Апостольський лист «In unitate fidei» Папи Лева XIV з нагоди 1700-ї річниці Нікейського собору

Апостольський лист «In unitate fidei» Папи Лева XIV
з нагоди 1700-ї річниці Нікейського Cобору

1. У єдності віри, проголошеної від витоків Церкви, християни покликані спільно прямувати шляхом паломництва, дбайливо зберігаючи та з любов’ю і радістю передаючи отриманий дар. Це висловлено у словах «Символу віри» (Credo): «Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного… що нашого ради спасіння, зійшов із небес», сформульованих 1700 років тому Нікейським Собором — першою екуменічною подією в історії християнства.

Готуючись до апостольської подорожі в Туреччину, цим Листом прагну заохотити всю Церкву до оновлення ревності у сповідуванні віри. Протягом століть це тривале визнання віри було спільною спадщиною християн і потребує того, щоб його щоразу проголошували й осмислювали наново — у формах, актуальних для нашого часу. З цією метою було затверджено важливий документ Міжнародної богословської комісії — «Ісус Христос, Син Божий, Спаситель. 1700-ліття Першого Нікейського Вселенського Собору». Згадую про нього, бо він пропонує цінні напрацювання для осмислення значення та актуальності Нікейського Собору — не лише з богословського й церковного погляду, а й у культурному та соціальному вимірах.

2. «Початок Євангелія Ісуса Христа, Сина Божого» — цими словами святий апостол Марко розпочинає своє Євангеліє, підсумовуючи твердження про Божественне синівство Ісуса Христа. Апостол Павло так само усвідомлює, що покликаний благовістувати добру новину про Сина Божого, який помер і воскрес за нас (пор. Рим. 1, 9) і який є остаточним «так» Бога щодо обітниць пророкам (пор. II Кор. 1, 19–20). В Ісусі Христі — Слові, що було Богом перед початком часів й через яке все постало, як мовиться в Євангелії від Івана, — «Слово стало тілом і оселилося між нами» (Ів. 1, 14). У Ньому Бог став настільки нашим ближнім, що все, що ми робимо одному з наших братів чи сестер, ми робимо Йому (пор. Мт. 25, 40).

Завдяки Божому провидінню у цьому Святому році, присвяченому нашій надії — Ісусу Христу, ми водночас відзначаємо 1700-річчя Першого Вселенського Собору в Нікеї, який у 325 році проголосив ісповідь віри в Ісуса Христа, Сина Божого. Це — основа християнської віри. І сьогодні під час кожної Божественної Літургії ми промовляємо нікейсько-константинопольський «Символ віри» — віровчення, що єднає всіх християн. У наші складні часи — серед численних турбот і страхів, загроз війни та насильства, природних лих, несправедливості й дисбалансу, а також голоду й бідності, від яких страждають мільйони наших братів і сестер, — цей «Символ віри» дарує нам надію.

3. Часи Нікейського Собору були не менш бурхливими. Коли він розпочався у 325 році, рани від переслідувань християн були ще дуже свіжими. Міланський едикт (313), виданий імператорами Костянтином і Ліцинієм, здавався передвісником світанку нової ери миру. Однак, попри зовнішні загрози, внутрішні суперечки й конфлікти невдовзі потрясли Церкву.

Арій, священник з Олександрії в Єгипті, навчав, що Ісус не є справжнім Сином Божим. Хоча Він і більший за звичайне створіння, Арій вважав Його проміжною істотою між недосяжним Богом і людиною. Ба більше, нібито був час, коли Син «не існував». Такий погляд узгоджувався з поширеним тоді способом мислення і здавався правдоподібним.

Проте Бог не покидає своєї Церкви. Він завжди покликає мужніх чоловіків і жінок — свідків віри, а також пастирів, які ведуть Його народ і вказують шлях Євангелія. Єпископ Олександр з Олександрії зрозумів, що вчення Арія суперечить Святому Писанню. Оскільки Арій відмовився від діалогу та пошуку шляхів примирення, Олександр скликав Синод єпископів Єгипту та Лівії, який засудив його вчення. Потім він надіслав листа іншим єпископам Сходу з детальним і вичерпним звітом.

На Заході в цьому напрямку діяв єпископ Осій з Кордоби (Іспанія). Він уже раніше засвідчив ревність як сповідник і захисник віри під час переслідувань імператора Максиміана і втішався довірою єпископа Рима, папи Сильвестра.

