«Бог не шукає обдарованих. Він шукає тих, хто скаже Йому „так“»: історія айтішника, який став священником
Отець Іван Держило — священник Бучацької єпархії УГКЦ, чий шлях до Бога почався зі спільноти та успішної кар’єри програміста. Сьогодні він служить у трьох селах на Тернопільщині та разом із дружиною Марією виховує трьох дітей.
Колись священство далеким шляхом, який заперечував. Проте особиста зустріч із Богом, досвід християнських спільнот і поступове розпізнавання покликання змінили напрямок життя.
Про шлях до священства, розпізнавання Божого голосу серед щоденного шуму, сімейне життя, досвід різних культур, що взаємно збагачують, а також особливу традицію сімейної молитви, яку дружина Марія привезла з рідної Гватемали, — далі в матеріалі Департаменту інформації УГКЦ.
«Здавалося, у житті вже було все»
— Яким був Ваш шлях до священства?
— Якщо говорити про мій шлях до священства, то спочатку це був рух в протилежному напрямку. Я не бачив себе священником. Коли мене питали, чи не думав я про священство, то навіть не допускав такої можливості.
Я планував життя по-своєму. Були речі, які мені подобалися, я мав своє бачення того, як хочу все організувати. Але згодом почав серйозно задумуватися над покликанням — з бажанням відповісти на нього. Це сталося тоді, коли я сам пізнав Бога й особисто досвідчив зустріч з Ним.
То був останній курс мого навчання з прикладної математики та інформатики у ЛНУ ім. Івана Франка. Я почав ходити на спільноту «Живий вогонь» у Львові. Там збиралося багато молодих людей.
І з того часу, коли почав йти за Богом, побачив, що багато речей у своєму житті треба міняти. Але людина змінюється не тому, що «так треба», а тому, що Бог торкається її серця. Коли відкриваєш, наскільки сильно Він тебе любить, то хочеш відповісти на цю любов. Тоді ти розумієш Його плани для тебе набагато вищі й кращі, ніж ті, які ти сам собі придумав.
На той час я вже працював програмістом і мав хорошу зарплату. 1200 доларів — то була чимала сума. Я бачив, що мої однолітки після університету часто навіть не дотягують до середньої зарплати в Україні, а в мене вона була в 3–4 рази вищою. Здавалося, усе є: перспектива, стабільність, можливість мати авто, житло, сім’ю.
Але водночас почало приходити розуміння: чи справді я хочу звести своє життя лише до заробляння грошей? Я бачив, що цього замало для відчуття повноти. Бо справжнє наповнення я вже відкрив зовсім в іншому.
Наприклад, коли в молитві Бог відкриває тобі щось маленьке — якийсь конкретний крок, до якого кличе саме сьогодні, — і ти відповідаєш на це, то навіть після маленької речі приходить велике внутрішнє наповнення. А буває навпаки: цілий день усе встигав, усе зробив, працював без перепочинку, а ввечері розумієш, що не маєш миру й задоволення від цього дня.
Тоді я почав шукати: а який Божий план щодо мого життя? Священство точно туди не входило. Я пам’ятаю ще з дитинства, як люди часто критикували священників. У когось це було навʼязане радянським світоглядом, мовляв, навіщо та Церква? А в інших — постійні претензії: священник не такий, не цікавиться громадою, лише Службу відправив і поїхав… Я розумів, що це величезна відповідальність, яку не готовий на себе брати.
Але коли йдеш із Богом, то починаєш розуміти, що Він не шукає ідеально підготовлених людей. Не шукає тих, хто вміє гарно говорити чи на кого всі мають рівнятися. Він сам обдаровує.
«Бог дав мені таланти, яких я ніколи не мав»
У школі я був суто «технічним» учнем. Математика, фізика — це те, що я легко розумів без потреби «зубрити». Натомість гуманітарні предмети були трагедією. За чотири дні «муштрування» я ледве четвірку отримував. І раптом Бог почав міняти мене. Я перестав боятися мікрофона і говорити перед людьми. Раніше максимум міг вставити кілька слів у розмові, а тут почав проводити конференції, ділитися свідченнями, говорити до публіки.
