«Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира», – владика Богдан в проєкті «Сім штрихів до портрету»

Четвер, 15 жовтня 2020, 15:16

«Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира Гузара». Автор: владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, в проєкті «Сім штрихів до портрету Блаженнішого Любомира Гузара».

Вступ

Коли мене попросили написати статтю про людяність Блаженнішого Любомира Гузара, я не відразу погодився, бо завдання видавалося не з легких. З одного боку, не хотілося повторювати всім відомих і, може, навіть дещо зужитих висловів і фраз чи, ще гірше, виходити назустріч поверховим очікуванням тих, хто бажає «посмакувати» побутовими деталями життя нашого старця, які були закриті для стороннього ока. За роки проживання з ним під одним дахом у нашому будинку в Княжичах накопичилося багато такого роду фактів і спогадів... Проте навряд чи розповідь про це допомогла б нам збагнути глибину людяності, доброти і простоти того, кого ще за життя називали найбільшим моральним авторитетом українського народу.

З іншого боку – з огляду на те, що людяність була характерною прикметою і життєвим кредо покійного патріарха, у серці виникали побоювання: а чи вдасться пояснити, передати суть цієї чесноти саме так, як її сприймав, розумів і переживав цей великий чоловік? Бо в іншому разі це будуть суб’єктивні, власні роздуми на задану тему. Тут не достатньо зовнішнього, емпіричного погляду. Потрібна певна духовна інтуїція, здатність співвідчувати і співпереживати з тим, про кого пишеш, щоб передати бодай якоюсь мірою глибину і широту його світогляду, переконань та ідеалів. Якщо можна застосувати аналогію з поясненням Священного Писання, зміст якого можна правильно відчитати і зрозуміти лише в Дусі, у якому воно було написане, – так само й думку Блаженнішого Любомира можна збагнути тільки наблизившись до його особи в дусі смирення та молитовного прохання, щоб він сам покерував нашим мисленням і допоміг збагнути принаймні дещо з того, що для нього було таким близьким, важливим, дорогим і що виразилося в лаконічному гаслі-ідеалі «Бути людиною».

Проте я «узявся за перо», згадуючи, що саме так Любомир Гузар казав своєму секретареві, коли вони мали починати роботу з документами на комп’ютері. Не маючи претензій ані на вичерпність, ані на непомильність, бажаю лишень поділитися з вами, дорогі читачі, деякими думками і роздумами про людяність, яку Блаженніший Любомир залишив нам у спадок як свій найцінніший дар, і разом з вами зачерпнути бодай трохи з бездонної криниці мудрості нашого національного і церковного старця – для нашого пожитку і на славу Божу.

Бути людиною – мрія Блаженнішого Любомира

Бути людиною – це словосполучення для багатьох греко-католиків спонтанно і природно асоціюється з Блаженнішим Любомиром Гузаром. Цей вислів був відомий ще за життя його автора, головно завдяки документальному фільмові «Любомир. Бути людиною». А відразу після відходу його до вічності ввійшов із легкої руки журналістів у топ цитованих фраз патріарха. Цю фразу охоче підхопили всі: громадські діячі, політики, журналісти, священнослужителі, богопосвячені особи, віруюча молодь. Остання навіть заснувала при греко-католицькій парафії в італійському місті Помпеї молитовну спільноту з назвою «Бути людиною».

У Вінниці постане пам’ятник Блаженнішому Любомирові в нетиповому, як для церковного ієрарха, образі: постать представлена на повний зріст, руки опираються на простенький посох, поверх підрясника – звичайний «светерик», як любив називати покійний патріарх цей предмет свого гардеробу, що зігрівав його в холодну пору року. Очевидно, за саме таким задумом авторів ідеї і скульпторів проглядається бажання показати людяність і простоту Любомира. 

