ІІІ. Хрещення Русі–України (988)

У Русі до князювання Володимира християнська релігія не мала статусу державної, хоча київські князі, починаючи з Аскольда, часто або самі ставали християнами, або лояльно ставилися до Христової віри. За правління князя Ігоря (912–945 рр.), як свідчить літописна згадка, датована 944 роком, на Подолі в Києві була церква святого Пророка Іллі. Дружина Ігоря — княгиня Ольга (945– 969 рр.) — близько 957 року прийняла хрещення в Константинополі, водночас підтримувала тісні контакти з німецьким імператором Оттоном І і запросила в 959 році німецьких місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом.

Визначальним, проте, для подальшої долі та ідентичності Церкви на східнослов’янських землях стало прийняття християнства в східному обряді як державної релігії приблизно 988 року під час правління внука князя Ігоря та княгині Ольги — Володимира Великого (978–1015 рр.).

Хоча, відповідно до літопису Нестора, князь посилав своїх посланців до представників різних релігій, його вибір зупинився саме на християнській. Таке рішення не було випадковим. Окрім релігійних мотивів, важливу роль у прийнятті християнства відіграла політична та культурологічна доцільність такого кроку, адже християнство в тогочасному цивілізованому просторі відігравало ключову роль. Прийняття християнської релігії забезпечило князеві Володимиру та його державі моральний престиж, надавало їй легітимного статусу серед інших країн і змінило ставлення їхніх правителів до Русі. Хрещення східних слов’ян, які проживали на той час у межах Київської держави, активно сприяло поширенню писемної культури. саме монастирі були місцем розвитку писемності. Тут переписували книги, тим самим утверджуючи християнську культуру.

Історики вважають, що перший митрополит прибув до Києва під час Хрещення Русі з Константинополя. Водночас така церковно-юрисдикційна залежність не перешкоджала контактам Києва з Римським Апостольським Престолом та з латинським Заходом.

Великий князь Володимир не обмежився формальним хрещенням Русі. Змінивши своє життя (в молодому віці був гордовитим і владним, вів розгульне і сповнене кривавого свавілля життя), провадив просвітницьку діяльність серед широких мас: зводив храми, підтримував книжне ремесло, засновував бібліотеки, фундував школи.

Подальше спадкоємство династії київських правителів було обтяжене мученицькою смертю синів Володимира – Бориса і Гліба, яких убив у 1015 році їхній старший зведений брат Святополк, пізніше прозваний в народі Окаянним, який прагнув одноосібно посісти великокняжий престол.

Обидва брати стали першими офіційно канонізованими українськими (руськими) святими.

Свій золотий вік митрополія пережила за правління ще одного сина Володимира — Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.), коли «віра християнська почала множитися і поширюватися». Князь став ініціатором зведення в Києві величних монастирів і церков, завершив розпочате батьком будівництво катедрального собору Святої Софії. Скріплюючи державу зсередини через розвиток освіти й науки, кодифікацію законодавства на основі християнських засад, Ярослав Мудрий також установлював родинні стосунки з багатьма європейськими країнами. Задля посилення свого впливу на ієрархічні структури та унезалежнення митрополії від впливу Константинополя в 1051 році він ініціював обрання русича Іларіона на Київський митрополичий престіл.

Велике значення в житті Руської Церкви відігравало чернецтво, головним осередком якого став Києво-Печерський монастир, започаткований подвижництвом Святого Антонія Печерського. Визначним будівничим обителі та реформатором руського монашества став Святий Теодосій Печерський, який у другій половині XI століття запровадив тут Устав Святого Теодора Студита, і ці правила згодом «перейняли і ввели по всіх монастирях». У Лаврі творили ікони, писали літописи, перекладали та переписували інші богослужбові й духовні книги, справляючи вплив не лише на церковне, а й політичне життя Русі.

Істотні зміни відбулися в Київській митрополії у зв’язку з поступовим розпадом держави на удільні князівства та гострою боротьбою за «київську спадщину» численних спадкоємців роду Рюриковичів, а після ординської навали (1240 р.) — і правителів сусідніх держав. За цих обставин Церква залишалася практично єдиною суспільною інституцією давньої Русі в умовах її дезінтеграції та втрати політичної незалежності. Вона сприяла збереженню традиційної культури та формуванню модерної етнонаціональної спільноти на українських землях, що відіграло важливу роль у боротьбі проти поглинання їх іншими народами протягом кількох наступних століть.

DEBUG

0.0327
clr:25
cch:-no-
sql:0.0089
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 3,192,560
m: 2,766,568