Владика Володимир Груца: «Вчуся не витрачати життєву енергію на образи, водночас стараюся сміятися із самого себе»

П'ятниця, 03 липня 2020, 08:20

У нашій Церкві у звичному ритмі життя маємо можливість час від часу зустрічатися з єпископами під час Архиєрейських Літургій, з нагоди певних свят чи урочистих подій. Так складається, що в основному бачимо їх лише як офіційних представників Церкви на певних подіях.

Пропонуємо вам подивитися на наших владик під іншим кутом зору: якими вони є людьми? Який мають життєвий досвід? Чим захоплюються, а що не люблять? Якими є наші владики в повсякденному житті?  Що вдається їм легко, а з чим мають труднощі? Які книжки читають? Чи слухають музику? Де відновлюють сили? Про що мріють? Від чого отримують радість і що завдає їм болю?.. Про це все у Митрополичих садах Свято-Юрського комплексу розпитуємо у владики Володимира Груци, єпископа-помічника Львівської архиєпархії.

Владика Володимир вже впродовж чотирьох років проживає у Митрополичих палатах Свято-Юрського комплексу. Якщо хтось ще сумнівається, що єпископи бувають радісними, то має обов’язок побачити львівського архиєрея. Бо часто можна почути від добрих знайомих єпископа-помічника Львівської архиєпархії: «Наш владика Володимир має терапевтичну усмішку».

З ним неодноразово щоденно зустрічаюся на сходах, які ведуть до крипти собору Святого Юра, щоразу владика усміхається і каже: «Слава Ісусу Христу! Вітаємо на свято-юрському пагорбі»… Також владику Володимира часто можна зустріти в кінці храму під час Ісусової молитви, яку курія Львівської архиєпархії щоденно молиться у соборі Святого Юра. А ще можна зустріти у митрополичих садах, де владика молиться вервицю, роздумує над Святим Письмом або повертається з роботи на городі.

Дорогою до альтанки Митрополичих садів, де має відбутися наша розмова, владика показує власноруч оброблений город. Звідти здалеку видніється картопля і часник, а якщо краще придивитися, то можна побачити також огірки, помідори і багато іншої городини. Про картоплю сам владика любить жартувати, зазначаючи, що вона має добрий імунітет від місцевих слимаків.

Владико, вже минуло чотири роки вашого єпископського служіння у Львівській архиєпархії.  Які ваші загальні враження від Львова і від служіння тут?

Саме місто Львів для мене не було мені цілком чужим, бо я вже раніше був у Львові на служінні. Якщо йдеться про саму архиєпархію, то відразу впадають в око її великі та широкі масштаби. Крім Львова, вона охоплює Яворівщину, Пустомитівщину та Золочівщину. І річ тут не лише в географічних територіях, а насамперед у різних вимірах служіння. Йдеться не лише про парафії, а також про служіння для різних спільнот, організацій, навчальних закладів… Тому такою важливою у нашій архиєпархії є роль капеланств. Можемо мати стереотип, що Церква – це лише храм, до якого ми приходимо, щоб помолитися і розійтися. Важливо пам’ятати, що Церква своїми межами сягає далеко поза храми.

Яке ваше враження з досвіду служіння тут?

Стараюся завжди собі пригадувати, що служіння вимагає жертовності. Зрештою, подібно було і в монастирі. Хоча багато в чому мотивувала монаша спільнота, яка дисциплінувала, прищепила любов до молитви.. Тут я навчився більшої самостійності, бо ніхто не контролює, а треба багато чого встигнути. Найкраще, коли роль «детектива» виконує власне сумління.

Що для вас є найважчим у єпископському служінні, а що вдається найлегше?

Мені найважче в тих ситуаціях, коли не вдається знайти компроміс. Наприклад, уявімо собі сім’ю як мікроклітину суспільства чи церкви. Якщо кожна особа в сім’ї вперто відстоює свої погляди, тоді виникає проблема. Так само буває у спільнотах, структурах чи парафіях. Зароджуються дві чи більше груп, які не хочуть чути одна одну, а наполягають на своїй непомильності. Тоді ситуація стає драматичною… Найлегше, коли є взаєморозуміння. У діалозі можна вирішити будь-які справи, навіть якщо ці рішення не будуть цілком ідеальними.    