Я зрозумів, що Бог не шукає обдарованих — Він шукає тих, хто готовий сказати Йому «так». Спочатку в маленьких речах, а потім у більших.
Зараз, коли я більше знайомий із різними духовними навчаннями — зокрема Ігнатія Лойоли про те, як розпізнати Божу волю, то краще розумію, що Бог може промовляти по-різному. Але людина завжди має бути готовою почути й прийняти. А щоб почути, важливо навчитися розпізнавати Його голос. Бо якщо хтось говоритиме до нас, наприклад, китайською мовою, ми почуємо звук, але не зрозуміємо змісту.
Я часто наводжу такий приклад. Якщо мені зателефонує людина, а в телефонній книжці записано щось на кшталт: «Марічка, 2012 рік, Школа християнського життя, Великий Бичків», то я думаю: так, я був на тій школі, там було двісті людей… Але хто саме ця Марічка? Щоб згадати її мені потрібен певний час і цілий контекст історії.
А буває інакше. Дзвонить товариш із чужого номера й каже:
— Іване, слухай, я забув свій телефон. Візьмеш його?
І я відразу відповідаю:
— Так, без проблем.
Я не перепитую, хто це. Не сумніваюся, чи це справді він. Бо впізнаю людину по голосу, по інтонації, по способу говорити. Подібно є і з Божим голосом.
Коли ми перебуваємо з Богом, молимося, читаємо Святе Письмо, тоді поступово вчимося розпізнавати, де саме Він промовляє: через яку ситуацію, людину, обставини.
Поступово я почав відкривати, як Бог показує людині її покликання. Колись я хотів зрозуміти це одразу: ким маю бути — священником, монахом чи одруженим? Але Він показав мені, що покликання відкривається як пазл. Спочатку ці частинки виглядають дуже розрізненими, незрозумілими. Не розумієш, чому в житті стаються ті чи інші речі. Але з часом усе починає складатися в цілісну картину.
Поставив Богові умову
Важливо щодня приймати новий «пазлик», який Бог тобі дає. Бо якщо перестаєш це робити — залишаєшся в нерозумінні.
Я досвідчив це під час місійного року «Рік для Ісуса», (який починається зі Школи апостола Павла в Красилові) [тримісячна формаційна програма при римо-католицькому монастирі капуцинів у (Хмельницька обл.), спрямована на підготовку місіонерів та євангелізацію — ред.]. Того року ми провели 11 таборів за літо. На один з них поїхали послужити на Школі Християнського Життя і Євангелізації (ШХЖіЄ) [обидві школи готують світських людей до активного служіння та євангелізації, навчаючи, як ділитися вірою з іншими — ред.].
Ця Школа була для дорослих і для нас була немов відпочинок, бо тобі належало лише відчитати конференцію чи провести інший пункт програми і вже почувався вільним. Натомість на таборах за дітьми треба було постійно наглядати.
Так склалося, що на ту Школу потрапив мій тато. Він побув на одній з конференцій, до якої мені було важко підготуватися, я навіть попросив інших служителів про заступницьку молитву. І тоді в натхненні все пішло так легко, що я зрозумів: те, що говорив було не від мене. Це Бог надиханув.
Того ж дня, ввечері, тато підійшов до мене й каже: «Слухай, Іванку, я поговорив з бр. Петром [Куркевичем, засновником Школи Християнського Життя і Євангелізації — ред.], ти йдеш вступати до семінарії». Я дуже здивувався, бо хоч і думав про це, але нікому того не говорив. Тоді я ще мав свої плани: закінчити магістратуру, попрацювати програмістом, щоб заробити на навчання в семінарії — хотів усе правильно організувати. Думав навіть, у яку семінарію вступати. Але Бог повів зовсім по-іншому. Тато порадив: «спробуй вступати ще цього року».
То був липень. Вступні іспити в семінаріях давно закінчилися, попереду залишилось ще кілька таборів, а відтак я вже мав свої плани. Усередині був сильний спротив. Та потім я подумав: якщо Бог може промовляти через різних людей, то, може, й через тата також?
