Митрополит Володимир Стернюк. Двадцять років від дня смерті

Вівторок, 29 вересня 2020, 12:55

Сьогодні двадцять третя річниця із дня смерті митрополита Володимира Стернюка. Про його життя і діяльність у цій статті.

Дитинство і родина

Майбутній владика Володимир народився 12 лютого 1907 року у м. Пустомити (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, сьогодні — Львівська область, Україна), неподалік Львова. Стернюки мали родинний зв’язок із відомим галицьким родом Крушельницьких. Отець Володимир Стернюк — старший, батько владики, був парохом у Пустомитах біля Львова. За дружину він взяв собі доньку отця Михайла Коновальця зі с. Зашкова (Львівська область), Євгенію — рідну тітку провідника ОУН Євгена Коновальця, що, значно пізніше, використовували радянські спецслужби для засудження отця як його племінника. У сім’ї Стернюків народилися четверо дітей. Донька Оксана-Віра, сестра владики, стала дружиною одного з засновників «Пласту» — Северина Левицького. Брат Євстахій був священиком, служив у Львові, не підписавши перехід на православ’я, відбував 25 років заслання на Сибіру. Ще одна сестра, Ірена, емігрувала за кордон. «В родині Стернюка був сплав національного і духовного. Через це митрополит вирізнявся своїм потягом до народної культури, патріотичним вихованням, яке отримав змалку. Владика не походив зі священичої династії. Дід владики був народним вчителем. Тато і двоє братів — Петро і Мирон — перші в роду, хто стали священиками», — каже науковий співробітник Інституту історії Церкви, кандидат історичних наук о. Тарас Бублик.

Народився Володимир у часи Австро-Угорської імперії, розпочав навчання як учень народної школи в рідному місті Пустомити, потім впродовж 4-ьох років ходив до академічної гімназії у Львові. Вступив до «Пласту» (полк імені П. Конашевича-Сагайдачного). Мусимо пам’ятати, що це період повоєнний, час національно-визвольних змагань, утворення ЗУНР, час українсько-польської війни. Він обирає собі досить цікаву долю: у 14 років за власним бажанням, без заохочення батьків, вирішує їхати на навчання до Бельгії під опікою отців-редемптористів. Тут варто окремо розповісти про отців-місіонерів, які не так давно на той час перебували в Галичині на запрошення митрополита Андрея Шептицького. Отці Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) були запрошені в лоно Греко-Католицької Церкви в Україні для організації активної проповідницької та місіонерської діяльності. Поняття «місії» у повоєнний час було напрочуд важливим, оскільки така діяльність піднімала людей у вірі, підтримувала на дусі. Служіння цих монахів було своєрідною відповіддю на тогочасні виклики атеїстичних, антиклерикальних ідей, які набували популярності на початку ХХ століття. Також головною працею отців було виховання молоді, організація навчальних закладів (ювенатів), де здобували освіту юнаки. Серед таких здібних учнів був і Володимир Стернюк.

Священиче служіння

У своєму пізнішому інтерв’ю владика Володимир засвідчив, що цей крок не вимагав від нього обов’язку прийняти монаші обіти після закінченні гімназії в бельгійському місті Ессен, поблизу м. Антверпен. Але так сталося, що він виявив власне покликання до монашого служіння. Тоді, у 1925 році він вступив до новіціяту Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) в м. Сент-Трейден (Бельгія) і розпочав навчання у двох університетах паралельно — у м. Боплато та у м. Лювен (Бельгія). Навчання велося французькою мовою, знання якої не раз потім згодилося митрополиту. 21 серпня 1931 року Володимира Стернюка висвятив на священика єпископ греко-католиків в Канаді Василь Ладика, який якраз у той час їхав до Канади через Бельгію.

