Як і чому комуністична влада ліквідовувала УГКЦ?

8-10 березня виповнюється 70-ті роковини з дня проведення так званого псевдособору 1946 року, на якому комуністична влада того часу офіційно ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву.

До цієї сумнозвісної події в Києві сьогодні відкрилася виставка під назвою «До світла воскресіння крізь терни катакомб». Перед її відкриттям Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит, Олег Турій, історик, проректор Українського католицького університету, та Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, говорили, чому УГКЦ була неприйнятною для комуністичного тоталітарного режиму, чому ми повинні сьогодні про це пам’ятати і які робити висновки.

 

УГКЦ НЕ ПАСУВАЛА ДО РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Олег Турій, проректор УКУ:

Під час Другої світової війни Сталін, побачивши неможливість лише на основі комуністичної ідеології мобілізувати народ на протидію нацистській агресії, вирішив використати Російську Православну Церкву, яка була обезкровлена сталінськими репресіями у 20-30-их роках, для ідеологічної підтримки тієї влади і для того, щоб її руками нищити інші Церкви, творячи своєрідний релігійний інтернаціонал. Ідея була перетворити Москву в своєрідний «християнський» центр, маніпульований і контрольований комуністичною владою.

Драматизм історії ліквідації УГКЦ якраз і полягав у тому, що ця Церква не пасувала до радянської системи, тому що вона була українською. Тобто вона була зв’язана впродовж тисячоліть з українським народом, спричинилася до розвитку його національної самосвідомості, розбудовувала, говорячи сучасною лексикою, альтернативне громадянське суспільство в умовах іноземного панування чи то австро-угорського, чи то польського. Ця Церква була католицька, а це означало, що вона мала «родичів» за кордоном. Для радянської системи наявність родичів за кордоном уже була плямою, яка перекривала кар’єру для особи. Уявіть собі, з якою ненавистю ставився режим до Церкви, яка мала мільйони родичів за кордоном і яка була зв’язана сопричасною єдністю з усім католицьким світом.

Але третя причина, як на мене, полягала в тому, що Українська Греко-Католицька Церква не була частиною якогось державного чи політичного механізму. Вона була Церквою свого народу, яка виходила зі свого народу, жила з цим народом і поділяла всі його лихоліття.

Система, яка полягала в тотальному контролі і виключала можливість самостійної думки, альтернативної позиції, не могла таку Церкву терпіти.

Тому з цих причин сталінський режим прирік Українську Греко-Католицьку Церкву на ліквідацію, використавши для цього іншу Церкву і оформивши цю ліквідацію під виглядом так званого «возз’єднання». Тому насправді цей собор не був жодним собором Греко-Католицької Церкви, бо на ньому не було жодного її єпископа і на нього не було жодного дозволу вищої церковної влади, тобто Римського апостольського престолу. Учасники цього псевдособору були підібрані і відібрані і навіть звезені органами НКВД і під їхнім контролем відбувалося це зібрання.

 

ЛІКВІДАЦІЯ УГКЦ – КЛАСИЧНИЙ ПРИКЛАД ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті:

Всесвітньовідомий юрист Рафаель Лемкін у своїй статті «Совєцький геноцид в Україні» говорить про те, що політика радянської влади супроти України була яскравим прикладом геноциду. І елементами геноциду проти українського народу він між іншим якраз називає знищення інтелектуальної еліти, знищення голодом 1932-33 років селян як головної маси носіїв українського ідентичності. І, очевидно, що невід’ємним елементом геноциду супроти українців було якраз і знищення Української національної Церкви. Це знищення почалося у так званій Великій Україні, Наддніпрянщині у 20-30 роки, коли фактично було знищено Українську Православну Церкву, але згодом методологія винищення всього українського, яка була апробована у 20-30 роках на території УРСР, була експортована і на територію Західної України після 1939 року.

Буквально з перших тижнів панування радянської влади на території Західної України у вересні 1939 року розпочинається розгортання цілеспрямованої репресивної політики, спрямованої у першу чергу проти Української Греко-Католицької Церкви. Тоді знищувалося політичне життя, громадське життя і тоді знищувалася Греко-Католицька Церква власне як національна Церква.

Сам факт і діяльність цієї Церкви були тим, що стояло на заваді побудови на цій території комуністичного тоталітарного суспільства.

До політики знищення УГКЦ радянська влада повернулася одразу після повернення в Західну Україну в 1944 році. До певної міри це стримувалося постаттю Митрополита Андрея Шептицького, супроти якого навіть радянська влада не була готова на відверті репресії, розуміючи його надзвичайно великий авторитет. Процес знищення УГКЦ пришвидшився після смерті Митрополита восени 1944 року. Апофеозом цих подій став псевдособор 1946 року.

Це подія, про яку ми повинні пам’ятати і не просто згадувати, як про сумну сторінку нашої історії. Ми повинні її вивчати, аби розуміти механізми дії тоталітарної радянської системи, які використовуються досі. Цей псевдособор і те, як він готувався, модно сьогодні називати гібридною війною. Це класичний приклад того, як застосовуються репресії, примуси, інформаційні провокації.

