«Митрополит Андрей Шептицький: спадок і спадкоємність»: Слово Глави УГКЦ до учасників конференції з нагоди 155-річчя з дня народження митрополита

Субота, 26 вересня 2020, 19:00

Кожен ювілей – це насамперед добра нагода. Щиро бажаю, щоби ця нагода святкування 155-ї річниці з дня народження праведного митрополита Андрея Шептицького стала ще однією можливістю для нас, для України і світу пізнати цього Велетня духу, збагатитися скарбами його спадщини та щоразу краще вдивлятися в обличчя рідної Церкви, для якої він жив і служив.

 «Митрополит Андрей Шептицький: спадок і спадкоємність»:

Слово Блаженнішого Святослава
до учасників Міжнародної наукової конференції
з нагоди 155-річчя з дня народження
митрополита Андрея Шептицького

26 вересня 2020 року Божого

Цього року минає 155 років із дня народження митрополита Андрея Шептицького. Здавалося б, дедалі більше часу, епохальних змін і важливих подій відділяє нас від тих історичних миттєвостей, коли нашу Церкву провадив митрополит Шептицький. Його час був дуже складним і сповненим безпрецедентних викликів. Турбулентність тогочасних історичних реалій спонукали архипастиря до активної діяльності, часто в таких ділянках, у яких Церква не мала заздалегідь сформованої позиції. Натхнений Святим Духом, він мусив відповідати на такі питання, стосовно яких церковний провід раніше ніколи не брав слова.

В історії Української Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей був не просто визначною особистістю, він став її будівничим. Шептицький дав нашій Церкві нові на той час форму та спосіб проповіді Христового Євангелія. Його архипастирська діяльність протягом перших 44 років ХХ ст. заклала фундаментальні засади, котрими до сьогодні керується наша греко-католицька спільнота - духовенство, монашество та миряни. Можна образно сказати, що митрополит створив, виліпив, як скульптор, сучасне обличчя нашої Церкви, її контури, характерні риси, визначив її місію в історії свого народу. 

Що ж стало характерним для лику Церкви, котрий постав згідно із засадами  Андрея Шептицького, і що ми сьогодні повинні продовжувати та поглиблювати?

Можна сказати, що Греко-Католицька Церква стала завдяки діяльності митрополита справді народною Церквою, душею свого народу в багатьох вимірах його буття. Саме за його служіння наша Церква проявилася чи не єдиною суспільною інституцією народу, який жив на своїй землі, але в чужих державах. У часи, коли в різних країнах Європи Церква слугувала гвинтиком державного механізму, УГКЦ під проводом Андрея Шептицького не перетворилася на інструмент чужої держави, а стала на бік пригнобленого і дискримінованого люду. Вона підкреслено та переконливо демонструвала свій тісний глибинний зв’язок з українським народом як його мати і вчителька. Часом наша Церква була змушена перебирати окремі функції держави для свого народу, який змагався за свою незалежність. Кожен українець, незважаючи на соціальний статус, був для митрополита Андрея важливим, цінним, гідним уваги. УГКЦ сформувалася як інституція, котра дбає про духовні та дочасні інтереси кожного громадянина. Вона стала народною ще й тому, що, за задумом митрополита, оснувала своє проповідування слова Божого на українській мові та культурі.  Наша Церква черпала і черпає із національних скарбів і водночас зберігає та примножує їх.  Ця чітка українська характеристика стала особливо цінною для українців у діаспорі, бо допомагала їм зберегти свою тотожність. Усвідомлення патріотизму як діяльної любові до свого народу та рідної землі, як властивості, просвітленої крізь призму Божої любові і поваги до кожної людини, незалежно від її етнічного чи релігійного походження, – це особливий заклик і пророче слово митрополита до кожного з нас сьогодні.

Одна з найважливіших особливостей нашої Церкви – це поєднання в її житті двох рівноцінних начал – київського еклезіального коріння та сопричастя з Римським престолом. Українська Греко-Католицька Церква саме з часів митрополита Шептицького почала демонструвати світові, що її покликання – служити порозумінню між східним і західним християнством. Плекання митрополитом східної літургійної традиції також мало послужити тому, що УГКЦ зможе зробити свій внесок у світову християнську скарбницю. Його екуменічні ідеї були провісниками тих процесів, що набули визнання після Другого Ватиканського Собору. Митрополит одним із найперших сформулював бачення Православної Церкви як рівноцінної та рівноважливої частини Вселенської Церкви. Ми можемо сперечатися з вузької наукової точки зору, чи був митрополит Шептицький екуменістом у сьогоднішньому розумінні цього терміна. Та, на мою думку, без його провісницьких ідей і дій ми сьогодні, напевно, не дискутували б таких питань. 

Греко-Католицька Церква в роки митрополита Шептицького набула свого обличчя, яке відрізняло її від інших Церков. Передусім вона утвердилася як Церква візантійської традиції, сопричасна з Апостольським престолом, Церква українського народу та української культурної спадщини, а також Церква, покликана служити порозумінню та діалогу.