У 1932 році о. Володимир закінчив богословські студії і повернувся до України з метою провадити місії в Західній Україні. У 1933–1935 роках здійснював служіння у м. Тернополі, будучи душпастирем при церкві Успення Пресвятої Богородиці. Тут треба сказати, що на час його повернення на Батьківщину, політичні обставити для Греко-Католицької Церкви на тогочасній українській території були доволі непростими: розвал імперії, змагання за власну незалежну державу, українсько-польська війна, утворення польської держави, де до українців ставилися не вельми шанобливо. У той час Греко-Католицька Церква була представником та голосом українського народу, тому до священиків було багато претензій з боку польського керівництва. Водночас, редемптористи прагнули створювати місійні осередки на Волині, щоб не обмежуватися служінням тільки у Галичині. Отже, монахам вдалося створити декілька центрів, зокрема — в м. Ковелі (Волинська область), де певний час перебував о. Володимир під керівництвом співбрата по Чину блаженного єпископа Миколая Чарнецького. До 1937 року молодий отець служив на Волині, опікувався «Братством Матері Божої Неустанної Помочі», а відтак переїхав до м. Станіславова (сьогодні - Івано-Франківськ). Тут він співпрацював із тогочасним ігуменом Станіславівського монастиря ЧНІ о. Володимиром Величковським, що пізніше вплинуло на його долю, адже у 1964 році, саме владика Василій Величковський висвятив о. Володимира на єпископа. В роки німецької окупації о. Стернюк душпастирює у Львові в церкві Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії на вулиці Зиблікевича (сьогодні вул. Івана Франка). «В одній розмові Блаженніший Любомир Гузар згадував, як він в юності бував у тій церкві і слухав проповіді монаха Стернюка, які йому дуже подобалися», — розповідає о. Тарас Бублик.

Прихід радянських військ у 1944 році отець зустрів у Львові, перебуваючи в монастирі ЧНІ вул. Зиблікевича (сучасна назва — вул. І. Франка). «Другі совіти» поставили перед Згромадженням монахів-редемптористів питання: «Як бути далі?». Церковна єрархія на чолі з Патріархом Йосифом була заарештована, так звана «ініціативна група» готувала Львівський псевдособор. Греко-католицькі священики, які не підписували «возз’єднаня» з РПЦ, піддавалися гонінням. Проте, жоден ієрей зі Згромадження не підписав перехід на православ’я, маючи за взірець жертовних ісповідників віри — Василя Величковського та Миколая Чарнецького, сьогодні проголошених блаженними. «Біографія цієї особистості є прикладом і доказом того, що монашество відразу відкинуло можливість „підпису православ’я“, тобто членства в так званій Ініціативній групі. В УГКЦ були лише окремі поодинокі випадки, коли ієромонахи приймали православ’я. Варто зауважити, що о. Володимир дуже гостро ставився до процесу возз’єднання з РПЦ. Він був серед 60-х підписантів греко-католицького духовенства, які, за ініціативою архимандрита Свято-Успенської Унівської лаври Климентія Шептицького, написали листа до заступника голови Ради Народних Комісарів СРСР В. Молотова з проханням звільнити ієрархію УГКЦ та із засудженням діяльності Ініціативної групи. Про інший випадок відомо зі спогадів про владику: якось він раптово зустрівся на вулиці з о. Маркіяном Охримовичем, який у той час підписав перехід на православ’я і розповів про це о. Володимиру. Дізнавшись правду, отець сказав, що він більше не хоче розмовляти. Тоді о. Маркіян запитав, як він може виправити ситуацію, на що отримав пораду відмовитися від підпису і посповідатися. Звичайно, що пізніше отця Охримовича арештували, він відбував покарання, але у своєму інтерв’ю згадував, що ніколи не шкодував про своє виконання поради о. Володимира під час тієї випадкової зустрічі», — продовжує свою розповідь о. Тарас Бублик.

Коли о. Володимир відмовився підписати членство, то його, як й інших редемптористів, поселили в монастирі Чину Найсвятішого Ізбавителя у с. Голоско (Львів), заборонивши будь-яку священичу діяльність. А вже 1947 року о. Володимир Стернюк був змушений шукати світську працю. Через знайомих йому вдалося влаштуватися до Львівського університету на посаду лаборанта в науковій бібліотеці, де він займався перекладами з французької. Проте, довго там працювати не довелося, адже 18 червня того ж року його заарештовують за підозрою у співпраці з націоналістами.

Йому справді закидали співпрацю з підпіллям УПА. Насправді ж, о. Володимир просто сповідав членів молодіжної групи «Бойовий загін „Галка“». Це було кілька юнаків шкільного та студентського віку, які вирішили створити організацію, яка збирала б кошти й амуніцію для допомоги українському підпіллю. Справа, за якою активістів притягнули до кримінальної відповідальності, стосувалася вбивства людини, підозрюваної у співпраці з радянськими службами. Отець Володимир сповідав цих юнаків перед Великоднем, серед них був рідний брат одного з отців-редемптористів. Власне, ця інформація стала відома на допиті одного з тих юнаків, котрий також стверджував, що о. Володимир Стернюк брав від хлопців присягу про вірність організації та відмову від членства в комсомолі. Тут, окрім іншого, варто згадати про те, що під час допиту о. Володимир Стернюк не підтвердив жодне зі звинувачень. Це можна розцінювати як збереження Таїнства Сповіді, адже якби отець почав спростовувати чи підтверджувати покази хлопця, то це означало б порушення Таїнства. Кінцевий вирок — п’ять років виправно-трудових таборів.