Бачимо з різних інтерв’ю, дописів чи виступів архипастиря, що «бути людиною» для нього було не ствердженням певного факту, довершеного стану, а радше виражало місію, покликання, програму, про втілення якої він мріяв і навіть, як сам визнавав, молився. Ось як Любомир Гузар про це казав у згаданому вище фільмі: «Моя мрія у житті – бути людиною. Але я не є стовідсотково певний, що то значить бути людиною» ; «Моя мрія в житті – бути людиною, навіть моя молитва, щиро вам скажу, щоб я був людиною, доброю, нормальною людиною» .

На перший погляд, таке бажання патріарха Любомира може видаватися трохи незвичним. Більш очікуваним, мабуть, було б почути від нього про духовне, релігійне прагнення, наприклад про бажання стати святим, і про його щоденні молитви й змагання за досягнення цього високого християнського ідеалу. Зрештою, хіба ж Святе Писання не визначає для віруючих саме такого постулату: «Як той, хто вас покликав – святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі, написано бо: «Ви будете святі, бо я святий» (1 Пет. 1, 15–16; пор. Лев. 11, 44; 20, 7.26)? То ж чи можна вважати бажання бути людиною аж таким великим і важким для досягнення ідеалом, щоб він став предметом його та наших мрій і молитов?

Однак, добре поміркувавши, можна зрозуміти, що прагнення бути людиною і бути святим не є суперечливими. Навпаки, святість є змістом справжнього буття людиною, а людяність у своїй повноті і є виразом християнської святості. Невипадково ще св. Іриней Ліонський твердив, що славою Божою є «жива людина», тобто людина, яка осягнула повноту життя в Богові, повністю реалізувала потенціал, який вклав у її особу сам Творець. Отже, буття людиною і християнська досконалість, або святість, у їх біблійному розумінні – тотожні поняття.
Саме так розумів це Блаженніший Любомир, вбачаючи в реалізації повноти людяності Божий задум і Божу волю щодо людської особи. Одного разу на зустрічі з молоддю він закликав присутніх: «Старайтеся бути справжніми людьми, бо це Божа воля… Бути людиною – це велика гідність, яку, на жаль, ми не стараємося розвинути. Наша гідність є від Бога, але її треба розвивати, ушляхетнювати… Бути людиною – це також ставати великою частиною святості» .

«Людиною стають, а не народжуються» (В. Стус)

Усе-таки поняття людяності, на перший погляд, не асоціюється нам із чимось релігійним чи духовним. Воно сприймається як щось універсально-світське, притаманне кожному індивідуумові, незалежно від релігії, культури, раси, освіти чи суспільного статусу. Таке трактування людяності є хибне у своєму корені, бо протиставляє різні виміри людського буття один одному і навіть виключає суттєвий із них, а саме – вимір Духа. 
Хтось міг би сказати, що буття людиною є вродженим для кожного із нас, а тому статичним, даним раз і назавжди, незворотним і незмінним. Мовляв, ми всі народжуємося людьми – хіба не так? Буття людиною з такої перспективи виражає нашу людську природу з усіма її моральними слабкостями і фізичними обмеженнями, які, неначе тінь, ідуть за нами впродовж усього нашого життя. Навіть коли хтось каже до іншого: «Будь людиною!» – то, правдоподібно, апелює не до чогось надзвичайного, високого та ідеального, а радше, до потреби дотримання етикету та загально прийнятих у людському суспільстві правил.