Я поставив Богові умову: спробую, але навмисно не готуватимуся до вступних іспитів. Якщо не вступлю — значить, піду згідно свого плану.
Зібрав документи, приїхав до Івано-Франківська. Порозмовляв з ректором, а відтак запитав, де б міг переночувати перед іспитами. На що він каже: «Які іспити? Приїжджай 1 вересня» (через 5 днів). Виявилось, що з вищою освітою достатньо співбесіди. Усі мої плани тоді просто розсипалися. За кілька днів я вже перевозив речі й ішов у семінарію.
Лише згодом почав розуміти, чому Бог так усе влаштував. Через пів року в тата стався інсульт. Я мусив часто їздити додому, допомагати доглядати його. В якийсь момент усвідомив: якби я не вступив тоді, то вже, мабуть, не вступив би ніколи. Бо не зміг би залишити тата. Так поступово я почав бачити, як складаються «пазли».
Спочатку було багато внутрішнього бунту. Мене дратувало, що з вищою освітою я мав починати навчання з першого курсу, в той час як в інших семінаріях брали на другий. Також з попередної освіти й музичної школи мені зарахували частину предметів, тому цілекції доводилось просто відсиджувати. А потім після першого року навчання я поїхав на ШХЖіЄ, де на 5-му рівні [поглиблений етап формації — ред.] говорили про глибину молитви, містичне життя на основі навчань святих Івана від Хреста, Терези Авільської, Терези від Дитятка Ісуса. І тоді зрозумів, що це час, який Бог мені подарував, щоб більше заглибитися в молитві і бути з Ним. Після тієї Школи моє навчання у семінарії сприймалося зовсім по-іншому — з більшим миром і довірою.
Служіння «на кілька напрямків»
— Розкажіть про Ваше теперішнє служіння: де ви сьогодні і чим живе Ваша парафія?
— Нещодавно, під час Великодніх свят, за розмовою у спільноті «Бет-Ел» [греко-католицька харизматична спільнота у Тернополі — ред.] я поділився, що в мене дуже цікаво складається життя, бо це постійне поєднання кількох великих сфер: сім’ї, служіння і праці. Кожна з них вимагає повної присутності. Навіть якщо говорити про саме служіння, то його теж умовно можна поділити на три частини. У мене сім’я, три парафії й водночас є відповідальним за євангелізацію у Бучацькій єпархії. Особливо це відчутно на великі свята. Наприклад, на Великдень треба було відслужити по Літургії у трьох селах, а потім ще обійти три цвинтарі. І тоді дуже буквально розумієш, що таке служіння «на кілька напрямків».
— Ви єдиний, хто служить на цих парафіях?
— Так, бо це невеликі села — Сухостав, Яблунів і Тудорів. Колись, після заборони радянською владою Української Греко-Католицької Церкви, храми в тих місцевостях закрили. А потім, коли люди все одно прагнули духовного життя, їм дали священника з іншої системи — вихованця Санкт-Петербурзької духовної семінарії, колишнього військового. Відповідно, усі три села у більшості залишилися в православній конфесії, хоча історично це були греко-католицькі парафії.
Тому сьогодні там переважно православні громади, а наші парафії невеликі. Та я цим дуже задоволений. Коли б у мене були більші парафії, я би вже не мав часу на інші служіння.
Хоча, з іншого боку, три парафії — це теж непросто. І я якраз ділився зі спільнотою тим, що у мене все якось «по три». Три парафії, троє дітей, кілька напрямків служіння. Ми тоді говорили про символіку біблійних чисел, бо в Біблії вони часто означають не просто кількість, а мають глибший зміст.
Я зловив себе на думці, що в мене все «по три», а це про Боже благословення. Бо число три в біблійній традиції є символом повноти.
І в той момент я подивився на своє життя трохи по-іншому. Не лише як на постійну втому чи багатозадачність, а як на щось, чим Бог по-своєму благословляє.
— Як Ви усе це поєднуєте? І чи продовжуєте працювати на світській роботі?