Ще один цікавий момент з так званою «тюремною епопеєю» о. Володимира пов’язаний зі справою родички Степана Бандери Любові Возняк-Лемик, яка була жінкою Миколи Лемика, одного з головних діячів бандерівського крила ОУН. Тоді він певний час був у київській в’язниці. Кримінальна справа зберігається в архіві СБУ в Києві, о. Володимира, відповідно до цього документу, звинувачували в допомозі оформлення документів на виїзд з СРСР для п. Любові. Цікаво, що в київській камері він зустрівся на короткий час з архикнязем Вільгельмом Габсбургом, більше відомим як Василь Вишиваний, який був полковником Січових Стрільців, брав активну участь у військових діях української армії в 1919 році, підтримував стосунки з українськими націоналістами, за що його було засуджено. Вони обидва говорили в камері французькою мовою. Василь Вишиваний просив о. Володимира про сповідь, знаючи, що його засудять на довгий термін.

Отець Володимир відбував своє покарання в Архангельській області на станції Єрцево. Це була система таборів «Каргопольлаг», де займалися лісозаготівлею. Щоправда, йому пощастило працювати санітаром, що полегшувало табірну працю. Після 5 років ув’язнення, у 1952 році він повертається до Львова, де постає перед зовсім іншою реальністю. Йому треба шукати засоби для проживання, житло. Короткий час він жив у рідних Пустомитах, пізніше вдалося переїхати до Львова, де одна старенька полька прописала його в квартирі 14 метрів квадратних зі спільною кухнею та вигодами. Власне, саме в цій маленькій квартирці владика жив аж до Незалежності України, отакі були «митрополичі палати».

Згадує Леся Крип’якевич-Цегельська, донька підпільного священика о. Артемія Цегельського: «Мені було 18, коли вперше батько післав мене з дорученням щось передати о. Володимиру. Детально пояснив правила конспірації (за помешканням постійно стежили). Запам’ятала маленьку кімнатку: престолик, кивот-церковця, вишивані подушки і рушники на образах, радіоприймач-радіола, платівки, стіл посередині кімнати, біля стіни — ліжко, килим…».

Спочатку влаштувався охоронцем до одного з львівських парків, потім донька одного зі священиків допомогла оформитися на працю санітара в лікарні. А оскільки він мав дуже добру базову освіту, то паралельно розпочинає навчання на фельдшерських курсах. До речі, саме там він познайомився з майбутнім єпископом на Закарпатті Йосифом Головачем. Відтак, до 1967 р. отець, а потім — владика Володимир працює фельдшером на швидкій допомозі. Варто зауважити, що ця робота певним чином сприяла священичій діяльності. Згідно з документами, Володимира Стернюка завжди згадують як одного з найактивніших священиків підпілля, який періодично служив підпільні літургії, звершував таїнства Сповіді, Хрещення, Шлюбу, катехизував дітей. Один з таких випадків пов’язаний із його працею на швидкій допомозі: везли до лікарні дитину, яка вже вмирала, а о. Володимир, скориставшись моментом, коли інші відвернулися, охрестив дитя.

