«Господь запрошує нас не боятися свідчити свою віру в Бога у цьому світі», – владика Степан Сус

Неділя, 09 січня 2022, 17:58

У неділю по Різдві Христовому в проповіді на Божественній Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві владика Степан Сус пригадав, що справжня віра – це свідчення життям і вчинками. Прикладом такого свідчення є життя і смерть первомученика й архидиякона Степана, пам’ять якого Церква вшановує 9 січня, та життя мучеників за віру ХХ століття.

У святі Різдва важливо пам’ятати сутність цієї події як Таїнства приходу Спасителя у світ, щоб навчити людину бути людиною, підкреслив владика Степан: «Цієї неділі по Різдві відчуваємо, як швидко біжить час, але цей час не може забрати у нас радості, до якої ми всі були запрошені у вифлеємську ніч: як пастушки і три царі, стати учасниками таїнства приходу Спасителя світу до нас, Господа, який народився, щоб навчити людину бути людиною, бути справжньою, наповнюючи кожен день свого життя правильним змістом. Ми, як люди віруючі і християни, маємо ділитися цією радістю Різдва Христового і пам’ятати, що вона не закінчується із самими святами, а продовжується в житті християнина кожного дня».

Владика Степан каже: зміст віри – у її свідченні, підтвердженні нашої віри справами і трибом життя. Щоб бути живою, бути правдою, віра потребує свідчення. Приклад цьому – первомученик апостол Степан, який віддав за віру життя.

«Попри радість свята, таїнство Різдва Христового говорить нам ще про щось значно більше, зокрема сьогодні, коли ми згадуємо первомученика, архидиякона і апостола Степана. Це свято і цей день говорить нам про свідчення. Радість – і свідчення, – підкреслив владика. – Свідчення – це щось дуже глибоке і часто інтимне для самого християнина. Чому? Саме слово «мученик»  (грец. «martyrios») означає «той, хто свідчить». І святий первомученик Степан, і багато святих мучеників були тими, хто свідчив Бога своїм життям. Первомученик Степан був першим із тих, хто, відкривши для себе Божу науку і правду Христа, після вознесіння Господа на небо віддає своє життя, засвідчуючи свою віру.

До цього свідчення запрошений сьогодні кожен із нас: бути християнином у сьогоднішньому світі означає також свідчити свою віру в Бога. Господь нам каже, що наша віра без діл є мертвою. Якщо ми справді віримо і називаємо себе християнами, якщо зміст нашого життя, поведінка, думки, ставлення є християнськими, ми запрошені щодня до останньої хвилини життя свідчити свою віру в Господа Бога.

Можливо, останні хвилини життя християнина є найважчими, найбільшим випробуванням, і тоді нам справді потрібно залишитися в нашій вірі. Пригадую молитву, коли ми просимо Господа Бога, щоб Він допоміг нам залишитися вірними нашій вірі до останньої хвилини життя. Ці останні хвилини життя людини або моменти випробувань і труднощів, моменти наших роздоріжь – це ті ситуації, коли ми найбільше покликані до особливого свідчення Бога і віри в Нього».

Для християнина в сучасному світі свідчення віри часто є випробуванням, але водночас – підтримкою духу. Таке свідчення – справжнє і не напоказ – може стати підтримкою і наверненням для інших.

«Сьогодні, коли багатьом людям нецікаве наше християнське життя, те, чому ми ходимо до церкви, чому ми так живемо, чому ми робимо такий вибір, у цих обставинах ми особливо покликані свідчити все те, чим ми живемо, – закликає владика Степан. – І часто це свідчення починається з нашого дому, серед наших рідних і близьких, наших дітей і внуків – тих, хто дивиться на нас вранці й увечері і думає: цікаво, чи віра в Бога допомагає йому в житті? Ми покликані свідчити на роботі, серед друзів, там, де, можливо, немає священника, але є ми. Бог нас посилає, щоб через наше свідчення когось навернути, настановити, чогось навчити.

Приємно чути, коли хтось каже: "Я цього не робитиму, тому що я – віруюча людина, християнин", "Я так жити не буду, тому що я ходжу до церкви". Це означає, що ці люди переживають віру як щось особливе. Їм важливо бути справжніми, бути християнами».

Викликом сучасного секуляризованого світу є те, що свідчення віри часто потребує мужності і повноти переконання. Владика Степан каже й про те, що потрібно бути готовими до скепсису чи й зневаги з боку тих, які бояться віри: «Нинішня Америка, Європа, інші країни світу, які 20, 30, 40 років тому були дуже християнськими, показують, що наступні 10 років Церквою будуть ті, хто не боїться бути християнином. Уявіть собі, що прийде такий момент, коли нам треба буде не боятися бути християнином, не боятися свідчити наші переконання і віру в Господа Бога. Так, є люди, які бояться Бога, бояться християн, бояться святкувати Різдво, бояться коляди і всіх християнських традицій. Є люди, які можуть зробити нам боляче, сказавши: "А що тобі дає твоя віра?".

Приклад святого Степана є для нас прикладом того, що ми не маємо боятися. Той, хто покликаний бути християнином, хто ходить до Церкви, молиться, для кого віра  є не просто декораціями, а змістом життя, ніколи не боятиметься свідчити. У тих свідченнях нашої віри завжди пригадуються наші мученики ХХ століття – багато священників, єпископів, мирян, монахів і монахинь, які не побоялися у страшних обставинах, коли тебе садять у товарний поїзд і кажуть: "Їдь за Господа Бога в Сибір". На перший погляд і суто по-людськи, здається, що це – велике фіаско. Але ні! Той, хто свідчить із вірою у Господа Бога, хто залишається вірним, з кого насміхаються, але переконаний у тому, що йде правильним шляхом, ніколи не є переможеним. Багато сучасних молодих людей відчувають дискомфорт, коли їх, віруючих, не приймають у їхніх спільнотах, у товаристві, кажучи: "та ти старомодний", "ти якась дивна", "яких ти принципів дотримуєшся?", "яке християнство?". Часто це справді нелегко і непросто, але ми з вами, як віруючі люди, маємо одне одного підтримувати. Свідчення наших попередників – греко-католиків і православних, тих, хто не побоявся їхати в Сибір, у концтабори, хто не побоявся смерті і залишився вірним до кінця – усі вони є для нас сьогодні прикладом для наслідування, щоб ми не соромилися своєї віри, не соромилися бути прикладом для інших. За це сьогодні молімося!

Ми не знаємо, які нас чекають часи і виклики, у яких ситуаціях ми будемо, але хоч би якими були ці ситуації, маємо залишатися християнами і добрими людьми. Можливо, саме такий приклад безстрашності і сміливості для тих, хто міг з нас і насміхатися, наверне їх до Бога, і вони зрозуміють, що бути з Богом, бути тим, хто є безстрашним, означає бути справді доброю людиною, просто бути людиною. І це те, до чого нас сьогодні запрошує первомученик Степан, мученики нашої Церкви, свідки віри, яких ми знаємо і не знаємо. Це те, до чого нас запрошує сьогодні Господь: не боятися свідчити свою віру в Бога в цьому світі. Через наше свідчення, через добрі вчинки багато людей замисляться і змінять своє життя».

Департамент інформації УГКЦ