Гуцульська перлина на берегах Дніпра

Середа, 16 листопада 2016, 19:44

У 2007 році поблизу патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві освятили невеличку дерев’яну церковцю Благовіщення Пресвятої Богородиці. Вигляд цього храму не зовсім відповідає тому стилю архітектури, що його оточує. Масивні житлові будинки, величний патріарший собор та широкий Дніпро - аж ніяк не звична декорація для гуцульської дерев’яної будівлі. Не знаємо напевне, але мабуть, так само неординарно виглядала на Київських горах і перша гуцульська церква, збудована тут на початку минулого століття. Про неї й мовитиметься в цьому нарисі.

Іконостас храму у 1935 році Іконостас храму у 1935 році

Вимушене переселення

У вересні 1914 року російська армія окупувала галицькі землі. Близько 100 тисяч вояків австрій­ського війська були взяті в полон. Серед них було й чимало укра­їнців, яких нова влада перевезла до Києва та в інші міста імперії і розмістила в місцевих шпиталях, поліційних відділках та тюрмах. Незабаром до них приєднались представники галицької інтеліген­ції: інженери, професори універ­ситетів, адвокати, духовенство, а також прості селяни з низинних та гірських районів Галичини. Цих людей російська влада вивезла з рідних земель як «закладників». Серед них був і Глава Української Греко-Католицької Церкви Ми­трополит Андрей Шептицький. Але його не затримали надовго у Києві - переправили далі, в глиб Росії, де він перебував під арештом до 1917 року. Разом з Митрополи­том на територіях, підконтроль­них Російській імперії, опинилось майже 60 священиків УГКЦ. Зі слів вивезеного в 1915 році пароха Кам’янки-Струмилової отця Ми­хайла Цегельського, разом із ним у Києві було десять греко-католицьких священиків, багато селян та галицької інтелігенції - як ви­везених насильно, так і біженців, що перебрались сюди з відступом російської армії. Аби хоч якось підтримати цих людей, представ­ники київської української інте­лігенції старались зорганізувати допомогові комітети, а згодом завдяки клопотанням відомих киян російський уряд звільнив багатьох «закладників», і вони мали змогу вільно жити у Києві.