— Коли я завершив навчання в Римі [факультет біоетики в університеті Pontifical Athenaeum Regina Apostolorum — ред.], то зрозумів, що йду до одруженого життя, тому було очевидно, що сім’ю потрібно забезпечувати. Я знав це ще раніше. Тим більше в нашій традиції зазвичай після одруження чоловік певний час ще живе сімейним життям перед священничими свяченнями, щоб укріпитися в цьому покликанні.
Тому після повернення я продовжив працювати програмістом. Ще в Римі працював у невеликій компанії, а згодом перейшов в іншу — засновану українцем, хоча сама компанія американська. Зараз працюю онлайн, маю гнучкий графік, і це дуже допомагає в поєднанні зі служінням. Бо священниче життя — це річ непередбачувана. Може раптово бути похорон, потреба поїхати до когось, уділити Таїнства чи просто бути поруч із людьми. І завдяки цій роботі я можу забезпечувати сім’ю й не ставити цей тягар на парафії, бо вони справді дуже маленькі. У деяких селах по 30 хат, а в Тудорові взагалі 12. І для мене це важливо ще й тому, що тоді священство не сприймається як спосіб заробітку. Я можу проживати його як служіння. Але поєднувати все це, чесно кажучи, непросто.
Наприклад, неділя колись була для нас із дружиною Марією особливим днем. Ми разом молились Утреню, а після неї мали спільне ділення. Цю традицію ми, до речі, перейняли з сімʼї дружини. Вона з Гватемали [країна в Центральній Америці — ред.], де християнство має велике значення в повсякденному житті.
У такій спільній молитві реально будується сім’я і зростає близькість між подругами. Але коли в мене з’явилося три парафії, неділя стала виглядати зовсім інакше. Якщо ще припадає якесь свято, то треба відслужити Утреню, потім Літургії, потім когось відвідати вдома — посповідати, причастити, щось посвятити.
Фактично від 8-ї ранку до 17—ї вечора дружина мене не бачить. Максимум — здалеку на Літургії. Але навіть тоді я не можу особливо допомогти, а їй самій зовсім непросто з трьома дітьми. І це, звичайно, створює певні труднощі. Бо я розумію: хотів би бути більше поруч, допомагати, але фізично не можу. Саме тому для нас стали дуже цінними навіть невеликі моменти спільної молитви й присутності разом.
Недільне прощення, вдячність і пригадування про цінність
Марія виросла в неокатехуменальній спільноті [католицький церковний рух, де велике значення мають спільна молитва, життя спільнотою та родинне проживання віри — ред.]. У них є цікава практика: Літургію часто служать у суботу ввечері, бо за літургійною традицією неділя починається вже з вечора суботи. І це дає можливість неділю прожити більш родинно, мати час на спільність і відпочинок. В УГКЦ такі спільноти також є, зокрема, у Львові та на Закарпатті [Мукачівська Греко-Католицька єпархія — ред.], хоча значно більше вони поширені серед римо-католиків.
У Західній Європі це також поширена практика — люди можуть піти на Літургію в суботу ввечері, особливо студенти чи сім’ї. Для нас це незвично, хоча літургійно цілком можливо. Наприклад, Пасхальна Літургія також може служитися пізно ввечері або навіть уночі. Тобто нічого не суперечить нашому вченню, але це вже радше питання літургістів — не моя спеціалізація.
Таким чином для неокатехуменальних спільнот неділя як час, присвячений Богові, є дуже суттєвим. Бо в їхній Утрені, крім звичайних текстів і псалмів, є також читання: зі Старого Завіту, з Євангелія або зі текстів Отців Церкви, документів Церкви, які стосуються теми дня, свята чи уривку Євангелія. Це дуже допомагає духовно зростати. По-перше, тому що ти маєш постійну нагоду слухати й читати Боже слово, а по-друге — після цього в їхніх спільнотах відбувається ділення цим Словом.
Я був гостем у такій сім’ї, яка спочатку жила в Києві, а згодом переїхала до Ужгорода після початку повномасштабної війни. Вони мають багато дітей і тепер там місійно служать.