Єпископська діяльність

На шляху до його служіння як єпископа та місцеблюстителя велику роль відіграв колишній ігумен отців-редемптористів Василь Величковський, який сам отримав свячення на єпископа-місцеблюстителя в досить незвичні спосіб, місце і час. Величковського висвячував Патріарх Йосиф Сліпий в московському готелі, їдучи до Риму. Це був 1963 рік. А відразу ж через рік 2 липня 1964 року владика Василь Величковський висвячує о. Володимира Стернюка на єпископа Перемиського, але з тим, що в разі смерті чи за інших непередбачуваних обставин, щойно висвячений владика мав би стати місцеблюстителем престолу ГКЦ в Україні замість владики Василя Величковського. Зрештою, так і сталося: у 1969 році владику Величковського заарештовують, після трьохрічного ув’язнення йому «допомогли» виїхати до Канади, де він невдовзі помер. Тобто у 1973 році вся відповідальність за підпільну Церкву перейшла до владики Володимира Стернюка, який не обіймав до того часу жодної керівної посади, а тут припала відповідальність за цілу Церкву, яка переживала тяжкі часи «розсіяння». «Цікаво проаналізувати, вивчаючи його шлях до єпископа-місцеблюстителя, що дуже довгий час — понад 30 років — він не обіймав жодної керівної посади ігумена, настоятеля тощо. „Найвищі“ пости — це секретар, дорадник настоятеля. Зокрема, на Волині певний час отець опікувався Братством Матері Божої Неустанної помочі. Я хочу підкреслите те, наскільки умови підпільної Церкви та служіння змінюють людей, часом кардинально обертаючи їхні долі в найбільш, можливо, неочікуваний спосіб. І будь-які перипетії вимагали від представників Катакомбної Церкви подвійної відповідальності та гідної поведінки», — каже о. Тарас Бублик.

На відміну від блаженного Василя Величковського, Володимир Стернюк не писав до влади відкритих листів і не проводив інших заходів з вимогою легалізації УГКЦ. Розуміючи, що будь-який спротив тодішній політиці понесе за собою знищення його як ієрарха, він зосередився на розбудові внутрішньої структури підпільної Церкви. Так, з його ініціативи було засновано кілька таємних семінарій, найбільша — в Тернополі (під керівництвом теперішнього митрополита Василя Семенюка). Владика Стернюк сам відбирав кандидатів до семінарії, сам приймав у них іспити, перекладав з французької богословську літературу для їхнього навчання. Таким чином митрополит Стернюк став тим, хто сформував цілу плеяду львівського духовенства. Перші священики, які після легалізації УГКЦ почали відновлювати Духовну семінарію у Львові, були його вихованцями.

Випускники згадують, що він був особливо вимогливим до інтелектуального вишколу. Попри те, семінаристи та священики любили владику і ставилися до нього як до батька. Є згадки про те, що поза очі називали його «Татуньо».

Не менш улюбленим владика Володимир був і серед мирян, які горнулися до його простоти, народності, любові до культури. «Він був близьким до народу, особливо це стало очевидним у 1990-х роках: його часто радо запрошували на парафії, на святкові богослужіння та посвячення храмів, він не рідко самостійно відвідував деякі церкви чи монастирі. До нього було легко попасти на прийом — був дуже відкритою до спілкування особою. Про нього не можна сказати, що висока посада породжувала певний статус, дистанцію», — продовжує розповідати о. Тарас Бублик. Так, його часто бачили на концертах у Львівській філармонії — традиційно у вишиванці. Єпископ знався на музиці, сам мав гарний голос і любив співати. «Він, коли співав, то притупцьовував ногами. Так би мовити, акомпанував собі, підсилював спів. Дуже гарний, мудрий, сильний і щирий був наш Владика! Як Тато. Перше, що запитував: „Чи ти не голодна?“, а тоді вже розмова», — розповіла авторка сценарію до фільму про митрополита Стернюка «Ціною власного життя» Оксана Гайова. «Його тримало справжнє українство і справжнє християнство», — скаже пізніше про свого наставника о. Богдан Смук.

Постать митрополита Володимира досі асоціюється в старшого покоління з відродженням УГКЦ, адже саме він був першим єпископом, який наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років представляв духовенство на світських заходах. «Перша моя зустріч із владикою Володимиром відбулася в липні 1990 року, — пригадує для Z Оксана Гайова. — Я готувала відкриття виставки, присвяченої 125-літтю митрополита Андрея. Запросили владику відкрити й освятити виставку. Раптом напередодні мене викликають і кажуть: „Владика приїхав“. Справді. Зі свого приватного помешкання (собор св. Юра ще не був у руках господарів) приїхав митрополит і з ним отець Ярослав Чухній. Підбігла, перепрошую. Стараюся пояснити, що сьогодні 28-ме, а відкриття 29-го. Думала, що владика образиться. Слава Богу, помилялася. Наступного дня Його Ексцеленція, як ми називали кир Володимира, знову приїхав. Це була, напевно, перша після довгих років підпілля офіційна присутність нашої Церкви на державному заході. Людей дуже багато. Всі радіють: владика стоїть у повному облаченні! Кожен старається приступити ближче, поцілувати руку. Ексцеленція уважно слухав, що я старалася розповісти про митрополита Андрея, але було відчуття, що сам може розказати набагато більше. Іван Гель подарував владиці картину із зображенням собору св. Юра. Побажав, щоб якнайшвидше прийшов час, коли ми всі прийдемо на слово владики Володимира до собору. Так і сталося», — розповіла Оксана Гайова.