Зародження громади

Храм у 1935 роціОскільки з часів знищення Унійної Київської Церкви на територі­ях, підвладних Російській імперії, греко-католицької парафії у Києві не було, то довелось її створювати буквально з фундаменту. Спершу літургію звершували потайки, а вже у 1916 році галицькі греко-ка­толики почали збиратись на бого­служіння в римо-католицькому храмі святого Миколая і в каплиці при костелі святого Олександра. Літургійні книги знайшли на стриху храму святого Олександра, які зберігались там ще з часів, поки Унійну Церкву тут не було лікві­довано. Проте громада була такою великою, що вирішили збудувати власний храм. У тому ж році київ­ська влада виділила греко-католи­кам землю поблизу сучасної вулиці Юрія Коцюбинського (колишньої Новопавлівської) терміном на 90 років. Спершу звели каплицю, а згодом тут постала перлина гуцуль­ської архітектури - дерев’яний храм Пресвятого Серця Христового, збу­дований без жодного цвяха. Архі­тектором був львівський професор Іван Левинський. Серед вірян зна­йшлось багато вправних майстрів, які під керівництвом інженера Сте­пана Гринюка із Сокаля за рік звели храм. Головою будівничого коміте­ту був отець Михайло Цегельський. Ще восени 1916-го Митрополит Андрей Шептицький, після того як його перевели із Суздаля до Пе­тербурга, отримав змогу приїхати до Києва та освятити підвалини під будівництво цього храму. А вже через рік, у вересні 1917-го, його остаточно звільнили з російського заслання, і він прибув до Києва, де й освятив новозбудовану церкву. Наступного року в ній докінчили різьблений іконостас, царські врата і кивот, які правдоподібно були виконані під керівництвом інжене­ра Степана Гринюка (його донька 17 серпня 1917 року була першою охрещеною дитиною в цьому хра­мі). Навесні 1918-го отець Михайло Цегельський написав у своїх спо­гадах: «Стала церков готова». Пере­буваючи в Києві, Митрополит при­значив отця Михайла Цегельського генеральним вікарієм України. До його обов’язків входила опіка усіма греко-католиками за межами Гали­чини, піклування про їхні духовні осередки. В своєму листі до єпис­копа Йосафата Коциловського з цього приводу Митрополит Андрей писав: «о. Михайло Цегельський в Києві був від мая 1917 р. генераль­ним вікарієм Київської митрополії, мав, проте, всі власті того уряду на цілу Україну». Київська громада іс­нувала головним чином на пожерт­ви місцевих греко-католиків. Проте будівництво храму видалось досить дорогою справою. Тому, щоб під­тримати своїх одновірців та повер­нути їм частину позичених коштів, єпископи Галицької провінції - Ми­трополит Андрей та єпископи Гри­горій і Йосафат - 1 грудня 1924 року звернулися до своїх вірних із за­кликом зібрати гроші на покриття боргів київської греко-католицької спільноти. «Сильна віра галицьких заточенців, прихильність братів з Великої України найшли їй (церкві - ред.) місце в серці України, в Ки­єві, при «Десятинній церкві св. Володимира» станула церковця Найсвятішого Серця Христового /.../ Три міліони вірних з духовенством своїм на чолі зложить по сотинкові на цю церковцю, і стане ця «сотича» церковця вільною для матеріальних довгів, з одним тільки довгом любо­ві», - писали у своїй «Відозві в спра­ві української католицької Церкви в Києві» галицькі єпископи. Настоя­телем храму Найсвятішого Серця Христового став отець Микола Щепанюк, разом із ним при храмі слу­жили отець Михайло Цегельський і диякон Зінкевич. Приходили слу­жити й інші священики, які жили у Києві. Богослужіння в храмі та сама його архітектура відразу ж привер­нули увагу киян. На відправи поча­ли приходити не лише греко-католики, а й православні миряни і свя­щеники. В той час як у храмах Києва звучала виключно російська мова, в цій маленькій церковці люди могли слухати проповіді українською. Це викликало прихильність україн­ської православної інтелігенції міс­та. Про добре ставлення до храму та його громади з боку православних українських священиків згадує в своєму листі до Митрополита Андрея вікарій отець Йосиф-Сильвестр Мартинович (змінив отця Михайла Цегельського, який повер­нувся в Галичину) від 28 липня 1927 року: «...деякі отці українські та схизматицькі відвідують нашу цер­ков, а навіть оказуються прихиль­никами до об’єднання з Унією». В листі від 1 жовтня 1928 року він знову пише до Митрополита, по­відомляючи, що до парафії радо приходять навіть вірні латинського обряду та «нашу св. Церков охотно підпирають своїми датками. Від час до часу, особливо в більші урочисті свята, заглядають також православ­ні і заховуються дуже примірно...» Не залишала байдужими киян і сама архітектура храму. Зокрема відомий український художник Михайло Дмитренко в своїх спо­гадах поетично згадав і гуцульську сакральну перлину: «Через вулицю навпроти школи... якби в проваллі, був город, а в ньому, наче сирота, стояла маленька, але чудова церква. Хто збудував її, ми не знали. Якщо не так, то будував її напевно чудодійний будівничий з тих сторін. На цю церкву звернув нашу увагу якраз митець Михайлів... Гуцуль­ська церква, казковий витвір топірця в руках натхненної душі! Михайлів завів нас до середини і показав як чудо її баню. Склепіння в ній робота ювеліра. Без цвяха зв’язана сама собою була така чарівна, якби її створила природа. Тоді ми вже почали розуміти, що творчість нашого народу є виявом глибокої культури з давен-давна, а скромність будівничих є виявом правдивих знань тих безмірних трудівників, які ку­ють нашу духовність впродовж ти­сячоліть...»