Однак послідовники Арія також згуртувалися. Це призвело до однієї з найбільших криз у першому тисячолітті історії Церкви. Причиною суперечки була не другорядна деталь. Йшлося про саму суть християнської віри — про відповідь на ключове питання, яке Ісус поставив своїм учням у Кесарії Филиповій: «А ви за кого Мене вважаєте?» (пор. Мт. 16, 15).

4. Коли суперечка розгорілася з новою силою, імператор Костянтин зрозумів, що єдність Церкви — а відтак і цілісність імперії — опинилася під загрозою. Тому він скликав усіх єпископів на екуменічний, тобто вселенський, Собор до Нікеї, щоб відновити єдність.

Синод, відомий як «Синод 318 Отців», проходив під головуванням імператора, і кількість єпископів була безпрецедентною. Дехто з них досі мав на тілі сліди катувань, яких зазнав під час переслідувань. Переважна більшість була зі Сходу, тоді як, за даними джерел, п’ятеро представляли Захід.

Папа Сильвестр доручив очолювати Синод богословському авторитетові — єпископу Осії з Кордоби — і делегував на Синод двох римських пресвітерів.

5. Отці Собору засвідчили свою вірність Святому Писанню та Апостольській Традиції, як це сповідується у хрещенні за наказом Ісуса: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19). На Заході вже існували різні формули, зокрема та, що відома як «Апостольський символ віри» [1]. На Сході теж були хрещальні формули подібної структури. Їхня мова не була вченою чи складною, а радше — як пізніше зазначали автори — простою та зрозумілою для рибалок Генезаретського озера.

З огляду на це, нікейський «Символ віри» починається твердженням: «Вірую в єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця… всього видимого й невидимого» [2].
Таким чином, Отці Собору висловили віру в одного і єдиного Бога. Цей пункт не викликав суперечок на Соборі. Однак наступне твердження, яке також має за основу біблійну мову й містить визнання віри в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, стало предметом дискусії. Суперечка виникла через необхідність дати відповідь на питання, порушене Арієм: як слід розуміти вислів «Син Божий» і яким чином це узгоджується з біблійним монотеїзмом. Тож Собор був змушений витлумачити і пояснити віровчення про Ісуса Христа як Сина Божого.

Отці Собору визнали, що Ісус Христос є Сином Божим, оскільки Він є єдиною сутністю (ousia) з Отцем… «роджений, не сотворений, єдиносущний (homooúsios) з Отцем». Це визначення стало рішучим запереченням Арієвої тези [3]. Щоб виразити істину віри, Собор використав два слова, — «сутність» (ousia) та «єдиносущний» (homooúsios), — які не вживаються у Святому Писанні. При цьому в Отців Собору не було наміру замінити біблійні вислови грецькою філософською термінологією. Навпаки, вони використали ці терміни для того, щоб підкреслити важливість біблійної істини та відмежувати її від єресі Арія, яка зазнала потужного впливу еллінізму. Саме тому закид у «еллінізації» потрібно скеровувати до хибної доктрини Арія та його послідовників, а не до Отців Нікеї.

Отці Нікейського Собору були твердими у своєму рішенні залишатися вірними біблійному монотеїзму та істинності воплочення. Вони прагнули показати, що єдиний, істинний Бог не є для нас далеким чи недосяжним, а навпаки — Бог відкрився і вийшов нам назустріч в Ісусі Христі.

6. Щоб передати своє послання простою мовою Біблії та Літургії, знайомою всьому Божому людові, Собор включив до «Символу віри» деякі вислови з хрещальної формули: «світло від світла, Бога істинного від Бога істинного». Так Собор використовує біблійну метафору світла: «Бог є світлом» (I Ів. 1, 3; пор. Ів. 1, 4–5). Як світло випромінює та передає себе постійно, так і Син є відблиском (apaugasma) Божої слави та образом (character) Його Особи (hypostasis) (пор. Євр. 1, 3; ІІ Кор. 4, 4). Воплочений Син Ісус Христос, є, отже, світлом світу та світлом життя (пор. Ів. 8, 12). У Святому Таїнстві Хрещення просвічуються очі нашого серця (пор. Еф. 1, 18), щоб і ми могли бути світлом для світу (пор. Мт. 5, 14).

