«Життя може бути сповнене стресу, труднощів, але ви повинні дивитися на все крізь призму гумору», – Борис Лушняк

Понеділок, 09 липня 2018, 13:04

Дорогі друзі, минулої суботи в УКУ відбулися випускні урочистості, на яких ми мали за честь слухати надзвичайну промову екс-головного лікаря США з українським корінням Бориса Лушняка. Хочемо поділитися з Вами основними тезами цього зворушливого та повчального виступу.

НІКОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗУСТРІНЕШ НАЙКРАЩОГО ДРУГА, ТОМУ ПЛЕКАЙ ДРУЖБУ

Я певен, що за студентські роки на вас зійшло значно більше благословення, аніж новоздобуті знання.

Певний, що за цей час ви знайшли нових друзів і прошу вас цінувати їх.

Тому дуже хочу розповісти про власне знайомство з одним із найкращих моїх друзів – владикою Борисом (Ґудзяком).

Ми познайомилися за незвичайних обставин у пластовій школі (тоді ми були молодими пластунами школи для лідерів Пласту «Лісова школа»).

Першого дня керівництво табору доручило нам обом завдання, необхідне для функціонування табору й от ми об’єдналися спільною місією: з лопатами в руках копати... нужники.

Навіть сорок років по тому весело згадувати, як я зустрів одного з найкращих моїх друзів на дні ями, втомленого під гарячим сонцем, але такого, який розділив зі мною працю на благо спільноти.

Навряд ми тоді розуміли, скільки ще таких метафоричних ям буде на наших майбутніх шляхах.

Але, згадуючи цей епізод, мені пригадуються слова невідомого автора: «Просто друзі купують тобі їжу, а найкращі друзі – їдять твою їжу».

ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАЙ СВОЄ КОРІННЯ І БЕРЕЖИ ЗВ’ЯЗОК ІЗ ПРЕДКАМИ

Ми з владикою Борисом народилися американцями в сім’ях українських емігрантів.

Він виріс у Сіракузах в Нью-Йорку, а я народився в «українському селі» району Чикаго, в патріотичній сім’ї.

Життя в родині емігрантів – подвійне існування: інколи важке і заплутане.

Юні роки ми провели, пояснюючи іншим, що таке Україна. Нас позначали як представників інших національностей, оскільки поняття «Україна» було чимось незрозумілим.

Хоч у пластових таборах ми несли сильно-жовті стяги, співали гімн, все ж серед прапорів усіх країн світу синьо-жовтого я так і не знайшов.

Гімн, який ми співали в міжнародному співтоваристві, тоді ще не визнавали національним. І наш юний розум путався: то хто ж ми?

На нову землю мої батьки прибули з України, перетнувши океан, після того, як пройшли жахіття Другої світової війни і провели роки в таборах для біженців післявоєнної Німеччини.

Вони приїхали у США з порожніми руками і зробили перші кроки назустріч новому життю, не забуваючи, ким були і звідки.

Згодом навчали нас, що освіта відіграє головну роль у досягненні успіхів.

Тобто не лише у вивченні американського способу життя, а й власної спадщини, коріння.

Проводити кожну суботу упродовж одинадцяти років в українській школі – далеко не перший вибір молодих українців-американців за кордоном.

У той час, як наші американські друзі насолоджувалися дозвіллям, ми вчили Шевченка, Івана Мазепу, патріарха Йосифа (Сліпого), митрополита Андрея (Шептицького)...

Це не видавалося тоді пріоритетним завданням.

Але з плином років під час моєї  першої мандрівки до незалежної України я зрозумів, що це українство було насправді найвищим благословенням.

Вперше зустрівши українську родину в Бережанах, я зрозумів, що таке зв’язок із землею моїх предків.

Саме розуміння сімейної історії було вирішальним, якою людиною я був і стали головним елементом формування моєї особистості.

Зрозумів, що мрії моїх батьків здійснилися, адже їм вдалося зростити нас як американо-українських патріотів.

Я відчував справжнє благословення, бо міг говорити з новознайденою сім’єю мовою наших предків.

Пам’ятаю, як тоді подякував батькам за весь нелегкий шлях, який вони пережили.

І сьогодні вишивана сорочка мого батька, виготовлена руками моєї мами в німецьких таборах, перший раз вернулася в Україну. Вона на мені.

ОБИРАЙ ШЛЯХ ДО ЗДОРОВ’Я

Я колишній головний лікар США і запевняю, що сидіння – це нове паління, через недостатність фізичної активності. Тому хочу, щоби ви стали, порухали руками, шиєю, потиснули один одному руки…

Хочу попросити кожного з вас заплющити очі, помовчати і подумати про ту велику радість, яка є у ваших серцях…

Те, що ви зараз зробили за допомогою цих трьох вправ, лежить в основі визначення здоров’я.

Всесвітня організація охорони здоров’я визначає здоров’я як повне фізичне, психічне та соціальне благополуччя, а не лише відсутність захворювань. Здоров’я – критичний компонент успішного і благополучного життя.

Більшості недуг у світі можна запобігти, і це залежить від нашого власного вибору.

Не куріть, не вживайте наркотиків, тренуйте своє тіло і розум, зробіть вибір на користь здорової їжі.

Ставтеся до свого тіла як до священного храму, яким воно справді є. Підтримувати здоров’я  – наш обов’язок, бо без цього розум не може бути сильним і ясним.