У них є дуже проста, але глибока практика: спочатку батько питає найменших дітей, що вони почули в Євангелії. Потім — середніх: що вони зрозуміли. А старших — як вони це приймають у своє життя. І це насправді дуже будуюче. Але ще важливішим для мене є момент, який відбувається після цього — коли дорослі не лише діляться тим, що почули в Слові, але й самі додають про його застосування.
Марія якось розповідала, що з дитинства пам’ятала, якщо посеред тижня між батьками виникало якесь напруження — щось на підвищених тонах або просто «на стисканні зубів», то вона точно знала: прийде неділя, і буде момент примирення. Хтось обов’язково скаже: «вибач, що я не стримався», «вибач, що не приготувала твоєї улюбленої страви» або «вибач, що щось забув».
Цей момент примирення був завжди дуже важливий і глибокий для всієї її сім’ї. Але ще важливіше те, що діти бачать такий приклад. Що батьки вміють сказати це вголос, у їхній присутності. І це справді формує дітей у тому, як будувати стосунки. Бо часто в нас не прийнято, щоб батьки просили вибачення в дітей. «Я старший — і ти маєш слухати». Але тоді виникає питання: а з кого діти цьому навчаться? Бо просто сказати «треба просити вибачення» — не працює. Це може прозвучати, але не змінює внутрішньо. І ці моменти мене дуже вражали.
Спільне ділення на цьому не завершується. Є ще інший момент — вдячність. Вміння сказати за що я тобі вдячний чи вдячна. Бо дуже багато речей у житті ми сприймаємо як належне. Ти прийшов з роботи — і ніби це просто «ти ж працював». Але ж за цим стоять зусилля. Або звичайна вечеря — «ну, є їжа». Але ж це теж праця, особливо коли є діти, різні вікові потреби, вподобання й інші нюанси.
І третє — «за що я тебе ціную?». За вірність, уважність, вдячність. І це, чесно кажучи, для мене було дуже сильне відкриття. Я не зустрічав цього так системно ніде.
Після цього я досвідчив, що у власній сім’ї можна брати найкраще з різних духовних досвідів і традицій Церкви — як Церква вчить брати «добрі плоди» з різних джерел. І з цього складається щось цілісне, що допомагає краще розуміти, як Бог нас веде.
Тому, коли я став священником, ми також почали практикувати спільні молитви з діленням. Я також заохочую багатьох до цього досвіду. Не обов’язково бути членом неокатехуменальної спільноти, щоб так жити. Можна просто почати молитися разом, ділитися словом, спільно проживати віру в сім’ї.
Якщо така спільнота є у вашому місті — долучайтеся. Якщо ж ви живете в невеликому населеному пункті, це теж не проблема — інформуйтеся про такі можливості.
Коли ми говоримо з молоддю, то часто бачимо, що в них є плани на навчання, професію, університет, а коли мова доходить до сім’ї, то кажуть: «якось буде». Я завжди відповідаю: якщо «якось», то просто подивіться на статистику: на кількість розлучень, рівень незадоволеності в сім’ях, на те, скільки людей нещасливі у стосунках. Тому якщо ти не хочеш, щоб у тебе було «якось», тоді це потребує уваги, навчання і праці.
Сьогодні є така тенденція, що спорт — обов’язковий, ментальне здоров’я — важливе, а сім’я іноді сприймається як щось, що заважає: бізнесу, розвитку, особистому простору. Це дуже небезпечна логіка.
Бо тоді людина сама себе позбавляє повноти життя і в результаті не стає щасливішою — навіть якщо намагається це «збудувати» без сім’ї.
— Після навчання в Римі Ви одружилися і тоді прийняли рішення повернутися в Україну?
— Ми одружилися і певний час ще жили в Римі. Обоє працювали. Але в той період між заручинами і шлюбом у мого тата стався другий інсульт. А згодом, коли він уже зламав кульшову кістку, його стан став повністю лежачим. І тоді я зрозумів, що мушу повертатися в Україну, щоб допомагати сестрі доглядати за ним.
Ми з дружиною взяли в оренду будинок поруч із домом, де жила сестра з татом, і через місяць-півтора почалася повномасштабна війна.