Крім того, «Символ віри» стверджує, що Син є «Бог істинний від Бога істинного». У багатьох місцях Біблія протиставляє неживих ідолів істинному і живому Богові. Істинний Бог — це Бог, який говорить і діє в історії спасіння: Бог Авраама, Ісаака і Якова; Бог, який об’явив себе Мойсеєві у неопалимій купині (пор. Вих. 3, 14); Бог, який бачить страждання народу, чує його крик і веде його через пустелю у стовпі вогню (пор. Вих. 13, 21); Бог, який промовляє гуркотом грому (пор. Втор. 5, 26) і милосердиться над своїм людом (пор. Ос. 11, 8–9). Тому християни покликані відвернутися від неживих ідолів і навернутися до живого й істинного Бога (пор. Ді. 12, 25; I Сол. 1, 9). Саме про це свідчить визнання Симона Петра в Кесарії Филиповій: «Ти — Христос, Син Бога живого» (Мт. 16, 16).

7. Нікейський «Символ віри» не формулює жодної філософської теорії. Він сповідує віру в Бога, який відкупив нас через Ісуса Христа. Йдеться про живого Бога, який хоче, щоб ми мали життя і мали його вповні (пор. Ів. 10, 10). Саме тому «Символ віри» продовжується словами хрещального визнання про Сина Божого, який «задля нас, людей, і нашого ради спасіння, зійшов із небес, і… став людиною… і страждав… і воскрес у третій день… і вознісся на небо… і вдруге прийде… судити живих і мертвих». Стає очевидним, що христологічні твердження Собору закорінені в історії спасіння між Богом і Його створіннями.

Святий Атанасій, який брав участь у Соборі як диякон при єпископі Олександрі, а згодом став його наступником на Олександрійській катедрі в Єгипті, неодноразово й переконливо підкреслював сотеріологічний вимір нікейського «Символу віри». Він писав, що Син, який зійшов із небес, «зробив людей дітьми Бога Отця» і в цьому сенсі людина отримала Божественне життя. Ісус Христос ніколи не був спершу людиною, а потім Богом; навпаки — Він був Богом і став людиною — щоб людина обожествилася [4]. Це можливо лише тоді, коли Син є справді Богом: жодна смертна істота не може подолати смерть і спасти нас; це може зробити лише Бог. Він визволив нас через свого Сина, який став людиною, щоб ми були вільні (пор. Гал. 5, 1).

Варто звернути увагу на дієслово «descendit» у нікейському «Символі віри» — «зійшов». Святий Павло описує цей рух у сильних словах: «[Христос] применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 7). Вступ Євангелія від святого Івана також говорить, що «Слово стало тілом і оселилося між нами» (1, 14). Послання до Євреїв навчає: «… Ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам: Він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха» (Євр. 4, 15). Напередодні своєї смерті Він упокорив себе, щоб омити ноги своїм учням (пор. Ів. 13, 1–17). І коли апостол Тома зміг доторкнутися до рани на боці воскреслого Господа, він визнав: «Господь мій і Бог мій!» (Ів. 20, 28).

Саме завдяки воплоченню ми тепер зустрічаємо Господа в наших братах і сестрах, які потребують допомоги: «Все, що ви вчинили їм, те Мені ви вчинили» (пор. Мт. 25, 40). Нікейський «Символ віри» не описує далекого, недосяжного й незворушного Бога, але Бога, близького до нас, який супроводжує нас на нашому шляху, навіть у найтемніших місцях на землі. Його безмежність виявляється тоді, коли Він стає доступним для людини, обмежує свою абсолютну велич, щоб стати нашим ближнім у знедолених і бідних. Такий підхід перевертає язичницькі та філософські уявлення про Бога.

Ще один вислів з нікейського «Символу віри» сьогодні є особливо повчальним для нас. Біблійний термін «воплотився» уточнюється додаванням слова «став людиною». Таким чином Нікея дистанціюється від хибного вчення, що Слово отримало тіло лише як зовнішню оболонку, але не отримало людської душі, наділеної розумом і вільною волею. Натомість Собор прагне підтвердити те, що пізніше чітко проголосить Халкедонський Собор (451): в Ісусі Христі Бог прийняв і відкупив цілісну людину, разом з тілом і душею. Святий Атанасій пояснює, що Син Божий став людиною, щоб людина могла стати подібною до Бога [5]. Це роз’яснювальне розуміння Божого Об’явлення було підготовлене святим Іринеєм Ліонським і Орігеном, а потім ще більш розвинене у багатстві східної духовності.

