«Сьогодні хочемо інтронізувати Лесю Українку на почесному місці сучасної культури», – Глава УГКЦ під час презентації книжки «Апокриф»

Четвер, 18 червня 2020, 06:22

Український народе, ми сьогодні хочемо інтронізувати на почесному місці сучасної української культури славну Лесю Українку. На цьому наголосив Отець і Глава УГКЦ під час презентації книги «Апокриф» Лесі Українки | «Чотири розмови про Лесю Українку» Блаженнішого Святослава та Оксани Забужко. Презентація відбулася в прямому ефірі «Живого телебачення», а також за допомогою Zoom-конференції. Участь взяли співавтори книги: Блаженніший Святослав та пані Оксана Забужко. Розмову модерував о. Ігор Яців, керівник Департаменту інформації УГКЦ.

На початку презентації пані Оксана Забужко зауважила, що останні 12 років творчості Лесі Українки ознаменувалися пошуком своєї Церкви, драматичними і навіть конфліктними стосунками з християнством. Шлях поетеси в цій тематиці починається з драматичної поеми «Одержима».

«У Блаженнішого Святослава блискучий літературний смак, художнє відчуття. Він зробив те, чого літературознавці раніше зробити не могли: він показав Лесю Українку як релігійну мислительку», – сказала вона.

У своєму слові Отець і Глава УГКЦ пригадав історію, пов’язану з Іваном Франком і митрополитом Андреєм Шептицьким. «Знаємо, що Іван Франко мав непрості стосунки з інституційною Церквою. Кажуть, що під час святкувань 40-річчя творчості Івана Франка митрополит Андрей Шептицький особисто вивів його на сцену оперного театру Львова і посадив на почесному місці. До сьогодні дискутують, чи це насправді відбулося, але я хотів зробити щось подібне із Лесею Українкою: вивести її на сцену уваги сучасної культури й інтронізувати її на почесному місці», – наголосив Глава Церкви.

За його словами, сьогодні українці не знають своєї культури. В Україні не знають Лесі Українки. Сьогоднішня презентація – це ще одна спроба привернути увагу українців до великої доньки нашого народу.

Ще одне заохочення, каже Блаженніший Святослав, – прочитати її твори, зробити їх живими й актуальними у сучасних обставинах. У цьому зміст нашої розмови, праці і сьогоднішньої презентації.

«У нашій розмові ми намагалися допомогти читачеві зрозуміти християнські образи Лесі Українки. Позаяк вона жила і писала в контексті християнського світогляду. Леся Українка використовувала образи раннього християнства. Таким чином вона несла нам свого духа. Я намагався допомогти сучасному читачеві, який, можливо, не володіє християнськими смислами, зрозуміти, що хоче сказати Леся Українка», – пояснив Блаженніший Святослав.

Я б хотів, каже Предстоятель УГКЦ, щоб ми намагалися відчитати через образну драматургію Лесі Українки її послання сучасним українцям. На його думку, Леся жила і мислила постулатами християнської віри.

До презентації через Zoom долучилися двоє експертів: Олена Гусейнова, письменниця, журналістка, радіоведуча, та Віктор Єленський, релігієзнавець, публіцист, доктор філософських наук.

Свою назву книга отримала з поеми «Що дасть нам силу?» з підзаголовком «Апокриф» (див. у додатку). На переконання Блаженнішого Святослава, ця поема може бути підсумком всієї розмови співавторів про Лесю Українку.

Головний герой поеми – убогий тесля, який втрачає зміст життя, повагу до себе і силу. Події відбуваються напередодні свята.

«Тесля відчуває, що втрата поваги до себе спричинила кривду іншій людині. Що дає йому силу і можливість знайти сенс? Саме повага до іншої людини і до чужого болю», – наголошує Предстоятель УГКЦ.

«На питання, звідки нам взяти силу, Леся Українка відповідає: із сили любові», – каже Блаженніший Святослав. І пояснює, що хрест у християнському сенсі – це символ любові. Ба більше, хрест – це символ Божої любові до людей.

«У тих обставинах, коли тесля бачить засудженого на розп’яття, він починає віднаходити сенс, кажучи: такий важкий хрест, бо я його погано зробив. Своїм жестом він намагається надолужити той біль, якого він завдав. Уявіть: 1903 рік, коли вся  Російська імперія готується до революції, Леся Українка каже, що робітник бере на плечі не червоне знамено, а хрест, – і в нього звідкись з’являється сила», – додає він.

