Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю Розслабленого

Понеділок, 16 травня 2022, 18:37

Кожен, хто чинить милосердя іншій людині, стає Божим посланцем. Щоразу, коли ми робимо добро для жертв війни, біженців і переселенців, для тих, хто втратив рідних, помешкання чи майно, вони, відчувши на собі милосердя, кажуть, що нас сам Бог їм послав, і розуміють, що Він про них не забув.

Оце ти видужав, тож не гріши більше (Ів. 5, 13).

 

Всечесні отці!
Преподобні сестри!
Любі працівники охорони здоров’я України!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Христос воскрес!

Сьогоднішнє Євангеліє описує Боже милосердя. Воно показує нам нашого Бога як того, хто спішить до людини, ба більше, як джерело її життя і здоров’я. Щоразу, коли людина відокремлюється від Творця, відриває себе від Нього, – стає розслабленою, хворіє.

Бог створив людину на свій образ і свою подобу. Тому без Нього людина перестає бути собою. Дивлячись вранці в дзеркало, ми бачимо своє відображення, але тільки-но відходимо, воно пропадає. Те саме відбувається з людиною, яка відвертає своє обличчя від Бога: її людськість починає зникати.

Євангельський текст вдало описує стосунок любові і милосердя між Богом і Його людиною. Каже нам євангелист, що Ісус прибув до Єрусалиму, до овечої купелі. Археологи віднайшли цю купіль і ворота до неї. Якщо хтось подорожуватиме святими місцями, то обов’язково їх побачить.

Коли паломники приходили на свято Пасхи до Єрусалиму, то кожен із них, перед тим як увійти на храмову гору, мусив пройти обряд очищення. Тому були різні басейни, резервуари для звершення ритуальних омивань.

Овеча купіль була особлива. Іван вказує, що вона називалася Витезда, що дослівно означає «дім милосердя». Це було місце, де доглядали хворих, своєрідна лікарня просто неба. Хворі, які там лежали, очікували не так людської опіки, як Божого посланця. Ми чуємо в Євангелії: «… Ангел бо Господній сходив час від часу в купелеве місце та й заколочував воду, і хто, отже, перший поринав по тому, як вода заколочувалася, то одужував, – хоч яка б там була його хвороба» (Ів. 5, 4). Ангел – це посланець, який мав принести хворим остаточне одужання.

Далі чуємо, що чоловік лежить там серед великої кількості сліпих, кривих і калік. Він перебуває в очікуванні тридцять вісім років, можна сказати, що все своє життя лежить і не має надії. Коли Христос дізнався історію його хвороби, то запитав, чи він хоче видужати. У відповідь почув: «Не маю нікого… хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль» (Ів. 5, 7). В оригінальному тексті вжитий ще глибший вислів: «Не маю людини…».

Не маю нікого… Опис цього оздоровлення показує, що саме Бог захотів стати тим, на кого дуже довго чекав хворий. Син Божий – друга Божа особа – прийшов особисто. Не ангел, не посланець, а сам Бог прийшов, щоб вилити на людину своє милосердя і її порятувати. Сам Бог захотів стати тією людиною, якої ніколи не було поруч із цим чоловіком.

Можна собі уявити драму євангельського недужого. Багато людей проходили повз нього, бачили його, але ніхто не звернув на нього уваги. Можливо, чоловік не в одного просив про допомогу, але, попри хмару народу, не було жодної людини. Так трапляється, що ми живемо серед людей, але не маємо людини. Ми часто відчуваємо, що, маючи все необхідне: розум, волю, різні дари – не можемо зв’язати цього докупи.

Ми бачимо прикру дійсність, яка відокремлює людину від Бога, а відтак від іншої людини і яка прирікає її на самотність у стражданні і боротьбі. Ця дійсність називається гріхом. Гріх розбиває не тільки тіло і душу людини, а й людську спільноту, яка під його дією розпадається на уламки, як розбите дзеркало.

Сьогодні у Витезді в образі тієї людини, яку все життя шукав і на яку чекав хворий, перебуває Христос. Водночас Він є джерелом здоров’я чоловіка.

Однак зцілення чоловіка породжує проблему, тому що його нібито не можна чинити в суботу. Довкола розслабленого виникають запитання: чому ти саме тепер став здоровим? Може, варто було відкласти це на завтра? Ким є той, хто тебе зцілив? Тож, замість того щоб радіти, люди перетворюють життя та здоров’я чоловіка на проблему.

У нинішньому Євангелії нам відкривається ще така важлива річ – Бог перший шукає грішника. Не хворий робить перший крок, не грішник шукає Бога, а навпаки – Бог приходить і запитує: чи ти хочеш? Чи ти віриш? Чи даєш Мені можливість вилити на тебе Боже милосердя?