— Це інше культурне середовище для вашої дружини. Як вона сприйняла переїзд? Чи були труднощі, особливо з мовою?
— Так, мова — це дуже суттєвий момент. Мені італійську, іспанську чи англійську було значно легше вивчити. У Марії іспанська — рідна, італійську вона знає практично ідеально. Зараз ми спілкуємось італійською — це наша «мова любові».
Англійську вона теж знає, але в жодній з цих мов немає відмінювань. Вона часто каже: «Я розумію слова, але не розумію, чому ви так говорите». І тоді я сам ловлю себе на тому, що не завжди можу пояснити правила — бо ми це просто «відчуваємо». В англійській чи італійській цього рівня складності немає.
Українську вона розуміє на базовому рівні — якщо говорити повільно, простими словами, з повтореннями. Але для глибокого спілкування цього недостатньо.
І це створює певний бар’єр. Бо ти ніби поруч із людьми, але не можеш повноцінно включитися в розмову, пожартувати, відчути себе «своєю». А гумор і спонтанне спілкування — це якраз те, що дуже тримає соціальні зв’язки.
Їй дуже подобається українська культура. Ми їздили на автентичні фестивалі, де присутні наші традиції, національне вбрання тощо. Але мовний бар’єр все одно створює певну ізоляцію: ти ніби серед людей, але без можливості вільно спілкуватися. І це непросто. Тому я завжди стараюся знаходити можливості, щоб вона могла з кимось спілкуватися. Пробую організовувати все так, щоб у нас була хоча б якась допомога з дітьми і водночас няня зі знанням англійської, щоб могла хоча б трохи комунікувати з дружиною.
Невидима опора священничого служіння
— Як Ваша дружина присутня у священичому служінні? Чим вона Вас доповнює?
Присутність Марії в моєму служінні — дуже глибока, хоча вона не є «видимою» у традиційному сенсі, як це іноді буває в церковному середовищі.
Священниче життя ззовні виглядає гарно, красиво, легко. Але коли ти постійно стикаєшся з людськими історіями — сповідями, болем, труднощами, кризами — ти не завжди маєш із ким це обговорити. І тобі потрібна людина, яка розуміє тебе без зайвих слів. І тут моя дружина — найбільший дар.
Буває, я приходжу додому просто виснажений. Настільки, що навіть не можу щось пояснювати чи говорити. Діти хочуть уваги, щось розповідають про свій день, запитують, а я просто падаю на диван і кажу: «Я з вами, але не активно. Мушу трохи відпочити».
І коли мене нема вдома, то дружина в цей час тримає усе на собі — дітей, побут, ритм дня. Вона не має можливості «служити» в класичному розумінні, як іноді це буває в церковних сім’ях. У нас троє дітей різного віку — і це щоденна динаміка, яка вимагає постійної присутності.
Вона іноді каже, що навіть на Літургії не молиться звично, як всі, а радше «переслідує дітей» — зібрати, вивести, заспокоїти, переключити.
Ми любимо слідкувати в інтернеті за такими ж багатодітними сімʼями. Один із таких блогів веде Катя Баско з Києва. Вона каже: «Якщо ти хочеш послужити Богові, то зараз бігати за дітьми є твоїм служінням. Господь бачить твоє серце».
Для мене також важливим є те, щоб інші люди бачили дітей в церкві. Бо в нас часто так прийнято, що маленьким дітям нема потреби бути в храмі, мовляв вони ж нічого не розуміють. Але якщо їх не привчити з малечку, то в 18 років вони просто не прийдуть.
Я це добре пам’ятаю зі свого дитинства. Те довге стояння в церкві, коли ти весь час смикаєш батьків і питаєш: «Ще довго?», а тобі відповідають: «Ще трохи». Тоді це здавалося марним часом, бо я не молився, а просто відстоював Літургію. Тепер я так не думаю.
Я розумію, що в духовному житті важливіше не тільки те, що ми робимо для Бога, а те, що Бог робить у нас у цей час. Навіть якщо ти іноді неуважний, навіть якщо думки розсіюються — сама присутність перед Богом уже щось у тобі формує.