Люди здебільшого сприймають із розумінням, а подекуди з певною симпатією поведінку інших, яка не дуже відрізняється від їхньої і є «звичайною», власне – людською. Ми також досить поблажливо ставимося до більших чи менших помилок тих, хто подібний до нас, якщо тільки ці помилки безпосередньо не зачіпають наших інтересів. Аргументом у таких випадках слугує твердження стародавніх римлян «errare humanum est» – «людині властиво помилятися». А сучасні психологи додають, що промовець, який під час публічного виступу виявляє невпевненість чи навіть признається, що хвилюється, може розраховувати на додаткову прихильність слухачів, які на підсвідомому рівні солідаризуються з ним у цій характерній для кожної людини слабкості.
Ці «ознаки людяності» – насправді ж людської зраненої гріхом природи – нам добре відомі, вони становлять частину нашого буття і щоденного досвіду. Тож можемо разом із Блаженнішим Любомиром зробити припущення, яке він був умістив в одному зі своїх дописів: «Правдоподібно, кожна особа, яка дочитала цей текст до цього місця, не має найменшого сумніву, що вона – людина» . Проте продовження цієї думки змушує нас пригальмувати із висновками: «Дозвольте, одначе, спитати шановних читачів: скільки людей – не осіб! – кожний знає?» . І саме тут у нас виникає підозра, що з буттям людиною не все так просто, що вислів «бути людиною» містить у собі щось набагато більше ніж ствердження звичного факту народження і проживання в людській родині та в людському суспільстві. Невипадково Василь Стус говорив: «Людиною стають, а не народжуються».  
Цю здогадку додатково підсилюють подальші твердження Блаженнішого Любомира, які пояснюють хід його думок і неначе вказують, що людина є, так би мовити, «рідкісним», мало не вимираючим видом на планеті Земля: «Я думаю, що на світі дуже мало людей» , і в іншому місці: «На землі нас багато, але дуже мало людей» . Погодьтеся, ці слова звучать вже не просто як діагноз, а майже як вирок сучасному людству.
Ілюструючи ці твердження, він зазвичай звертався до розповіді про стародавнього грецького філософа Діогена.  Той, як відомо, більшу частину свого життя провів на міському звалищі поблизу Коринта. Діоген не писав творів, але здобув собі славу і популярність головно завдяки влучним висловлюванням, які часто супроводжував символічними жестами та діями, що подекуди набували характеру «шокової терапії». Так, одного разу, коли до нього наблизився славний полководець Александр Македонський і запропонував йому висловити будь-яке бажання, яке обіцяв неодмінно виконати, Діоген спокійно відказав: «Відійди, ти заступаєш мені сонце». Іншого разу – і саме цей приклад часто наводив Блаженніший Любомир – філософ посеред ясного дня ходив із ліхтарем у руці по ринку, немовби щось шукаючи. Коли на цю незвичну поведінку мудреця звернули увагу і спитали, що це означає, Діоген відповів: «Шукаю людину» .

Очевидно, цей давньогрецький мудрець мав на увазі щось набагато глибше, що визначає буття людиною, ніж суто матеріальну, психологічну чи соціологічну властивість. І він, без сумніву, мав рацію, бо не можна дивитися на людину лише із земної, матеріальної перспективи, відокремленої від трансцендентного виміру людського буття і людської особи. Таке звужене до матеріальної, соціокультурної чи інтелектуально-психологічної сторони сприймання людської особи насправді є її великим применшенням, позбавленням суттєвого і визначального виміру.