БУДЬ ГОТОВИМ НОСИТИ РІЗНІ КАПЕЛЮХИ, ЗОКРЕМА Й КАПЕЛЮХ ГУМОРУ

У житті ми маємо можливість грати декілька ролей.

У англійській мові є вислів «I wear many hats» – «Я ношу багато капелюхів».

Ці капелюхи позначають роль. Кожен із вас одягатиме їх багато, але відповідно до кожного капелюха виникають певні зобов’язання.

Зараз на мені академічний капелюх, я звертаюся від імені свого університету, він один з аспектів моєї індивідуальності.

Тепер зміню капелюх… Тепер я пластун, член куреня «Ордену хрестоносців».

Одягаю звичайну кепку – і я батько, чоловік, член сім’ї.

У ньому я зобов’язаний ростити двох доньок і бути хорошим чоловіком, сином і братом.

У минулому я носив капелюх як офіцер у Службі громадської охорони здоров’я. Хоча мій час у формі минув, я все ще залишаюся офіцером. Одягнувши цей капелюх, я дізнався надважливі елементи лідерства, цілісності, майстерності та служіння.

А зараз одягаю капелюх із великими вухами, він кумедний і, здавалося б, недоречний, але все-таки він найважливіший, бо демонструє ваше ставлення до світу.

Життя може бути сповнене стресу, труднощів, але ви повинні дивитися на все крізь призму гумору.

Сміх – найкращі ліки. І як лікар я волів би підписувати рецепт саме на такі.

Американські військові лідери, колишній президент Ейзенхауер писав: «Почуття гумору є частиною розуміння того, як спілкуватися з людьми і доводити справи до кінця».

ЗАГЛЯНЬ ЗА ГОРИЗОНТ І РОЗПОЧНИ СЛУЖИТИ ІНШИМ

Одне з найбільших вражень я отримав у період служби в Ліберії (Західна Африка), під час епідемії еболи на території нашого військового госпіталю.

Я відігравав головну роль у підтриманні бойового духу офіцерів, які несли службу, наглядаючи за хворими пацієнтами.

Якось близько опівночі я вирішив навідатися до команди нічної зміни.

Прийшов, щоби сказати, що пишаюся їхньою працею і відданістю. Коли ж покинув їх зібрання,  зустрів молодих офіцерів, які завзято будували під шум електроінстументів і стукоту цвяхів.

Коли я запитав, що вони роблять, то почув: «Не можемо сказати».

У більшості військових обставинах це, очевидно, не найкраща відповідь вищому за званням, але вони додали: «Якщо все вийде, то покажемо вам вранці». Я був втомлений, тож вирішив не тиснути на них.

Наш табір був як польовий госпіталь, який обмежувала триметрова огорожа з ланцюгів, зеленого брезенту і колючого дроту.

Цей бар’єр відгороджував нашу територію від зовнішнього світу з метою спокою пацієнтів і захисту офіцерів.

Однак ця огорожа обмежувала наш огляд і навіювала певне відчуття клаустрофобії.

Щоразу, коли хотілося виглядати назовні, погляд впирався в цю високу огорожу.

Прокинувшись наступного ранку, я побачив тих чотирьох офіцерів, які кричали: «Вийшло! Ходіть!».

Вони відвели мене в куток житлової площі бази і показали високу дерев’яну конструкцію зі східцями і подвійним сидінням на верху. Це було щось подібне до вишки рятівників на пляжах.

Ці хлопці кричали: «Піднімайтеся на гору, але заплющіть очі перед тим, як сісти».

Піднявшись на верхівку, я з точністю виконував їхні вказівки: обернувся, заплющив очі, присів і лише після того розплющив очі.

Тоді усміхнувся найбільшою усмішкою з усіх можливих, бо нарешті заглянув за ненависну триметрову огорожу…

І зміг побачити Африку, село, жителям якого ми помагали, дорогу, побачити причину нашого тут перебування і нашу місію.

Подумавши над символізмом цієї події, я зрозумів, що це не розповідь, а, радше, метафора чи притча.

Скільки часу нашого життя ми проводимо метафорично дивлячись у триметрову огорожу з колючим дротом.

В освіті, в професійному житті, в сімейних ситуаціях ми просто бачимо перешкоди, що стоять перед нами і заважають бачити, куди насправді треба рухатися.

Ми засмучені й розчаровані цим обмеженням. Але насправді в житті є багато речей подібних до цієї вишки, які можуть підняти нас вище триметрової огорожі.

Випускники, ваша освіта – саме така вежа, яка дозволяє поглянути за горизонт, побачити рішення, зрозуміти, що є вищі цілі, яких варто досягати.

Лише ви можете засвідчити, чи ця вежа, яку допомагає збудувати освіта, міцна.

Попри все, будуйте власні вишки, задля власних місій, в основі яких – служіння іншим.

Один індійський поет писав: «Я спав і бачив сон про те, що життя було радісним. Я прокинувся і побачив, що життя – це служіння. Я став діяти і лишень погляньте, служіння стало радістю».

Те, що я вам сказав, прийміть за гіпотезу, але закликаю вас перевірити її власним життям.

 

Оксана Левантович
Фото Анни Ільченко та Лесика Урбана
ucu.edu.ua