Тому, навіть якщо я просто «приніс» своє тіло на молитву і сказав: «Боже, я тут», — хоч думками десь літаю, то навіть у такий спосіб я бодай трохи дозволяв Йому діяти в мені. І навіть ті проповіді, яких я не слухав, на яких був неуважний, — коли мама після Літургії питала, про що сьогодні було Євангеліє чи проповідь, я часто нічого не пам’ятав. Але з часом зрозумів: усе одно щось відкладалося всередині. Потрохи, непомітно — і це давало Богові можливість діяти.
Бо що найважливіше на Літургії — не те, як ми співаємо чи наскільки ідеально все виконуємо, а те, що Бог приносить себе в жертву за нас. Він хоче з нами з’єднатися. А ти у відповідь просто кажеш своє маленьке «так»: «Боже, я теж цього хочу. Якщо я недостойний — допоможи мені стати достойним».
Тому сьогодні, з моїм розумінням віри, я переконаний, що діти мають бути в церкві від найменшого віку.
До того ж у нашій Церкві [східного обряду — ред.] дитина може причащатися вже від моменту Хрещення і так само від цього моменту вона має бути присутня на Літургії.
Навіть якщо спочатку лише чутиме Службу через динамік надворі, бігатиме біля храму чи не все розумітиме. Її присутність уже має значення. Дитина поступово вчиться дуже простій, але фундаментальній речі: неділя — це день для Бога. І в цьому якраз полягає служіння моєї дружини. Бо саме вона часто тримає на собі всю цю невидиму сторону присутності дітей у храмі.
— Якого віку ваші діти і якою мовою Ви з ними спілкуєтесь?
— Найстарший — Степанко, йому майже чотири роки. Далі Яків — два роки, і найменшій Терезці — сім місяців.
Я спілкуюся з ними переважно українською. Хоча буває по-різному — це залежить від ситуації. Марія здебільшого говорить іспанською. Але так склалося, навіть важко це якось пояснити, їхня улюблена мова — англійська. Коли вони хочуть виразити свої емоції, то роблять це англійською. Між собою говорять також на ній. Вони люблять дивитися мультики англійською — і ніхто спеціально їх цьому вчив.
Зараз Степанко читає англійською, і іспанською, і українською. Йому ще немає чотирьох років. Бог так обдарував талантами.
Я не можу сказати, що ми сильно з ним займаємось. Звісно, навчаємо, є також няні, які допомагають, але усе це робимо без надмірного тиску. Якщо дитині цікаво — займаємось, якщо ні — переключаємося на гру. Без примусу.
Можливо, саме це і дає йому свободу так розвиватися. І буває, що він починає говорити англійською так вільно, що я ловлю себе на думці — він уже й мене випереджає. Бо мені іноді перед тим, як щось сказати треба подумати, а він говорить це вільно.
— Чи є у Вашій сім’ї якісь щоденні традиції, які тримають Вас разом?
Так, насамперед — це щоденна спільна молитва: Утреня або Вечірня. Кожен священик має обов’язок їх молитися. Тому, навіть якщо інколи я можу дуже стомлений, це все одно залишається нашим фундаментом і дає відчуття, що навіть у найнапруженіший день ти не «порожній» духовно. Що є хоча б маленька крапля, зв’язок із Богом збережений.
Також ми стараємося щодня приєднуватися до онлайн-молитви о 15-й годині — Коронки до Божого Милосердя, яку веде спільнота «Мир вам» з Івано-Франківська. Вони моляться ще з часів Майдану, і це для нас дуже важлива точка дня. Де б ми не були — якщо є можливість, ми підключаємося. Після молитви кожен має можливість поділитися проханнями або свідченнями, і це теж дуже об’єднує.
Стараємося також молитися разом Вервицю, хоч не завжди ідеально й регулярно.
Ще один важливий момент — це відпочинок. Якщо відчуваємо, що «засиділися» в рутині, просто сідаємо в авто і кудись їдемо. Навіть коротка поїздка допомагає перезавантажитися, будучи разом.
Розмовляла Діана МотрукФото з особистого архіву о. Івана Держила
Департамент інформації УГКЦ