Христос – об’явлення Людини і мірило людяності

Щоб зрозуміти, що означає бути людиною, не слід роздивлятися навколо, описуючи те, що спостерігаємо і бачимо в собі та в інших. Людина не може бути мірилом самої себе. Передусім тому, що її джерела сягають далеко поза неї і її остаточна мета перевершує все, що вона знає, бачить і розуміє, керуючись суто зовнішнім, емпіричним поглядом на власне життя. Окрім цього, людина після гріхопадіння і втрати первісної краси та інтегральності своєї природи, можна сказати, загубила саму себе, і тепер в сум’ятті й неспокої мусить робити великі зусилля, щоб, за прикладом Діогена, віднайти себе правдиву, віднайти те, що сам Творець вклав у поняття «людина» і «людяність». 
Людина, будучи створеною «на образ і подобу Божу», щоб збагнути саму себе, повинна подивитися «вгору», піднести очі до Того, хто об’являє нам правдивий образ справжньої людини. Так, це про Нього один стародавній можновладець, римський намісник на ім'я Пилат, сказав: «Ecce homo!» – «Оце – людина!» (Ів. 19, 5). Зневажений, бичований, опльований, із терновим вінком на голові, Він справді об’явив на всі віки незатертий і найвищий образ людяності, осягнення якого будуть вважати життєвою метою мільйони Його послідовників. Відтоді і до кінця віків саме подобу Христа, воплоченого Сина Божого, який є образом невидимого Бога (див. Кол. 1, 15) та об’явленням ікони «останнього Адама» (1 Кор. 15, 45–49), досконалої людини, ми покликані здобути і відобразити в собі. Тож справжня людяність завжди матиме христоподібний лик. І саме до такої людяності покликана людина Богом, саме така людяність є характерною для святої, досконалої людини.
Спілкуючись із Блаженнішим Любомиром, я ніколи не заглиблювався в роздуми про людяність і буття людиною, проте, дозволю собі припустити, що, висловлюючи мрію бути людиною, він мав перед своїми духовними очима людський лик воплоченого Бога, нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа. Адже саме Ісус Христос є мірилом людяності для кожної віруючої людини. Сучасний італійський богослов і митець, отець-єзуїт Марко Іван Рупнік, наголошує в одному зі своїх творів на тему духовності: «Кожна дійсність, яку сприймають як духовну, неминуче скеровується до Христа, орієнтується на Нього і в Ньому реалізується. Духовним є все те, що провадить до подібності з Христом, до усвідомлення нашого перебування в Христі, нашого буття синами в Сині,  плоттю з Його плоті, аж до здобування Його рис настільки, щоб уподібнитися до Нього» . Христос, який є «боголюдськістю», тобто нерозривною та досконалою єдністю людини і Бога, об’являє людині обличчя правдивого Бога і образ справжньої людини. Він «персоналізує всю людську природу у своїй Божій особі», у Ньому людська природа віднаходить свій шлях до Отця і таким чином реалізує себе абсолютно . 

Тож справжня християнська людяність, як вияв одуховленої людської природи, завжди і неминуче буде «христоформною», буде об’являти Христа і наближати до Нього. У цьому полягає ідеал християнського життя, який намагаються взірцево втілити особи, котрі повністю присвячуються служіння Богові. Блаженніший Любомир був і залишився до кінця свого життя «монахом», а духовним ідеалом монаха є цілковите уподібнення до Христа: «Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20). Невипадково святих монахів літургійна традиція Церкви називає «преподобними», тобто «дуже подібними» до Христа.

Прояви справжньої людяності Блаженнішого Любомира

В одному зі своїх дописів на інтернет-ресурсі «Українська правда» Блаженніший Любомир, роздумуючи над буттям людиною, подав опис людини, який невдовзі став загальновідомим: «Це особа, поспілкувавшись з якою, приглянувшись до поведінки якої і зрозумівши позицію якої, ми стаємо кращими людьми, починаємо іншими очима дивитися на себе, по-іншому почуватися і також хочемо позитивно ставитися до інших», – а відтак поставив своїм «шановними читачами» запитання: «Чи зустрічали ви колись таку особу?» . Я впевнений, що для тих, хто бодай раз у житті зустрічав покійного Главу УГКЦ, це запитання матиме характер риторичного. Так, ми мали ласку в Бога зустріти у своєму житті справжню людину, і навіть знаємо її ім'я, це – Любомир.
Тож у контексті дотеперішніх роздумів спробуймо підсумувати, у чому виявилася справжня людяність Блаженнішого Любомира. Відповідь може бути сформульована так: у всьому тому, де в його словах, ділах, життєвій позиції проявилася видима присутність невидимого Бога, який воплотився в Христі-Ісусі, «ставши подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї» (Анафора Літургії святого Василія Великого). Людина, з’єднана з Христом усім своїм буттям, нестримно і неминуче поширює навколо себе «пахощі Христові» (див. 2 Кор. 2, 15), являючи істинну красу людини, створеної на Божий образ і Божу подобу. Для ілюстрації того, що Блаженніший Любомир був саме такою людиною, яка випромінювала навколо себе «пахощі» Христової людяності, наведу кілька особистих спостережень, які можуть стати маленькими штрихами до портрету цієї великої людини.