Отець Микола Щепанюк

о. Микола ЩепанюкПоходив із села Цебрів на Тер­нопільщині. Після закінчення гім­назії вчився на богословському факультеті Львівського універси­тету, а згодом в університеті Інсбрука. Митрополит Андрей Шептицький дуже прихильно ставився до Миколи Щепанюка та мав щодо нього великі плани, тому дещо за­смутився, коли той одружився. В 1907 році Митрополит призначив отця Миколу священиком до катедрального собору святого Юра. В 1915-му отець Микола потрапив в числі «закладників» до Києва, і з того часу його доля пов’язана з ді­яльністю УГКЦ поза Галичиною. Разом із російськими греко-католицькими священиками Глєбом Вєрховським і Ніколаєм Толстим та римо-католиком Сигізмундом Наскраєвським вони створили Товариство Святого Папи Лева Великого, яке об’єднувало право­славних священиків і вірних, що прагнули подолання непорозумінь між католиками і православними. Отець Микола опікувався греко- католиками не лише на території Києва, але й відвідував спільно­ти поза містом, навіть на Віннич­чині. В цей час кілька нащадків греко-католицького духовенства, яке було насильно приєднане до Російської Церкви, повернулися в УГКЦ і створили нові громади. Серед них варто згадати отців Ле­оніда Юркевича, Макарія Кондюка, Себастьяна Будзинського та Андроніка Руденка з Янушполя, що на Вінниччині. 29 травня 1929 року отця Миколу вперше зааре­штували, звинувативши в «контр­революційній діяльності та релі­гійному фанатизмі». Покарання священик відбував на Соловках, проте вже 26 серпня 1933 року його звільнили за станом здоров’я. Повернутись до служіння в київ­ському храмі УГКЦ він уже не мав можливості, тож став настоятелем римо-католицького храму в селі Кримок Радомишльського району. Душпастирював у Боярці, Немешаєві, Клавдієві. Але 29 липня 1935 року його знову заарештували. Разом із групою римо-католиць­кого духовенства отця звинува­тили у формуванні «фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького і уніатсько­го духовенства на Правобереж­ній Україні». Суд виніс вирок - 5 років виправних робіт, які отець Микола разом із Апостольським адміністратором Луцько-Жито­мирської дієцезії РКЦ відбував у Магадані. В жовтні 1937 року, за доносом, отця Щепанюка засуди­ли до найвищої міри покарання. 27 жовтня в Магадані отець Ми­кола Щепанюк був розстріляний. Про свою зустріч з його донькою пише Петро Цегельський: «Пригадалось мені, як у 60-х роках я з батьками відвідав у Києві вже дуже хвору і духовно зламану жінку - дочку о. Щепанюка, пані Сосенко. Доля була до неї несправедливою. Батько загинув на Соловках, чоловік відомий художник, син знаного етнографа, священика української автокефальної Церкви о. Ксенофонта Сосенка, заарештований зразу ж після вивезення її батька. Ціле своє життя жила під наглядом. Постійні ревізії, обшуки, вилучення навіть мистецьких творів чоловіка. Яка самотня жінка витерпить такий важкий хрест!..»

Зруйнування храму

Після арешту настоятеля храм Найсвятішого Серця Христового у 1929 році радянська влада перетво­рила на склад збіжжя. А в 1935-му рішенням Президії Київської міської ради від 22 листопада його зруйнували. Причиною стала заява робітників Жовтневого району, які вимагали «закриття костьолу, оскільки він являється місцем затемнення свідомості людства на терені житлового комбінату...» На місці храму облаштували спортивний майданчик, а згодом тут постав райком КПРС. «Так загинув цей унікальний, казковий витвір українського генія, плід натхненної душі гуцульського різьбяра, справжній шедевр церковного будівництва в Києві» (Петро Цегельський «Греко-католицька церква в Києві», «Наше слово», Рік XL, №46 (1999)).

Замість епілогу

У 1938 році в газеті «Христос - наша сила», не знаючи всіх подробиць долі київської парафії та її настоятеля, отець Михайло Цегельський писав: «Прийшли дальші радісні й сумні події. Вкінці на степах України запанував безбожний кат. Большевики зруйнували святе діло, яке започаткували наші священики-засланці в Києві під час світової війни. Вибудована нами церква, здається, ще стоїть. А о. Щепанюка, мого щирого співробітника, запроторили на Соловки. Та зерно, засіяне в цих часах, ще зійде і буйним цвітом зацвіте серед українського народу».

Анатолій Бабинський

Статтю (та фотографії) підготовлено на основі архіву Петра Цегельського, правнука отця Михайла Цегельського

DEBUG

0.1227
clr:36
cch:-no-
sql:0.0865
csql:0.0000
out: 0.0000
..........
M: 3,746,104
m: 2,934,608