Заради розуміння, як здійснювалися репресії, ми повинні максимально відкривати правду про репресії, що чинилися проти Греко-Католицької Церкви, бо такі ж методи застосовують і сьогодні.

Чи не найбільше інформації міститься про це якраз у колишніх архівах КДБ. У тих архівах, які зберігають матеріали саме тих органів, які були головним репресивним органом ліквідації Церкви.

В архіві СБУ є сотні справ, які стосуються репресованих священиків УГКЦ, починаючи з 1940-их років, закінчуючи 80-ми роками. Насправді існування Греко-Католицької Церкви не припинилося у 46 році і навіть у 49. Церква як і весь національно-визвольний рух продовжувала своє існування у підпільному форматі, продовжувала свою боротьбу аж до своєї перемоги в кінці 80-их років.

У 2010 році документи, які перед тим дозволили копіювати, знову, на жаль, стали закритими в архіві Служби безпеки України. Але їх уже не сховаєш. Навіть спроби СБУ у 2010 році бавитися у чекістів зразка 1937 року, коли конфісковували комп'ютери, виглядали дуже кумедними, бо скопійовані документи уже могли бути доступними в будь-якій точці світу. Дуже втішений, що зараз серед інших аспектів декомунізації, які відбуваються в Україні, відбувається також дуже важливий процес остаточного розкриття цих архівів. Бо одним із чотирьох законів щодо декомунізації, які були прийняті у парламенті торік у квітні, є закон про доступ до архівів репресивних органів Радянського Союзу з 1917 по 1991 роки. Завдяки цьому закону відкритість цих архівів уже є абсолютно незворотною. І зараз ми говоримо про можливість дослідження не тільки архівно-кримінальних справ, а про можливість доступу до документів агентурних, до оперативно-розшукової справи «Рифи», яка була пов'язана з ліквідацією УГКЦ, з яких власне можемо найчіткіше бачити дії репресивного апарату.

Чому важливо згадувати ці події? Бо з одного боку вони показують методологію дії репресивного апарату і який використовується й досі, саме тому, що ми мало про це знаємо. Також цю історію варто знати, бо це ще одна історія нашої перемоги. Приклад того, що навіть незважаючи на страшні репресії, знищення, радянській владі не вдалося ліквідувати УГКЦ. Вона перебула не одне десятиліття в підпіллі. І вихід цієї Церкви з підпілля у кінці 80-х років став одним із потужних елементів ширшого національно-демократичного руху, який поставив крапку на існуванні радянської системи.

 

НАМ ЩЕ НАЛЕЖИТЬ ЗБАГНУТИ, ЩО ВІДБУЛОСЯ З НАШОЮ ЦЕРКВОЮ

Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит:

Нам, дітям Української Греко-Католицької Церкви, треба пам’ятати, що переслідування, терпіння за віру Христову завжди має особливий духовний аспект, духовну вартість.

Церква в дуже дивний спосіб, згідно з Божим провидінням, росте і розвивається, власне через терпіння.

Мені здається, ми ще недостатньо осмислили духовну цінність того, що сталося 70 років тому і тих десятиліть після. Ми повинні ще далеко більше застановитися, аби зрозуміти духовний аспект того, що відбулося з нашою Церквою.

Щиро надіюся, що 70-річчя – це свого роду такий момент, в якому ми наберемо нової охоти думати, застановлятися, зглиблювати духовні користі, які нам прийшли.

Процес ліквідації нашої Церкви відбувався впродовж ХІХ століття в різних її частинах і не закінчився псевдособором у 1946 році, а останній акт відбувся на Закарпатті 1949 року… Усе це було спрямовано на знищення з лиця землі нашої Церкви.

Ці факти дають нам нагоду рости. Ця дата дасть нам краще зрозуміти, як оте переслідування, мучеництво нашої Церкви, насильне її заперечення, властиво спричинилося до того, що ми сьогодні є. І що маємо оправдану надію дальше рости. Тут не розходить про чисто земське, світське побільшення Церкви чи щодо впливів. Ні. Це розходиться про духовну силу Церкви.

Мене сьогодні дуже часто запитують, якою повинна бути Церква? Дам відповідь, яка не є моєю, а є відповіддю тисячоліть. Церква є духовна установа. Безумовно, вона існує в дуже конкретних історичних, політичних, економічних обставинах, але її сила, її цінність для людства є у її духовних надбаннях.

70 років тому дехто думав, що це кінець нашої Церкви. Але мені здається завдяки тому, що сталося тоді, ми ожили, скріпилися. І при Божій помочі зможемо краще служити нашому народові.

 

Оксана Климончук для Департаменту інформації УГКЦ

DEBUG

0.0504
clr:28
cch:-no-
sql:0.0100
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 3,524,960
m: 2,795,376