Наш Бог – це Бог парадоксів: те, що величне в людських очах, у Господніх очах – мале і осоружне (див. Лк. 16, 15); те, що є глупотою «для тих, хто загибає», «для нас, що спасаємося, – Божа сила» (див. 1 Кор. 1, 18) і джерело життя. Так само велич людини парадоксальним чином прихована у визнанні нею власних обмежень і цілковитої залежності від Бога. Один папа, якщо не помиляюся, св. Іван ХХІІІ, слушно зауважив, що «людина ніколи не є такою великою, як тоді, коли стоїть навколішки перед Богом». Справді, визнати свою цілковиту залежність від Творця, визнати Його беззаперечну владу над нами, а при цьому цілковито довіряти Йому як люблячому і турботливому Отцеві – це позиція справжньої людини. Утім, спокусою в усі часи було намагання людини будувати своє щастя без Бога, жити так, неначебто Він не існує, претендувати на Його атрибути: всезнання, всемогутність і абсолютну досконалість у всьому й завжди. Натомість велич людини не виявляється в її автономії від Бога і нехтуванні Божими законами, а в її добровільному визнанні Божого авторитету і Божої влади над собою та своїм життям. Така людина не намагатиметься стати «як Бог», вона зуміє спокійно і з внутрішнім умиротворенням сприйняти свій статус створіння, який передбачає обмежене знання, обмежені можливості і здібності. Ми згадували на початку наших роздумів, як Блаженніший Любомир признавався, що «до кінця не розуміє, що означає бути людиною», і тим самим, на мою думку, виявляв свою людяність, яка обеззброювала і воднораз приваблювала співрозмовників, бо від неї віяло автентичністю і переконливістю.
Один великий містик, місіонер-редемпторист Йосиф Схрейверс, у своєму класичному творі «Божественний Приятель» описував, у чому полягає справжня людська святість: «Святість – це не безпровинність, це тільки не грішити з лукавства, не любити своїх похибок. Святість – це після кожного упадку з людської слабкості вибрати собі за притулок розпростерті рамена Господа нашого Ісуса Христа та прохати про видужання». Аналогічно можна сказати і про справжню людяність, яку я бачив у Блаженнішого Любомира. Йдеться не про те, у чому він був бездоганний з морального погляду, хоча це неодноразово викликало в мене справжнє захоплення. Я, радше, поділятиму здивування і захоплення одного священника, його близького співпрацівника у Патріаршій курії, який розповідав, що якось Блаженніший Любомир, після того як трохи погарячкував у розмові з ним,  зателефонував йому і просив у нього пробачення за свою нестриманість. Ця поведінка патріарха надзвичайно вразила отця, бо причин для гарячкування було чимало, та й він вважав себе не гідним, щоб сам Глава Церкви до нього першим телефонував, прохаючи вибачення. Я переконаний, що у проханні про прощення Блаженніший Любомир не вбачав приниження своєї людяності чи людської гідності, навпаки, цим жестом рятував чистоту і велич своєї людяності від іржі самолюбства й гордині.
Коли ж до нього хтось із знайомих телефонував, то після привітання чув спонтанне і таке велично просте: «Чим служу?». І в цьому короткому слові теж був увесь він зі своєю, а радше Божою, євангельською людяністю, – людяністю Того, який сказав сам про себе: «Син Чоловічий прийшов на землю не щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Блаженніший Любомир теж давав своє життя іншим і за інших – у щоденному служінні, у молитві, у постійній готовності підтримати, порадити, допомогти, коли було потрібно, сягаючи не лише до скарбу мудрості серця і досвіду, а й до своїх скромних заощаджень. При цьому, усміхаючись, цитував вислів великого українського громадського діяча і мецената Євгена Чикаленка: «Легко любити Україну до глибини душі – ви спробуйте любити її до глибини своєї кишені». Бо справжня людяність – це торжество діяльної любові, яка проганяє геть із душі всілякий страх, байдужість і ненависть.