Свою розповідь про життя та діяльність владики Володимира Стернюка о. Тарас Бублик, історик Церкви, працівник Інституту історії Церкви Українського католицького університету, завершує таким підсумком: «Життя владики Володимира з історично-наукового погляду цікаве тим, що за його біографією можна вивчити цілий період історії ГКЦ в Україні — від початку ХХ століття, до переслідування, катакомбного служіння та змагань до легалізації, вихід на волю. Його шлях від учня та гімназиста в ювенаті отців-редемптористів, до ієромонаха, єпископа та місцеблюстителя є красномовним зрізом історії ГКЦ в Україні. Ми можемо бачити виклики, які постали перед ним: як душпастирювати в підпіллі, що це означає — бути підпільним єпископом; як відповідати та реагувати на різні провокації проти твоєї особи та репутації Церкви; як себе поводити зі спецслужбами, які шантажують до співпраці, використовуючи неправдиві, але дуже шокуючі для громади сфальсифіковані відеоматеріали. Була історія з фільмом, який нібито викривав стосунки владики із жінкою. Стернюка викликали в спецслужби і шантажували, що покажуть цей фільм духовенству та громадськості, якщо він відмовиться піти на співпрацю. Він все ж відмовився і залишив записку вдома, де пояснював на випадок, якщо з ним щось станеться, що інформація є цілком сфабрикованою. Цікаво, що цей фільм таки показували частині духовенства, проте до широкого загалу кінострічка не дійшла. Припускаю, це не сталося тому, що план дискредитації особи Стернюка видався невдалим, оскільки він виявив твердість і принциповість та мав велику підтримку і довіру серед вірян та священиків. Цікаво буде вивчити детальніше цю справу, коли будуть відкриті потрібні документи в архівах. Взагалі владику Володимира намагалися усіляко усунути, а хотіли „привести“ на його місце людину, яка була б лояльною до радянської влади. Бо хоч офіційно уніатів у СРСР не існувало, проте де-факто їхня кількість була немалою, а тому потрібно було забезпечити негласний контроль цієї групи населення.

Інша історія пов’язана зі свяченнями, які проводив владика в с. Рудно біля Львова. Таїнство було перерване працівниками спецорганів, які відзняли все на камеру з тим, щоб потім шантажувати владику. Тут треба завдячити обережності владики — він не використовував єпископський одяг, тому було важко доказати, що це свячення, а не звичайне освячення будинку, як на цьому тоді настояли владика і майбутні священики. Цей шантаж теж не вдався, а кінострічку так і не змогли показати громадськості, оскільки це був 1986 рік — 40-ліття від Львівського псевдособору. Оприлюднивши це відео, радянська влада визнала б свою поразку публічно, адже мовилося, що одіозних уніатів немає, а тут раптом — свячення, які показують, що в неіснуючій Церкві є і священики, і єпископи.

Доля цієї постаті — це доля Катакомбної Церкви не тільки в героїчних барвах і ракурсах; це біографія священика, єпископа, якому довелося працювати в дуже важких обставинах переслідування Церкви, які вимагали посиленої відповідальності за особисті рішення. Досліджуючи життєпис владики Володимира Стернюка, можна отримати багато відповідей на запитання підпільного життя та організації Церкви в час, безперечно, героїчний, але не менш проблемний, коли людський вибір визначали межеві ситуації».

Наприкінці 80-х років відбулося відродження Української Греко-Католицької Церкви. У грудні 1989 року митрополит Володимир пише звернення «Про лад і порядок в Українській Греко-Католицькій Церкві». У 1990 році скликав Собор, що висловився за повну легалізацію та реабілітацію УГКЦ. Навесні 1991 року, після повернення Патріарха Мирослава-Івана Любачівського в Україну, архиєпископ Володимир завершив своє служіння як місцеблюститель Глави Церкви.

Спочив митрополит Володимир Стернюк 29 вересня 1997 року і похований у крипті Архикатедрального собору Святого Юра.

Сам владика на схилі літ так описав кредо власного життя й служіння: «Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму народ на добрі діла».

synod.ugcc.ua