бо він є родом з Тернопільської області, де розташована Зарваниця. Я так роздумав, і мені сподобалося його думка, пропозиція, тим більше, що я справді Богородицю дуже люблю, люблю до Неї молитися, і для мене було щось таке велике — в Зарваниці мати свячення. Він взяв на себе всі організаційні питання. Треба було, згідно з канонічним правом, мати дозвіл місцевого ієрарха…

Але чому власне у Зарваниці? Якраз, якщо не помиляюся, у 2005 році була перша проща Івано-Франківської єпархії до Зарваниці. Духовенство, миряни на чолі з єпископом відбували свою першу прощу. І після того щороку кожна єпархія проводить такі прощі. Я мав велику радість і дуже з цього вдячний Богородиці. Це також мені є таким стимулом, щоб я поглиблював свою любов і набожність до Богородиці, зокрема Зарваницької.

— Як починалося ваше священниче служіння?

— Я був свячений наприкінці навчального року в семінарії, і через два місяці після свячень, після закінчення семінарії, я продовжив навчання в Римі. Звичайно, перших два роки навчання я не мав можливості душпастирювати, тому що безпосередньо їхав на навчання. Але якраз після закінчення навчання в Римі Боже провидіння так спровадило, що я опинився на півночі Італії в невеличкій єпархії Пінероло 50 км від Турину. Там я мав перші кроки душпастирського служіння. Це було зокрема для італійців, італійською мовою і в латинському обряді. Також я пробував і декілька разів організовував наших українських людей, але на тому терені наших вірних тоді було досить мало. Практично, ми мали Літургію для українців лише на Різдво і на Великдень.

Особистий секретар Блаженнішого Любомира

Цікавий, незабутній і повчальний досвід був разом молитися з Блаженнішим Любомиром, — єпископ-номінант Микола Семенишин

— Багато людей бачили вас поруч із Блаженнішим Любомиром. З 2013 по 2017 роки ви були його особистим секретарем. Розкажіть, будь ласка, про цей свій досвід.

— Можна було б дуже багато розповідати, бо це справді був дуже серйозний досвід, за який дякую Богові, — могти бути секретарем Блаженнішого Любомира. Як і в кожного секретаря, у мене були обов’язки, які потрібно було виконувати. Це різного роду інтерв’ю, зустрічі, приватного чи публічного характеру, які мені, як секретареві, доводилося організовувати.

Цікавий, незабутній і повчальний досвід був разом молитися з Блаженнішим Любомиром. У приватній каплиці у Княжичах щодня ми молилися Службу Божу, і вона була особливою. Відчувалося, що він був Божим чоловіком, Божою людиною і просто бути з ним — це був великий досвід. Можливо, мої слова є дуже-дуже бідними, обмеженими, щоб описати досвід, який я пережив, але також, мені здається, що і час своє робить, тому думаю, що, можливо, десь попереду я по-іншому буду завжди згадувати той досвід пережитого і по-іншому буду ним ділитися. Можливо, не так словами, як способом свого життя. А цього я дуже прагну.


— Ви мали нагоду спостерігати за Блаженнішим Любомиром. Які риси доброго єпископа ви в ньому побачили і хотіли б наслідувати у своєму єпископському служінні?

— Бачите, коли я був його секретарем, він вже вийшов на емеритуру. Особисто, коли я був з ним, я жодного разу його не бачив у повних архиєрейських ризах. На одну рису я хотів би звернути увагу, вона дуже чітко простежувалася — це таке батьківство. Ось навіть у контексті нашої сьогоднішньої розмови на початку мого призначення як єпископа-помічника, коли було таке призначення в той час, як я був секретарем Блаженнішого Любомира, як тільки він дізнавався про таке призначення, одразу писав привітального листа до єпископа-номінанта і також мав ще свої такі дари, які він кожному єпископові при першій зустрічі дарував, виявляючи свою батьківську опіку над тим щойно призначеним єпископом.

Звістка про обрання єпископом

Блаженніший Святослав сказав мені, що Святіший Отець Франциск благословив рішення нашого Синоду про обрання мене єпископом і просить моєї згоди. Як ви розумієте, я згодився, — єпископ-номінант Микола Семенишин

— Розкажіть, будь ласка, як ви дізналися про обрання вас єпископом.

— Кожне обрання, кожна перша новина, походить, звичайно, від Блаженнішого Святослава, нашого Патріарха. Одного дня його секретар отець Олег сконтактував зі мною і сказав, що Блаженніший Святослав бажає мати зустріч. На превеликий жаль, я тоді не дуже добре почувався і тому не міг особисто мати з ним зустріч. Ми домовилися про телефонну розмову. Відповідно, при цій розмові Блаженніший Святослав сказав мені, що Святіший Отець Франциск благословив рішення нашого Синоду про обрання мене єпископом і просить моєї згоди. Як ви розумієте, я згодився.