Саме любов є серцем і душею людяності, яка так виразно проявилася в житті Блаженнішого Любомира. Його любов мала багато проявів: від глибокої поваги до кожної без винятку людини, через особливе співчуття і милосердя до тих, хто переживає матеріальну чи духовну нужду, і аж до вболівання за духовний і матеріальний стан Української Церкви і Держави. Це йому належить фраза, що вже стала крилатою, про те, що «між Сходом і Заходом України немає поділу, є поділ між тими, хто любить Україну і хто її не любить». При цьому любити Україну для патріарха означало любити конкретних українців, виявляючи до них повагу і роблячи їм добро: «Ми досі не годні одне одного любити і шанувати. Знаєте, як у нас є: до смерті любить Україну, але не любить українців. Це наш типовий псевдопатріотизм. Але треба любити українців, хоч би якими вони були, і старатися помагати їм бути добрими» .  Для нього абсолютно чужим і неприйнятним був вияв найменшої ненависті до опонентів чи до представників інших народів чи конфесій, бо «там, де є дрібочка ненависті до ближнього, – Бога немає» . Наш старець не втомлювався повторювати: «Не можна будувати країну на ненависті!» . У різного роду соціальних потрясіннях і суспільно-політичних кризах він вбачав не лише серйозне випробування для національного і церковного тіла, а й цінний шанс, нагоду для кожного свідомого громадянина та християнина проявити свою людяність через співчуття і допомогу потребуючим: пораненим, переселенцям, багатодітним, малозабезпеченим, людям похилого віку і самотнім. Розуміючи, як важко незрячим людям орієнтуватися в часі і просторі, він виступив з ініціативою і сам фінансово долучився до того, щоб забезпечити п’ять тисяч незрячих осіб в Україні наручними годинниками, які озвучували час. Його любов завжди була конкретною та великодушною і водночас дуже тихою і таємною. І в цьому теж був відблиск Божої вічної любові, про яку він казав, що вона безмежно цінніша і важливіша для людини, ніж навіть сама людська здатність і можливість ділитися любов'ю: «Любити – це дуже гарна річ, але набагато важливіше усвідомлювати, що я є любленим» .

Людяність Любомира проявилася і в його відірваності від влади, у втечі від марнославства і честолюбства. У часи, коли багато хто в цьому світі змагається за владу, вплив, престиж і статус, він, у зеніті популярності, після досягнення пенсійного віку добровільно вирішив передати «теплою рукою» управління церковними структурами своєму наступникові (до цього його не зобов’язували канони і ніхто не змушував). Зробив це з вражаючим спокоєм і притаманним йому гумором. На заключній пресконференції, на якій оголошував про свій відхід від керівництва Церквою, повідомив, що зранку «був дуже спокійним і навіть з’їв добрий сніданок», а відтак процитував відомий вислів з мюзиклу Леслі Брікасса і Ентоні Бюллі: Зупиніть світ, я хочу висідати! При цьому запевнив присутніх, що «висідає тільки урядово», але не як «член Церкви і народу», бо ще не має вимуруваної печі, на якій би міг сісти і відпочивати . Цим жестом він ще раз показав, що для служіння потрібні не владні повноваження, а добра воля і добре серце. А цього йому, без сумніву, не бракувало!
Нарешті, справжня людяність Блаженнішого Любомира проявилася в його погляді на смерть. Перспектива, перед якою притаманно здригатися кожній живій істоті, у нього, правдоподібно, не викликала паралітичного страху чи розпачливої тривоги. Хоч він і не заперечував природного людського почуття страху перед смертю, все ж вказував, завдяки чому його можна подолати – живій вірі у воскресіння, у вічне життя: «Я думаю, що це природне для людини: боятися смерті. Все, що живе, не хоче вмирати. Людина може сприйняти смерть, якщо її віра є сильна, що після того земського кінця є продовження; якщо її віра є жива» . Ніколи не забуду його слів на похороні моєї мами: «Ви плачете і сумуєте – добре робите, бо відійшла найближча і найдорожча вам людина. Проте сумуйте як люди віруючі, пам’ятаючи, що ваша мама зараз перебуває в руках Ісуса». І на свою смерть владика дивився саме з такою мудрістю віруючої людини, яка бачить дальше за ту реальність, що постає перед очима пересічного смертного на порозі вічності. Тому він міг смиренно визнати: «Не скажу, що я герой, але я смерті не боюся» .