На вашу думку, що за цей час стало найважливішим досягненням?

Я поки що не зауважую якихось своїх досягнень. Але якщо вже так поставлене питання, то я радий, що за цей час зміг частково ознайомитися з архиєпархію.

Хто для вас є найбільшою підтримкою у цьому служінні?

Цей список може бути дуже довгий. Для цього можна робити окреме інтерв’ю. Але прагну зауважити велику підтримку та довіру з боку митрополита Ігоря. Також моє служіння не було б можливим без працівників нашої курії. Загалом у курії вбачаю серце архиєпархії. Якщо в курії є «аритмія», то це відразу позначається на організмі цілої архиєпархії. Великим скарбом для нас є наші священники. Також не можу уявити собі нашої Церкви, зокрема архиєпархії, без монашества. Захоплююся нашими активними мирянами, яких, на щастя, маємо достатньо. Проте їх ніколи не буде забагато.  

Які маєте плани на найближчий час як єпископ-помічник Львівської архиєпархії?

Дуже важко говорити про плани в контексті останніх подій, пов’язаних із карантинними обмеженнями. Адже з дня на день ситуація може змінюватися. Та все-таки є одне фундаментальне побажання – мати більше часу думати над стратегією розвитку певних напрямків у Львівській архиєпархії. Звичайно, що це вже є командною працею, моєї особи тут замало. В мене дуже часто створюється враження, що передусім виконую роль своєрідного «пожежника». Постійно щось неочікувано «спалахує», що треба гасити. Невідомо, коли це може статися. Хоча з часом розумію в цьому Божу педагогіку для виправлення певної ситуації. Водночас відбуваються багато добрих і приємних справ. Тому наступне фундаментальне побажання – бачити ці всі добрі справи, які відбуваються в архиєпархії. Маю також конкретний маленький план – завершити роботу над виданням невеличкої книжки.    

Трохи про минуле

Чим ви любили займатися у дитинстві? Який предмет у школі був ваш улюблений, а який ви любили найменше?

Багато часу присвячував господарству, яке ми мали вдома, плекаючи контакт із природою. Цікавився футболом, навіть колекціонував фотографії футболістів, вирізаючи їх із газет та журналів.

Чи тепер знаходити час для перегляд футбольних матчів?

Зараз ще частково цікавлюся футболом, проте не маю достатньо часу, щоб переглядати матчі. Хоча стараюся знаходити час перегладати матч збірної України, навіть, якщо є змога, піти на стадіон, коли вони проходять у Львові.

Якщо пригадати шкільні роки, то важко говорити про любов до конкретного предмету в школі. Були предмети, які вдавалися, а тому їх і любив. Часом конкретний вчитель може прищепити любов до якогось конкретного предмету. На загал моє серце лежало більше до гуманітарних предметів.

Може сказав би більше, але ще живі мої вчителі (сміється владика Володимир).

Хто мав вплив на ваш вибір стати монахом?

Я виростав неподалік Добромильського монастиря отців василіан, тому мав можливість пізнавати монашество, багато чув розповідей про подвижницьке життя монахів, які там жили і служили ще до Другої світової війни. Згодом знайомився з конкретними особами, тому хотів стати таким, як вони.  

Чому ви обрали саме редемптористів?

На це питання я ще сам не знайшов відповіді. Для мене це покликання є таємницею. З моїх теренів також походили редемптористи, яких я трохи знав. Також мені розповідали, що Чин Найсвятішого Ізбавителя – це місійне згромадження для проповідування Божого Слова. Він має місійну харизму. А їхня духовність є христоцентрично-пасторальною. У такий спосіб я це поєднав зі своєю любов’ю до гуманітарних наук.

Який основний досвід ви здобули під час навчання у Польщі і в Австрії? Поділіться, будь ласка, якимись теплими спогадами чи смішними історіями з періоду навчання.