Обожнення (грец. Θέωσις, преображення людини) у жодному разі не означає самообожнення. Навпаки, обожнення захищає нас, людей, від первісної спокуси і бажання бути як Бог (пор. Бут. 3, 5). Те, чим Христос є за своєю природою, ми стаємо завдяки благодаті. Завдяки чину відкуплення Бог не лише відновив нашу людську гідність як свій образ і свою подобу, а й, створивши нас дивовижним чином, зробив нас учасниками своєї Божественної природи (пор. II Пт. 1, 4).

Отже, обожнення — це отримання повноти людяності. Саме тому людське існування виходить поза межі, шукає за межами, прагне… і не зазнає спокою, доки не спочине в Бозі [6]. «Deus enim solus satiat — лише Бог може заспокоїти людину!» [7]. Тільки Бог у своїй безмежності може задовольнити нескінченне прагнення людського серця, і саме тому Син Божий обрав стати нашим братом і Відкупителем.

8. Як ми вже зазначали, Нікея чітко відкинула вчення Арія. Проте Арій і його послідовники не здалися. Сам імператор Костянтин та його наступники дедалі більше ставали на бік аріан. Термін «homooúsios» став каменем спотикання між нікейською та антинікейською фракціями, що спричинило інші серйозні конфлікти. Святий Василій Кесарійський красномовно описав цей конфлікт, порівнявши його з нічною морською битвою під час сильного шторму [8]. Святий Іларій, з іншого боку, засвідчив правильність віри мирян на противагу аріанству багатьох єпископів, зауваживши, що «вуха народу святіші за серця священників» [9].

Завдяки непохитній і твердій вірі надійною основою нікейського «Символу віри» став святий Атанасій. Хоч його п’ять разів усували та виганяли з Олександрійської катедри, він щоразу повертався до свого єпископського служіння. Навіть перебуваючи в засланні, Атанасій продовжував вести Божий народ, пишучи пастирські листи та богословські тексти. Подібно до Мойсея, він не зміг увійти до обіцяної землі церковного миру і злагоди. Ця благодать була збережена для нового покоління, яке в деяких місцях називали «нікейська молодь». На Сході це покоління включало трьох Каппадокійських отців: святого Василія, архиєпископа Кесарії Каппадокійської (330–379), якому було дано титул «Великий»; його брата, святого Григорія Ніського (335–394); та найбільшого друга Василія, святого Григорія Богослова з Назіянза (329/30–390). На Заході важливими постатями були святий Іларій Піктавійський (315–367), його учень святий Мартин Турський (316–397) і особливо святий Амвросій Медіоланський (333–397) та святий Августин Гіппонський (354–430).

Характерна заслуга трьох Каппадокійських отців полягала в тому, що вони завершили формулювання нікейського «Символу віри», показавши, що єдність і Тройця в Бозі жодним чином не суперечать одна одній. Це твердження сприяло розвитку вчення про Святого Духа, яке було прийняте на Константинопольському Соборі 381 року. Відтоді «Символ віри» отримав назву нікейсько-константинопольського і тепер проголошує: «Вірую в Духа Святого, Господа животворчого, що від Отця ісходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків» [10].

На Халкедонському Соборі 451 року Константинопольський Собор був визнаний вселенським, а нікейсько-константинопольський «Символ віри» проголошений загальнообов’язковим [11]. Це заклало міцний зв’язок між Сходом і Заходом. У XVI столітті його також зберегли церковні спільноти, що виникли внаслідок реформації. Отже, нікейсько-константинопольський «Символ віри» є спільним сповіданням усіх християнських деномінацій.

9. Шлях, який почався зі Святого Письма і привів до сповідання віри в Нікеї, згодом прийнятого в Константинополі та Халкедоні, а потім знову — у XVI і XXI століттях, був довгим і послідовним. Усі ми, як учні Ісуса Христа, охрещені «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», знаменуємо себе хрестом і отримуємо благословення. Ми завершуємо кожну молитву словами: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові». Тож і Літургія, і християнське життя міцно закорінені в нікейсько-константинопольському «Символі віри»: те, що ми визнаємо устами, бере свій початок із серця, щоб ми могли свідчити про це власним життям. Тому запитаймо себе: як сьогодні ми сприймаємо і відчуваємо цей Символ віри? Чи розуміємо ми, що він стосується й нашої теперішньої ситуації? Чи проживаємо те, що промовляємо щонеділі, і чи усвідомлюємо значення цих слів для нашого життя?