Відкривати і утверджувати людяність у собі

Додам наприкінці цих роздумів, що мрія Блаженнішого Любомира «бути людиною» не обмежувалася власною особою (це, властиво, було б запереченням людяності в її євангельському сенсі, бо мало б присмак егоїзму, заперечення любові). Він бажав того, щоб кожна особа осягала мету свого земного покликання – бути людиною. Як вірний син своєї Церкви і рідного народу, патріарх прагнув, щоб на засадах людяності преображалося українське суспільство. І сам, без сумніву, був одним із каталізаторів таких змін, сприяючи їм у найбільш переломних моментах новітньої історії українського народу – молитвою, словом, прикладом.

Ось як він писав про це в контексті Революції гідності: «Ми хочемо, щоб в Україні жило багато гідних, свобідних людей. Революція людської гідності – це вступ до держави, яку будують справді вільні люди, свідомі свого походження від Бога і своєї природи «на Його образ та подобу», покликані чинити одне одному добро і тільки добро»  . У цьому вислові дуже синтетично виражені всі богословські, суспільно-етичні та державотворчі імплікації буття людиною: від свідомості буття створеними на образ і подобу Божу, що є основою великої гідності і справжньої свободи людської особи, і аж до перетворення суспільного і державного ладу через чинення одне одному «добра і тільки добра».
Тому можемо сказати, що буття людиною є дане, а водночас – завдане кожному з нас. Бо, покликаючи нас у це земне буття і створюючи нас на свій образ і свою подобу, Творець заклав у нас великий потенціал, можливість богоподібності, що веде до повного розквіту нашої людської природи. Водночас, як видно із численних висловлювань Блаженнішого Любомира, наведених у цьому матеріалі, ця мета не осягається автоматично, сама собою. Її осягнення вимагає витривалої, послідовної і щоденної праці з боку людини. Інакше ми не те що не здійснимо свого життєвого завдання, а змарнуємо навіть той початковий дар, який отримали від Бога на старті життєвої дороги. Говорячи словами Любомира Гузара, «ми не сміємо бути дикунами… мусимо бути високоякісними людьми. І над цим треба працювати» .

Є багато аспектів людяності, які кожен із нас повинен відкривати й утверджувати в собі. Можна сказати, що скільки є на світі людей, стільки й доріг до повноти людяності і стільки засобів, щоб дійти до мети вибраною дорогою.  Проте, мабуть, найбільш дієвим засобом на цій дорозі є зустріч із Людиною – Христом, і тими, хто собою Його нам об’являє. Тоді – за умови, що ми свідомо не чинитимемо перешкод для благодаті – такі зустрічі неминуче приводитимуть до нашої внутрішньої зміни, нашого перетворення, преображення. Як каже прислів’я, з ким поведешся, від того й наберешся. Хто зустрічався з Блаженнішим Любомиром, може підтвердити, що зустріч із ним була неначе «дотиком до вічності» , коли кожен відчував близькість справжньої, Божої людини, яка допомагала пробудити і відновити людяність у тих, кого зустрічала на своєму життєвому шляху.

Закінчення

Можливо, поки ми роздумуємо над людяністю Любомира, він сам із вічності крокує, як стародавній Діоген, по нашій грішній землі, тримаючи в руці світильник Слова Божого, і пильно роздивляється навколо. Ми вже здогадуємося, чого, або краще сказати – кого він шукає. Шукає людину.