Андрей Шептицький був особистістю, що сформувалася та культурно й духовно зростала на спадку українського та польського народів і досягненнях світової культури, уміло їх поєднуючи. Митрополит залишив нашій Церкві важливі взірці, своєрідні шляхи, якими ми б мали будувати наші стосунки з іншими народами та релігійними спільнотами.

Він прагнув, щоб українці зуміли вибудувати відносини рівноправності, взаємної глибокої поваги зі своїми сусідами. В особливий спосіб це стосувалося і стосується сьогодні українсько-польських відносин. На жаль, через поширену в першій половині XX ст. ненависницьку політику до «іншого» українці і поляки не знайшли порозуміння та взаємного співчуття, і обидві сторони не змогли використати мудрої думки митрополита Шептицького.

Спадщина цього великого архипастиря, сподіваюся, допоможе нам віднайти глибоке братнє порозуміння. Проте цього можна досягнути лише за умови, що його особу, слова та дії розглядатимуть відкинувши спершу старі міти та упередження. До речі, багато з тих мітичних образів Шептицького були штучно створені в радянські часи.

Щоб спростувати один із таких поширених мітів, скажемо, що митрополит Андрей не був українським націоналістом у вузькоідеологічному сенсі цього поняття, але щиро любив український народ і служив йому. Він відчував, що будь-яка людська ідеологія не здатна вмістити в себе всю повноту Божого Слова і Його любові. Митрополит прагнув того, щоб між українцями і росіянами було порозуміння та злагода. Він шанував культуру та релігійність російського народу, але підкреслював її відмінність від культурних і церковних традицій українського народу. Шептицький прагнув діалогу з російськими церковними і культурними діячами і в багатьох моментах його спроби були успішними. Однак серед сучасних росіян все ще поширений викривлений образ митрополита як ворога всього російського та православного, що його [образ] створили радянські спеціальні органи так званої державної безпеки.

Для українців та євреїв митрополит Шептицький став символом самопожертви та самовідданості. Насамперед він є взірцем розуміння чужої відмінної культури та релігійної традиції. У роки страшної трагедії єврейського народу митрополит простягнув йому руку допомоги, не зважаючи на смертельну загрозу та небезпеки. Він так зробив, бо його розуміння любові до ближнього не дозволяло вчинити інакше. У воєнний час Андрей Шептицький мав мужність виступити проти расової теорії нацизму, заявивши, що ми всі є дітьми Адама і Єви. Думаю, він хотів, щоб його вірні подали руку єврейському народові і будували з ним дружні відносини.

У роки митрополита Шептицького Церква поширила свою діяльність на інші країни та континенти. Це було зумовлено тим, що українські греко-католики через складні економічні та політичні обставини були змушені емігрувати. Митрополит Андрей обстоював право вірян мати власних священників та церковну ієрархію в державах, де вони оселилися. Українська ієрархія за кордоном вже впродовж століття несе духовну опіку і допомагає українцям зберігати власну культуру, мову, національну ідентичність.  Це також відповідає прагненням Андрея Шептицького.

Митрополит вважав, що його Церква повинна приділяти багато уваги питанням освіти й культури, не тільки тому, що для його вірних у той час ці питання були болючими. Освіта, культура та наука, на його думку, були вкрай важливими проявами величі й шляхетності народного духу, його особливого переживання і відчуття Краси, Добра та Істини, котрі визначають всі інші види діяльності, наприклад економічну та політичну. На цьому Шептицький наголошував ще у своєму першому пастирському посланні. Освітньо-культурні проблеми і в наш час повинні привертати серйозну увагу і Церкви, і суспільства, і держави. Бо освіта та культура мають прямий позитивний вплив на те, яким буде наше майбутнє, на те, яке суспільство ми збудуємо.

З плином часу дедалі глибше проглядається джерело мудрості та величі митрополита Андрея – його святе життя. Саме його духовість і аскетизм, глибокий особистий зв’язок із Богом у Дусі Святому, що підніс його до висот християнської містики, і були рушійною силою, початком і кінцевою метою кожного з вимірів його діяльності та служіння. Святість митрополита і є тією «герменевтичною матрицею», ключем до їх правильного розуміння та наукового і пастирського осмислення. Я глибоко переконаний, що цей праведник залишив там такі величні духовні скарби, про які ми сьогодні ще дуже мало знаємо і недостатньо з них користаємо. Тому молімося і працюймо для якнайшвидшої його прослави на престолах Вселенської Церкви.

Кожен ювілей – це насамперед добра нагода. Щиро бажаю, щоби ця нагода святкування 155-ї річниці з дня народження праведного митрополита Андрея Шептицького стала ще однією можливістю для нас, для України і світу пізнати цього Велетня духу, збагатитися скарбами його спадщини та щоразу краще вдивлятися в обличчя рідної Церкви, для якої він жив і служив. 

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