Як монах допомагає жінкам, котрі відсиділи у в’язниці

П'ятниця, 05 серпня 2016, 11:39

Отець Петро Лоза, крім традиційної священицької діяльності, яку провадить у Чернігові, здійснює служіння в місцевому жіночому СІЗО, жіночій колонії №44 та опікується реабілітаційним центром «Переображення» для жінок після ув’язнення.

Зображення 1 / 35 Використовуйте клавіші для перегляду

Сам отець є настоятелем монастиря Святих апостолів Петра і Павла (Чину Найсвятішого Ізбавителя, або редемптористів), а також священик у парафії Різдва Пресвятої Богородиці.

Центр «Преображення» був заснований громадою Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ Чернігова у 2010-2011 роках. Тут надається допомога жінкам, котрі опинилися в тяжких життєвих обставинах, переважно після відбуття тюремного ув’язнення.

Отець Петро є директором центру, а також його духовним опікуном. Навідується до Любеча раз або двічі на тиждень, а в суботу відвідує жінок у колонії…

Добравшись до Чернігова автомобілем, підбираємо отця після Літургії і їдемо разом до Любеча.

Дорогою розмовляємо.

Коли ідеш зі Словом Божим, то не треба нічого вигадувати

– Отче, ви – монах, чоловік. Чи вам не важко спілкуватися з таким специфічним жіночим колективом?

Усміхнувся. Подумав.

– Знаєте, коли йдеш із Божим Словом, то не треба вигадувати чогось специфічного… Слова знаходяться самі…

До діяльності центру залучені соціальні працівники. Отець Петро виконує переважно управлінські та душпастирські функції.

До реабілітаційного центру приходять не лише жінки, котрі відбули свій тюремний термін. А й ті, які просто не мають куди подітися, за що жити і їм важко почати нове життя… За п’ять років тут побували всілякі люди.

– Але ми їх ніколи не запитуємо, – розповідає священик, – за що вони сиділи. Якщо хочуть, то самі розказують. Не ставимо таких запитань і в колонії. Через центр пройшли і ті, хто відсидів за вбивство, наркотики, розбій, пограбування… У Чернігівську колонію потрапляють рецидивістки – тобто засуджені не вперше. Для багатьох це вже такий стиль життя... Є навіть такі, що, виходячи з колонії, ставлять речі в куток і кажуть: не чіпайте, я скоро повернуся.

– А ви намагаєтеся змінити їхній стиль життя?

– Ми займаємося ресоціалізацією – поверненням до нормального способу життя, аби жінки відчули, що жити можна інакше, ніж вони звикли.

З реабілітантками, крім соціальних працівників, працюють психологи: допомагають їм оцінювати свої почуття, проявлені за день – злість чи радість, – і як вони з цим дають собі раду.

– Бо від цього залежить їхнє подальше поводження на свободі, – каже монах.

– Центр надає їм право перебувати тут протягом року. За цей час вони мають можливість переосмислити своє життя й почати жити по-іншому. Ось нещодавно в нас була жінка з «44-ї». Після реабілітації їй вдалося знайти роботу, квартиру в Чернігові. І зараз вона чесно заробляє собі на життя. Тож це працює…

Таких випадків багато.

– Хоча їхнє минуле – жахливе… Була одна наркоманка, яка не могла порвати з цією пагубною залежністю. Проте зуміла подолати її. Після реабілітації знайшла роботу, стала на ноги, ще й склала пожертву на користь центру на знак подяки за те, що їй тут допомогли.

Бувають і негативні приклади.

– Часом хоч як стараєшся, щоб допомогти людині, а вона не піддається, виходить з колонії і знову за старе...

– Нам важливо, аби людина усвідомила цінність свого життя і те, що вона, як і всі інші, може мати нормальне майбутнє, бо для Бога неможливих речей немає. Він зцілює, дає сили. Для цих людей уже сам факт, що до них хтось приходить, цікавиться ними, хоче чимось поділитися з ними, – дуже важливий. І людина, яка відкрита до Бога, ніколи не почуватиметься самотньою.