Він бачить тих, кого йому надзвичайно шкода, бо вони втратили Божу подобу, зранили гріхами свою людську природу, спотворили своє людське обличчя. І хоч вони дуже часто мають великий вплив і владу в суспільстві, народ не називає їх людьми у вищеописаному сенсі. А Блаженніший Любомир, погоджуючись із такою оцінкою з боку свідомих громадян, переконаний, що «з такими людьми ми України не збудуємо, навіть за п’ятдесят років» . 

Проте, на щастя, у своїх пошуках він ще за земного життя зустрічав людей у повному, Божому сенсі цього слова. Він називав принаймні дві категорії осіб, «від яких випромінює щось дуже людське». Це - захисники нашого народу та волонтери. Наш старець висловлював переконання, що «добро в серцях щойно згаданих осіб дарує надію, що таки будемо мати справді свою державу, у якій правда, справедливість, суспільне благо будуть доступними для всіх громадян». І бажав, щоб «якнайбільше громадян захоплювалися прекрасним прикладом і старалися ставати людьми» .

А тим часом Блаженніший Любомир продовжує свою вічну мандрівку і свої пошуки людини. Наближається до нас, до мене і до тебе, дорогий читачу і дорога читачко. Не знаю, як вас, але мене бентежить думка, якою буде його реакція, коли він натрапить на мене… Чи він зупиниться і усміхнеться, чи пройде повз, щоб продовжити пошуки людини?

+ Богдан Дзюрах

Додаток:

Патріарх Любомир Гузар неодноразово казав про те, що хоче бути людиною і присвячує цьому щоденні молитви. Таке його прагнення видавалося не звичним, нетиповим. Адже Глава Церкви, на думку багатьох, мав би мислити про досягнення високих християнських ідеалів та святості. Чому ж він просить Бога про досконалу людяність для себе?!
Блаженніший мудро пояснював: «Старайтеся бути справжніми людьми, бо це Божа воля… Бути людиною – це велика гідність, яку, на жаль, ми не стараємося розвинути. Наша гідність є від Бога, але її треба розвивати, ушляхетнювати… Бути людиною – це також ставати великою частиною святості».

Згадаючи своє спілкування з Патріархом, єпископ Богдан Дзюрах наголошує на особливому змістові, який Любимир Гузар вкладав й у саме поняття «людина».
Створені «за образом і подобою Божою» ми маємо прагнути усім своїм життям, діями, словами і вчинками, намагатися наблизитись до свого Небесного Батька. Не міряти себе самих земним мірилом, а лише тими заповідями та настановами, які постановив Господь. Він прийшов у світ Людиною, щоб врятувати людей від гріха. Отож, людяність Його безмежна. І саме такої людяності мусимо прагнути ми.

Блаженніший був правий: людиною не народжуються, нею стають.

#прилучитися_до_великого #сім_штрихів_до_портрета #Любомир_Гузар

ДОВІДКА:

«СІМ ШТРИХІВ ДО ПОРТРЕТА»:

1. Про розбудову УГКЦ та зміцнення Церкви в Україні.

Автор: Блаженніший Святослав Шевчук, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Отець і Глава УГКЦ.

2. Про наближеність Блаженнішого Любомира Гузара до патріарха Йосифа Сліпого та митрополита Андрея Шептицького.

Автор: архиєпископ і митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк, президент Українського католицького університету.

3. Співпраця з молоддю — зустрічі з молоддю, звернення, діалоги.

Автор: владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київської архиєпархії.

4. Бути людиною! Простота, людськість та мудрість Блаженнішого Любомира Гузара.

Автор: владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ.

5. Духовне батьківство — про рідних та родину.

Автор: п. Марія Рипан, племінниця Блаженнішого Любомира Гузара.

6. Екуменічна діяльність Блаженнішого Любомира Гузара.

Автор: о. Ігор Шабан, голова Комісії УГКЦ з міжрелігійних та міжконфесійних відносин.

7. Перебування Блаженнішого Любомира Гузара у Вінниці в 2012 році.

Автор: о. Григорій Рогацький, Згромадження Воплоченого Слова, настоятель храму Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ у Вінниці.