«Леся Українка взяла євангельську історію, щоб перетворити її на своє послання, свій маніфест. Через поему вона показує нам, як знайти сенс свята, віднайшовши його через любов. Надіюся, що це послання буде сьогодні посланням до кожного українця, який через коронавірус втрачає сенс. Нехай свято прийде до нашого українського Єрусалиму», – підсумував Блаженніший Святослав.

Відтак ті, хто долучився до події через Zoom, мали можливість особисто поставити свої запитання до учасників презентації. Важливо відзначити, що запитання лунали з Італії, Франції, Німеччини та України.

Про книжку

Cкладні й глибоко драматичні стосунки Лесі Українки з християнством, котрі cтановлять ядро її зрілої творчості, ніколи ще не були предметом професійного богословського аналізу. Московська синодальна цензура забороняла твори письменниці «за безбожництво», радянська комуністична хвалила «за атеїзм» і водночас ті самі п’єси не допускала на сцену.

Тож смисл тієї запеклої «релігійної війни», яку провадять герої Лесі Українки і вона сама з офіційною Церквою, залишався для читача закритим. Аж до сьогодні, коли Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав і письменниця Оксана Забужко зустрілися, щоб обмінятися думками про твори Лесі Українки на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії. Пропоноване видання містить записи чотирьох таких розмов, а також аналізовані тексти Лесі Українки в авторській редакції.

Книжка очікується з друку після 30 червня.

Передзамовлення доступне за посиланням: https://komorabooks.com/product/apokryf-chotyry-rozmovy-pro-lesyu-ukrayinku/

Додаток

«Що дасть нам силу?» Леся Українка (Апокриф)