Для мене великим скарбом було не лише саме навчання, а також і перебування в цих країнах, проживання в монастирях редемптористів. Я спілкувався з багатьма людьми і слухав їхні життєві свідчення.  Це все можна сказати стало для мене доброю формацією. Маю чимало гарних спогадів. У моїх очах часто постає постать старшого ігумена монастиря в Інсбруку, який мав великий життєвий досвід. Він ніколи і нічому не дивувався. Коли я приходив до нього вирішувати якісь непрості справи, навіть не знав, як це сформулювати. Він, почувши це, усміхався і говорив: «А, та ми вже не раз таке мали». Потім ми вже говорили про наступні кроки.

Ще я мав такий гарний пасторальний досвід – це праця в розмовному оазисі монастиря редемптористів. Там були різні психологи, консультанти, душпастирі. Я також був у команді цієї інституції і впродовж року її очолював. Це був для мене дуже гарний досвід просто спілкуватися з цими людьми.

Гарним спогадом є спілкування з медиками. Особливо з однією лікаркою-професоркою клініки Інсбрука. Вона має великі знання і водночас є глибоко віруючою людиною. Вона мене постійно вчила ніколи не драматизувати ситуацію і сама ніколи не драматизувала події, маючи справу з найважчими діагнозами. Я багато від неї навчився. Зараз підтримую гарний контакт.

Ще мав один феномен під час захисту докторату. Якраз на той час відійшов до вічності мій професор. Перед іспитом я пішов на його могилу молитися, щоб він мене підтримував. Вже під час самого захисту я поставив біля комісії його портрет і свічку. Коли мене опитували з його предмету, то портрет впав на підлогу, так що іспит вже був майже полагоджений. У такий спосіб я відчув його опіку. Можливо, йому щось не сподобалося з того, що я відповідав, а можливо, не сподобався стиль, у якому мене опитували з його предмету.

Результатом навчання став написаний вами докторат про сповідь. Яким був ваш основний меседж? Що ви хотіли насамперед донести людям про сповідь? Якщо сказати одним реченням, то сповідь – це про що передусім?

Я насамперед хотів знайти відповідь на власні питання. Таким чином це був меседж до самого себе. Крім того, я вбачав на цю тему прогалину в богослов’і нашої Церкви. Найважливішим для мене було донести людям, що сповіді не потрібно боятися. Рівно ж не треба в ній вбачати виконання якогось обов’язку. А якщо сказати одним реченням, то сповідь – це поцілунок милосердного Бога.

У Кохавині ви працювали з молоддю як магістр новіціату і зі спільнотою. Де шукали сил в собі для такої нелегкої праці і які слова підтримки ви знаходите для молоді?

Мене здебільшого скеровували до такого служіння, до якого я не був готовий, тобто не мав відповідного вишколу. Проте йшов, бо була така необхідність.

Це як у багатодітній сім’ї,  де старші виховують молодших. Мені щастило мати добрих новиків, з якими можна було багато чого зробити. Дехто з них вже мав вищу освіту. Один ще перед вступом до монастиря працював учителем у школі, тому мав навички роботи з молоддю. Він завдавав тон цій молодіжній спільноті. Моє завдання було просте: організувати процес, перебувати в ньому, а також бути щедрим. У молодь треба вкладати, зокрема матеріальні ресурси.

Кохавина – відпустове Богородичне місце. Саме біля стіп Богородиці віднаходив силу, також у фізичній праці. Люблю прогулянки на природі, проводити час у тиші та регулярні відвідини цвинтаря.  

Молодь не потребує багато слів. З нею треба просто бути.

Владико, розкажіть, будь ласка, про своє хобі, про три речі, про які ви згадували і казали, що ви їх нікому не довіряєте. У чому ви віднаходите радість, працюючи на городі? Як ви дізналися і почали готувати напій із бузини? І звідки в єпископа є натхнення декорувати святковий стіл?

Праця на городі – це контакт із живою природою. У ній є три важливі справи: фізична праця, розвантаження психіки, а також радість, якщо є врожай.

Напій з бузини був знаний у німецькомовному просторі. Проте я ніколи не задумувався, як його зробити в домашніх умовах. Уперше ми його зробили в Кохавині за допомогою сестер редемптористок, які мають німецьке коріння.