До Церкви – як в університет

…У 44-й колонії близько 300 жінок, із них 20-25 регулярно відвідують бесіди з греко-католицьким священиком. До речі, при парафії в Чернігові, крім чоловічого монастиря, є ще й жіночий. Сестри також регулярно відвідують ув’язнених.

– У нас там склалася, так би мовити, своя невеличка церква. У колонії нам відведено час і місце, де жінки йдуть до сповіді й де проводимо Літургії…

– А матеріальними речами допомагаєте якось?

– Речами першої необхідності та елементарними засобами гігієни: шампунь, мило, зубна паста, щітка… У колонії складно з цим. Ми завжди залучаємо жертводавців або робимо окремі збірки в парафії для ув’язнених.

– Отче, як, на вашу думку, оце служіння в колонії, у реабілітаційному центрі, монастирі й у парафії вписується в стратегію УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»? Як ви бачите її втілення?

– Ми проводимо катехизацію для дорослих і дітей. Також здійснюємо духовне служіння в одній з частин Національної гвардії в Чернігові. Кілька разів на рік робимо різні благодійні акції. Беремо участь у фестивалях Чернігова, де репрезентуємо нашу Церкву в місті, зокрема на фестивалі вертепів.

Та перше і головне наше завдання – хочемо людям прищепити розуміння того, що вони мають бути свідками Христової віри.

Наші парафіяни розповідають, що в нас у церкві панує родинна атмосфера. Цим враженням вони діляться з іншими людьми, і потім ті люди стають нашими парафіянами.

Одна жінка нещодавно сказала мені: «Я прийшла до вашої Церкви, і в мене склалося враження, що я вступила в якийсь університет, щоразу дізнаюся щось нове».

Усе під ключем, щоб нікого не спокушати

…Нині в реабілітаційному центрі живе кілька жінок. Одна з них – пані Ірина – з окупованої території. Вона тут уже більше року, але їй нікуди звідси йти… Свій термін вона відбувала на Донбасі…

У центрі допомагають не лише реабілітуватися, а й вирішити різні бюрократичні моменти: щодо відновлення документів, влаштування у будинок для престарілих, оформлення пенсії.

Кожен, хто потрапляє сюди, підписує угоду з центром про те, що погоджується з його правилами. Якщо підопічна системно порушує їх, то змушена покинути заклад.

…Приїжджаємо в центр, що розташувався в старовинному містечку Любеч. Біля просторого будинку – невеликий город, який жінки обробляють.

Нас зустрічає соціальний працівник пані Алла. Сьогодні її зміна. Свою кімнату Алла замикає. І взагалі тут усе під ключем – щоб нікого не спокушати…

Жінок тут без контролю не залишають.

– За ними потрібен постійний нагляд. Деколи – такий самий, як за малими дітьми, – каже пані Алла.

Заступаючи на зміну, соціальний працівник зобов’язується дивитися за жінками, а також формувати їхній порядок денний.

У центрі всі навчилися вітатися «Слава Ісусу Христу!» і звертаються одна до одної шанобливо «пані».

Отець Петро проводить нам екскурсію в будинку.

– Ось тут наша світлиця, а тут каплиця, де щоранку й увечері молимося.

Є їдальня і кухня. Душові кабіни, туалети... Кімнати розраховано на дві особи. Окрема кімната призначена для мами з дитям.

Світлиця доволі простора. У ній збираються щовечора разом і читають духовні історії.

Вражає порядок і чистота, що панує в будинку. Усе має своє місце.

Згідно з правилами, без дозволу соціального працівника жінка не може нікуди піти. Вранці соцпрацівник визначає, хто чим сьогодні займатиметься.

– Пані Валя чергує на кухні, – розповідає Алла, – а Іра їй допомагає, бо пані Валя на милицях і погано пересувається. Також Ірина прибирає у світлиці й каплиці. Пані Тетяна – кімнати та коридор, а пані Віра займається душовими й туалетами. А коли всі звільняться, підемо працювати на подвір’я та на город.

Центр розраховано на 13 жінок. Зараз їх тут чотири. Чекають на прибуття нових.