Розпечений весняним гострим сонцем
пашить Єрусалим. Проміння біле
від білих стін і вулиць відбиває,
ряхтить вогнем на золотих покрасах
царських палат, ворожі блискавиці
запалює на кожнім римськім списі,
кладе вінці на шоломи спіжеві
центуріонам — блиск, вогонь і пал!
Єрусалим готується до свята.
Жінки начиння миють у потоці,
бряжчать мідяні кухлі, грають іскри
від сонця на червоній мокрій глині.
Розбіглись діти по весняні квіти.
Дівчата чешуть коси й заплітають
майстерно у дрібушки з дукачами
та радяться, що їм про свято вбрати.
Багато радощів, але ж бо й праці!
Гаптують, шиють, і печуть, і варять,
купують, продають, про свято дбають.
Лиш той не дбає, хто шага не має,
але й такий волів би заробити
гіркою працею, ніж так «не дбати».
Бо гірші злидні в свято, ніж у будень,
буденна одіж, наче смертний гріх,
темніє серед ясних шат святкових,
лице не блідне з голоду — шаріє,
і легше мовить «хорий», ніж «голоден».
На розі проти храму вбогий тесля
робітню відчинив. Та й відчиняти
не дуже-то було що: три стіни,
четвертої біг дасть, от і робітня.
Всім перехідним видко всю роботу,
мов на майдані. Видко, як працює,
не розгинаючись, убогий тесля,
зв’язавши ремінцем волосся буйне,
щоб не спадало на високе чоло,
укрите потом рясним та краплистим.
А тесля сам не бачить перехідних.
Очима бачить він роботу й знаряд,
а думкою все злидні невсипущі:
були вони учора, є сьогодні
і завтра будуть, і нема їм краю.
Ох, та який там край! Хіба ще справді
до краю загризуть… Що день, то більше
в Єрусалимі теслів настає,
і з Сирії насунули, мов хмара,
забрали всю роботу коло храму,
в Преторії, коло царських палат,
їх всюди повно, спритні та майстерні,
та запопадливі, масні такі…
Вряди-годи єрусалимським теслям
робота дістається, і яка?
«Он вчора три хрести зробив, — недобра,
сумна робота, богові немила…
не раз-бо і невинних розпинають…
А що робить? Гріха не знає голод.
Марницю заробив за три хрести.
Така й робота: спішна, от аби-то.
Що ж, я не винен — дорого платити
за дерево сухе не маю звідки…
Ет, якось-то простоять зо три дні,
поки до свята шибениці тії,
а там — розп’ятих здіймуть, то хрести
хоч і спалити — невелика шкода…
Така-то праця! … А колись, бувало,
робив різьбу мистецьку до палат,
до дому божого… Давно було…
Тепера що? Ціпильна, топорища,
плуги… хрести… таке! А сила йде,
і спина гнеться, й репаються руки,
і гине хист. Уже б тепер не вдав
різьби такої, хоч би хто й замовив,
минулося… Тепер аби хоч як,
хоч без мистецтва хліба заробити.
Так, хліба, хліба і нічого більше…
Ex, клята праця!» Тесля рубонув
так по ціпильну, аж воно зломилось.
Він кинув спересердя, друге взяв,
не встаючи. Піт очі засліпив;
втер рукавом і далі теше. Раптом
сокира пощербилась об сучок.
«А будь ти проклята!» Шпурнув сокиру
і долі сів, і голову схилив.
Так ниє спина, руки так горять,
болить все тіло… Аж тепер він тямить,
що він зовсім знебувся, що тепера
вся сила згинула… «Ну що ж, не встану,
сидітиму до ночі так, ще й ляжу.
Однаково. І не здійму сокири,
не нагострю й нічого не зроблю
ані сьогодні, ані завтра. Що ж!
Хай з голоду хоч пухнуть жінка й діти.
He маю сили. Згинула. Пропала.
Що верне силу, як її нема? …»
І похиливсь, мов зломлена билина,
і руки, мов зів’ялі, простяглись
і впали аж додолу.
Так сидів він
і не вважав на голосну юрбу,
що, мов потік, по вулиці котилась
і сміх, і глум, і гомін, і прокльони
несла з собою — так вода весняна
виносить мул і хмиз, і баговиння
зо дна ріки. Юрба текла, текла
і раптом стала, аж в тісну робітню
якийсь гурток зненацька заточивсь,
відпертий натовпом, і трутив теслю,
аж той отямивсь. «Гей! куди ви, люди,
женетесь так?» — громадці він гукнув.
«Чи ти тут спав, чи очманів зовсім?
Та се ж сьогодні розпинати мають!
Он їх ведуть на страту, а за ними
увесь Єрусалим, старе й мале,
біжить, щоб на видовисько поглянуть.
Се тільки ти тут каменем сидиш». —
«То їх ведуть? А де ж вони? Чого се
ви тут спинились, коли їх ведуть?» —
питає тесля, все мов непритомний.
«Дивіться на дурного! — хтось гукнув. —
Та ти ж поглянь, он там напроти тебе
впав серед вулиці один із них.
Се він вже втретє — двічі вояки
підводили бичами й стусанами, —
а сей раз не встає. Казали люди,
важкий занадто хрест йому дістався,
нетесаний, сирий та суковатий, —
дешевий, звісно! Правда, шкода й коштів,
та, видно, й тесля шкодував роботи…»
Базікають, а тесля вже й не чує,
він скочив миттю на станок і звідти
поверх голів на вулицю зорить.
А там, посеред сміття та каміння,
впав під хрестом на порох придорожній
син чоловічий. На хресті кора
чорніє пожариною, і тільки
самі кінці ясніють: свіжі рани,
завдані вчора дереву сирому
сокирою. Як ті блідії рани,
бліде обличчя в страдника, що впав,
виразно червоніють краплі крові
на тім чолі, — не так рясніє піт
в робітника під час гарячий праці.
Без краю смутні очі, мов питають:
«Навіщо ся даремна, зайва мука?
Таж я прийняв по присуду всі кари
і ще прийму. А се хто присудив?» —
«Гей, уставай лиш! Доки будеш спати?!» —
кричать преторіанці, і бичі
звилися, мов гадюки. Крізь одежу
червоні смуги стали пробиватись.
«Не можу… хрест важкий…
мені несила…» нещасний простогнав
і ліг лицем у порох шляховий. Преторіанець
підвів бича — та не спустив, бо раптом
спинив його за руку хтось: «Пожди!»
«Ти хто? Чого тобі?» — вояк вереснув.
«Я тесля. Я зробив сей хрест важким,
 то й мушу я нести його. Давайте.
За сюю працю не візьму я плати».
І взяв хреста. Ніхто не боронив.
І випроставсь похилий стан у теслі,
напружились його зів’ялі руки,
погаслий погляд знову загорівся
великим та палким глибоким смутком
і твердою, важкою походою
пішов з хрестом робітник на Голгофу,
немов не знав ні праці, ані втоми
до сього часу.

[13.11.1903, м. Тифліс]

 

Департамент інформації УГКЦ