10. Нікейський «Символ віри» починається визнанням віри в Бога, Всемогутнього, Творця неба і землі. Проте для багатьох людей сьогодні Бог і питання віри мають другорядне значення в їхньому житті. Другий Ватиканський Собор наголошує, що християни — принаймні частково — несуть відповідальність за таке ставлення, бо не свідчать про істинну віру: вони затемнюють справжнє обличчя Бога своїм способом життя та вчинками, які не узгоджуються з Євангелієм [12]. В ім’я Бога велися війни; людей убивали, переслідували та дискримінували. Замість проголошувати Бога милосердного, часто представляли Бога мстивого, який вселяє страх і карає.

У цьому сенсі нікейський «Символ віри» запрошує нас до іспиту сумління. Що означає Бог у моєму житті і як я свідчу про свою віру в Нього? Чи справді один і єдиний Бог є Господом мого життя, чи, можливо, я маю своїх «ідолів», яких вважаю важливішими від Бога та Його заповідей? Чи є Бог для мене Богом живим і близьким у кожній ситуації, Отцем, до якого я звертаюся з довірливою молитвою дитини? Чи є Він Творцем, якому я завдячую всім, ким я є і що маю, чиї сліди можу відчитувати в кожному творінні? Чи готовий я справедливо й чесно ділитися благами землі, що належать усім? Як я ставлюся до творіння, яке є ділом Його рук? Чи виявляю пошану та вдячність до всього створеного Богом, чи, навпаки, намагаюся експлуатувати й нищити те, про що покликаний дбати й що зобов’язаний оберігати як спільний дар для людства?

11. Сповідання віри в Ісуса Христа, нашого Господа і Бога, — це центр нікейсько-константинопольського «Символу віри» і серце християнського життя. Тому ми зобов’язуємося йти за Ісусом як нашим Учителем, товаришем, братом і другом. Однак нікейський «Символ віри» нагадує нам про щось більше: щоб ми не забували, що Ісус Христос є Господь (Kyrios), Син Бога живого, який «задля нас, людей, і нашого ради спасіння, зійшов із небес» і страждав «за нас» на хресті, відкриваючи нам шлях до нового життя через своє воскресіння і вознесіння.

Слідування за Ісусом Христом — це не широка й не зручна дорога. Це вимоглива, а часом і болісна стежка, але вона завжди веде до життя і спасіння (пор. Мт. 7, 13–14). Книга Діянь апостолів говорить про «нову дорогу» (пор. 19, 9. 23; 22, 4. 14–15. 22), якою є сам Ісус Христос (пор. Ів. 14, 6). Іти за Господом неминуче означає йти дорогою хреста, яка через покаяння веде нас до освячення і преображення.

Якщо Бог любить нас усім своїм єством, то й ми повинні любити одне одного. Ми не можемо любити Бога, якого не бачимо, якщо не любимо брата чи сестру, яких бачимо поруч (пор. I Ів. 4, 20). Любов до Бога без любові до ближнього — це лицемірство; радикальна любов до ближнього, особливо до ворогів, без любові до Бога вимагає «героїзму», який виснажує і пригнічує. У наслідуванні Ісуса Христа піднесення до Бога здійснюється через применшення себе та посвяту братам і сестрам — особливо найменшим, найбіднішим, покинутим і маргіналізованим. Бо те, що ми робимо одному з цих найменших, ми робимо Христові (пор. Мт. 25, 31–46). Перед обличчям катастроф, воєн і страждань ми можемо свідчити про Боже милосердя тим, хто сумнівається, але це свідчення буде дієвим, якщо вони відчують Його милосердя через наші вчинки й нашу позицію.

12. Нікейський Собор має особливу актуальність сьогодні завдяки своїй екуменічній цінності. Досягнення єдності між усіма християнами було також одним із ключових завдань Другого Ватиканського Собору [16]. Тридцять років тому святий папа Іван Павло ІІ поглибив це вчення в енцикліці «Ut Unum Sint» (25 травня 1995 р.). Тому разом із великим ювілеєм Першого Нікейського Собору ми відзначаємо також першої екуменічної енцикліки — своєрідного маніфесту, який оновив ті самі екуменічні засади, закладені Нікейським Собором.