Що стосується дизайну столу. Ми звикли прибирати для гостей. На мій погляд, передусім треба робити свято для себе. В Австрії я навчився, що дуже важливим є спільний обід в неділю і свята. Тому важливо створити для себе певну атмосферу. 

Насамперед йдеться про простий стиль, у якому важливим елементом є свічка, відповідно на столі застелені серветки чи обруси. Дуже важливою є гармонія кольорів і відповідна декорація до пори року чи літургійного часу. Вершина  дизайну настає у Різдвяні та Пасхальні свята.

Ставши єпископом, ви продовжуєте працювати на городі. Розкажіть, будь ласка, як вам це вдається на Свято-Юрському пагорбі. Що тут найкраще росте?

У перший рік я садив все, що мав, щоб, власне, зрозуміти, що тут найкраще росте. Досвід показав, що в нас тут добре плодоносить картопля, квасоля, озимий часник, цибуля, огірки.

А тепер трішки про вас  (у форматі бліц-відповідей). Хто  для вас є прикладом для наслідування?

Праведний митрополит Андрей Шептицький. Щоразу більше пізнаю його спадщину, а також при кожній нагоді відвідую його у крипті собору.

Найбільше в особі митрополита Андрея мене зворушує його багатогранність. Важко уявити, як в одній особі може бути такий широкий світогляд. Він порушував усі можливі сфери і не тільки у своїх листах чи посланнях, а й ділом. Мене вражає його відкритість до молоді, до бідних, до священників, до селян… Глибокі богословські знання.

Яка молитва є вашою улюбленою?

Дуже люблю молитву серця в тиші. Просто перебувати в тиші, у Божій присутності. Також люблю Ісусову молитву, яку щоденно молимося  в нашому соборі, о 14 год, разом  з працівниками курії. Також  стараюся щоденно молитися вервицю.

Хто є вашим улюбленим святим?

Апостол та євангелист Іван.

Які книжки любите читати?

Крім Святого Письма, яке є невичерпним джерелом, охоче читаю свідчення про життя конкретних людей. Люблю читати короткі історії, щоб над ними роздумувати.

Який ваш улюблений фільм?

Фільмів практично не дивлюся, це ще наслідки дитинства. Мене все ж таки цікавлять історично-документальні фільми.

У який спосіб відновлюєте сили?

Перебування в тиші на природі, прогулянки, легка пробіжка, відвідини цвинтарів.

Яке ваше улюблене церковне і світське свято?

Великдень та День Незалежності України.

Чи любите подорожувати? Якщо так, то куди найбільше?

Не люблю, подорожую з необхідності.

Яка ваша улюблена страва?

Їх багато, з кожним роком стає дедалі більше. Великий сентимент відчуваю до яворівського пирога.

Яка ваша улюблена пісня?

Нема конкретно однієї. Люблю українські народні пісні, зокрема про маму.

Якою є ваша найбільша мрія у житті?

Достойно його завершити.

Чи були у вашому житті моменти, коли найяскравіше відчували присутність Христа?

Так, були, це можна назвати «відчуття Тавору». Зокрема, коли прийняв рішення складати вічні монаші обіти. Хоча вже ближче цього моменту було багато випробувань. Проте пам’ятаю, коли я вже для себе прийняв це рішення, тоді відчув дуже глибокий внутрішній мир і спокій.

Були, звичайно, й інші моменти. Без відчуття зустрічі з живим Богом неможливо переносити випробування.

Що найбільше болить?

Насамперед якщо комусь завдав болю. Також прикро спостерігати за тим, як розлучаються подружжя. Дуже шкода тоді дітей. І третє, коли хороню людей, молодших від мене. 

За що найбільше вдячні Богу?

За всіх людей, яких дотепер зустрів, також за кожний прожитий день.

Як би ви самі себе охарактеризували одним реченням?

Людина, яка вчиться не витрачати енергію на образи, маючи водночас відвагу сміятися із себе самого.

Розмовляла Христина Кутнів
Департамент інформації УГКЦ