Читайте більше: Обрано єпископа-помічника для Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ

— Які відчуття вас переповнюють зараз, коли стоїте на початку вашого єпископського служіння?

— Дуже різні, дуже різні. Як звичайної людини, мене переповнювали почуття страху [в момент повідомлення про обрання єпископом], але справді Боже провидіння так мене готувало, так керувало, що цього літа я дізнався про одну таку ікону, автором якої є один італійський капуцин. Ікона називається «Богородиця Мовчання». Ікона виконана у східному стилі, Богородиця зображена в такий спосіб, що тримає палець на устах, немовби кажучи: «Мовчи! Мовчи, нехай тобі хтось інший говорить». Це мовчання не означає не говори, але не говори для того, щоб слухати. Ця ікона мені дуже сподобалося, і нещодавно, знаючи, що тут, у Києві, є монахиня, яка пише ікони, сестра Антонія зі Згромадження сестер Пресвятої родини, я запитав, чи вона могла б мені написати таку ікону. Вона радо погодилася. І на Покрову сестра Антонія мені цю ікону вручила.

Вчився і вчуся далі від Богородиці, як Вона слухає, — єпископ-номінант Микола Семенишин

Цими днями я споглядав на цю ікону, був з нею і слухав, як вона слухає. Вчився і вчуся далі від Богородиці, як Вона слухає. Як я сказав, почуття страху, відповідальності, але й почуття миру, бо я переконаний: якщо наші єпископи таке рішення прийняли, мене обрали, Папа Франциск поблагословив, я тільки прошу в Господа допомоги в цьому служінні.

Мені в Києві було дуже непогано, дуже добре мені було, я маю тут багато друзів, але маю радість і повернутися до моєї рідної тепер уже архиєпархії, до Івано-Франківська, і там послужити, як я можу. А буду старатися це зробити якнайкраще.

— Чи вже знаєте, які обов’язки будуть на вас покладені як єпископа-помічника?

— Ще не знаю.


Про війну, важливість молитви і мрії

Бажаю бути добрим єпископом, святим єпископом хочу бути, — єпископ-номінант Микола Семенишин

— Не можу не запитати про нинішню ситуацію в Україні, у якій вам доведеться починати єпископське служіння. Війна, несправедлива агресія росії проти України. Блаженніший Святослав не втомлюється щодня повторювати: «Україна стоїть, Україна бореться, Україна молиться». Наскільки важливою є молитва сьогодні для України?

— Ми бачимо результати нашої молитви, що ми справді як Україна, як народ стоїмо. Результат очевидний. Хто навіть є менше віруючий чи невіруючий все ж таки задумується, як ми можемо. Звичайно, дякуємо нашим захисникам, нашим воїнам, волонтерам, усім, які в будь-який спосіб рятують, захищають Україну, але особлива сила нашої перемоги, до якої ми прагнемо, є молитва.

— А про що ви мрієте?

— Я не сказав би, що мрію, радше бажаю. Я бажаю бути добрим єпископом, святим єпископом хочу бути. У мене на образочку зі священничих свячень є така цитата, молитва отця Піо, звертання, де я прошу і практично щодня молюся цією молитвою від моменту, коли я став священником: щоб я був для Бога святим священником. А від сьогодні буду продовжувати молитися, щоб я був святим єпископом. Це моя мрія.

— Як думаєте, чому саме вас Бог кличе до такого служіння?

— Не знаю. Не маю відповіді на це запитання.

Бліц

— Улюблена страва? — Вареники.

— Кава чи чай? — Кава.

— Улюблена пісня? — «Ой у лузі червона калина».

— Улюблена книга? — Автобіографія Святої Терези від Дитятка Ісус «Історія однієї душі».

— Улюблений фільм? — Люблю переглядати «Страсті Христові» Мела Гібсона.

— Відпочиваючи, надаєте перевагу горам чи морю? — І те, і те.

— Яка ваша улюблена молитва? — «Отче наш».

— Улюблена цитата з Біблії? — «Відчали на глибінь» (Лк. 5, 4).

— Улюблена ікона? — «Богородиця Мовчання».

— Яке ваше життєве кредо? — Довіряй Богові!

— Що ви порадили б українцям у цей час війни? — Довіряймо Богові  — і Бог нам допоможе, бо Він є нашим світлом і нашою твердинею!

Розмовляв о. Тарас Жеплінський,
Департамент інформації УГКЦ

Дивіться також