Дякуючи Богові, екуменічний рух за останні шістдесят років досяг значного поступу. Хоч повної видимої єдності з православними Церквами, орієнтальними Церквами та церковними спільнотами, що постали з Реформації, ще не досягнуто, однак екуменічний діалог, заснований на одному хрещенні й нікейсько-константинопольському «Символі віри», привів нас до визнання членів інших Церков і еклезіальних спільнот нашими братами і сестрами в Ісусі Христі та до відкриття однієї вселенської спільноти учнів Христових у всьому світі. Ми поділяємо одну віру в єдиного Бога, Отця всіх людей; разом визнаємо одного Господа й істинного Сина Божого Ісуса Христа і єдиного Святого Духа, який надихає і веде нас до повної єдності й спільного свідчення Євангелія. Справді, того, що нас єднає, є набагато більше, ніж того, що розділяє [17]. У світі, роздертому численними конфліктами, єдина вселенська християнська спільнота може бути знаком миру і знаряддям примирення, відіграючи вирішальну роль у глобальному прагненні миру. Святий Іван Павло ІІ, зокрема, нагадував про свідчення численних християнських мучеників з усіх Церков і церковних спільнот: їхня пам’ять єднає нас і заохочує до свідчення та будування миру у світі.

Щоб це служіння було переконливим, ми повинні разом іти шляхом єдності та примирення між усіма християнами. Нікейський «Символ віри» є для нас основою і дороговказом на цьому шляху. Він пропонує модель справжньої єдності в різноманітті: єдності в Трійці й Трійці в єдності. Єдність без різноманіття веде до тиранії; різноманіття без єдності веде до розділення. Тринітарна динаміка ніколи не є дуалістичною, на зразок обмеження «або/або», а утверджує об’єднувальне «і/і». Святий Дух, якого ми прославляємо разом із Отцем і Сином, плекає і підтримує цю єдність. Тому залишмо позаду богословські суперечки, що втратили сенс і будуймо взаєморозуміння — передусім у спільній молитві до Святого Духа, щоб Він зібрав нас в одну віру й одну любов.

Йдеться не про екуменізм повернення попереднього стану, що існував до поділів, і не про взаємне визнання нинішнього status quo різноманітності Церков і церковних спільнот. Йдеться про екуменізм, звернений у майбутнє, який шукає примирення через діалог, обмін дарами й духовною спадщиною. Відновлення єдності між християнами не збіднює нас, а збагачує. Як і в Нікеї, ця мета досягається лише шляхом терпеливого, тривалого й часом важкого шляху взаємного слухання та прийняття. Це богословський і — ще більше — духовний виклик, що вимагає покаяння й навернення. Саме тому нам потрібен духовний екуменізм молитви, прослави й служіння — так, як це було під час формування нікейсько-константинопольського «Символу віри».

Тож прийди Святий Духу, супроводжуй і веди нас цією дорогою.

Святий Духу, Боже, Ти, що ведеш віруючих дорогою історії, дякуємо Тобі за те, що надихнув нас на «Символи віри» та пробуджуєш у наших серцях радість визнавати наше спасіння в Ісусі Христі, Сині Божому, єдиносущному з Отцем. Без Нього ми нічого не можемо.

Вічний Духу Божий, Ти від віку до віку оновлюєш віру Церкви. Допоможи нам поглибити її й завжди повертатися до її джерела, щоб гідно її звіщати.

Щоб наше свідчення у світі не було марним, прийди, Святий Духу, зі своїм вогнем благодаті, оживи нашу віру, запали в нас надію, розпали любов.

Прийди, Божественний Утішителю, джерело гармонії, єднай серця й думки віруючих. Прийди й дай нам відчути красу сопричастя.

Прийди, Любове Отця і Сина, щоб зібрати нас в одне стадо Христове.

Покажи нам шляхи, якими маємо йти, щоб Твоєю мудрістю ми знову стали тим, чим є у Христі: одним — щоб світ увірував. Амінь.

Ватикан, 23 листопада 2025 року
урочистість Господа нашого Ісуса Христа, Царя Всесвіту

† ЛЕВ XIV