«Тут так добре – і нікуди не хочеться йти»

У кожної жінки, яка сюди потрапляє, своя історія. Переважно драматична і не дуже красива…

Спілкуємося з пані Валею. Їй за сімдесят. Останні 12 років вона провела в колонії. За вбивство. Це був її другий термін. Перший – чотири роки – за розкрадання, коли працювала бухгалтером. Про свої злочини Валентина Миколаївна розповідає сама. Бо, як учив священик, я її про минуле не розпитую. У неї є прийомна дочка, але коли пані Валентина перший раз вийшла з в’язниці, то дочка не захотіла з нею жити, бо «не рідна». Жінка пішла доглядати якусь стару. До останньої прийшов племінник, між ними стався конфлікт, і він її випадково задушив. Пані Валя, за її твердженням, взяла провину на себе.

– Може, не треба було? – запитую, не виказуючи жодних ознак сумніву.

– Ні, треба. Бо ж він молодий – у нього життя попереду.

Пані Валентина в центрі вже рік. Очікує, що її помістять у дім престарілих.

– Коли відбувала термін, до нас приходив отець Петро, так і дізналася про центр.

– А як вам тут живеться?

– Центр дуже добрий. До нас гарно ставляться. Отець Петро часто приїжджає, а перед цим три дні був отець Юрій зі Славутича. Ми разом молимося… Про нас дбають. Якщо потрібно, везуть у лікарню.

Але мушу вам сказати, що тут навіть більше контролю, ніж на зоні. Там прийшла міліція, прошманали раз на місяць – і все. Може, так мало контролювали тому, що наш загін був інвалідний, тобто для людей з хронічними хворобами. Але там було багато молодих, переважно «вічевських» (ВІЛ-ініфкованих. – Авт.). Нас в одній кімнаті проживало 27 чоловік. І лише п’ять старих.

На перших порах у реабілітаційному центрі всі проходять через «смотрову» кімнату. Та це правильно. Бо вони ж мають подивитися, що я за одна. Але я не п’ю, не курю. Ніколи чефір не вживала.

Тут ніхто не курить, лише одна, Іра. Їй виділили навіть курилку. Отець Петро дозволив, бо вона все одно куритиме, тож нехай робить це не ховаючись. Але до ранішньої молитви не можна і після вечірньої теж не можна. І вона дотримується.

Але звідси можуть і вигнати, якщо неправильно поводитися. Тут була одна така «розумниця». Постійно кричала, матюкалася, з усіма пересварилася. І в один день її просто попросили піти геть. Але вона така сама була й на зоні: то її хтось поб’є, то вона когось.

Знаєте, я тут так звикла… Бо тут добре. Отак ввечері лягаю спати і думаю: Боже, тут так добре і як же не хочеться кудись переходити… А ще цього року на нашому городі все так вродило! І вже картоплю їли свою. І помідори є. Усе є.

Невдячність не повинна зупиняти християнина

…Нас запрошують пообідати разом. Спершу за столом промовляємо молитву. Сьогодні на обід суп, салат і вермішель з яйцем.

– Усі овочі з власного городу, – кажуть жінки.

Закінчивши трапезу, одна з них промовляє подячну молитву.

Намагаємося зав’язати якусь бесіду. Але жінки воліють мовчати. У кожної з них на обличчі печать смутку. Кожна заглиблена у своє.

Я ж думаю: як треба любити людей, щоб вселити в них надію в майбутнє на схилі літ, змусити повірити в Бога!

Напевне, істинний християнин сьогодні – це активний, свідомий громадянин, який пропонує руку допомоги своєму ближньому, часом тому, хто збився на манівці і часто навіть не зможе оцінити цієї допомоги. Сучасного християнина, греко-католика, це не повинно зупиняти, бо врятувати душу бодай однієї людини – уже подвиг.

Коли покидала «Переображення», то мала два протилежних відчуття. З одного боку, мені було сумно дивитися на людину, життя якої ось так марнується... З іншого боку, думаю, як добре, що Господь Бог посилає навіть тим, хто оступився, таких, як отець Петро…

– Отче, це в них така доля?

– Ні, це вибір. Бо вчинення злочину – це не що інше, як вибір людини.

Фото Роман Малко

Оксана Климончук, для Департаменту інформації УГКЦ

DEBUG

0.1050
clr:34
cch:-no-
sql:0.0621
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 3,886,016
m: 2,962,304