Хворий не знає, хто його зцілив. Однак наприкінці, під час ще однієї зустрічі, Христос каже до розслабленого: «Оце ти видужав, – тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося» (Ів. 5, 13). Бог перший виходить назустріч людині і виливає на неї милосердя навіть тоді, коли вона Його не знає, але для того щоб її зцілити, потребує її згоди, віри, відкритості прийняти спасенне та цілюще милосердя самого Бога – єдиного та істинного цілителя душ і тіл наших.

Сьогодні наша Церква переживає особливий день моління за хворих, за тих, що потребують і шукають лікаря, людини та людяності. Ми нині молимося також за медичних працівників, які під час війни мають багато роботи й служіння. Поручаємо їх усіх Божому милосердю.

Те слово «Не маю нікого» (Ів. 5, 7) звучить для нас по-особливому, коли ми бачимо трагедії, які розгортаються на наших землях; коли ми бачимо братські могили, у які скинули росіяни сотні замордованих українців; коли ми бачимо вороже військо, яке на нас наступає і чисельно в багато разів переважає наше; коли ми розуміємо, що Україна стала до такої боротьби, у якій колись змагався Давид із Голіатом.

У перші й найважчі моменти війни ми собі казали: не маємо нікого... Бо ж ніхто не вірив, що Україна встоїться. Навіть наші так звані західні партнери передбачали, що Київ візьмуть за три дні. За три дні Христос воскрес із мертвих... Це були дні, у які ми почувалися покинутими. В один момент Київ перетворився на мертве місто: чимало людей виїхало, посольства іноземних держав евакуювалися, магазини закрилися, годі було знайти харчі.

Ми тоді волали до неба: Боже, не маємо нікого, потребуємо Твого милосердя! І тоді сам Господь виявив себе діяльно присутнім між нами. Він прийшов і зворушив не лише дніпровські хвилі, а й серця людей, простір волі та прагнення до свободи українців. Ворог намагався нас налякати, спаралізувати нашу волю – зробити нас розслабленими в діях і бажаннях, у державних і цивільних інституціях. Проте Господь сказав до нас: встаньте і ходіть!  І наша столиця перетворилася на велику овечу купіль. Як за часів князя Володимира Київ був хрещальною купіллю, у якій наш народ отримав нове життя, бо був охрещений у смерть і воскресіння Христа, так само на початку цієї війни він став осердям опору, у якому Господь був разом із нами. Не злякавшись, не розбігшись, натомість виявивши героїчний спротив російським злочинцям і дружно ставши на захист Батьківщини, ми здивували світ, як цей розслаблений і зцілений у суботу чоловік стурбував Єрусалим. І ми відчуваємо, що Україна вже починає перемагати, хоч перемога ще себе не проявила.

Багато запитують, чому з нами трапилося таке лихо. Ми не маємо точної відповіді, але розуміємо, що на північних кордонах України накопичилося дуже багато зла, гріха. Це можна порівняти із гнійником, який певний час «дозрівав» і тепер луснув, виливши весь свій гній на українську землю, на нас.

Проте ми віримо, що Господь Бог є з нами, що триває процес очищення, зцілення, який торкнеться не тільки України, а й наших сусідів і, можливо, усього світу. Бо весь світ має одужати від байдужості й неправди, особливо від спокуси називати зло добром, а добро злом. Перемога України буде для переляканого світу пересторогою самого Христа, який каже кожному: «Оце ти видужав, – тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося» (Ів. 5, 13).

Війна завжди є найвищим проявом зла і гріха, бунтом проти Бога і поразкою людства, людини і людяності. Тільки злочинці, зокрема церковні, у своєму засліпленні людиноненависницькими ідеологіями можуть оправдовувати несправедливого агресора. Однак війна в Україні стане початком нової ери людства, кінцем епохи нігілізму, у якій усім байдуже, є гріх чи нема, правда це чи брехня. Україна показує, що в житті людини існують речі, які роблять її людиною. Ми свідчимо, що є щось, заради чого варто жити, заради чого варто віддати життя. І можемо це зробити лише тому, що віримо у воскресіння.

Нехай милосердний Господь благословить усіх тих, які чекають на Боже милосердя. Бо це історія про кожного з нас. Ми всі грішники і, перебуваючи в морі власного гріха та своїх слабкостей, бачимо, що самі себе не можемо вилікувати. Ми потребуємо людини, яка б нам принесла Бога.

Кожен, хто чинить милосердя іншій людині, стає Божим посланцем. Щоразу, коли ми робимо добро для жертв війни, біженців і переселенців, для тих, хто втратив рідних, помешкання чи майно, вони, відчувши на собі милосердя, кажуть, що нас сам Бог їм послав, і розуміють, що Він про них не забув.

Нехай це відчуття Божої близькості в найважчих обставинах війни для нас буде силою, надією, ключем і секретом нашої перемоги, – перемоги України. Амінь.

+ СВЯТОСЛАВ